Ярослав Владимирович Мудрый (около 980?-1054?) — великий князь киевский (1019). Сын Владимира I Святославича. Изгнал Святополка I Окаянного, боролся с братом Мстиславом, разделил с ним государство (1025), в 1035 вновь объединил его. Рядом побед обезопасил южные и западные границы Руси. Установил династические связи с многими странами Европы. При нем составлена Русская правда.
Ярослав (Георгий, Юрий) Владимирович Мудрый (около 980 ? — 20 февраля 1054 ?), великий князь киевский (с 1019).
Происхождение. Семья
Сын великого киевского князя Владимира I Святославича и полоцкой княжны Рогнеды. Женат на дочери шведского конунга Олава, Ингигерде. Поскольку в древнерусских источниках упоминаются два имени жены Ярослава — Ирина и Анна, есть основания считать, что либо Ингигерда, получившая при крещении имя Ирины, была одной из жен Ярослава, либо Ирина-Ингигерда перед смертью постриглась в монахини, приняв иноческое имя Анна (под этим именем она канонизирована Русской православной церковью как первая княгиня, принявшая постриг перед смертью).
Первый период жизни Ярослава Мудрого связан с борьбой за киевский престол. По достижении Ярославом зрелого возраста отец посадил его ростовским князем, а около 1013 после смерти Вышеслава (старшего сына Владимира Святославича) Ярослав становится новгородским князем. В 1014 отказ Ярослава платить дань Киеву вызвал гнев отца и повлек за собой приказ готовиться к походу на Новгород. Но 15 июля 1015 Владимир Святославич скоропостижно скончался, не успев осуществить свой план.
Борьба с братьями
По версии событий, нашедшей отражение в «Повести временных лет», киевский престол захватил туровский князь Святополк I Окаянный, сводный брат Ярослава Владимировича. Желая устранить возможных соперников, Святополк убивает братьев, князей ростовского Бориса, муромского Глеба древлянского Святослава; пытается убить и Ярослава, но его вовремя предупреждает об опасности сестра Предслава. По другой версии, в крови братьев был повинен не Святополк, а Ярослав, что подтверждается некоторыми западноевропейскими источниками. Заручившись поддержкой новгородцев, Ярослав в декабре 1015 в битве под Любечем одерживает победу над Святополком и захватывает Киев.
Но Святополк не смирился с поражением, и в 1018 он вместе со своим тестем, польским королем Болеславом Храбрым, вторгся в пределы Руси. На этот раз удача сопутствовала Святополку, который сумел нанести поражение Ярославу в сражении при Буге и отбить Киев. Ярослав Мудрый бежал в Новгород, откуда намеревался отправиться в Скандинавию. Но новгородцы порубили княжеские ладьи и вынудили Ярослава продолжить борьбу. В битве на Альте в 1018 Святополк потерпел сокрушительное поражение, и Ярослав вновь занял Киев.
После победы над Святополком Ярослав начал борьбу с другим своим братом тмутараканским князем Мстиславом, также предъявлявшим права на киевский престол. В сражении под Лиственом в 1024 победа была на стороне Мстислава, но он разрешил Ярославу княжить в Киеве. Все же Ярослав не решился принять предложение брата и продолжал оставаться в Новгороде, направив в Киев своих посадников. В 1025 по заключенному у Городца мирному договору Ярослав получил Русскую землю на запад от Днепра, с центром в Киеве, а Мстислав — восточную часть, с Черниговом. Лишь после смерти Мстислава в 1035 Ярослав становится «самовластцем» на Руси.
Ярослав-просветитель
После Лиственской битвы деятельность Ярослава в основном связана с просветительством и христианизацией Руси. Возможно, одной из причин отказа Ярослава от привычной для князя военной деятельности стала тяжелая травма, полученная им во время борьбы с братьями: обследование останков Ярослава Мудрого показало, что у него была перерублена нога, из-за чего князь должен был сильно хромать и в конце жизни вряд ли мог обходиться без посторонней помощи.
В 1036-37 по его приказу были построены мощные крепостные укрепления («город Ярослава»), Золотые ворота с надвратной церковью Благовещения, храм святой Софии, а также основаны монастыри св. Георгия и Ирины. Прообразами этих построек были архитектурные сооружения Константинополя и Иерусалима; они призваны были символизировать перемещение в Киев центра православного мира. Завершение строительства совпало с созданием «Слова о Законе и Благодати», которое было произнесено 25 марта 1038. Тогда же была написана первая русская летопись — т. н. Древнейший свод. В «Повести временных лет» содержится похвальный отзыв о просветительской деятельности Ярослава. По свидетельству летописи, князь позаботился о переводе на русский язык многих греческих книг, которые составили основу библиотеки, созданной им в храме Софии Киевской. Ярославу Мудрому приписывается также составление первого русского законодательного акта «Русской Правды».
Внешняя политика Ярослава в последние годы жизни
В области внешней политики Ярослав Мудрый добивался укрепления международного авторитета Древнерусского государства. По его инициативе новгородский князь Владимир I Ярославич 1043 предпринял последний крупный поход Руси на Византию, однако закончившийся неудачей. Около 1050 в Киеве был поставлен первый митрополит из русских — Иларион, отстаивавший независимость русской епархии от Константинополя. Кроме того, многие дети Ярослава были связаны семейными узами с представителями правящих династий Центральной и Западной Европы.
Летописные данные по поводу смерти Ярослава противоречивы; считается, что он скончался 20 февраля 1054, однако, многие исследователи называют иные даты. Перед смертью Ярослав завещал киевский престол старшему из оставшихся в живых сыновей, новгородскому князю Изяславу, наказывая сыновьям жить в мире.
Прозвище «Мудрый» закрепилось за Ярославом в официальной российской историографии лишь во второй половине 19 века. И. Н. Данилевский, энциклопедия Кирилл и Мефодий
Великий киевский князь Ярослав Мудрый умер 8 февраля 1054 года.
«Он построил Золотые Ворота, Софийский собор с тринадцатью куполами. Позаботился об укреплении Киевской Руси, южнее реки Рось построил ряд крепостей, соединив их земляным валом.
Именно при Ярославе стали переписываться и переводиться с греческого на русский книги. Есть предположение, что в то время уже были организованы школы для обучения грамоте. Он создал большую библиотеку русских и греческих книг».
«Он сделал русскую церковь независимой от Византии и самостоятельно, без ведома константинопольского патриарха, назначил митрополита Илариона главой русской православной церкви и монашества. Ярослав Мудрый уделял много внимания развитию и организации русской церкви. В 1051 году был заложен фундамент Киево-Печерского монастыря, впоследствии (1598 г.) названного лаврой.
Будучи еще новгородским князем, Ярослав написал устав «Русская правда».
«Семейство Ярослава было в брачных союзах с другими знатными семьями Европы: Анна вышла замуж за датского короля Свена, Анастасия - королева Венгрии, за Андреем; Всеволод женился на греческой царевне Марии, дочери Константина Мономаха. Да и сам Ярослав был женат на дочери шведского короля Олофа Шетконунга, получив в приданое Карелию.
Ярослав Мудрый стремился устранить вражду между князьями. Умирая, он наказывал: «Вот я отхожу от этого света, дети мои! Любите друг друга, потому что вы братья родные, от одного отца и одной матери. Если будете жить в любви между собою, то бог будет с вами. Он покорит вам всех врагов, и будете жить в мире; если же станете ненавидеть друг друга, ссориться, то и сами погибнете и погубите землю отцов и дедов ваших, которую они приобрели трудом своим великим. Так живите же мирно, слушаясь друг друга; свой стол - Киев поручаю вместо себя старшему сыну моему и брату вашему Изяславу; слушайтесь его, как меня слушались: пусть он будет вам вместо меня». А Изяславу еще добавил: «Если кто захочет обидеть брата, то ты помогай обиженному».
Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по- скандінавському Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців. Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередни-ків він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами.В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхина захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько800 тис. кв. км. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники. Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусід- ство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поля-ками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охре-стити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а на- томість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни.
Поява друкованої книжки мала величезний вплив на пожвавлення культури, сприяла активізації культурного життя. Саме цим зумовлено загальнокультурне значення діяльності першодрукарів і видавців.
У наші дні , коли друковане слово відіграє величезну роль в житті людей, з особливою вдячністю згадуємо імена творців стародруків, першопрохідників друкарської справи. Основоположники друкарства східних слов’ян Швайпольт Фіоль, Франциск Скорина, Іван Федоров, Петро Мстиславець поправу займають почесні місця у плеяді європейських першодрукарів.
Для розвитку української культури виняткове значення мала видавнича діяльність Івана Федорова - засновника друкарства на Україні.
Творча спадщина Івана Федорова надзвичайно багатогранна. Першодрукар був не тільки талановитим техніком – каліграфістом, а й художником, упорядником тексту і редактором видань, автором високохудожніх передмов і післямов. Видавнича і редакторська діяльність першодрукаря започаткували новий етап у розвитку культури масового призначення, відкрили перед нею нові перспективи. І життя , і творчий шлях, і літературний доробок Івана Федорова ще вивчений недостатньо. В його біографії залишається чимало “білих плям”, які б повинні надзвичайно цікавити сучасних істориків. Мабуть тому я обрав дану тему для курсової роботи.
У процесі підготовки я зіткнувся з деякими проблемами, головною з яких є недостатня кількість літератури. Більшість праць і монографій виявлялись застарілими. З цього видно , що сучасні історики недосконало вивчили цей період в історії.
Особливо важливим сьогодні для відтворення національної історичної пам’яті українського народу є збирання, дослідження та збереження нових історичних відомостей про Україну, про видатних українських діячів.
Друкарська спадщина Івана Федорова є дуже великою, адже він був не лише талановитою людиною а й упорядником текстів, а також автором і редактором видань.
На мою думку, Іван Федоров був не лише першодрукарем, а й одним із засновників справжньої Української мови.
Уважне вивчення всіх доступних примірників першодрукованих російських книжок дало підставу книгознавцям дійти висновку, що Іван Федоров освоїв основи друкарської техніки від майстрів Анонімної друкарні, що саме у цій друкарні він, найбільш ймовірно, поступово вдосконалив свою майстерність. Водночас не слід ігнорувати і джерела, які дають змогу зробити висновок про знайомство Івана Федорова з досягненнями іноземних друкарів і митців. Відкидаючи властиву буржуазній науці "теорію впливів", сучасні дослідники наголошують на потребі об’єктивного вивчення культурних і мистецьких зв’язків. У післямові Апостола 1564р. прямо сказано, що при заснуванні у Москві друкарні планувалося "какобы изложити печатние книги, якоже в Греках й Венеции”, в цитованому "Сказаний" йдеться про рішення "тако...в царствующем граде Москве учинити, якоже в Греках й в немецких землях, в Венеции й во Фриги й в Белой Руси, Литовской Земли й причих тамошних странах".
Небуденні досягнення Івана Федорова у видавничій справі і літературній творчості стали потрібними тому, що вся його діяльність відповідала назрілим потребам суспільного розвитку. Саме завдяки цьому Іван Федоров , його співробітники і послідовники вписали яскраву сторінку в історію України.
Видавнича і друкарська діяльність Івана Федорова стала внеском у демократизацію культури і пожвавлення літературного життя українського народу.
Посіяні визначними слов’янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої оправи, сприяло тому, що книгодрукування кінця ХVІ-ХVІІІст. стало однією з яскравих сторінок української культури, відіграло важливу роль у міжнародних культурних зв’язках.
1. Особистість Івана Федорова та початок його друкарської діяльності. Втеча з Москви
Федоров Іван, Іван Федорович Москвитин (близько 1510-5(15).12. 1583р., м. Львів), засновник книгодрукування на Україні. За деякими даними навчався в Краківському університеті, де в 1532р. отримав ступінь бакалавра. Сам друкар іменував себе на Україні Іваном Федоровичем. Відомий польський та білоруський громадський діяч Симон Будний знав друкаря як Івана Федорового. Сина Івана Федорова льв"яни називали Іваном Івановичем Друкаровичем, Іваном палітурником. З цього видно, що Федоров - це не родове прізвище. Основним компонентом найменування більшості людей було ім"я, до якого додавали для розрізнення поміж тезками вказівки про ім"я батька або відомості про фах даної особи (Іван друкар), її походження (Іван Москвитин, Петро Мстиславець, Максим Грек). Тому не варто писати "І.Федоров", або просто "Федоров", що оправляє враження, начебто Федоров - прізвище в сучасному розумінні слова.
Форми найменування за іменем батька з суфіксом "ов", яку вживав першодрукар в Росі свідчить, що він був незнатного походження. Лише родовитим феодалам і найбагатшим купцям дозволялося "вичать", - вживати патронімічні форми на “ич” , “ович”.
Ряд дослідників шукали батьківщину Івана Федорова в різних частинах Росії. Особливо була поширена версія про його калузьке походження. Справа в тому, що назву церкви Миколи Гостунського, де Федоров був дияконом, пов’язували з селом Гостунь Калузької губернії. Існує також гіпотеза , що Іван Федоров походив з с. Новгорода . Московський митрополит Макарій оточував себе освіченими новгородцями. Відомий російський дослідник геральдики В.К. Лукомський доводив, що Іван Федоров походив з білоруської шляхетної родини Рогоз. Єдиним доказом на користь цієї гіпотези е схожість гербового знака, який Іван Федоров вживав у своїх українських виданнях , з шляхетським гербом Рогоза. Існує також припущення про походження Івана Федорова з білоруського містечка Петкевич.
Під час перебування на Україні і в Білорусії Іван Федоров залюбки називав себе Москвитином, "друкарем з Москви". Без сумніву , він був патріотом своєї батьківщини, пишався, що походив з Росії. Від’їзд з Росії був для нього виїздом "От земля й отечества й рода нашого". На мій погляд, саме по собі це не є вирішальним аргументом на користь тези (хоч вона є цілком вірогідною) про московське походження Івана Федорова.
По-перше, до Білорусії і України він прибув з Москви І міг назвати себе іменем того міста, де він став відомим як фахівець, а не того міста, з відкіля він походив. Отже вважають, що походження Івана Федорова з міста Москви або з близьких околиць досить ймовірно . У післямовах московських видань Іван Федоров названий дияконом. Після від"їзду з Москви Іван Федоров не іменував себе дияконом, не згадано цей сан і з його епітафії. Припускають, що друкар втратив духовний сан ще до від"їзду з Москви, бо овдовів. Але цікаво, що український дослідник старовини дерманський архи-мандрит Ерофій Лобачевський мав, ймовірно, документ, в якому Іван Федоров названий дияконом вже під час перебування на Україні (Лобачевський вказує, що з 1575р. "строителем" Дерманського монастиря став "диякон Іоанн", хоч нічого не згадував про його видавничу діяльність). Мабуть, дияконське звання було надане друкареві для того, щоб він міг мати певне становище в суспільстві якісь постійне джерело прибутків, але не виключена можливість і того, що дияконом він став ще перед початком своєї друкарської діяльності.
Вже кілька поколінь Істориків намагаються встановити, де навчався Іван Федоров друкарської майстерності. Не тільки Російські книгознавці ХІХст. , але навіть деякі вчені першої половини ХХст. писали, що Федоров був учнем датського друкаря Ганса Мессенгейма-Богбіндера.
Уважне вивчення всіх доступних примірників першодрукованих російських книжок дало підставу книгознавцям дійти висновку, що Іван Федоров освоїв основи друкарської техніки від майстрів Анонімної друкарні, що саме у цій друкарні він, найбільш ймовірно, поступово вдосконалив свою майстерність. Водночас не слід ігнорувати і джерела, які дають змогу зробити висновок про знайомство Івана Федорова з досягненнями іноземних друкарів і митців. Відкидаючи властиву буржуазній науці "теорію впливів", сучасні дослідники наголошують на потребі об"єктивного вивчення культурних і мистецьких зв’язків. У післямові Апостола 1564р. прямо сказано, що при заснуванні у Москві друкарні планувалося "какобьі изложити печатние книги, якоже в Греках й Венеции”, в цитованому "Сказаний" йдеться про рішення "тако...в царствующем граде Москве учинити, якоже в Греках й в немецких землях, в Венеции й во Фриги й в Белой Руси, Литовской Земли й причих тамошних странах".
Джім Флетчер прямо писав, що друкарський верстат і літери привезли до Москви з польської держави. Це твердження цитує Е.Л. Немировський на доказ своєї гіпотези, що в 30-тІ роки УІст. Іван Федоров міг працювати у краківській друкарні Ф. Унглера. В одному з видань цієї друкарні (Івана Львів"янина "Історичне пояснення животворних страстей Христа", Краків 1538р.-латинською мов. Е.Л. Немировський вважає запис про те, що в 1532р.ступінь бакалавра отримав Іван Федір Москвитин, красноставський канонік. В книзі запису вступників до університету 1529р. згаданий Іван син Федора з Пієтковиць Краківської єпархії, а в актах 1533-34р.р. «Фігурує бакалавр Теодор (Федір). Вказівка про те, що "Іван Федір" став пізніше красноставським каноніком, дописана Іншою рукою. На думку Е.Л. Немировського, це могло статися випадково: Федора начебто спутали з Томою, родом з Красного Ставу. Названі в акті про запис Пионтковіце це мабуть в Південній Польщі. Менш ймовірне припущення, що йдеться про Петкевичі в Білорусії, а назва єпархії вказана помилково.
Так чи інакше, Іван син Федора, який вчився в Кракові, походив з Польщі, або Великого князівства Литовського. А для першодрукаря Івана Федорова переїзд до цих країн означав виїзд "в старни незнаеми".
Порівнюючи післямову, самостійно написану Іваном Федоровим у Львові, з післямовами самостійних віденських видань Петра Мстиславця, доходимо висновку, що за літературним хистом Іван Федорі набагато перевищував свого колегу. Отже , хоч обидва зони були визначними майстрами друкарства і обидва брали участь у редагуванні тексту московських видань, не випадково Івана Федорова названо всюди на першому місці. Друге видання московського “Часовника” - завершення Іваном Федоровим та Петром Мстислацем 29 жовтня 1565р., а вже 8 липня 1568р. обидва першодрукарі розпочали друкування “Евангелія учительного” в Білоруському містечку Заблудові . Враховуючи час, потрібний на: підготовку до роботи друкарні на новому місці, слід визнати, що майстри виїхали з Росії незабаром після закінчення Часовника, наприкінці І566р. або на початку І567р. Вимушений з не добровільний характер свого від"їзду підкреслював І сам Іван Федоров. Він згадував, що його вигнано "презьлнаго ради озлоблення" представників панівної верхівки - "многих начальник й священноначальник й учиучителей", які обвинувачували друкарів, "хотячи благое в зло превратити й божие дьло в конец погубити, якож обьычай єсть злонравннх й ненаучоных й неискуоньїх в разумь человек".
Отже, сказано досить чітко: переслідування першодрукарів походили як від світських "начальників", так від "священноначальників" - верхівки православної церкви. Під згаданими у тексті учителями слід розуміти також ідеологів офіційного православ"я. Іван Федоров твердить, начебто цар був непричетний до репресій щодо нього, але це писалося, без сумніву з дипломатичних міркувань. В тодішніх умовах неможливо собі уявити, щоб хтось наважився переслідувати керівників державної друкарні всупереч волі самодержавця. Якщо навіть ініціаторами репресій були представники боярської опозиції Івана Грозного -, то цим людям вдалося настроїти проти друкарів І самого царя.
Ряд авторів доводять, що основною причиною обвинувачень в єресі було втручання друкарів у текст священних книг. Проти цього припущення висувають той аргумент, що виправлені першодруковані тексти повторювалися у наступних московська виданнях санкціонованих державною владою. Але відсутність майже у всіх примірниках “Апостола” 1564р. вкладних записів 60-80-х років може пояснюватися не централізованим способом поширення, а якраз тим, що книга спершу викликала незадоволення влади, і тираж деякий час лежав без руху на окладі.
Так чи інакше, першодрукарям довелося виїхати "в ины страны незнаемы" - до Великого князівства Литовського. Як згадувалося, "незнаемым" краєм воно було для Івана Федорова, який писав ці рядки. Для Петра Мстиславця виїзд до білоруських земель Великого князівства Литовського був поверненням на батьківщину. Ось чому науковці припускають, що коди вияснилася неможливість займатися книгодрукуванням у Москві, саме Петро Мстиславець переконав Івана Федорова обрати для дальшої роботи Велике князівство Литовське.