89. Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях срср (1924 і 1936 рр.) й усрр(урср) 1925, 1929 і 1937 рр.

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

90. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в усрр у 1920-1930-ті рр.

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з’являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територ.-адмін. рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. автокафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

На початку 20х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на між нар арені, в 1921 – на поч. 1922 все чіикіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлене як зовнішніми причинами – небажання зах держав юридично визнавати усі рад республіки, що утворилися на уламках Рос імперії, так і внутрішні – зміцнення централізації, посилення унітаризму, концентрацієб владних важелів у руках Москви. Під тиском центру на поч. квітня 1922 УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було залишене представництво в Литві, а повноваження представництва Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. Тенденція до обмеження дипломат активності укр. дипломатії в 2 пол 1922 почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922р ЦК КПБУ приймає постанову «про згортання апарату НКЗС». а вже в серпні 1923 консулати та дипломат служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті 20 вересня 1923 р остаточно перестав існувати апарат НКЗС. З того часу майже 2 десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломат кроків на міжнародній арені.

91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства.

Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі — вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.

92. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції.У 20-30 рр – друга хвиля еміграції, зумовлена поєднанням соц.-економічних і політичних причин. Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя - українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Концентрація великої кількості укр. емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період привела до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах.( Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з’їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції. Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя). В Східній Європі українська діаспора поділена так: у Польщі: 200—300 тисяч українців у Чехо-Словаччині: 120—150 тисяч українців у Румунії: 100—150 тисяч українців у Югославії: 45—50 тисяч українців. У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі(Найчисленніша діаспора укр.-ів – у Польші – на Пряшівщині, частково на своїй етнічній тер-ії і корист-ся досить широкими правами.), що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.Військова еміграціяСформув-ся після закінч. 1 світ. війни. Було звільнення з таборів полонених, які не поспішали на Батьківщину.Поява у Румунії укр. військовиків – унаслідок несприятливих для армії УНР перебігом подійУкр. вій емір-я змогла згуртув-ся, створ. свої громад. організ-ії, культ-освіт. осередки. Виникають вій. тов.-ва- стрілецькі громади Вони намаг-ся підтрим., розшир., осучаснювати свої фахові знання. Вони вважали, що ще можуть прислужитися в подальшій боротьбі за укр. незал-ть.

У 1920- у Відні створено Укр. Військ. Емграцію

Політична еміграція

Після падіння УНР та ЗУНР, укр. землі знову ускладі інш. держав => виїзд за кордон найактивніших учасників подій 17-20 рр – керівників ЦР, Гетьман. держ, Директорії УНр та ЗУНР, працівників держ. апарату, знач. частини тодішніх політ. партій.

Протягом 20х рр. в емір. у Чехосл. виник. націон. організ-ії :

- ідеологічні гуртки націоналістів при студ. організ-ях

- вій. тов.-ва- стрілецькі громади.

Потужним еміграційним центром був Центр. Союз Укр. Студентів – ЦЕСУС – міг об*єднати всю еміграцію.

грудень 1930 – засн.-ня Союзу Укр. Емігрантів – для об*єдн-ня укр. емігрантів

93. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині. Пацифікацією були названі масові репресії у вересні-жовтні 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський, із застосуванням поліції та армії. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН. Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і суспільне життя на укр. землях. Режим «санації» у Польщі – режим особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи від 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.