Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

До друку та в світ

дозволяю на підставі

«Єдиних правил», п.2.6.14

Заступник першого проректора-

начальник організаційно-методичного

управління В.Б.Юскаєв

Методичні вказівки,

вправи та завдання для підвищення

мовленнєвої культури студентів 1-го курсу

спеціальності „Лікувальна справа”

денної форми навчання

Усі цитати, цифровий

та фактичний матеріал,

бібліографічні відомості

перевірені, запис одиниць

відповідає стандартам

Укладач Л. М. Яременко

Відповідальний за випуск О. Г. Ткаченко

Декан гуманітарного факультету Л.П.Валенкевич

Суми

Видавництво СумДУ

2009

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Методичні вказівки,

вправи та завдання для підвищення

мовленнєвої культури студентів 1-го курсу

спеціальноcті „Лікувальна справа”

денної форми навчання

Суми

Видавництво СумДУ

2009

Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа” денної форми навчання /Укладач

Л.М. Яременко. - Суми: Вид-во СумДУ, 2009.- 74с.

П Е Р Е Д М О В А

Готувати висококваліфікованих фахівців, які бездоганно володіють державною мовою в усній і письмовій формах, - провідне завдання вищої школи. Курс української мови для студентів медичного факультету органічно продовжує формування національномовної особистості, розширює мовну компетенцію майбутнього спеціаліста у професійній сфері. Розвиток культури мови мислення і поведінки особистості разом утворюють осердя, навколо якого об’єднуються знання, вміння, навички, і стають константами діяльності майбутнього медика як неповторної індивідуальності.

В умовах російськомовного оточення важливо відпрацювати автономний механізм мовлення на кожній із мов. Тому значну частину завдань складає переклад спеціальних текстів з історії медицини з російської мови на українську.

Науково-понятійна частина методичних вказівок ставить за мету допомогти студентам удосконалити лінгвістичну компетенцію, засвоїти термінологічний апарат мови; виробити навички користування словниками різних типів, граматиками, довідниками, інтернет-ресурсами.

І Науково-понятійна частина

Дискурс

Дискурс – це зв’язний текст у контексті багатьох складо-вих та фонових чинників – соціокультурних, психологічних

тощо. Дискурс називають “зануреним у життя” текстом, що вивчається разом з тими “формами життя”, які формують його: інтерв’ю, репортажі, наукові теорії, соціальні події, конференції, бесіди з приятелями тощо. Практичний аспект вивчення дискурсу полягає у врахуванні його комунікативної відповідності (адекватності) ситуації мовлення, впливу етнографічних, соціокультурних, психологічних умов, за яких відбувається живе професійне спілкування.

Поняття “дискурс” розвивалось протягом часу. В 50-ті роки у французькій лінгвістиці (науці про мову) терміном “дискурс” позначали мову й мовлення взагалі, згодом цей термін означав “лінгвістика тексту”, закономірності формування та функціонування текстів. На початку 70-х років “дискурс” часто вживається як синонім поняття “функціональний стиль”. Лише в кінці 70-х на початку 80-х років ХХ століття поняття “текст” та “дискурс” нарешті розмежовуються: “текст” усвідомлюється як статичний об’єкт, а “дискурс”- як спосіб його актуалізації в певних мовленнєвих ситуаціях. У 80-90-х роках за терміном “дискурс” закріплюється нове значення, а саме: “мовлення, невід’ємне від того, хто говорить”. Людина розуміє текст тоді, коли вона ідентифікує ситуацію, про яку йдеться в тексті, у власному, суб’єктивному внутрішньому світі, на базі власного, суб’єктивного досвіду. Цим пояснюються й індивідуальні, і групові розбіжності в опрацюванні соціальної інформації в матеріалі дискурсу новин у пресі.

На межі століть термін “дискурс” називає спеціальне використання мови для виразу особливої ментальності, деякої особливої ідеології. Звичайно, спеціальне використання мови вимагає активізації певних рис мови, особливої граматики та

особливої лексики, і за допомогою відповідних мовних зусиль

створюється особливий “ментальний світ”. У такий спосіб

розвивався, приміром, т.зв. “дискурс епохи Брежнєва”.

(З підручника)

ДИСКУРС (от франц. Discours – речь) – связный текст в совокупности с экстралингвистическими, прагматическими, социокультурными, психологическими и др. факторами; текст, взятый в событийном аспекте; речь, рассматриваемая как целенаправленное социальное действие, как компонент, участвующий во взаимодействии людей и механизмах их сознания (когнитивных процессах). Дискурс – это речь, «погруженная в жизнь». Поэтому термин «Д.», в отличие от термина «текст», не применяется к древним и др. текстам, связи которых с живой жизнью не восстанавливаются непосредственно.

Д. включает паралингвистическое сопровождение речи (мимику, жесты), выполняющее след. Основные функции, диктуемые структурой дискурса ритмическую («автодирижирование») референтную, связывающую слова с предметной областью приложения языка, семантическую (ср. мимику и жесты, сопутствующие некоторым значениям), эмоционально-оценочную, функцию воздействия на собеседника, т.е. иллоккутивную силу (ср. жесты побуждения, убеждения). Д. изучается совместно с соответствующими «формами жизни» (ср. репортаж, интервью, экзаменационный диалог, инструктаж, светская беседа, признание и пр.).

Одной своей стороной Д. обращен к прагматической ситуации, которая привлекается для определения связности Д.,

его коммуникативной адекватности, для выяснения его импликаций и пресуппозиций, для его интерпретации. Жизненный контекст Д. моделируется в форме «фреймов» (типовых ситуаций) или «сценариев» (делающих акцент на развитии ситуаций). Разработка фреймов и сценариев – важная часть теории Д., используемая также в разных направлениях прикладной лингвистики. Другой своей стороной Д. обращен к ментальным процессам участников коммуникации: этнографическим, психологическим и социокультурным правилам и стратегиям порождения и понимания речи в тех или других условиях, определяющих необходимый темп речи, степень ее связности. Соотношение общего и конкретного, нового и известного, субъективного (нетривиального) и общепринятого, эксплицитного и имплицитного в содержании Д., меру его спонтанности, выбор средств для достижения нужной цели, фиксацию точки зрения говорящего и т.п.

Непосредственные истоки теории Д. и методов его анализа следует видеть в исследованиях языкового употребления (немецкая школа П.Хартмана, П.Вундерлиха и др.), в социолингвистическом анализе коммуникации (американская школа Э. Щеглова, Г. Закса и др.) логико-семиотическом описании разных видов текста – политического, дидактического, повествовательного – франц. постструктурализм, в моделировании порождения речи в когнитивной психологии, описании этнографии коммуникации в антропологических исследованиях.

Косвенные отношения связывают теорию Д. с риторикой, разными версиями учения о функциональных стилях, с советской психолингвистической школой, а также с разными направлениями в исследовании разговорной речи.

Анализ Д. и лингвистика текста образуют близкие, а иногда и отождествляемые области лингвистики. Однако в конце 70-х – начале 80-х гг. наметилась тенденция к их размежеванию, проистекающая из постепенной дифференциации понятий «текст» и «дискурс». Под текстом понимают преимущественно абстрактную, формальную конструкцию, под дискурсом – различные виды ее актуализации, рассматриваемые с точки зрения ментальных процессов и в связи с экстралингвистическими факторами (Ван Дейк).

Анализ дискурса выполняется в основном описательным и экспериментальными методами. Анализ дискурса – междис-циплинарная область знания, в которой наряду с лингвистами участвуют социологи, психологи, специалисты по искус-ственному интеллекту, этнографы, литературоведы семиоти-ческого направления, стилисты и философы.

(Н.Д. Арутюнова)

Герменевтика

Герменевтика (від грец. “роз’яснюю”, “тлумачу” – це

мистецтво і теорія тлумачення текстів). Походження цього слова пов’язують з ім’ям Гермеса – в давньогрецькій міфології

він зображувався як посланець олімпійських богів, який мав передавати та розтлумачувати людям їх повідомлення. В давньогрецькій філософії та філології – мистецтво розуміння,

тлумачення (іносказаній, багатозначних символів и т.п.); у

неоплатоників – інтерпретація творів давніх поетів, насамперед Гомера. У християнських письменників – мистецтво тлума-чення Біблії. Особливого значення набула герменевтика у протестанських теологів як мистецтво “істинної” інтерпретації священних текстів. З початком формування в епоху Відродження класичної філології, незалежної від теології, герменевтика виступає як мистецтво перекладу пам’яток античної культури на мову сучасної живої культури. Загальнофілософська проблема герменевтики була поставлена у ранньому романтизмі Ф.Шлегелем, а розроблена Шлейермахером, який був протестанським теологом і філологом-класиком одночасно.

Ф.Шлейермахер проголосив герменевтику вченням про мовне розуміння не лише письмових текстів, але й живих діалогів та мовлення. “Розуміння” розглядається як реконструктивний процес; “пояснення” – як спосіб репрезентації зрозумілого; “інтерпретація” - як діалог інтерпретатора з автором. Ф.Шлейермахер також відкрив ефект “герменевтичного кола”, що полягає в неможливості збагнути значення складників іншим способом, окрім розуміння цілого, яке вони утворюють.

Серед послідовників Ф.Шлейермахера – такі видатні філософи, як В.Дільтей, М.Хайдегер, Г. Гадамер, П.Рікер та ін.

Упродовж трьох останніх десятиріч ХХ століття плідним джерелом нових ідей для герменевтики стає кібернетичне моделювання, зокрема, ті його напрями, що зайняті безпосе-редньо моделюванням процесів сприйняття, розуміння, інтерпретації природної мови. Це- штучний інтелект.

Одна із базових концепцій герменевтики полягає в тому, що об’єкт розуміння будь-якої природи може бути представлений у вигляді тексту, тобто в мовній оболонці, і що розуміння, відповідно, можна звести до аналізу мовного об’єкту за правилами аналізу мови як кодуючого механізму. Таким чином, мова об’єктивує феномен розуміння, робить його, в певному сенсі, наочним. Мова репрезентує об’єкт та результат процесу розуміння в природно-мовних одиницях.

У когнітивній (пізнавальній) лінгвістиці та штучному інтелекті “герменевтичне коло” розв’язується через інтерпре-тацію повідомлень на кількох рівнях аналізу одного і того ж

об’єкту – поверхневих та глибинних (морфологічний, синтаксичний та семантичний рівні), застосування засобів “смислового розширення тексту”, доповнення тексту фоновими знаннями.

(Словник лінгвістичних термінів)

Прагматика

Прагматика від грец. “справа”, “дія” – розділ семіотики (загальна теорія, що вивчає властивості знакових систем), присвячений вивченню відносин між знаками та індивідами, які ними послуговуються; сукупність факторів, що визначає використання мови її носіями. Основні ідеї прагматики належать Ч.Пірсу й Ч.Моррису. Прагматичні властивості й відносини (наприклад, стилістичні характеристики мови, оптимальна будова і ступінь допустимої лаконічності повідомлень), які суттєві для адекватного сприйняття й розуміння текстів, як правило, не виражаються засобами знакової системи, яка розглядається. Їх вивчення, крім чисто лінгвістичних і логічних методів, потребує залучення понятійного та методологічного апарата таких наук, як психологія (інженерна психологія), соціальна психологія, етологія (наука про поведінку тварин). Прагматика вимагає всебічного врахування властивостей та можливостей людського інтелекту й претендує на виявлення умов і можливостей моделювання їх у межах так званого штучного інтелекту. Прикладами такого роду задач прикладної прагматики можуть служити проблеми машинного перекладу та реферування, побудови інформаційно-пошукових систем, створення спеціалізованих штучних мов для потреб автоматичного програмування на ЕОМ і виконання будь-яких комунікативних функцій. У сучасному логіко-філософському аналізі природної мови однією із центральних є проблема співвідношення семантики й прагматики, яка пов’язана з побудовою теорії розуміння мови.

Деякі аспекти нейролінгвістичного

програмування

Проблема мовної сугестії (від лат. навчаю, навіюю)-

вплив, навіювання – в суспільній діяльності має міждисциплі-

нарний характер і виникла на стику лінгвістики, психології і “паблік рілейшнз”.

Мовна сугестія має прикладний характер. Часто дослідження в цій галузі й застосування її методів пов’язане з фінансовим інтересом, тому науковці не поспішають ділитись своїми професійними таємницями, обмежуючись лише загальними фразами.

“Маніпуляція” походить від лат. Слова manus – рука. В словниках європейських мов це слово - тлумачиться як дія, спрямована на об’єкти з певними намірами, цілями (напри-клад, ручне керування, огляд пацієнта лікарем за допомогою рук тощо). Малось на увазі, що для таких дій потрібні спритність і вправність.

Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як “акт впливу на людей або керування ними зі спритністю, особливо зі зневажливим підтекстом, як приховане керування або вплив”.

Вирізняють головні та родові ознаки маніпуляції. По - перше, це - різновид духовного, психологічного впливу (а не фізичне насильство чи загроза насильства). Об’єктом дії маніпулятлора є психічні структури людської особистості.

Однією з перших книг, присвячених маніпуляції свідомістю, була книга соціолога із ФРН Герберта Франке “Маніпульована людина”(1964). Автор дає таке визначення: ”Під маніпуляцією переважно треба розуміти психологічний вплив, який здійснюється таємно, відтак, на шкоду тим особам, на котрих він спрямований. Найпростішим прикладом цього може бути реклама”.

По-друге, маніпуляція – це прихований вплив, факт якого має залишитися непоміченим об’єктом маніпуляції. Як зазначає професор Каліфорнійського університету Г.Шіллер, “для досягнення успіху маніпуляція має залишатися непомітною. Успіх маніпуляції гарантований, коли маніпульований вірить: усе, що відбувається, природне і неминуче. Отже, для маніпуляції потрібна штучна дійсність, в якій її присутність буде непоміченою”.

По-третє, маніпуляція – це вплив, який вимагає значної майстерності та знань, особливо коли йдеться про суспільну свідомість, політику. Маніпуляція - це складова технології влади, а не просто вплив на поведінку товариша чи партнера.

Маніпуляція - це спосіб застосовування духовного впливу на людей через програмування їхньої поведінки. Цей вплив спрямований на психічні структури людини, здійснюється приховано і має за мету змінити думки, мотиви та ціль у напрямку, потрібному владі.