12 Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст.

Восени 1625 року козацька Україна знову повстала. Уряд Речі Посполитої направив на Подніпров'я 30-тис. військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Кілька днів біля козацького табору точилася жорстока битва. Полякам удалося захопити перші лінії козацької оборони, але й козаки дошкуляли полякам, несподівано переходячи в наступ і нищачи їхню кінноту. Шляхетське військо опинилося в скруті: не стало харчів, почалися морози й тому С. Конецпольський вирішив розпочати з козаками переговори. • кількість реєстру обмежувалася 6 тис. козаків, з яких 1 тис. мусила перебувати на Січі;

• щорічна сплата уряду реєстровцям — 60 тис. злотих (по 10 злотих на одного козака);

• повернення нереєстрових козаків (близько 40 тис.) до своїх панів та виконання ними своїх повинностейЩоб перешкодити подальшим виступам запорожців, польський уряд наказав збудувати на дніпровських порогах могутню фортецю Кодак.

Фортеця Кодак перешкоджала переселятися в степи «Дикого поля» втікачам з України, запорожцям заважала підтримувати сталі зв'язки з батьківщиною

13. Військо Запорозьке

Ві́йсько Запоро́зьке — військово-політична організація запорозьких козаків, а від середини XVII століття — української козацької держави на чолі з гетьманом. Через розходження політики керівників Гетьманщини і кошових отаманів Запорозької Січі наприкінці XVII століття, єдність Війська Запорозького як єдиного військово-політичного тіла була порушена, що відбилося в появі терміну «Військо Запорозьке Низове», яким позначали Січ і підконтрольні їй території. З кінця XVI століття (але не раніше 1572 р.) також офіційно називалося «Військо Його Королівської Милості Запорозьке»[1], з 1654 року, «Військо його царської величності Запорізьке». Пам'ятали про цю ідею і в новоутвореній після Люблінської унії 1569 року польсько-литовській державі, Речі Посполитої.

2-го червня 1572 король Сигізмунд II Август підписав відповідний універсал, відповідно до якого, коронний гетьман Ю. Язловецький найняв для служби перших 300 козаків. Вони давали присягу на вірність королю і повинні були, перебуваючи в повній бойовій готовності, відображати вторгнення татар на територію Речі Посполитої, брати участь у придушенні виступів селян, що повставали проти панів, і в походах на Москву і Крим. Ці козаки були занесені до спеціального списку (реєстр), що підтверджував їх права та привілеї, пов'язані з їх державною службою. Через що, ці козаки отримали найменування реєстрові козаки (реєстровці).

У вересні 1578 року король Стефан Баторій видав указ під назвою «Угода з Нізовцями». Кількість реєстровців збільшилася до 500 чоловік, а в 1583 році - до 600. Реєстрові козаки отримали у володіння містечко Трахтемирів у Київському воєводстві, де розміщувалися військова скарбниця, архіви, арсенал, госпіталь, притулок для безсімейних інвалідів. Король передав козакам клейноди (корогва, бунчук, булаву та печатку).

Офіційно, реєстрове козацьке військо називалося «Військо Його Королівської Милості Запорозьке».

Військо Запорізьке складалося з піхоти, кінноти та артилерійських військ. Основою війська була козацька піхота, збройна мушкетами, пістолями і холодною зброєю. Козацька кіннота являла собою легку кавалерію, яка була озброєна в основному шаблями, піками і карабінами. Поділялося реєстрове козацьке військо на полки і сотні. Полком командував полковник, сотнею - сотник. Артилерія перебувала в підпорядкуванні у обозного. Військовий канцелярією (фактично, штабом) завідував військовий писар. Головнокомандувачем у реєстровому війську був гетьман. Оскільки реєстрове козацьке військо несло службу на території Речі Посполитої і розташовувалося в певних містах, часто його називали Городовим Військом Запорізьким (а козаків городовими козаками). Однак, реєстрові козаки - це була лише невелика частина сформованого на той час значного козачого населення Запоріжжя, організованого на зразок військових, приплив якого, починаючи з другої половина XVI століття з кожним роком все зростав через посилення релігійного, політичного та економічного утиски православних в польсько-литовській державі. Козаков, що не увійшли до реєстру, називали січовими, вільними або низовими козаками. Головним у нереєстрове війську був старший на коші(у Січі) - кошовий отаман. У мирний Січ поділялося на курені. Командував куренем - курінний отаман. Посади курінного і кошового отаманів були, як правило, посадами мирного часу. Під час війни або військового походу поділ на курені, як правило, не зберігалося. На цей час формувалися полки і сотні. Один полк у воєнний час міг налічувати від п'ятисот до чотирьох тисяч воїнів. Часто реєстрове та нереєстрове військо об'єднувалися для спільних дій. У цьому випадку на загальному колі в Січі обирали загального гетьмана, який мав владу як над січовими, так і над городовими козаками. Козаки були добре озброєні як вогнепальною зброєю: мушкетами і пістолями - піхота, карабінами і бандолетами - кіннота, так і холодною зброєю: шаблями, бердишами, кинджалами, келепами, баграми та ін По водних просторів козаки пересувалися за допомогою козацьких галер - чайок. Кожна Чайка вміщала 50-70 чоловік і була озброєна 4-6 невеликими гарматами. В офіційних документах козаки свою військову організацію називали в основному «військом Запорозьким», але іноді підписувалися і як «лицарство Запорозьке» або «лицарство війська Запорозького». Після повстання Богдана Хмельницького в 1648 році і переходу під контроль Війська Запорозького територій Речі Посполитої, що розташовувалися на землях сучасної Північної і Центральної Україна (див. Гетьманщина), на цих територіях утворюється кілька військових полків - військово-адміністративних областей. З 1654 а, після входження до складу Російського Царства, реєстрове військо офіційно стало іменоватьтся «Військо його царської величності Запорозьке». того, в результаті розбіжності політики керівництва Гетьманщини і кошових отаманів Запорізької Січі в кінці XVII століття, єдність Війська Запорозького, як цілісного військово-політичного організму, було порушено, що виразилося в появі терміна «Військо Запорізьке Низове», яким стали представлятися січові козаки, позначаючи безпосередньо саму Січ і підконтрольні їй території.

14. руїна

Руїна — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1657—1687. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Причини Руїни

відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.