19. Кріпосницька система в Україні

Розвиток елементів капіталізму в промисловості, землеробстві, занепад поміщицького та селянського господарства, посилення кріпосницької експлуатації, пожвавлення визвольної боротьби народних мас, відставання економіки країни від передових західноєвропейських держав тощо дедалі гостріше ставили питання про недоцільність збереження кріпосного права навіть в інтересах панівного класу – дворянства.Після придушення повстання декабристів уряд встановив у країні режим небувало жорстокої військово-поліцейської диктатури, безжалісно розправляючись навіть із незначними проявами антифеодального протесту.Проте саме в 30-х роках 19ст. криза феодально-кріпосницької системи в Росії стала досягати небувалих розмірів. У цей період почався промисловий переворот, але кріпосницький лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси селянства. Посилився його опір поміщикам, антифеодальний рух (у 1826р. відбулися заворушення селян на Уманщині, в 1831,1833 – на Київщині, 1834 – На Харківщині, 1844 – на Катеринославщині, в 1847 – на Поділлі…). Особливо широкого розмаху набув антифеодальний рух селян після революції 1848р. та поразки Росії в Кримській війні. У країні виникла революційна ситуація.ицька система в Україні.

23. укр. Нац. Рух 19 ст.

У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Го-ловацький (1814-1888), на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму. У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців».