Тема 2.1. Становлення психології в системі людинознавства

Питання: Ключові положення та представники психологічних теорій ХХ століття: психоаналізу, біхевіоризму, гештальтпсихології, гуманістичної психології, генетичної психології та інших. Специфіка становлення вітчизняної психологічної науки на початку ХХ століття. Вплив педології на становлення психології. Культурно-історична теорія Л.С. Виготського. Теорія діяльності. Вітчизняна психологія другої половини ХХ століття – 4 годин.

Психоаналіз

Психоаналіз – дуже важливий для розвитку сучасної психології. Його найперше пов’язують з іменем австрійського психолога і психіатра Зиґмунда Фрейда (1856-1939). Виникнувши як метод лікування неврозів, психоаналіз перетворився у психологічну теорію, а з часом і у важливий напрямок філософії ХХ століття. В його основі лежить ідея про те, що поведінка людини керується не тільки і не стільки її свідомістю, скільки несвідомим, до якого належать ті бажання, потяги, переживання, у яких людина не може собі зізнатися і які через це або не допускаються до свідомості, або витісняються з неї, ніби зникають, забуваються, але в реальності залишаються в душевному житті і прагнуть до реалізації, примушуючи людину до тих чи інших вчинків, проявляючись у спотвореному вигляді (у сновидіннях, творчості, невротичних порушеннях, фантазіях, обмовках).

У людини, за Фрейдом, є два начала – прагнення до життя і прагнення до смерті, руйнування. Головним є перше, еротичне начало, яке він пов’язує із специфічною енергією лібідо. Вона керує людино, все життя людини з народження пронизано еротичністю. Спочатку дитина отримує задоволення від переживань, пов’язаних з ротовою порожниною, наприклад, від їжі, далі – від переживань, пов’язаних зі справлянням природних потреб – за Фрейдом, все це еротичні переживання, а ротова порожнина і органи виділення є основними ерогенними зонами. Але в житті людини настає важливий етап – біля 4 років – коли її еротичний інтерес виноситься ззовні і спрямовується на батьків, переважно на особу протилежної статі. Дитина дуже прив’язується до неї, прагне до спілкування, намагається ніби „володіти” ним, не поділяючи з будь-ким. В такій ситуації батько чи мати власної статі сприймається як суперник, що „забирає” коханого; як наслідок, дитина несвідомо бажає, щоб він чи вона пішов, тобто прагне його чи її смерті. Але тяжіння до батька чи матері протилежної статі і бажання смерті батька чи матері своєї статі заборонені; переживання, пов’язані з цим витісняються, вони несвідомі. Ситуація хлопчика описується як Едипів комплекс (ім’я античного героя Едипа, який не знаючи того, вбив власного батька і одружився з власною матір’ю, від якої його забрали в дитинстві); переживання дівчинки визначаються як комплекс Електри (Електра – дочка героя Троянської війни Агамемнона, який, повернувшись додому був вбитий власною дружиною та її коханцем; Електра мстить вбивцям за смерть батька). Дитина опиняється в ситуації внутрішнього конфлікту: вона залежить від батька чи матері власної статі і одночасно агресивна стосовно нього чи неї, при цьому боїться покарань за заборонені бажання чи вчинки.

Таку картину Фрейд описує наступним чином. На початку життя дитиною керує особлива психічна інстанція – „ВОНО” – її бажання і потяги; „Воно” керується принципом задоволення і не взаємодіє з реальністю. В якомусь смислі „Воно” можна порівняти з капризною дитиною, яка живе в середині людини і яка не цікавиться, чи може дорослий виконати її бажання. „Воно” повністю несвідоме. Але бажання повинні знайти собі реалістичні форми задоволення для цього з „Воно” виділяється структура, яку називають „Я”, задача якої – знайти такі шляхи, тобто, за словами Фрейда, „Я” є служницею „Воно”. „Я” орієнтоване на принцип реальності. Продовжуючи метафору, „Я” можна уподібнити порівняно зрілій людині, яка живе у нашій психіці, яка до певної межі знає світ і може в ньому орієнтуватися, допомагаючи „Воно” задовольняти свої бажання; але при цьому є частина бажань, які безпосередньо виконані не можуть бути, і „Я” – як має дорослий – накладаю заборони і відстрочки на ці бажання. Тобто стосунки між „Воно” і „Я” подвійні: з одного боку, „Я” допомагає „Воно”, з іншого – є інстанцією, яка частково придушує „Воно”, тобто людина стає внутрішньо конфліктною. Але конфліктність ще поглиблюється, коли в період формування моральних почуттів дитини, формується ще одна інстанція, яку називають „НАД-Я”, яка є системою моральних заборон і ідеалів, голосом совісті, що придушує потяги. „Над-Я” – це ніби внутрішній батько (власне, „Над-Я” і виникає в результаті частково неусвідомленого ототожнення себе з батьками). З цього часу головний внутрішній конфлікт дитини – а далі і дорослого – конфлікт між бажаннями і внутрішніми моральними заборонами, тобто між „Воно” і „Над-Я”. „Я” стає своєрідним полем битви між ними, його задача – допомогти реалізуватися бажанням, не ображаючи при цьому заборони. В травматичній ситуації внутрішнього конфлікту „Я” виробляє психологічні захисти, особливі форми несвідомої психічної активності, які б дозволили хоча б тимчасово полегшити конфлікт, зняти напруження, а у конкретних життєвих ситуаціях так спотворити смисл подій і переживань, щоб не завдати шкоди уявленням про самого себе як такого, хто відповідає певному ідеалу.

За Фрейдом, відгомони дитячих переживань можна зустрічати протягом всього життя людини, у значній кількості страждань і невротичних проявів дорослого можна вбачати нереалізовані сексуальні прагнення. Ідея несвідомої сексуальності, „пансексуальності”, яка лежить в основі людської поведінки, в тому числі тих її форм, які ми вважаємо вищими (творчість, релігія) – центральна ідея Фрейда, на якій він наголошував і приводу якої його дуже критикували, в тому числі власні учні. Пансексуалізм Фрейда – прагнення пояснювати основні переживання людини проблемами, пов’язаними з сексуальністю.

Для дослідження психіки Фрейд використовував не експериментальний метод, а психоаналіз, який передбачав роботу переважно на основі спеціально побудованої бесіди психоаналітика і пацієнта, тобто він не користувався експериментальним методом.

Найближчі учні Фрейда – А. Адлер, Г. Юнг. Вони є авторами оригінальних напрямків психологічної думки, які серйозно вплинули на сучасну психологію. Їх погляди співвідносяться з психоаналізом в окремих аспектах, зокрема – у визнанні несвідомого.

Австрійський психолог, який пізніше емігрував у США Альфред Адлер (1870-1937) є засновником такого напрямку як „Індивідуальна психологія”. Центральною ідеєю Адлера є ідея про несвідоме прагнення людини до досконалості, яке визначається вихідним і неминучим переживанням почуття власної неповноцінності і необхідністю його компенсувати.

Переживання неповноцінності (крім можливого переживання реальних фізичних чи інтелектуальних дефектів – точніше ставлення до себе з боку оточуючих у зв’язку з цим дефектом) природне через те, що кожна дитина бачить оточуючих сильнішими, розумнішими, компетентнішими; ці переживання можуть поглиблюватися недемократичним відносинами дитини з батьками (головна задача яких, забезпечення дитині відчуття безпеки, особливо важлива в цьому роль матері), а також братами та сестрами (Адлер вважав, що важливим є порядок народження і пропонував різні моделі розвитку для єдиної дитини, старшої дитини, однієї з „середніх”, молодшої дитини). Досвід стосунків, отримуваний дитиною до 5-річного віку, є вирішальним для розвитку дитячого характеру.

Отже, вихідним є почуття неповноцінності. Є два шляхи для його компенсації – конструктивний і неконструктивний. Конструктивний, здоровий шлях означає самоствердження в діяльності заради інших і у співпраці з ними; деструктивний, нездоровий – через приниження і експлуатацію інших. Вибір шляху самоствердження залежить від розвитку соціального інтересу – почуття причетності людству, готовності до співпраці; воно вроджене, але саме по собі слабке і у несприятливих умовах пригнічується чи спотворюється – через пережиті у дитинстві відкидання, агресію з боку близьких, чи розбещення, коли не треба турбуватися про співпрацю.

На світову культуру дуже вплинули погляди швейцарського психолога, лікаря і філософа Карла Гюстава Юнга (1875-1961). Фрейд вважав його з найталановитішим зі своїх учнів і гадав, що той стане його наступником; але їх теоретичні розходження були дуже великі перш за все через те, що атеїсті матеріалізм Фрейд не приймав погляди Юнга, безпосередньо пов’язані з релігією і містичними вченнями.

Юнг – автор теорії, яку називають „Аналітична психологія” – вчення про колективне несвідоме, яке існує в душевному житті поряд з особистим несвідомим і свідомістю (і у взаємодії з ними). Якщо індивідуальне несвідоме формується в розвитку індивідуального досвіду людини і складається з того, що вона витісняє (Фрейд це відносив до сфери несвідомого), то у колективному несвідомому закарбований досвід людства, який передається по спадковості. Кожен з нас – його носій через приналежність до людського роду і культури. Саме цей пласт несвідомого є тим глибинним, заповітним, що визначає особливості поведінки, мислення, чуття. Якщо зміст особистого несвідомого складають комплекси (певні системи рис, образів, переживань, які вибудовуються навколо окремого „центрального” переживання і існують в нас несвідомо і автономно), то зміст колективного несвідомого складають архетипи – першооснови, своєрідні зразки поведінки, мислення, бачення світу, які існують на зразок інстинктів; вони проявляються у феноменах культури, перш за все, у міфології: Юнг звернув увагу, що в міфах різних народів, у тому числі які не спілкуються між собою є однакові образи – Матері-Землі, Дитини, Воїна, Бога, народження і смерті тощо. Вони, на думку Юнга, і є втіленням архетипів, люди в житті поводять себе в певних ситуаціях відповідно цим „зразкам”, які взаємодіють із змістами індивідуального несвідомого і свідомості.

Центральне місце в „Аналітичній психології” має індивідуалізація – процес пошуку людиною душевної гармонії, інтеграції, цілісності, осмисленості. Душевне життя – нескінченна мандрівка в середину себе, відкриття потаємних, несвідомих структур, які вимагають – особливо в кризові моменти життя – усвідомлення і включення в душевну цілісність. Душа – певна нефізичні реальність, наповнена енергією, яка переміщується у зв’язку з внутрішніми конфліктами. Душа наповнена протилежностями (свідоме і несвідоме, чоловіче і жіноче, екстравертоване і інтравертоване). Через певні причини, перш за все соціокультурного плану, людина бачить і розвиває в собі лише одну сторону єдиної суперечливої пари, тоді як інша залишається прихованою, неприйнятою; в процесі індивідуалізації людина має „відкрити себе” і прийняти. Наші приховані сторони вимагають прийняття, з’являючись до нас у сновидіннях, символічно звертаючись до нас; необхідно вміти побачити смисл заклику, його ігнорування призводить до дезінтеграції, неможливості саморозвитку і кризовим переживанням, захворюванням.

Отже, розвиток психоаналізу значно йде від класичних фрейдовських уявлень про цілу низку питань, перш за все це стосується положень про сексуальну детермінацію людської поведінки. Яскравим послідовником Фрейда, який відводив їй центральне місце є Вільгельм Райх (1897-1957). В основі його концепції є „оргонна енергія” (своєрідна вселенська енергія любові), яка вимагає в індивіда свого вираження; якщо ця енергія первинно чиста і світла, блокується заборонами і стримуванням, то, це призводить до її спотвореним проявам, зокрема, у формі агресій, що приховується під соціальними масками, які личать. Стримування енергії на різних рівнях проявляється і тілесно – у вигляді „м’язових панцирів”, скованості, затиснутості; так як Райх наголошував на єдності душі і тіла, то впливаючи на тіло (м’язовими вправами, робота з диханням, масаж) можна вивільнити енергію і полегшити душевні страждання. Головною причиною, яка перешкоджає природному прояву оргонної енергії, на думку Райха, є система норм і заборон, які існують в патріархальному суспільстві, і особливо проявляються в традиціях сімейного виховання. Райх ввів термін „сексуальна революція” – але це не сексуальна вседозволеність, а створення таких умов, за яких можлива природна реалізація оргонної енергії.

Інші представники неофрейдизму, не заперечуючи значення сексуальності, не надавали їй першорядного значення.

Карен Хорні (1885-1952) – автор теорії, яку називають „Культурно-філософська психопатологія”, вважала важливим у розвитку особистості так називаєму „базальну тривогу”, несвідоме переживання ворожості світу стосовно людини. З точки зору впливу культури вона визначається пропонованими нею суперечливими цінностями, що особливо характерне для культур, які інтенсивно розвиваються; це призводить до патологічних внутрішніх конфліктів і втілюється в тому, що людина не може вибрати щось певне. В результаті людина „біжить” від реальності в умовні, ілюзорні уявлення, якими і керується в житті.

Хорні говорить про три основні тенденції особистості: прагнення (спрямованість) до людей, прагнення (спрямованість) проти людей і прагнення (спрямованість) від людей. Ці тенденції властиві здоровій особистості – всі люди в різні моменти життя можуть прагнути до взаємодії, бувають агресивними чи прагнуть до самотності; але якщо у здорової особистості ці тенденції врівноважують одна одну, то невротична особистість поводить себе лише відповідно одній з них. В реальності це призводить до зростання тривоги, бо потреби, які відповідають іншим тенденціям не задовольняються; в результаті невротик потрапляє в ситуацію „невротичного кола”, бо намагаючись зменшити зростаючу тривожність, використовує той самий спосіб, який призвів до її зростання (чому ти п’єш – бо сумно, а чому сумно – бо п’ю).

Проблемами вікового розвитку людини займався Ерік Еріксон (1892-1949). Він вважав, що головна роль у формуванні особистості належить людському „Я”, яке не просто слугує „Воно”, а відповідає за психічне здоров’я особистості, її „ідентичність” (за Еріксоном – це почуття само тотожності, власної істинності, повноцінності, причетності до світу та інших людей). Розвиток особистості Еріксон розглядав з точки зору посилення „Я” і руху до ідентичності. На цьому шляху особистість проходить 8 стадій розвитку (від народження до смерті). Кожна стадія – ц криза, яка ставить людину перед умовним вибором в сторону посилення чи послаблення „Я”. Самі стадії задані генетично, але позитивне чи негативне розв’язання кризи визначається особливостями взаємодії з соціумом.

Гаррі Стак Салліван (1892-1949) – автор теорії „міжособистісної психіатрії” вважав, що між особистісні стосунки завжди представлені в людині, і вже перше входження дитини у світ є входження її у ширшу сферу, ніж просто стосунки з матір’ю – вже у тому як мат бере дитину на руки, проявляються ті відносини, в які вступала мати протягом свого життя.

Еріх Фром (1900-1980), автор концепції „Гуманістичний психоаналіз”, вважає, що головна проблема – проблема відшуковування особистістю психологічної свободи, істинного життя в умовах суспільства, яке прагне цю свободу придушити, нівелювати людську особистістьу зв’язку з чим людина найчастіше „біжить від свободи” – адже буття означає можливість ризику, відмови від звичної стереотипної безпеки – і стає конформістом, руйнівником чи авторитаристом, вважаючи, що це і є свобода. Тим самим людина забирає в себе справжнє повноцінне життя, справжню свободу, яка є свободою для світу, підмінюючи істині цінності уявними, з яких головною є цінність володіння.