- •Тема 17. Культура України 19 - початку 20 ст.
- •80-Ті роки в росії й галичині
- •XIX. Відрожденнє в Галичині». Драгоманов.
- •XX. Нові часи.
- •6. Культурний процес в Україні на початку XX ст.
- •5.3. Українське національне відродження
- •8.3. Розвиток культури України в першій половині XIX ст.
- •9.3. Розвиток культури України у другій половині XIX ст.
- •10.3. Розвиток культури України в 1900-1917 pp.
- •5.1. Українське національне відродження XIX ст.
- •1. Політика російського та австрійського урядів
- •2. Історичні корені
- •3. Формування національної інтелігенції
- •4. Зовнішні впливи
- •4. Національно-культурне відродження українців у Російській імперії
- •4.1. Етапи національною відродження.
- •4.2. Тарас Шевченко.
- •4.3. Освіта. Наука.
- •4.4. Мистецтво.
- •4. Культура українського народу на зламі хіх-хх ст.
- •4.1. Освіта. Наука.
- •4.2. Література.
- •4.3. Мистецтво.
- •4.4. Наука і культура початку XX ст.
- •1. Загальні зауваження
- •2. Освіта та діяльність культурно-освітніх установ
- •3. Наука
- •IV. Література. Драматургія і театр
- •V. Мистецтво: музика, образотворче мистецтво
- •VI. Народна творчість
- •VII. Запитання та завдання
- •1. Загальні зауваження.
- •3. Формування наукових центрів українознавства
- •12.6. Розвиток науки і культури
- •13.4. Розвиток культурного життя
- •14.4. Розвиток української культури
- •1. Формування української нації
- •2. Національне пробудження Східної України
- •4. Кирило-Мефодіївське товариство
- •6. Активізація студентського громадівського руху в 90-х роках
- •XXXIV. «весна народів» у галичині
- •1848 Рік
- •1848 Рік. На Буковині й Закарпаттю
- •XXXV. Народництво і українофільство
- •XXXVI. Галичина українським піємонтом
- •§95. Український національно-визвольний рух
- •§97. Український національно-визвольний рух на території Наддніпрянської України в другій половині XIX ст.
- •§98. Адміністративні зміни на території Австрійської імперії
- •§99. Політичний рух на західноукраїнських землях
- •§100. Формування політичних партій на західноукраїнських землях
- •§109. Культура України на початку XX ст.
- •7.5. Початок національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство
- •7.9. Суспільні течії та рухи в Україні другої половини XIX ст.
- •7.10. Культура України другої половини XIX ст.;
- •II. Розвиток Наддніпрянщини
- •IV. Підсумки
- •117. Початки відродження в Західній Україні.
- •118. Початки відродження в Східній Україні.
- •119. Ідеї народності. Початки свідомішого демократизму.
- •120. Українські гуртки російської України 1830—1840-х років.
- •124. Новий рух на Україні російській.
- •2. Українська церква під окупацією австро-угорщини а) українська католицька церква в галичині
- •2. Освіта
- •6) Середня освіта в кінці XVIII ст.
- •Культура україни кінця хviii -першої половини XIX ст.
- •Основні здобутки
- •4. Театр.
- •5. Музика.
- •6. Архітектура.
- •7. Живопис.
- •Культура україни другої половини хіх ст.
- •Основні здобутки
- •Початкова освіта
- •Середня освіта
2. Українська церква під окупацією австро-угорщини а) українська католицька церква в галичині
Року 1772, після першого розбору Польщі, Галичина опинилася під владою Австрії, а року 1774 Австрія приєднала і трикутник між Серетом та Дністром — Буковину. Австрія дістала єпархії: Львівську Перемиську, частини Кам'янецької та Холмської, і тоді почали вживати офіційно термін — «греко-католики» для позначення всіх католиків-українців.
Митрополит Пилип Володкович (1762-1778), Лев ПІептицький (1778-1779), Ясон Смогоржевський (1787-1788) та Теодосій Ростоцький (1778-1805) перебували поза межами Австрії, в Польщі, а останній митрополит, Теодосій Ростоцький, з 1795 року перебував у Росії. Стосунки з митрополитами для католиків під владою Австрії були дуже тяжкі і могли відбуватися за посередництвом .дипломатичних установ. Керували греко-католицькою паствою в Галичині два видатних єпископи: Львівський — Петро Білянський, з білого духовенства (1780-1798), та Перемиський — Максиміліян Рилло (1785-1794) — василіянин.229
Галичина під час переходу її під владу Австрії була в тяжкому становищі: шведські війська, російська окупація, боротьба магнатів, загальна анархія, занепад зовнішньої торгівлі — довели країну до зубожіння. Занепала освіта, було чимало священиків, що не вміли навіть читати. Пани-поляки презирливо ставилися до українського духовенства, яке часто виконувало панщину нарівні з селянами.
Цісарева Марія-Терезія почала вживати заходів для поліпшення стану духовенства. Року 1774 у Відні засновано богословську школу для греко-католицького духовенства — «Barbareum», а року 1784 у Львові університет; року 1787 створено при ньому Studium Ruthe-norum з українською мовою навчання.280
Єпископ Львівський, Петро Білянський, особливу увагу віддавав народній освіті, наказував парохам дбати, щоб парафіяни будували школи. Перешкоджав брак підручників, а також спротив поміщиків,
228 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 293-300.
229 о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 155-156.
и.° Д. ДОРОШЕНКО. Нариси, II, стор. 276-278. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 484.
які не хотіли мати освічених селян. Справу освіти взяли до своїх рук Василіяни.
Тяжкою трагедією для культури Галичини було скасування манастирів: з 235 василіянських манастирів у Перемиській та Львівських дієцезіях на початку XIX ст. залишилося 14. Пропали коштовні бібліотеки, рукописи. Вплив Василіян на довгий час був спаралізований.
В обороні української культури стало біле духовенство, але серед нього було замало освічених людей.231
Після третього розбору Польщі під владу Австрії перейшла Холмщина. Разом у трьох єпархіях — Холмській, Львівській та Перемиській — було 3.000 парафій. Тільки року 1806, після смерти митрополита Теодосія Ростоцького, цісар Франц І відновив Галицьку митрополію, до якої належали єпархії: Львівська, Перемиська та Холмська. Першим митрополитом Галицьким став єпископ Перемиський Антін Ангелович.238
Митрополит Антін Ангелович (1808-1814) посідав митрополичу кетедру в тяжкі часи. Року 1809 Галичина була окупована польським легіоном армії Наполеона. Всі урядові посади обсаджено поляками або їх прихильниками. Українських священиків арештували і вивозили на суд до Любліну. Від митрополита вимагали, щоб він виголошував накази Наполеона. Церковні цінності сконфісковано. Митрополит примушений був тікати до Бескидів, але по дорозі був заарештований і відвезений на суд до Стрия, але, в той самий день австрійські війська розгромили польський легіон — і митрополита та його супутників звільнили. Своє правління Антін Ангелович присвятив головним чином відновленню зруйнованих поляками шкіл.239
Митрополит Михайло Левицький (1816-1858) протягом свого 42-літнього правління боровся за піднесення престижу Української Католицької Церкви, дбав про те, щоб забезпечити її матеріяльно, щоб організувати шкільництво. Велику увагу приділяв він теологічній освіті. З великим трудом добився митрополит, щоб у Львівському університеті, який опинився в руках поляків, викладали українською мовою догматику, пастирське богослов'я та катехитику. Внаслідок його старань з 1856 року до шкіл катехитами стали призначати греко-католиків.234
Багаторічна діяльність Михайла Левицького збіглася з добою українського відродження. Взагалі духовенство грало велику ролю в культурному та національному житті Галичини. Воно було про-
231 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 492-499.
232 о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 157-158, 162-163.
233 о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 162-166.
-ч Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 502-506.
відною верствою, бо шляхетство, за невеликими вийнятками, спольщилось. Перший гурток, який свідомо став на національний ґрунт, належав до духовного кола Перемишля. Постав він року 1816 під проводом М. Левицького, тоді ще Перемиського єпископа, та крилошанина Перемиської капітули о. Івана Могильницького, і визначив своєю метою ширення в народі освіти. З цього гуртка вийшло чимало видатних діячів культури; зокрема о. І. Могильницький — автор першої української граматики. З цього гуртка вийшла перша - записка з вимогою рівноправности і ствердженням культурної вартости української мови. Звідси йшли різні заходи щодо українського шкільництва.
Після призначення М. Левицького на митрополита, наступник його, з 1818 року, єпископ Іван Снігурський купив друкарню, в якій друкували українською мовою релігійного змісту книжки. Снігурський особливу вагу звернув на підготову дяків, які разом із тим повинні були бути вчителями в парафіяльних школах.28*
У 1830-их роках виник у Львівській семінарії аналогічний гурток української інтелігенції, на чолі якого стояла «Руська Трійця»: М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони вивчали минуле України, її етнографію й рішуче боронили народню мову проти реакційних діячів, що намагалися зберегти стару, книжну, церковну мову. Перемога на деякий час залишилася на боці реакційної течії, до якої належало багато впливових уніятських діячів, що їм австрійський уряд передав цензуру українських книжок. Не витримали боротьби члени «трійці»: загинув Шашкевич, як парох убогої парафії; перейшов до поляків Вагилевич і нарешті Я. Головацький, професор Львівського університету, перейшов на службу до Росії. Перейшов й інший професор — видатний філософ, І. Лодій. Ці переходи до Росії завдавали великої шкоди українській справі, бо викликали обвинувачення в москвофільстві цілого руху та недовір'я збоку австрійського уряду та Апостольської Столиці.
Митрополит Михайло Левицький активно підтримував український національний рух, хоч не все духовенство розуміло важливість його діяльности в цій справі. У 1816 році вибухла боротьба за письмо: австрійський уряд пропонував ввести латинку, митрополит Левицький став рішуче на захист кирилиці, і здобув перемогу.
Дуже багато ускладнень внесли в галицьке церковне життя єзуїти. Року 1820 Олександер І, як сказано вище, виселив єзуїтів поза межі Російської імперії і вони оселилися в Тернополі. Митрополит сподівався дістати від них допомогу в шкільній справі та в боротьбі з москвофільством. Проте, єзуїти, намагаючись вирвати Галичину
235 М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 499-502. — Е. ВІНТЕР. Там же: сто». 150-154.
з-під москвофільських впливів, перегинали справу в інший бік і сприяли переходам уніятів на латинський обряд."9
Рішуче виступив митрополит на захист уніятів, коли в 1839 році Микола І зліквідував в Росії Уніатську Церкву. Року 1841 митрополит видав пастирське послання, в якому боронив унію й засуджував переслідування її.237
Внаслідок зростання Львівської дієцезії (наприкінці 1840-их років в ній було 1.561.288 душ), року 1850 створено Станиславівське єпископство.
Року 1856 папа Григорій VI нагородив митрополита Михайла титулом кардинала, що значно піднесло авторитет Української Католицької Церкви серед інших Католицьких Церков.238
Завдяки майже півстолітній діяльності митрополита Михайла Левицького уніятське духовенство твердо стало на чолі українського руху. «Святоюрська гора» і катедра св. Юра у Львові стали символом української самостійности. З неї пролунали заклики до боротьби за національну незалежність, з нею зв'язана була Головна Руська Рада 1848 року, яку очолював єпископ Григорій Яхимович, року 1860 призначений папою на митрополита.
Григорій барон Яхимович (1860-1866) був одним із видатних діячів України. Він брав участь у всіх виявах українського культурного життя і був, за виразом історика Української Католицької Церкви, д-ра Г. Лужницького, «володарем духової української держави». Тільки завдяки митрополитові Яхимовичеві визнано кирилицю нарівні з латинкою. Але боротьба між Українською і Польеько-Латинською Церквами загострювалась. Року 1861 вступила в силу нова конституція, яка дала полякам велику владу в місцевому самоурядуванні Галичини.239 У змаганнях за поліпшення долі українського селянства духовенство вело перед. Проте, йшла боротьба і всередині його, бо значна частина духовенства прагнула ближчих зв'язків з поляками. Року 1862 в Римі поляки та українці підписали «Кон-кордію» — договір, який визнавав повну рівноправність католиків та уніятів. Але насправді це залишилося тільки на папері.240
Митрополит Спиридон Литвинович (1864-1869) був видатним ученим і парляментаристом. Найбільшою подією його правління було влаштоване ним у Львові урочисте святкування канонізації св. Йоасафата Кунцевича. На свято приїхав представник папи, і це піднесло престиж Української Католицької Церкви.
236 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 506.
237 Е. ВШТЕР. Там же, стор. 154-155. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 507.
238 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 508. — о. І. НАЗАРКО. Там же, етор. 170-176.
239 Е. ВІНТКР. Там же, стор. 163-164. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 516. — о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 180-184.
240 Е. ВШТЕР. Там же, стор. 173-176.
Усе правління митрополита Литвиновича було виповнене гострою боротьбою з польським вищим духовенством, яке намагалося підкорити уніятського митрополита польському архиспископові. Конкордія 1863 року не змінила справи. У цій боротьбі позначалися дві течії: одні греко-католики стояли за латинізацію обряду, і їх підтримували поляки, інші, т. зв. «пуристи», вимагали очищення обряду від католицьких впливів і повороту до первісних, східніх обрядів. Митрополит Григорій та Спиридон видалило кілька наказів, якими забороняли переходити на латинство, але ці накази не були виконувані. З противного боку — пуристи — у щораз більшому числі переходили до Росії. Постав т. зв. «уніятизм», себто погляд, що Уніятська Церква має бути третьою поруч із Римо-Католицькою і Православною. Відносини в Греко-Католицькій Церкві ставали все більше напруженими. Громадянство не погоджувалося з поміркованою політикою митрополита, і поволі осередок боротьби за національні інтереси переносився з «Свято-Юрської гори» (як то було за митрополитів Левицького та Яхимовича) до «Народного Дому», до світських діячів.2"
Митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) був переважно вчений, а не політик. Він не зміг знайти відповідного становища в боротьбі між москвофільством і латинізацією, яка захоплювала чимраз ширші кола. Політичний провід перейшов до рук т. зв. «староруської» партії москвофільської орієнтації. її орган «Слово» виступало так гостро, що митрополит заборонив його. Боротьба митрополита проти пияцтва, проповіді на цю тему духовенства, організовувані братства тверезости — викликали незадоволення впливової у Відні польської шляхти, яка мала монополії на продаж вина. До неспокою прилучалася реформа Чину св. Василія, яку Рим доручив перевести польським єзуїтам. Проти цього виступила українська преса обвинувачуючи митрополита в бажанні спольонізувати Ва-силіян.242
Не зміг Йосиф Сембратович знайти виходу в боротьбі між пуристами і прихильниками латинізації обряду. «Конкордію» скасовано завдяки українським послам у Віденському парляменті, що дало привід полякам посилити інтриги проти митрополита. На тлі цих настроїв року 1882 вибухла справа пароха Скалату, о. Івана Наумовича, що був відомий як громадський діяч, як посол до парляменту та як автор книжок для народу: він перейшов на православ'я, а за його прикладом наслідувало ціле село Гнилички, Збаражського повіту. До того прилучилася справа Ольги Грабар, доньки А. Добрян-
241 о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 191-192.
242 о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 201-202.
ського, яку разом із групою інших осіб притягай до суду за державну зраду.
Усе це викликало зливу обвинувачень проти митрополита. Австрійський уряд наказав арештувати Наумовича, але російський уряд просив передати його до Росії. Цісар категорично зажадав «добровільного» уступлення митрополита, і після того він переїхав до Риму.243
Митрополит Сильвестер Сембратович (1882-1898) дістав тяжку спадщину. Уся Галичина була захоплена боротьбою москвофілів і латинників. Польська шляхта, польський клір брали жваву участь у цій боротьбі, обвинувачуючи митрополита в москвофільстві. Селянство тягло теж до москвофільства. Митрополит не мав підтримки у духовенства, вища верства якого — «попократія» — ставилася з резервою до народництва. Проти митрополита, що шукав середньої лінії, виступали вороже молодь і клір.
Відносини між двома течіями ще більше загострила реформа Чину Василіян, яка почалася року 1882. Коли Василіяни спромоглися мати власний провід, єзуїти відійшли від них. Після того Чин св. Василія почав ширитися, засновано було його провінції в різних країнах.
Митрополит Сильвестер створив низку чернечих організацій: Товариство св. Петра, Згромадження Сестер Служебниць (1892), Товариство св. Павла, заснував Виховний Інститут для дівчат, Товариство для вдів і сиріт по священиках, дбав про школи, бібліотеки, читальні.
Року 1891 він скликав до Львова Провінціяльний Синод, участь у якому взяли 140 священиків і папський леґат. Року 1895 папа Лев XIII іменував Сильвестра кардиналом.8"
Наступник митрополита Сильвестра Сембратовича, Юліян Сас-Куїловський (1899-1900), вступив на митрополичий престіл у вересні 1899 хворий, і помер у січні 1900 року.2" Після нього на митрополичий престіл вступив єпископ Станиславівський, Андрей, граф Шептицький (1900-1944). Його майже півстолітнє посідання митрополичої катедри було цілою епохою в історії Української Католицької Церкви і самої України.
б) ЦЕРКВА НА БУКОВИНІ
Прилучення Буковини до Австрії 1774 року застало Православну Церкву в тім краю поділено між двома єпархіями: більша частина
м> о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 202-203, 208.
244 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 523-529. — о. І. НАЗАРКО Там же стор. 209-212.
845 о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 214-221.
входила до єпархії в Радівцях, друга — менша частина — до Сучавської єпархії. Зверхником обох був митрополит Яський. Австрійський уряд не бажав, щоб Православна Церква Буковини підлягала владі митрополита чужої держави. Тому цісар Йосиф II видав 1781 року «патент», яким віддано всі парафії та манастирі в межах австрійської Буковини єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. Після того митрополит Яський зрікся своєї влади над єпархією в Радівцях та в Сучаві, а Досифей іменувався єпископом Буковини. Того ж року єпископську катедру перенесено до Чернівців, де збудовано пишну резиденцію й засновано Консисторію. Деякий час єпископія була незалежною, але року 1783 прилучено її до митрополії в Карловицях Сремських, у Славонії. Це була Сербська Православна Церква в Австрії. У складі її перебувала Буковинська Церква до 1873 року.246
У перших часах перебування під австрійською владою на Буковині було коло 20 манастирів та скитів з 466 ченцями та 88 черницями. Найбільші манастирі були в Путні, в Драгомирні, в Сучаві та в Сучавиці.247 1782 року австрійський уряд зліквідував 14 менших манастирів, а церковні маєтки секуляризував. З тих маєтків — лісів, орних полів, рибних ставків, що дорівнювали четвертій частині площі Буковини —- створено «церковно-релігійний фонд». Розпорядження фондом було в руках управління в Чернівцях, під загальним контролем австрійського уряду. За рахунок цього фонду утримувалось манастирі, церкви, середні школи, Богословський Інститут у Чернівцях (1824), Богословський факультет при Чернівецькому університеті (1875), збудували 1860 року резиденцію митрополита і катедральну церкву в Чернівцях тощо.248
Православна людність Буковини складалася з українців, які називали себе «русинами», і румунів, які називали себе «волохами». Українці були автохтонами з найдавніших часів, потомками уличів і тиверців. Обидва народи сповідали православну віру, і тому українців часто називали волохами, не надаючи значення національній різниці.249
Найбільше значення для історії Православної Церкви на Буковині мав митрополит Євген Гакман (1835-1873). Він був українцем, але багато зробив для румунів; коштом релігійного фонду засновано румунську гімназію в Сучаві та румунську реальну школу в Чернівцях. Викладовою мовою в Богословському Інституті стала ру-
248 о. І. ТКАЧУК. Церковно-релігійне життя ha Буковині. «Буковина», 1956, стор. 727, 731-732. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Нариси..., НІ, стор. 311.
247 О. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 728.
248 о. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 729. ~ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 312-313.
5" І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, Ш, стор. 314-315.
мунська, а не латинська, як було раніше. Але митрополит Євген рішуче виступив проти домагань румунського митрополита та послів прилучити Буковинську єпархію до Румунської митрополії. 1873 року він добився від австрійського уряду утворення незалежної Буковинської митрополії, до якої прилучено і Церкву в Далмації. Євген Гакман був першим митрополитом Буковини.
Другою заслугою Євгена Гакмана було заснування Товариства «Руська Бесіда» в Чернівцях року 1870. «Руська Бесіда» об'єднала національно-свідомих українців, учителів, священиків, політиків. До Товариства належали — С. Смаль-Стоцький, Юрій Федькович, оо. Г. і С. Воробкевичі, М. Василько та інші діячі.250
Зрумунізований українець, митрополит Сильвестр Андрієвич-Морар (1880-1895) призначив на всі посади румунів і нищив усі українські здобутки на церковному полі.
Небагато міг зробити наступник його, митрополит Аркадій Чуперкович (1896-1902), що лише шість років посідав митрополичу катедру. Головне, що зроблено за його правління — це укладення катехизису та підручника релігії українською мовою.851
в) ЦЕРКВА НА ЗАКАРПАТСЬКІЙ УКРАЇНІ
Церква на Закарпатській Україні наприкінці XVIII ст. вийшла з-під залежности від латинського єпископа в Ерлау—Єґері. Марія-Терезія підтримала прагнення Закарпатської Української Церкви, але тільки 1772 року папа Климент XIV задовольнив її прохання і проголосив самостійність Мукачівського Уніятського єпископства. Першим єпископом Мукачівським був Іван Брадач. Він твердо боровся проти латинізації Церкви і обстоював східній обряд.
Кінець XVIII ст. був «золотою добою» церковної історії Закарпаття. В особах єпископів І. Брадача й особливо А. Бачинського, який став дорадником Віденського двору в справах Закарпаття, воно мало найкращих церковних діячів. Важливе значення мало перенесення в Ї780 р. осідку єпископства з Мукачева до Ужгороду і заснування там епархіяльної семінарії. На Закарпаття звертала Марія-Терезія особливу увагу. Властиво — для закарпатського духовенства заснувала вона семінарію Барбареум у Відні, і тільки згодом до тієї семінарії стали приймати всіх українців греко-католиків.
Року 1776 Марія-Терезія наказала строго додержуватися рівноправности Уніятської і Латинської Католицьких Церков. Єпископ став членом сойму, духовенство було звільнене від військової служби. Цього можна було добитися в Австро-Угорщині, де не було поля-
850 о. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 233-234, 243-245, 480, 604, 731-735. — І. ВЛА-СОВСЬКИЙ. Там же, ПІ, 315-318.
251 о. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 277, 736-737.
ків, і не можна — в Польщі. Наступники Марії-Терезії — Йосиф II та Леопольд II — також наказували пильнувати рівноправносте. Матеріяльно Уніятська Церква була добре забезпечена прибутками релігійного фонду.252
Року 1816 зорганізовано нову — Пряшівську єпархію.
Духовенство Закарпаття очолило національний рух. Низка видатних діячів сприяли піднесенню культури цього краю. Проте, інтелектуали, що вийшли з кола А. Бачинського, не могли на Закарпатті прикласти своїх сил і здебільшого перейшли до Росії, де посіли значні посади: П. Лодій, Ю. Гуца (Венелин), М. Балудянський — як професори університету, І. Орлай — директор Ніженського ліцею, Кукольники — як письменники.
Українізація Закарпаття тривала недовгий час. Після Віденського Конґресу австрійський уряд, побоюючись заворушень слов'янських народів, підтримав мадярів, щоб забезпечити їм ролю панівної нації в Угорщині. Мадярська мова дістала права державної мови у військових, адміністраційних, духовних установах та школах.
Угорське повстання 1848-1849 pp. не знайшло підтримки на Закарпатті. Видатні закарпатські діячі, а серед них о, О. Духнович, канонік капітули в Пряшеві, поет, історик і педагог, вороже поставились до нього, о. О. Духнович зорганізував у Пряшеві гурток письменників, який ставив активний спротив мадяризації. Ще активнішим противником Угорщини був А. Добрянський, що обстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини з Закарпаттям в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Пізніше Добрянський очолив делегацію закарпатських українців до Франц-Йосифа І, яка домагалася створення в межах Угорщини «Руського воєвідства».
Ці домагання не дали нічого. Навпаки, мадяризація підсилювалась. Серед закарпатської інтелігенції, зокрема серед духовенства, почався розкол; частина її угорщилася, частина, як протест проти угорщення, набиралась москвофільських настроїв. Зростало переконання в могутності Росії, яка здушила угорське повстання і може захистити українців від угорського гноблення. Православ'я ширилося на Закарпатті. Палким пропаґатором москвофільства був о. І. Раковський, редактор «Церковної Газети» (1856-1858).2И
Єпископ Стефан Панкович (1867 р.) намагався загальмувати рух москвофільства. Під його впливом обрано в «Обществі св. Василія Великого» противників москвофілів. Він Склав протест проти укра-
252 Е. ВШТЕР. Там же, стор. 130-131 — В. ПАЧКОВСЬКИЙ. Історія Закарпаття, Мюнхен, 1946, стор. 131-132.
253 В. ПАЧОВСЬКИЙ. Там же, стор. 147-152, 156, 160-162. — Г ЛУЖНИЦЬ-КИЙ. Там же, стор. 513-514.
їнських священиків на конгресі в Будапешті, які з А. Добрянським на чолі домагалися ввести без змін східній обряд. Спроби його довести різниці між релігійними звичаями росіян і українців викликали обурення мадярів. Року 1871 конгрес у Пешті відмовив українцям в автономії Церкви. Панковича потрактували, як ренегата. Після нього уряд призначав на єпископів лише «мадяронів», прихильників Угорщини. Нищилося видання релігійного та національного змісту, занепадала діяльність «Общества св. Василія Великого», поглиблювалась ізоляція Закарпаття та Галичини. На Закарпатті писали дивовижним жаргоном, що. стояв між російською і церковнослов'янською мовою з домішкою місцевої говірки.
Закарпаття занепадало. «Лишений всякої опіки зо сторони української інтелігенції (духовенства), якої властиво нема, бо вся змадяризувалася і відчужилася від свого народу», народ опинився під міцним впливом мадяр через школу, церкву, уряд. До того перебував він у страшних злиднях. Наслідком цього становища була еміграція до Америки. Від 1870-их років і до початку XX ст.. виеміґрувало до Америки 200% природного приросту.*5*