Розділ і загальнотеоретичні особливості держави як суб’єкта приватного (цивільного) права

1. Сутність поняття “держава”

Поняття „держава” необхідно сприймати як комплексне, що включає характеристику сутності самого явища (держави), про що зазначав на початку ХХ століття Г. Еллінек [148]. При цьому необхідно відзначити головне, визначальне, стійке, закономірне в ньому та соціальне призначення держави, яке розкривається через історичні цілі та функціональну роль у процесі розвитку суспільства. Потрібно брати також до уваги визначальний її критерій, яким є служіння цього інструменту суспільству в цілому чи як альтернативу – окремим політичним силам, класам тощо, а тому при аналізі сучасного стану певної держави необхідно говорити про виконання державою певних функцій.

Передумовами для сучасного сприйняття держави стали праці багатьох філософів, які намагалися ідеалізувати державу і надати їй гуманістичних принципів у відносинах з громадянами та окремим суб’єктом [149-150]. За цими теоріями слідує спроба розглядати державу як природне явище, але з наданням державі властивих людині благих намірів [151].

Якщо буквально сприйняти ч. 2 ст. 3 Конституції України [1], то виходить, зміст і спрямованість діяльності держави орієнтовані на „права і свободи людини та їх гарантії”. Таким чином, прожекти філософів відтворені у сучасній Конституції України, коли окрема людина наділяється повноваженнями по контролю за діяльністю держави. Але держава не може орієнтуватися лише на одну людину, ким би вона не була. Дійсно, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, але необхідно додавати – кожної людини. Отже, окреслюючи межі дослідження, необхідно брати до уваги зобов’язання держави у відносинах з окремим громадянином та сукупністю громадян цієї країни – народом, а також іноземцями, іноземними країнами (в аспекті взятих на себе зобов’язань) тощо. Таким чином, за суб’єктним складом правовідносини з державою можуть мати багаторівневий характер, але ліберальний принцип утворення держави має право на життя, оскільки повинен передбачати загальний характер діяльності держави та її органів. Кожна конкретна людина не повинна говорити про те, що її право порушується малою заробітною платою або пенсією, держава має дбати про своїх громадян. Але підвищувати пенсію лише окремій людині, наприклад, одному Президенту України, держава не може, оскільки порушуватиметься принцип соціальної справедливості по відношенню до кожного іншого громадянина та громадян у цілому.

Цікавою, але поки що нереальною виглядає ідея створення держави як результату договору між людьми [152-155]. Такі підходи до розуміння держави можна розглядати як певні трансформації, перетворення дійсності у мріях філософів у напрямках їх власних прагнень та ідеалів. Це філософська творчість, просякнута гуманістичними ідеалами та прагненнями, що заклала ціннісні підвалини системи фундаментальних наук про суспільство.

Вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля про державу та право посідає особливе місце в системі джерел державно-правової науки, певні положення якого заслуговують на увагу і в рамках даного дослідження. Вперше узагальнивши та проаналізувавши теорії суспільного договору, він відокремив поняття держави від поняття громадянське суспільство. Останнє він визначає як систему соціально-економічних відносин, що охоплює сферу реалізації особистих приватних цілей та інтересів окремої особистості. Держава ж, як жива тотальність, розумність волі, виявляється в розумній трансформації свободи окремого індивідуума у всезагальність державної субстанції при утвердженні права, яке філософ визначає як необхідну дійсність. Призначення права, на думку філософа, полягає в забезпеченні блага кожному, що має як приватний так і всезагальний, суспільний характер, виявляється в керівництві, управлінні громадянським суспільством [156; 260]. Підґрунтям права є духовне взагалі і його найближчим місцем і вихідним пунктом виступає воля, яка вільна, оскільки свобода становить її субстанцію і визначення, система ж права є царством реалізованої свободи [157]. На думку Гегеля, держава, яка представляє собою сферу всезагальних інтересів, є більш високим ступенем розвитку, ніж громадянське суспільство. Держава об'єднує індивідів, організації, стани, піднімається над суспільством – розв'язує його протиріччя, узгоджує протилежні інтереси [158]. Тому не дивно, що до останнього часу вчення цього мислителя аналізуються не тільки філософами, а й видатними юристами і їм надається високий правовий статус – філософії права [159].

У буржуазну епоху деякі вчені розглядали державу як організацію правопорядку, у чому й визначали суть та призначення держави [160]. Але більшого поширення отримало визначення держави як сукупності (союзу) людей, території, на якій проживають люди, та влади. Відомий державознавець Л. Дюгі (1859-1928) вважав державу засобом забезпечення соціальної солідарності класів, призначення якого виявляється у встановленні взаємозалежності й спільності інтересів різних соціальних груп і класів. Він визначає чотири складових елемента держави: сукупність індивідів (населення), територію, суверенну владу та уряд [161], які набувають ключового значення для соціальної солідарності. Прибічником цієї концепції був Г.Ф. Шершеневич, який визначав, що державу необхідно розуміти як союз людей, що осіли в зазначених кордонах та підвладні єдиній владі [162]. Пізніше ця концепція отримала й відповідну назву – „теорія солідаризму”.

Не можна не брати до уваги й положення марксистської теорії держави, оскільки, по-перше, у радянський період розвитку нашої держави вона була домінуючою і до останнього часу здійснює вплив на розвиток теорії держави і права; по-друге, деякі її положення мають певний сенс. Так, Ф. Енгельс обґрунтовано доводив, що держава не є силою, нав'язаною суспільству зовні, а також „дійсністю моральної ідеї”, як стверджував Гегель, а є продуктом суспільства на певному етапі розвитку [163]. З цим положенням можна погодитися, оскільки в Україні робилися спроби будувати відносини за комуністичними ідеалами, але бажаного результати не було досягнуто.

К. Маркс спростовує положення Гегеля про те, що держава стоїть над приватною власністю. Він переконаний, що дослідження держави, права мають спиратись на аналізі процесів, що відбуваються в лоні суспільства. Звідси – не держава породжує суспільство, а навпаки: „у дійсності сім'я та громадянське суспільство становлять передумови держави” [164].

Отже, заснована на ідеологічному підґрунті радянська державно-правова теорія повною мірою сприйняла категоріальні визначення фундаторів марксистсько-ленінського вчення, відповідно до яких зміст поняття держави розкривався через її соціально-класову сутність. Так, держава визначалась як „знаряддя” необмеженої влади, диктатури економічно пануючого класу; як публічна політична влада панівного класу, що поширюється на все суспільство [165]; як продукт та вияв непримирення класових протиріч; „машина” для пригноблення одного класу іншим [166]. Радянська юридична наука визначала, що держава є основним інститутом політичної системи класового суспільства, організацією політичної влади економічно пануючого класу, що здійснює управління суспільством, а в класово антагоністичному суспільстві застосовується для придушення класових ворогів економічно пануючого класу [167, 69; 168-171].

Новітній етап розвитку суспільного ладу в Україні свідчить про те, що класовий принцип будови державної влади має місце й сьогодні, але він має певні особливості. Державні посадові особи отримали значні пільги, матеріальні цінності, а подекуди – фактично, набули статусу олігархів. Тобто при будівництві незалежної і правової держави був зроблений ухил і можна вважати, що в результаті з’явився новий і поки що недосліджений клас – державні посадовці (службовці), який має свої інтереси і реальну владу у суспільстві. Це положення відтворювалося в актах приватизації державного майна, навіть при вирішенні кримінальних і цивільних справ судами тощо. Як спосіб обмеження владних повноважень державних посадових осіб пропонується перебудова державної влади шляхом реформування місцевого самоврядування та передачі владних повноважень державної вертикалі органам місцевого самоврядування. Тож, можна констатувати, що класовий підхід сьогодні є реально існуючим критерієм формування державної влади.

Але з точки зору філософії права, держава є правовою формою встановлення та забезпечення існування права і має виступати інструментом втілення в життя ідеалів свободи та справедливості. Про формальну рівність, справедливість у ході практичної правовстановлюючої діяльності держави говорять й юристи [172, 38-39]. Слід визнати, що основні гегелівські концепції мають своїх послідовників і тепер.

Так, у західних теоріях держава розглядається як надкласове утворення, інструмент примирення класових соціальних протиріч; правовою інституцією, організованою за допомогою права, що повинна виконувати свої повноваження згідно з правовими нормами [173]. Таке розуміння правової сутності держави має обґрунтовані витоки. Історичний факт, що звичаєве право існувало в умовах первісного ладу, коли первісне людське суспільство ще не мало такої складної організації як держава, підтверджує первинність права як суспільного інструмента. Лише згодом, при появі державного утворення, звичаєве право частково було офіційно легалізовано (від lex – закон), що поєднується з юридизацією (від jus – право), а водночас і юридичною легітимацією самої цієї правостворюючої (законодавчої) влади у якості публічної державної влади, яка проявляє себе в діяльності, конституюється і функціонує як держава. Держава визначає (встановлює) право, вводить його в закон, тобто надає правовим нормам всезагального значення, що підтримується авторитетом (силою) держави. Держава, таким чином, виступає й затверджується як правова форма загальної (публічної) влади, що встановлює та захищає певний, законодавчо закріплений правопорядок – у цьому знаходить свій вияв правова природа держави. Соціально-правова єдність держави та права обумовлює правову необхідності держави як загальної форми існування влади для встановлення та дії права в якості загальнообов’язкового закону.

У сучасній теорії держави та права при визначенні поняття держави вчені також часто виходять із класових позицій та визначають державу як: особливу політико-територіальну організацію [174, 610; 175]; особливу політичну організацію публічної влади [176, 11] чи особливу організацію публічної, політичної влади [177, 43], діяльність якої спрямована як на вирішення суто класових завдань (відповідає інтересам панівного класу, соціальної групи, блоку класових сил), так і суспільних справ, що випливає з природи будь-якого суспільства, має апарат управляння і примусу та здатна надавати своїм приписам загальнообов'язкової сили.

Визначення сутності держави, засноване на соціально-класовому підході, що набуло наукового обґрунтування фундаторами марксистського вчення [178], в цілому є придатним, оскільки, як зазначають деякі сучасні теоретики, виходить із найбільш загальних джерел державного утворення – загальнолюдського та класового, синтезує найбільш суттєві риси й ознаки держави [179, 118], отже визначає природу та якісні ознаки державного утворення. Проте треба зазначити, що в них слабо відтворюється зв'язок держави і суспільства, соціальне призначення та історична місія держави. Більше того, така теорія була орієнтована на самий пригнічений клас і надавала йому певні переваги, але з часом така орієнтація держави перестає задовольняти потреби суспільства у розвитку. Така теорія стабілізує класовий устрій суспільства і не дає розвитку суспільним відносинам. Більше того, після приходу до влади, як свідчить практика, державний посадовець має свої інтереси, які відрізняються від інтересів певного класу, що підтверджує гіпотезу дисертанта про існування певного класу державних посадовців, які в будь-якій країні відіграють одну з визначальних ролей. У той же час від державного устрою країни залежить рівень їх влади та повноважень.

Загалом, на погляд дисертанта, вважається хибною тенденція науковців теорії держави і права при визначенні поняття „держава” спиратися на певні класи, запропоновані ще К. Марксом і Ф. Енгельсом. Так само, автор вважає некоректним виходити з того, що: „держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, керувати й управляти загальносуспільними справами” [180, 26; 181, 57; 182, 33-34]. З цього визначення випливає, що лише певна частина населення суспільства є джерелом влади щодо утворення політико-територіальної організації держави, яка виступає суверенною, тобто незалежною та верховною відносно всього населення країни. Таке визначення держави за своєю суттю суперечить конституційним засадам державного ладу в Україні, оскільки ст. 5 Конституції України від 28 червня 1996 року визнає носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні народ.

Аналогічні заперечення викликає визначення держави як суспільної організації, особливість якої виявляється в її всеохоплюючому характері – об'єднуючій місії держави як територіальної, офіційної, верховної, централізованої організації, що певним чином відокремлена від суспільства, „інституалізована” у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення функціонування та розвитку [183, 20].

На думку дисертанта багатогранність поняття держави втрачається у визначенні вчених, які бачать лише його подвійний зміст [184, 13-14]. Інші науковці, не вдаючись до визначення сутності явища держави, намагаються кваліфікувати саме ознаки: а) субстанціональна – сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих індивідів; б) атрибутивна, що характеризує групові, класові, етно-національні відносини; в) інституційна – як сукупність норм і установ, які опосередковують соціальну діяльність держави [185, 211-212]. Але наведений перелік ознак є неповним.

Тому автор погоджується з думкою тих вчених, які вказують, що сьогодні існує проблема невизначеності загального поняття держави, що ставить перед науковцями завдання розширення логічного обсягу щодо його праворозуміння як поняття фундаментального [261]. Це завдання потребує системного підходу з урахуванням всебічних аспектів держави як явища, яке має свої тенденції у розвитку, а тому необхідно його постійно узгоджувати з тенденціями розвитку суспільства, його перспективними цілями, потребами тощо, адже будь-який фрагментарний підхід у цьому напрямку є функціонально непридатним. Кардинальну проблему сучасної науки про державу науковці вбачають у вивченні держави у співвідношенні з суспільством, у взаємозалежності й взаємовпливі цих явищ у процесі розвитку цивілізації [179, 53].

У цьому плані, на наш погляд, найбільш придатними для цілей сучасної науки про державу є визначення її як механізму організації суспільства [186, 173], особливої політико-територіальної організації [174, 610], особливої організації публічної, політичної влади [187, 43; 188, 52], правової форми загальної (публічної) влади [172, 39]. При цьому введення в дію нового ЦК та ЦПК України потребує логічного розширення поняття держави з точки зору оцінки соціального значення та ролі участі держави у цивільних відносинах, у тому числі з погляду на її участь у цивільному процесі як сторони (насамперед, як відповідача) у справі.

Узагальнюючи викладене вище, можна констатувати, що поняття „держава” є об’єктом вивчення таких наук як філософія, соціологія, юриспруденція, а в межах останньої держава досліджується у філософії права, теорії держави та права, конституційному праві, міжнародному праві, а тепер і у цивільному праві та цивільному процесі. Це положення підтверджує багатогранність такого поняття як держава, а також його складність. Беручи до уваги той аспект, що у світі існує багато країн з різними політичним, соціальним та правовим статусом, а також з різним життєвим рівнем населення, який серед інших необхідно брати до уваги при визначенні правильності відповідного статусу, можна говорити про різні способи державного утворення, можливість і необхідність удосконалення державного устрою.

Тому на цьому етапі узагальнимо та уточнимо ті характерні ознаки, які, на наш погляд, мають бути властиві сучасній державі:

1. засіб втілення у дійсність людських ідеалів гуманізму, свободи та справедливості;

2. засіб узгодження протилежних інтересів, подолання соціальних протиріч, конфліктів у суспільному середовищі;

3. інтеграційне, консолідуюче явище, що є формою забезпечення солідарності індивідів, життєдіяльності історично сформованої людської спільноти;

4. організаційно-правовий інструмент суспільства, функціональна спрямованість якого орієнтована на управлінсько-інтеграційну місію соціально-організованого суспільного утворення, тобто правова форма публічної влади щодо встановлення та організації правопорядку в суспільстві.

Негативними ознаками держави автор вважає оцінювання її як:

1. "знаряддя" диктатури політичної влади панівного класу;

2. продукт непримирення соціальних протиріч, розшарування суспільства;

3. "машина" для пригноблення одного класу іншим.

На підставі теоретичного узагальнення дисертант сформулював власне визначення поняття держави відповідно до стану розвитку науки про державу сьогодні: держава – це правова форма соціально-орієнтованої політико-територіальної організації суспільства, яка через державний механізм здійснює публічну владу, управління загальносуспільними справами, забезпечує єдність, цілісність та координованість суспільства, законність та правопорядок. Це визначення покладено в основу для подальшого аналізу щодо сучасного розуміння держави як суб’єкта конкретних – цивільних відносин.

Як суб’єкт міжнародного співтовариства держава має особливий статус у площині міжнародного правового поля. Саме поняття держави, що викриває сутність явища, в міжнародних документах не визначено, проте в деяких з них визначені ознаки властиві такому утворенню. Так, у прийнятій на міжнародній конференції у Монтевідео (1933 р.) Заключній Конвенції було надано правове визначення держави, яке включало у дефініцію чотири критерії: а) постійне населення; б) визначену територію; в) наявність уряду; г) можливість вступати у відносини з іншими державами” [173, 46]. У Міжамериканській Конвенції про права і обов’язки держав 1933 р. також було визначено характерні ознаки держави: наявність певної території, наявність певного населення, наявність суверенної влади, що обумовлює спроможність вступати у правовідносини з іншими державами [262].

На сучасному етапі розвитку цивілізації в умовах багатогалузевого співтовариства між державами, світових інтеграційних процесів, що дедалі набувають різноманітних форм, державне утворення поступово трансформується і відповідно до потреб конкретного суспільства та міжнародної спільноти в цілому має бути спроектоване, насамперед, як цивільно-правова система, якій властиві наступні ознаки:

• наявність території, на яку поширюється повновладдя держави (територіальна організація суспільства). Територія представляє собою найвищу цінність усього народу і самої держави, на якій в основному знаходяться об’єкти права власності народу цієї держави та загальнодержавні цінності;

• населення цієї держави – громадяни, іноземці, особи без громадянства, які у певний період знаходяться під повною або частковою її юрисдикцією;

• державний суверенітет – властивість (елемент) кожної держави, що проявляється у відносинах між державами, наприклад у разі визначення юрисдикції держав відносно їх майна, територій або майна їх суб’єктів, а також у можливості незалежно встановлювати на своїй території правопорядок, загальнообов’язкові для всього населення правила;

• державний апарат як система держаних органів (державна система), за допомогою яких здійснюються функції держави, а також забезпечуються права та інтереси кожного члена суспільства та суспільні інтереси в цілому.

Територія держави, її населення, суверенітет та державний апарат – це складові елементи будь-якої держави, що знаходяться у цілковитій взаємозалежності, і з якими не тільки у міжнародному праві, а й у цивільному праві пов’язується поняття “правосуб’єктність держави”. Тому в подальшому ці елементи держави дисертантом досліджуються у контексті їх цивільно-правового значення щодо аналізу її цивільної правосуб’єктності.

Проте для цілей даного дослідження ключовим постає питання визначення сутності явища держави як суб’єкта в системі суспільних цивільно-правових зв’язків. Ця сфера суспільних відносин ґрунтується на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників та регулюється цивільним правом. Цивільне право природно сформувалось як право волі людей (jus voluntatum), визначає міру свободи та права осіб щодо реалізації їх приватного (цивільного) інтересу. Тож, входячи у приватноправове поле, держава має підпорядковуватись принципам цивільного права. З іншого боку держава зберігає свою публічно-правову природу: принципи, умови її виникнення, функціонування визначаються публічним правом, при цьому незалежно від сфери діяльності здійснює публічні функції в загальнокорисних суспільних інтересах. Тому вихідним положенням щодо визначення держави як суб’єкта приватного (цивільного) права є подвійність природи її статусу: 1) є публічно-правовим утворенням, метою якого є забезпечення публічних інтересів як умови існування та розвитку суспільства; 2) у цивільних відносинах є юридично рівним учасником поряд із іншими суб’єктами цивільного права. Це дає підстави вважати, що сутність явища держави як суб’єкта цивільного права виявляється через її системні зв’язки з суспільством у сфері, що забезпечується цивільним правом.

Оскільки держава, насамперед, представляє собою інтеграцію людей, ключовим її критерієм, на думку автора, виступає населення. В юридичній літературі для цілей визначення держави зустрічаються посилання на інші схожі за змістом категорії як нація [205], народ [206]. Проте ці категорії, хоча й визначають спільність людей за певними ознаками, не є рівнозначними та не можуть ототожнюватись.

Так, нація, на думку автора, представляє собою історично сформовану спільність людей, де об'єднуючим фактором виступає національний інтерес, яка ідентифікує себе через природні компоненти національної культури, права, науки, освіти, а також їхні фрагменти: особистість, мову, звичаї, традиції, побут тощо [269]. Держави-нації – явище достатньо рідке, а в силу посилення в сьогоднішніх історичних умовах міграційних процесів концентрація нації в межах певної державної території, а також ідентифікація її за територіальним принципом є практично неможливою. Тому не можна погодитись із деякими авторами в тому, що нація є спільністю людей, які, крім культурних зв'язків, поєднані однією територією, зв'язані загальними економічними відносинами, митними кордонами тощо [174, 614]. Нація представляє собою категорію етнічну, а не політичну, тому не може бути сприйнята для визначення держави.

Певний інтерес для досліджуваного питання представляє категорія „народ”, тим більше що це поняття застосовується у Конституції України і з ним пов’язується право власності. Деякі науковці вважають, що поняття „народ” і „нація” є тотожними, а також висловлюють думку, що ця категорія повністю збігається зі змістом поняття населення [182, 22]. Із такими точками зору не можна погодитись однозначно, адже як за своїм внутрішнім змістом, так і за існуванням у просторі ці явища не співпадають.

Зміст поняття “народ” випливає з Основного Закону – Конституції України, у преамбулі якої зазначено, що її прийнято „від імені Українського народу – громадян України всіх національностей”. Відповідно до ст. 5 Конституції України народ є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади та здійснює владу в державі. Зміст поняття „народ” полягає у визначенні сукупності людей за ознакою громадянства, що представляє правовий зв'язок між фізичною особою та державою [19; 20], на підставі якого громадянин бере участь у процесах здобування і організації нової державної влади, що характеризує його як істоту політичну, на відміну від людини, яка виступає істотою біосоціальною [270].

Отже, категорія „народ” виступає базовою ознакою щодо юридичного оформлення держави, яка надає можливість говорити про:

• інтереси певної кількості громадян;

• дозволяє виділити суб’єктів, інтереси яких представляє держава;

• відокремити громадян від інших суб’єктів, які можуть перебувати на території держави, але не відноситися до громадян.

Водночас поряд із поняттям “народ” у Конституції України згадується категорія “населення” (статті 34-37, 39, п. 3 ст. 116, ст. 140). Вважається, що всі застосовані в Основному Законі терміни мають бути відтворені в інших законодавчих актах. Проте намагання знайти в сучасному законодавстві України юридичні категорії „населення”, „народ” приречені.

На думку Н.І. Глазунової поняття „народ” має самостійний зміст та співвідноситься з такими поняттями як: громадянин, відносини влади, політика; у той час як категорія „населення” визначає всіх жителів, обивателів країни та співвідноситься з поняттям публічність [207, 22]. Якщо у державному управлінні використовується термін “обиватель”, то для цивільного права, на нашу думку, такий термін непридатний, оскільки він певною мірою принижує одних осіб порівняно з іншими. Політико-правові зв’язки для цивільного права також не є визначальними.

В юридичній літературі під населенням розуміють сукупність людей, які перебувають у межах даної держави і підлягають її юрисдикції [191, 447]. Ця категорія характеризується підвищеним ступенем динамізму (на відміну від категорії „народ”), що обумовлюється структурою населення, до складу якого входять: громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди), які живуть у цій державі тривалий час, а також біженці – іноземці з особливим статусом, який визначається державою, що надає притулок. Стаття 26 Конституції України закріплює національний режим щодо іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, що знаходить своє подальше відтворення в законах України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" [21], "Про біженців" [22].

Громадянство як правовий зв'язок між фізичною особою та державою характеризується постійністю та не обмежується у просторі. Це обумовлює розширення сфери дії юрисдикції держави на її громадян, що знаходяться за кордоном, незалежно від місця їх перебування. Правовому статусу громадян держави властива певна стабільність, проте за певних умов він може і змінюватись. Так, громадяни держави, які мають постійне місце проживання за межами держави, за законодавством України, зокрема ст. 1 (20) Митного кодексу України [23], ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” [24], визнаються нерезидентами, що в певній мірі їх відносить до категорії осіб, які або не мають зв'язків із такою державою, або такі зв'язки мають нестійкий характер. Це визначення має локальний характер, тобто визначає правовий режим особи у конкретній сфері – для цілей оподаткування, та не набуває визначального змісту для загально-правового статусу громадянина. Так, ст. 25 Конституції України закріплено загальний обов'язок держави щодо надання піклування та захисту своїх громадян, які перебувають за кордоном.

Отже, населення визначають за юридичним зв'язком фізичної особи з певною державою: або за принципом громадянства, або за принципом місця проживання. Такий підхід не встановлює вичерпний перелік осіб, на яких поширюється юрисдикція держави, оскільки за певних умов юрисдикція може поширюватись і на іноземних суб'єктів, що перебувають в державі тимчасово. Однак відносини іноземної фізичної особи з державою тимчасового перебування не набувають характеру постійного зв'язку, що впливає на правовий статус такої особи.

На конституційному рівні загально-соціальне призначення держави виражається у визнанні людини найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності (ст. 3 Конституції України). Головним обов'язком держави є утвердження прав і свобод людини, забезпечення і захист інтересів як окремого індивідуума, так і суспільства в цілому. Механізм суспільно-державних взаємозв’язків у державно-правовому утворенні спрощено можна виразити в такому схематичному вигляді, зображеному на рис. 1.