МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Контрольна робота

на тему:

Галицько-Волинська держава. Внутрішня і зовнішня політика.

Виконавець: студентка І курсу

Факультет: документознавства

та інформаційної діяльності

групи ДР-39

Кухарук О. І.

Викладач:

Путро О. І.

Київ 2000

Зміст.

1.Об‘єднання Волинського і Галицького князівства 3

2. Боротьба за зміцнення Галицько-Волинської держави 7

3. Занепад Галицько-Волинської держави 10

Література 12

1. Об‘єднання Волинського і Галицького князівства

У багатовіковій історії дер­жавотворчих змагань україн­ського народу важливе місце посідали Волинь і Галичина.

На землях Волині вже в VII ст. сформувалось своєрідне квазідержавне об'єднання — Дутгібський союз. Наприкінці Х ст. Підкарпаття й Волинь остаточно входять до Київської дер­жави. Адміністративним осередком цих земель тоді був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові — синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископ­ства і важливим центром розвитку культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук одного князя в руки іншого. Окрему князівську династію у Володимирі започаткував внук Воло­димира Мономаха Їзяслав Мстисдавич, який князював у Володимирі протягом 1135—1142 і 1146—1154 pp. Водночас 1146—1154 pp. (з перервами) Їзяслав був великим князем київським. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі.

Інколи утворення князівств у відносно єдиній Давньоруській державі, що посилилося в ХІІ ст., називають розпадом держави. Це неточно передає суть історичних подій тієї доби: визна­чальним був не розпад, а навпаки —більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави раніше ще не мало тривкої основи. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення каст — осередків ремесла й торгівлі» влади й культури.

Про розвиток рільництва в галицько-волинських землях свідчать виявлені археологами лемеші й чересла від плугів, на­ральники, а також мотики, окуття лопат, серпи, коси, жорна. У Галичині не пізніше середини XIII ст.—дещо раніше, ніж у інших регіонах Східної Європи,—з'явилися водяні млини. Виникає багато нових міст, що стають адміністративними та економічними центрами земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, у результаті вузької спеціалізації у багатьох галузях з'явилася значна кількість ремісничих професій.

Міські майстри виготовляли найрізноманітніші вироби — кольчуги, замки складної конструкції. У «Слові о полку Ігоревім» згадуються мечі харалужні, якими були озброєні воїни волинського князя Романа Мстиславича. Цю назву історики довго не могли переконливо пояснити. Лише недав­но з'ясувалося, що околиці волинського села Харалуг були одним з найбільших на той час осередком чорної металургії. Очевидно, саме тут виготовлялися мечі харалужні або, принаймні, метал для них. Залізоробне виробництво на основі місцевих запасів болотяної руди розвивалося і у наддністрянських краях. Великими майстрами були гали­цькі й волинські ювеліри (золотарі), будівничі, гончарі, ремісники, що виготовляли високохудожні вироби з кістки й каменю.

Чи не найважливішою галуззю економіки Галицького Підкарпаття було солеваріння. Виварену з сировиці (ропи) сіль формували у топки (конічні грудки) й розвозили сухо­путними й річковими шляхами далеко на схід, північ і захід. Про масштаби торгівлі сіллю можна судити з того, що під час однієї з повеней на Дністрі поблизу міста Зудча (Жидачева) потонуло більше трьохсот людей, які везли сіль на продаж.

Значно зростало, попри періоди занепаду, міське населен­ня, особливо торговельно-ремісничий прошарок. Хоч гос­подарство здебільшого було - натуральним, господарські зв'язки в князівствах розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали територію князівств. Саме через галицько-волинські землі проходив торговий шлях з Регенсбурга до Києва, який сучасні дослідники називають частиною найбільшої суходільної торговельної магістралі Лісабон—-_ Пекін. На території Галицько-волинського князівства її перетинав шлях з Скандинавії й Прибалтики на Балкани, аж до Константинополя. Саме на цьому шляху, у Дорогичині над Бугом, знайдено більш як 10 тис. свинцевих пломб. Деякі ар­хеологи вважають їх позначками вартості хутряних грошей, інші — схильні вбачати в пломбах митні знаки. Так чи інакше пломби засвідчують значення Дорогичина у внутрішній і міжнародній торгівлі. Великими ремісничими і торговель­ними осередками були також Галич, Володимир, Перемишль, Луцьк, Берестя та інші міста.

Негативним явищем були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Ці війни знаменували вступ Давньої Русі в добу феодальної (удільної) роздробленості (ЗО—40-і рр. XII ст.). Часто володарі різних князівств вступали в коаліції міх собою. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, використо­вували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в ряді князівств ролі віча, яке було формою участі міського населен­ня в управлінні. Вічеві зібрання скликалися під дзвін дзвону. Нерідко на них приймались ухвали -про вигнання чи закликання князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народоправства слов'янських племен, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних містачів, які не раз вдавалися до підкупу або й до прямого насильства стосовно учасників віч.

Князівські міжусобиці стали особливо небезпечними перед загрозою зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в середині XI ст. зайняли величезні степові терени —значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Їх кочові племена доходили до Підкарпаття, але особливо часто вони спустошували Південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі князі входили в союзи з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіж­ницькі набіги на землі інших князівств. Особливо відзнача­лися співробітництвом із половецькими ханами князі з чернігівської династії Ольговичів.

Щоб захистити землі від половецьких набігів, потрібно було об'єднати дії князівств, зокрема Київського, Переяс­лавського, Чернігівського. Водночас правителям великих князівств доводилося боротися проти спроб відокремлення вад них деяких удільних князівств, земель і навіть волостей. Нерідко поділу прагнули найвпливовіші місцеві боярські роди (так було в Галицькому князівстві). Об'єднавча діяльність деяких князівств знаходила підтримку міських ремісників та купців, частини бояр, особливо дрібних та середніх. Певна стійкість території князівств значною мірою зумовлювалася природними межами, давніми культурними традиціями, скла­дом населення. Так, Волинське князівство з центром у Володимирі включало переважно територію колишніх племінних союзів дулібів — бужан —волинян. Основою тери­торії Галицького князівства, ймовірно, були терени кар­патських хорватів і північно-західні окраїни землі тиверців.

Тривало започатковане раніше зближення протоукра-їнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне положення, економічні, полі­тичні і культурні взаємовідносини. Згуртування спорід­нених племен приспішилося після виділення князівств, територія яких формувалася в межах давніх' племінних поділів.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелег­кою. Воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося на своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Псрссопниці, Дорогичині, а в окремі періоди — також у Бузь­ку, Червені та інших містах. Після смерті 1170 p. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена міжйого синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир — у Бересті, Святослав — у Червені, Всеволод —у Белзі. Лише завдяки наполегливій об'єднавчій політиці Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Дещо по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 p. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі—правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до річки Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовльське князівство, що охоплювало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовльського князівства лежало Звениго­родське. Воно припало другому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем. І у Перемишлі 1099 p. він спільно з Васильком теребовсльським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. Після цього на деякий час припинились напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовльську, Звенигородську землі у складі одного князівства. 1144 p. він зробив своєю столицею місто Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його пле­мінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). 1145 p. меш­канці Галича повстали і «ввели у місто» Звенигородського князя. Проте в результаті кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла.

Утворення Галицько-волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Рома­на великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всія Русі», причому слово «самодержець» уперше в літописі вжито саме стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів —автократор, засвідчив зміцнення позицій великого князя, підпорядкування своїй владі непокірних боярських угруповань. Великий князь Роман, з захопленням говориться в літописі, «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись...переходив землю їх, як той орел, ахоробрийбув, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха» (Галицько-волинський літопис).