15. Домінанти стилю. Час і простір у художньому творі. Поняття хронотопу.

(Стильова домінанта=14 пит.)

З другої половини ХХ ст. в колі наукових зацікавлень літературознавців важливе місце посідає аналіз часово-просторових координат художнього твору; дослідження авторської оцінки та дій і думок персонажів у вимірах часу і простору, що сприяє глибшому розумінню художньої природи літературного твору. У сучасній науці існує багато теорій стосовно часу, але всі вони підтверджують тісний взаємозв'язок часу з простором. Адже час рухається у просторі і не може існувати поза ним.

Термін «хронотоп» у літературознавчу науку було введено Михайлом Бахтіним. Хронотоп, за Михайлом Бахтіним, позначає взаємозв'язок часових та просторових координат художнього тексту. Художній хронотоп має суб'єктивний характер. Адже відчуття часу і простору залежить від вираження його автором, сприйняття читачем та від взаємозв'язку реального світу й світу художнього. За своїми функціями в літературному творі він поділяється на сюжетний, фабульний, топографічний, авторський, соціально-історичний, побутовий, фантастичний, міфологічний, психологічний, метафізичний хронотопи.

Художній час літературного тексту може приймати різноманітні форми залежно від творчого задуму автора: може співпадати із реальним часом об'єктивної дійсності, спиратися на далеке майбутнє або, взагалі, бути невизначеним. Хронотоп охоплює всі сторони художнього твору: впливає на жанрову специфіку тексту, композиційну структуру, висвітлення художнього образу в творі. Художній час змінюється в залежності від того, чи бере автор участь у подіях художнього твору або ні: час автора може протікати одночасно з подіями літературного тексту, випереджати їх або відставати від них. Так само автор може бути в одному й тому ж просторі з героями художнього твору, перебувати десь неподалік.

Художній простір літературного твору може бути відкритим, закритим, зовнішнім і внутрішнім, «своїм» і «чужим», прямим і кривим, великим і малим, локальним і глобальним, близьким і далеким. Він має суб'єктивну природу та реалізується в свідомості автора, персонажів та читача літературного тексту. Художній простір реалізується за допомогою речей, що його складають. Кімната пізнається завдяки предметам у ній, вулиця - завдяки розташуванню будинків та ін.

Топографічний хронотоп пов'язаний із впізнаванням конкретного місця та часу подій літературного твору. Він є також хронотопом сюжету, поділяючи художній текст на ряд часопросторових одиниць, що збігаються із сюжетними ходами. Однак, топографічний або географічний хронотоп не завжди є відображенням реальної дійсності, тобто міст, вулиць, країн реально існуючих. У текстах художньої літератури часто наявні вигадані місця або ж конкретна назва замінюється неозначеним топонімом «місто №> (наприклад, у творах Миколи Гоголя та Антона Чехова).

Зовнішній хронотоп несе в собі інформацію про місце розвитку подій та оточення героїв літературного твору. Внутрішній часопростір охоплює душевний світ персонажів, їхню свідомість, пам'ять та уяву. Завдяки зміщенню зовнішнього та внутрішнього хронотопів персонаж художнього твору може знаходитися одночасно в декількох локаціях - у конкретному місці й часі фізичного перебування та в просторі своїх думок, видінь, снів тощо.

Уявлення про час у світовій літературі та культурі змінювались у процесі історичного розвитку суспільства. Це спричинило появу таких різновидів художнього часу, як циклічний, міфологічний, казуальний, есхатологічний, спіральний, міфопоетичний та ін.

На початку розвитку цивілізації, на первинних етапах спостереження за природою з'являється розуміння часу як явища циклічного. Це уявлення у повній мірі знайшло своє відображення в творах усної народної творчості. У період родового ладу, на фоні появи міфів та легенд, різноманітних обрядів і ритуалів з'являється специфічний міфологічний час. Світ у свідомості давньої людини поділявся насамперед на дві частини - звичайну і священну. Оскільки дії міфічних героїв полягали в їх переміщенні з одного виду простору-часу в інший, з буденного в чудове і назад, остільки і траплялися з ними в їх подорожах неймовірні пригоди.

З появою авторської літератури, на тлі різноманітних інтерпретацій існуючих міфів і створення письменниками власних, міфологічний час перетворюється на міфопоетичний. Поява епічного часу обумовлена низкою легенд та авторських літературних текстів, у яких зображуються подвиги героя. У середньовічній культурі з'являється так званий казуальний час. Його прояви маємо можливість спостерігати у релігійних текстах. На фоні релігійного уявлення про початок і неминучий кінець Всесвіту з'являється есхатологічний час, тісно пов'язаний із поняттям процесу ентропійного розвитку. Однак у східних релігіях, зокрема в індуїзмі, наявний так званий спіральний час. Він обумовлений поняттям про нескінченне переродження усього живого на землі. У творах давньої руської літератури з'являється особливий вид художнього часу - вічність. Цей різновид має причетність до всього, що стосується божественної сфери, житія святих, духовних цінностей.

На відміну від казки і міфу художня література нового часу має справу з історією, описує певну, конкретну епоху. Але кожен літературний напрям вимагає використання особливого хронотопу, здатного розкрити і втілити його специфічні естетичні риси.

Література відбирає тільки найістотніше з реальної дійсності, показує розвиток подій у часі. Визначальною для епічного твору є життєва логіка розповіді, але тим не менш письменник не зобов'язаний послідовно і механічно фіксувати життя свого героя навіть у такому поступальному жанрі, як роман-хроніка. Між рядками твору можуть проходити роки, читач з волі автора в межах однієї фрази здатний переміститися в іншу частину світу. Якщо не відбувається нічого необхідного для розвитку сюжету, то письменник «вимикає» час, як шахіст, який зробив хід, відключає свої годинники. А деколи він може скористатися і пісочним годинником, перевернувши події і змусивши їх рухатися від розв'язки до початку.

Своєрідність роману, повісті, оповідання багато в чому визначається співвідношенням двох часів: часу розповідання і часу вчинення дії. Час розповідання - це час, в якому живе сам оповідач, у ньому він веде свою розповідь; час вчинення дії - це час героїв. І все це ми, читачі, сприймаємо зі свого реального, календарного, сьогоднішнього дня.

Події роману-епопеї розгортаються протягом довгого часу на великому просторі; повість і розповідь, як правило, більш компактні.

Найбільш жорсткі закони у драми: в межах одного сценічного епізоду час, потрібний для зображення дії, дорівнює тому часу, який зображується. Бажання надати сценічному твору більшу правдоподібність і цілісність у давні часи породило знаменитий закон про три єдності: час дії п'єси не повинний перевищувати однієї доби, простір обмежується єдиним місцем дії, а сама дія концентрується навколо одного героя. У сучасній драмі переміщення героїв у просторі та часі не обмежено, і лише зі зміною декорацій (глядач), авторських ремарок (читач), з реплік героїв дізнаємося ми про ті зміни, які відбулися між актами.

Найвільніша подорож в часі і просторі притаманна ліриці. У поетичному образі вміщаються цілі епохи і світи. Однією фразою поет може перекроїти простір і час так, як схоче. Обмеження художнього часу (як і простору) дозволяє розширювати можливості мистецтва в пізнанні й осмисленні життя.