Чистий залишок

Що ж вийшло з цієї історії? Окрім тисяч історичних, літературних та культурологічних досліджень „Епос про Гільгамеша” подарував світові чимало загадок. Сюжети й епізоди епосу ми зустрічаємо в давньогрецькій міфології та середньовічній літературі: навіть у Данте трапляються відповідні ремінісценції. Двадцяте століття активно експлуатувало Гільгамеша у драматичних постановках, щоправда, зі суттєвими змінами сюжету – на користь хепі-енду. А двадцять перше століття раптом помітило, що історія месопотамського царя – надзвичайно актуальне і проблематичне чтиво. І сама думка про те, що проблеми людства за три тисячі років не змінилися анітрошки, змушує нас із більшим інтересом ставитися до історії та стародавньої літератури. Що, я сподіваюся, буде нам тільки на користь.

Справжня література ніколи не залишить читача байдужим. Можливо, когось спонукає задуматись, а когось – навіть зробити відкриття. Бодай для себе. Мені, наприклад, вдалося зробити їх аж десять. Отож, 10 дивовижних відкриттів „Епосу про Гільгамеша”:

1. За три тисячі років суть речей анітрохи не змінилася. Оновилася тільки їх форма.

2. Екологічні проблеми хвилювали людство не тільки останні 50 років – шумери також переймалися наступом цивілізації на природу.

3. Усе нове – це добре забуте старе. Складається враження, що всі подальші твори людства створені під впливом Гільгамешевої історії.

4. Шумерські боги – то викапаний український парламент. Скандали, інтриги, зради – і ніякої користі людям.

5. Сумнівів щодо найдавнішої професії майже не залишилося – це точно був той, хто спить за гроші. От тільки незрозуміло – сторож чи повія?

6. Навіть древні знали, що немає гіршого ворога за ображену жінку.

7. Управитель міста – найневдячніша професія: скільки справедливих податків не збирай, скільки стін не будуй, а мешканці все одно богам жалітимуться.

8. Древні, на відміну від авторів Середньовіччя, розуміли користь напівтонів: ідеальність завжди примітивна, а головний герой не може бути чорним або білим.

9. На питання „Бути чи не бути?” немає відповіді. Якщо ж шумерам і вдалося її знайти, доля мудро приховала її від нас, знищивши прикінцеві таблички епосу.

10. І найголовніше: епос доводить, що стародавня література може бути по-справжньому захопливою. А це відкриття варте всіх попередніх.

23. Аккадська лірика: тематичне й жанрове розмаїття.

Найдавнішою відомою сучасному людству є шумеро-аккадська поезія. Клинописні глиняні таблички з її текстами почали відкопувати щойно в середині позаминулого століття, та й надалі ми не застраховані від приємних несподіванок. “Бо ж і каміння зо стін буде кричати, сволоки з риштування будуть їм відповідати” (Ав. 2, 11).

Таким чином, людське пізнання в цій галузі має шанси розвиватися й у майбутнє, й у минуле. Але наразі мусимо зважати на даність, що саме поезія Шумеру та Вавилонії є якнайдавнішою в цьому світі. Клинопис має дивну здатність зачаровувати з першого погляду на нього, він має якусь магічну притягальну силу. Клинопис, як віра, як любов – його не обов’язково розуміти, щоб захопитися ним, щоб потрапити під його чаруючу дію. Отже, клинописну поезію ми сприймаємо насамперед на око, а не розумом і не слухом. Аудіосприйняття шумеро-аккадської поезії може бути тільки віртуальним, її розуміння мусить бути науково підкованим, зате візуальне її сприйняття є в принципі первинно доступним для сучасної людини. Клинописна поезія – це мистецтво, візуальне мистецтво. Витвір мистецтва сприймається передовсім чуттєво; є три основні способи такого чуттєвого осягнення: через око, через вухо й через розум. Осмислення найдавнішої поезії є хоча й доступним, однак доволі скомплікованим процесом: для цього потрібні переклади та тлумачення текстів, відповідний понятійний апарат, знання із суміжних галузей і взагалі – дуже широкий антураж. Та для чуттєвого сприйняття найдавнішої поезії, для миттєвого та пролонгованого смакування нею вистачає й візуального ряду. А вже візуальне захоплення може перерости в потяг до подальшого пізнання цієї матерії. Можна сміливо назвати найдавнішу поезію людства візуальною, без жодних фігур.

Шумерська цивілізація проіснувала в пониззі Тигру та Євфрату приблизно дві тисячі років – десь від кінця четвертого тисячоліття до н. е. Найдавніші вцілілі шумерські літературні твори датують ХХVІІ-ХХV століттями до н. е. Проте дійшли до нас вони в записах щойно від ХІХ-ХVІІІ століть до н. е., тобто з тих часів, коли самі шумери вже злилися з аккадцями, а шумерська мова поступилася місцем аккадській. Наразі відомо понад півтори сотні пам’яток шумерської літератури, значна частина яких збереглася лише фрагментарно. Це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття тощо.

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Зрозуміло, що більшість оригіналів – шумерські, однак деколи з навчальною чи ритуальною метою гімн чи закляття перекладали з аккадської мови шумерською. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про сотворіння світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння (в якому не виключали й використання молитов).

Більшість гімнів, які дійшли до нашого часу, стосуються богів – і шумерських, і аккадських. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Зуен – Сін, Іннін – Іштар тощо. Фахівець із шумеро-аккадських матерій Ігор Дьяконов, розклавши по поличках увесь вавилонський пантеон богів, так писав про тодішні вірування: “Вавилонянам уявлялося, що земля – пласка, що вона плаває на поверхні прісноводної Великої Ріки, або світового Океану, з якого в колодязі просочуються підґрунтові води; десь на краю землі, – чи по той бік Океану, чи по цей – є Гребля або Основа Небес, на якій покоїться небосхил, або ж, точніше, декілька небосхилів, бо по кожному з них рухаються свої світила: Сін по своєму, Шамаш – по своєму, Іштар-Венера та інші планети – по своїх; вище від усіх склепіння недвижних зірок – небо Ану. На краю світу – гори-близнята, гори Машу з брамою, крізь яку проходить Сонце-Шамаш, верстаючи свій щоденний шлях. Судячи з того, що в ранніх шумерських похованнях іноді знаходили човники, в цей період існувало повір’я, ніби мертві повинні переправлятися в місто богині Ерешкігаль через Велику Ріку або через води смерті; той самий шлях робив, очевидно, і Шамаш-Сонце, проходячи вночі шлях через підземне царство від заходу до сходу, хоч у пізніших текстах про це не лишилося згадок, і шлях сонця уявлявся вже якось інакше. Люди за велінням богів були створені богинею Аруру з глини, в яку була домішана кров умерлого бога, або ж народжені богинею Дінгірмах, чи Мамі (Мамет). Згідно з пізнішим жрецьким ученням, люди були створені спеціально з метою служити для богів рабами і годувати їх своїми пожертвами”.

Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першозразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.