Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Історія зарубіжної літератури

Методичні вказівки до практичних і самостійних робіт для студентів ІІ курсу спеціальності “Журналістика” денної форми навчання

Суми

Видавництво СумДУ

2007

Методичні вказівки з дисципліни “Історія зарубіжної літератури” (тема “Література епохи Просвітництва (ХVІІІ століття)”. / Укладач І. Р. Жиленко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 30 с.

Кафедра журналістики та філології

Вступ

Розвиток європейської історико-філософської думки відзначений окремими етапами особливо вагомих досягнень людського розуму. Одним із таких етапів є епоха Просвітництва (ХVІІІ століття), яка займає важливе місце у курсі викладання дисципліни “Історія зарубіжної літератури”. Художня література цього періоду сповнена особливого інтересу до людини, антропоцентризму, оптимізму, раціоналізму.

Головні завдання курсу на даному етапі:

• вивчення особливостей літератури доби Просвітництва;

• вивчення закономірностей взаємодії загальних тенденцій розвитку зарубіжної літератури, національного й особистого у літературному процесі;

• розкриття особливостей художніх напрямів і течій, нових жанрів і жанрових різновидів;

• засвоєння головних знань у межах вивчення теоретичних питань літератури;

• розвиток та удосконалення навиків аналізу художнього твору;

• заохочення до наукового дослідження творів літератури.

Для практичних занять з літератури доби Просвітництва пропонуються найяскравіші зразки художніх творів цього часу.

Інформаційно-довідкові матеріали Література доби Просвітництва

Основний філософський, ідейний, естетичний та художній напрям ХVІІІ століття отримав назву Просвітництво (від англ. enlightment, де корінь light – світло). Умовно він охоплює період між двома революціями (в Англії та Франції) – 1689-1795 рр. Культура епохи Просвітництва взяла за основу головні гуманістичні надбання епохи Відродження, в основі яких лежать моральність, наука, знання.

Добу Просвітництва називають “віком філософів”. Все підлягало судилищу розуму. Твір Д. Локка “Досвід про людський розум” (1691 р.) можна вважати початком нової доби. Саме у розумі просвітники вбачали основний критерій оцінки дійсності та засіб перетворення світу.

Носії нової культури засуджували існуючий несправедливий суспільний лад і вимагали його зміни за допомогою ідей. Вони мріяли створити на землі “царство розуму”. Гаслом епохи стали слова: “Ідеї правлять світом”. Відтак завдання культури, включаючи філософію й науку, мистецтво й літературу, полягає насамперед у тому, щоб надати людині конкретні знання.

Одним із центральних питань на цей час стала проблема людини та її духовної природи. На думку філософів ХVІІІ століття, людину можна морально виправити, вона ідеально пристосована до вивчення природи, оскільки розум та природа від самого початку існування світу перебувають у гармонійній єдності. А. Поп писав: “Загальний розумний порядок, з якого все почалося, міститься як у природі, так і у людині”.

Просвітництво у художній літературі ХVІІІ століття можна визначати як художній напрям, представники якого намагаються за допомогою різноманітних засобів перш за все втілити естетичний ідеал “природної людини” і норму життя, що відповідає “законам самої природи”.

Письменники ХVІІІ століття звертаються до різних художніх жанрів, щоб у цікавій та доступній формі викласти різноманітні ідеї та знання епохи Просвітництва. Надзвичайно поширеними були філософські жанри: есе, памфлети, трактати. Та й суто художнім творам тих часів був притаманний дидактизм.

Борючись за перебудову суспільства, утверджуючи принцип активного впливу художника на громадську думку, вони створили нові жанри реалістичного роману, філософської повісті, міщанської драми і гротескно-комедійного памфлету. Для цього широко використовували літературні форми письменників попередніх епох: памфлети Лукіяна, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу Ренесансу, твори Е. Роттердамського, Ф. Рабле, Т. Мора тощо. Відстоюючи демократичні напрями мистецтва, просвітники ввели в літературу нового героя – простолюдина, оспівали і прославили його працю, мораль, співчутливо описали його страждання. Викриваючи сваволю панівних станів, письменники сміливо використовували критичний елемент.

Найвидатніші представники доби Просвітництва:

• в Англії – А. Поп, Д. Дефо, Дж. Свіфт, Г. Філдінг;

• у Франції – Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж.  Руссо, П. Бомарше;

• у Німеччині – Г. Лессінг, Ф. Шиллер, Й. Гете;

• в Італії – К. Гольдоні, К. Гоцці;

• у Росії – Д. Фонвізін, І. Крилов, О. Радищев, М. Карамзін.

Література епохи Просвітництва стала передовим плацдармом, де перевірялися найсміливіші погляди на людину і суспільство. Письменники цієї доби виступали як “громадяни світу”, бо вірили у можливість возз’єднання всього людства на основі гармонії розуму і природи. Просвітники по-різному ставилися до людини, світу, Бога, бо не було єдності в оцінках державного устрою. Соціальні процеси знайшли відтворення у різних художніх напрямках і стилях.

Просвітницький класицизм (від лат. classiсus – зразковий) являв собою принципово нове історико-художнє явище. Якщо класицизм XVII ст. формувався в умовах, коли абсолютна монархія відігравала значною мірою позитивну роль у суспільному житті, і не піднімався до заперечення існуючих суспільних відносин, то класицизм XVIII ст. відзначався антифеодальною спрямованістю, бо розвивався в умовах, коли буржуазія готувалася до вирішального штурму феодальних бастіонів. Просвітителі прагнули досліджувати людські вчинки, соціальне середовище, намагалися виховати нову людину і змінити світ. Тому літературні жанри набували полемічного або публіцистичного характеру. Просвітницький класицизм знайшов втілення у “вольтерівському класицизмі” (Вольтер, А. Поп), “веймарському класицизмі” (Ф, Шиллер, Й. В. Гете) та ін.

Просвітницький реалізм (від лат. геаlіs – речовий, дійсний) покладався на принцип наслідування природі. Він був обумовлений особливостями літератури епохи Просвітництва (науковість, філософічність, раціоналізм, дидактизм, публіцистичність). Це ще не була повністю художня література, оскільки не була відділена від науки. Розуміння людини як такої, що живе за законами природи, стало відправним моментом раціоналізму в його помірковано критичному варіанті. Головним об’єктом зображення представники просвітницького реалізму вибрали суспільне життя свого часу. На перший план виходить роман з його аналітичністю та всебічним відтворенням дійсності. Представники: Дж. Свіфт, Д. Дідро, Г. Філдінг, Р. Шерідан та ін.

Просвітницький сентименталізм (від франц. sentiment – почуття) був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Ідеалам просвітницького класицизму сентименталізм протиставив ідеал “природної людини”. Свою назву сентименталізм одержав після того, як був надрукований роман Л. Стерна “Сентиментальна подорож”, в якому прославлялися почуття, і це дало поштовх для назви літературного напрямку. Сентимен-талізму притаманні увага до внутрішнього світу людини, звеличення почуттів, емоційне начало, апологія задушевності. Філософським підґрунтям сентименталізму став руссоїзм (право мистецтва на зображення почуттів). Найяскравіше розвинувся сентименталізм в Англії (Л. Стерн, С. Річардсон), у Франції (Ж -Ж. Руссо), в Росії (М. Карамзін).

Окремо від основних художніх напрямків розвивалося мистецтво рококо (від франц. rocaille – схожий на раковину), представники якого намагалися втілювати у мистецтві красу і насолоду. Цей напрямок, на думку сучасних літературознавців, знаходився в опозиції до ідеології Просвітництва. Мистецтво рококо робило життя приємним, вишуканим, красивим. Митці віддавали перевагу анакреонтичним мотивам, любовним сюжетам. Рококо тісно пов’язане з бароко своєю асиметричністю, несталістю форм, стихійністю. Цей стиль позначився на творчості П. Бомарше, Д. Дідро, Вольтера, ранній ліриці Й. Гете, анакреонтичних творах М. Ломоносова, Г. Державіна.