2.2 Перші спроби на балетній сцені
По закінченню школи в 1899р. Павлова одразу була зарахована до трупи Маріїнського театру. Анна Павлова продовжувала напружені заняття, прагнучи досягти досконалості в самих складних елементах хореографії. Напружені заняття й постійна робота над собою приносили свої плоди - танець Павлової ставав усе досконаліше, партії - серйозніше, а слава - усе голосніше. Першою її головною роллю стала партія Флори в балеті "Пробудження Флори". Потім - персонажі з "Дон Кіхот", "Пахіти", "Феї ляльок". Щораз молода танцівниця привертала увагу публіки яскравою індивідуальністю, поетичністю свого танцю. Потім відповідальні ролі посипались одна за одною, і кожну з них Павлова наповнювала особливим змістом. Залишавшись виключно в рамках класичної школи, вона вміла бути надзвичайно оригінальною, і виконуючі старі звичайні танці вона перетворювала їх у справжні шедеври. Майстерність Анни Павлової день за вдень покращувалась, із спектаклю в спектакль. Молода балерина приковувала до собі увагу своєю надзвичайною музичністю та психологічною стриманістю танцю, емоційністю та драматизмом, а також ще не розкритими творчими можливостями. У кожен новий спектакль балерина вносила багато нового, свого. Величезним успіхом стала для Анни Павлової партія Нікії в балеті "Баядерка", виконана нею вперше в 1902 році [4]. Це була перша партія, що жадала від виконавиці здатності до входження в сценічний образ, до перевтілення. Складність партії полягає й у подвійності сценічного образа, що вимагає від виконавиці втілення живої трагічної долі й тіні, духу. І артистизм Павлової виявив себе повною мірою - її Нікія потрясла публіку. Правдиве перевтілення, яке могла досягти Анна Павлова, украй рідка ступень в балеті - навіть серед драматичних акторів така глибина досягнення образа являлась рідкістю. Після успіху в "Баядерці" Павлова одержала партію Жизелі. Як писала про її виконання балерина Труханова, "Павлова не була "артисткою", вона була "явищем". Поворот її воістину лебединої шиї, опущена голова, натуральне як би "заїкуватість" у русі, і Жизель жила на сцені реальним життям. У Павлової був безпосередній щирий темперамент, що підносив її до геніальності". "Жизель" також припускала подвійність образа, розвиток його від молодості і юної безпосередності до божевілля й потім - до появи в другому акті тінню (це особливо добре вдавалося Анни Павлової ). Після "Баядерки" і "Жизелі" були "Пахіта", "Наяда й рибалка". Партія в "Пахіті" припускала виконання не тільки класичного, але й характерних танців - угорського й іспанського. Павлова продемонструвала широту свого амплуа, блискуче виконавши їх. Зірка Анни Павлової сходила усе вище. Балерина на цьому не зупинялась, вона продовжувала напружені заняття. В 1906 році вона одержала звання прима-балерини. Саме в цей період Павлова, судячи з ряду її висловлень, остаточно усвідомила, що ніяка школа, ніяка техніка не можуть замінити артистизму, глибокого проникнення в роль. Вона аж ніяк не вважала, що варто відмовитися від ретельного відпрацьовування хореографічної техніки. Навпроти, вона все життя була разюче працьовита й строга до себе. Але Анна Павлова твердо знала, що техніка заради простої віртуозності виконання, у яку не вкладена душа, мало що коштує. Зроблене, бездоганне володіння технікою хореографії, затверджувала вона, необхідно для того, щоб ніщо не відволікало артиста на сцені від злиття з його образом.
З 1908 року Анна Павлова почала гастролювати за кордоном. Павлова стала учасницею перших «Російських сезонів» Сергія Дягілєва в Парижі. Тут вона і отримала світову славу. Вона танцювала в балетах : «Павільйон Арміди», «Сільфіди», та «Клеопатра» - під такими назвами йшли «Шопеніана» та «Єгипетські ночі». Весь цей репертуар Павлова виконувала вже в Росії.
Але в «Російських сезонах» Павлова виступала недовго. Їй хотілось творчої свободи.
В 1910 році Анна Павлова пішла з Маріїнського театру, створив власну трупу. Вона включила в гастрольний репертуар балети Чайковського та Глазунова та цікаві концертні номери. Балерина знайомила всіх любителів балету з російським мистецтвом. В трупі працювали російські балетмейстери та переважно російські танцюристи. З ними вона створювала нові хореографічні мініатюри, найбільш відомі серед яких - «Ніч» і «Вальс-каприз» на музику А.Рубінштейна та «Стрекоза» на музику Крейслера.
Зі своєю трупою Павлова з тріумфальним успіхом гастролювала в багатьох країнах світу. Вона першою відкрила російський балет для Америки, де вперше балетні спектаклі стал давати повні збори.
ЇЇ гастрольні маршрути пролягали і в Азії і на Дальньому Сході. За неперевершеними виступами ховалась важка праця.
На весні 1914 року Павлова останній раз побувала вдома. Балерина виступала 31 травня в петербурзькому Народному домі, 7 червня в Павловському вокзалі, 3 червня в Дзеркальному театрі московського саду Ермітаж. На Батьківщину вона більше не повернулась.
Павлова була яскравою представницею російської школи в балеті. Вона заперечувала танець заради танцю, приділяючи особливу увагу виразності виконання. Балерина часто зневажала точністю передачі рухів класичного танцю, але це не тільки не псувало враження, а, навпаки, підсилювало його. С.К. Маковский писав про неї: "Анна Павлова ніколи не вражала своєю технікою, вона зачаровувала своїм натхненням. Навіть у минулому ніхто ніколи не засуджував її танець (який завжди був повний помилок), хотілося тільки любуватися нею, забуваючи всі правила танцю, щоб нестися вдалину чарами її священного таланта". Павлова була не тільки чудовою танцівницею, але й винятково обдарованою акторкою. Дарунок перевтілення й надзвичайний талант дозволяли їй створювати як характерні, так і ліричні образи, тим самим, роблячи діапазон її творчості неосяжним [2].