Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

261

10.7. Кочівники і Київська Русь (Л.С.Гераськова)

Взаємовідносини Київської Русі й степових кочівників постійно привертали увагу українських та російських вчених. У науці склалися дві протилежні точки зору. Відповідно до першої лицарська Русь та хвилюючий недобрий степ, що розлився безмежним морем від "Волги до Дунаю" 1 були споконвічними антагоністами. Прихильники цієї точки зору вважали, що кочівники лягли важким тягарем на економіку Давньої Русі, гальмуючи її розвиток 2.

Прихильники протилежної точки зору підкреслювали, що взаємовідносини Русі й кочівників складалися не лише з військових сутичок, але між ними існував інтенсивний товарообмін 3.

Аналіз Іпатіївського літопису за період з 1055 по 1237 р. (182 роки) свідчить, що половці здійснили 35 нападів, тобто у середньому один напад у вісім років. Причому пограбуванню піддавалася не вся територія держави, а лише її степові околиці. Зазначимо, що за такої інтенсивності нападів кочівників на Русь важко говорити про серйозну загрозу економіці держави з їхнього боку.

Якщо проаналізувати військові дії, то виявиться, що вони пов'язані здебільшого з міжусобними війнами на Русі, де половці виступали як союзники тих чи інших князів. З 57 спільних русько-половецьких походів 53 пов'язані з міжусобною боротьбою давньоруських князів, в яких половці енергійно захищали інтереси близьких їм князів. В. Т. Пашуто підрахував, що, незважаючи на ворожнечу руських князів, половецькі напади зачепили лише 1/15 території Русі 4, тоді як руські походи сягали Дону і Дунаю.

1 Рыбаков Б, А. "Слово о полку Игореве" и его современники. — Москва, 1971, с. 8.

2 Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — Санкт-Петербург, 1903, с. 112; Татищев В. Я. История Российская. — Кн. 1. — М.: Л., 1962, с. 271—274; Карамзин H. M. История Государства Российского. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1892, с. 159; Т. 2. — С. 46-47; Соловьев С. И. История России. — Кн. 1. — Т. 2. — Москва, 1960, с. 647; Ключевский В. О. Курс русской истории. Сочинения в 9 т. — Т. 1. — Ч. 1. — Москва, 1987, с. 68—84.

3Якубовский А. Ю. Феодальное общество Средней Азии и ее торговля с Восточной Европой в X—XV вв. // Материалы по истории Узбекской, Таджикской и Туркменской ССР. — 1932. — Вып. 3. — Ч. 1. — С. 24; Пархомелко В, Следы половецкого эпоса в летописях// Проблемы источниковедения. — Т. 2. — 1940; Греков Б. Д. Киевская Русь; Гордлевский В. А. Что такое "босый волк" / Избр. Соч. — Москва, 1961. — Сб. 3, с. 487; Белявский В. А. По поводу "извечного антагонизма" между земледельческим и скотоводческим населением Восточной Европы// Славяно-русская этнография. — Ленинград, 1973, с. 101— 108; Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая

степь. — Москва, 1962, с. 484—489.

4 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — Москва, 1968, с. 213.

Аналіз свідчень давньоруських літописів показує, що русичі дуже швидко зупинили набіги-пограбування половців. Вже з другої половини XI ст. напади носять характер ударів у відповідь на напади русичів або участь у їхніх міжусобних війнах. У тих випадках, коли половці здійснюють напади на Русь, виявляється, що вони зводять рахунки зі своїми ворогами-торками. Неодноразово у літопису прямо вказується на мету нападу: "Возьмем торкы их". Коли ж літописець не каже прямо, то про це свідчать напрями ударів, зосереджені на район Поросся, тобто місця проживання торків.

262

Щодо успішності боротьби з половцями, то після трьох поразок, пережитих русичами у 1061, 1068 й 1093 р., руські дружини фактично серйозних поразок, виключаючи розгром 1185 р., більше не зазнавали. Одна лише звістка про похід русичів у степ примушувала половців тікати, не приймаючи бою.

Між половцями й русичами було укладено 14 мирних угод. З вини половців мирні угоди порушувались двічі й обидва рази тягнули за собою серію нищівних для половців ударів русичів. Останні ж дозволили собі шість разів порушити мирні угоди, тобто необхідно визнати, що не половці завойовували Русь, а навпаки, Русь завойовувала половців.

У XIII ст. половці відігравали значну роль у внутрішньополітичному житті Київської Русі. Показовими є відносини галицького князя Данила Романовича і хана Котяна, якого Данило, прохаючи про допомогу в боротьбі за Галицьке князівство, називає батьком: "Павла своего посла по Котянови река отче измяти воину сю, прими мя в любовь себе" 5.

Багато києворуських князів завдяки династичним шлюбам були у родинних стосунках з половецькими князями. Саме в Половецькому степу знаходили собі притулок опальні руські князі. Тому, певно, має рацію Л. М. Гумільов, коли каже: "По суті справи, у XII—XIII ст. половецька земля (Дешт-і-кипчак) та Київська Русь складали одну поліцентричну державу" 6.

Намагаючись довести шкоду, що її завдавали кочівники землеробам, дослідники посилаються на те, що вони порушували торговельні зв'язки землеробської країни, грабували купецькі каравани. Однак світовий досвід свідчить, що кочові народи зацікавлені у транзитній торгівлі не менш землеробських, оскільки, отримуючи мито з купців, дістають собі необхідні товари. Кочівники східноєвропейських степів не були винятком. Як і всі кочівники світу, вони без перешкод пропускали через свою територію купців, які сплачували за це мито.

5 ПСРЛ. — II, с. 753.

6 Гумилев А. Н. Древняя Русь, с. 327.

7 ПСРЛ. — II, с. 635.

Підтвердженням є цікаве повідомлення Іпатіївського літопису, де розповідається про те, що у 1184 р. Кончак вирушив на Русь, сподіваючись помститися за смерть Кобяка. Руські князі, які вийшли йому назустріч, "устретоста гости идущь противу себе ис Половець и поведеша им, яко половци стоять на Хороле" 7. З цього повідомлення видно, що навіть у випадку кровної помсти, яка є для всіх народів найжорстокішою ворожнечею, половці не чіпали купців, які йшли через їх землі торгувати до русичів, хоча саме ці купці и повідомили руським дружинам, де знаходиться Кончак, що дозволило несподівано напасти на нього й завдати йому поразки.

Із загостренням боротьби транзитна торгівля зазнавала збитків. Так було з половцями, які у 1167 р. заради помсти русичам пограбували купецькі каравани. Однак після 1170 р. ситуація нормалізувалася. Те саме відбувалося й після приходу монголів у Причорноморські степи. Під час військових дій торговельні шляхи порушувалися, однак незабаром транзитна торгівля відновлювалась.

Ібн ель-Атір повідомляє, що за часів половців велася різноманітна торгівля, яка на деякий час перервалася через татарську навалу. "Коли прийшли татари, шляхи порушились, то не отримували ніяких товарів; ані чорнобурих лисиць, ані бобрів, ані білок, що відправлялися з тих країн; коли ж татари пішли, то шлях знову відкрився і стали відправляти товари, як і раніше" 8. З цього повідомлення видно, що торговельні шляхи переривалися ненадовго, лише під час навал. Коли ж ситуація стабілізувалася, шляхи знов функціонували, і жодні військові дії місцевого значення їх не порушували.

263

У літературі довгий час степовик-кочівник зображувався як дикий, хижий, підступний та жорстокий ворог. При цьому посилалися на повідомлення літописців, які яскраво описували шкоду, що завдавали кочівники руській землі. Однак писемні джерела завжди тенденційні, оскільки відображають, як правило, політичні інтереси тієї соціальної групи, на замовлення якої вони складаються.

Ті самі кочівники в різних джерелах описуються по-різному. З одного боку, це "тупий та жалюгідний народ, який не має ані прихильності до жодної віри, ані проникливості розуму

..." 9 З другого — той самий автор (ал'Омарі) дає опис Дешт-і-кипчака як батьківщини племен, від яких пішли деякі султани-мамлюки: "Тюрки цих країн... (один) з кращих родів тюркських за своєю сумлінністю, хоробрістю, уникненням омани, досконалістю своїх станів, красою своїх фігур та шляхетністю свого характеру... З них були світочі государевої ради, голови Зборів, головуючі війська ті вельможі землі його (Єгипту)" 10.

8 Выписки из Ибн эль-Атира о первом нашествии татар на кавказские и черноморские страны с 1220 по 1224 гг. // УЗИАН. — 1854. — Т. 2. — С 662.

9 Тизенгаузен В. Г. Бказ. праця, с. 232.

10 Там само.

Щодо жорстокості кочівників, то осілі народи у війні виявляли не меншу жорстокість. Так, візантійці, завдавши нищівної поразки печенігам у 1091 р., взяли в полон 30 тис. осіб, у тому числі жінок, старих та дітей, і протягом однієї ночі усіх їх вирізали. Ця акція нажахала половців, і вони якнайшвидше відступили від візантійських військ 11. Не менш жорстокими були й русичі, коли під час своїх міжусобиць грабували, палили та знищували своїх одноплемінників.

З усього вищенаведеного випливає, що стосунки між кочівниками і Київською Руссю не могли бути тільки ворожими. Обидві культури, і осіла, і кочова, мали одна в одній потребу і не могли постійно воювати.

Пограбування осілих хліборобських народів було одним із способів ведення кочівницького господарства. Це відомий факт. Пограбування притаманне всім кочовим народам світу, однак не є єдиним джерелом доходів кочових народів. Вузькоспрямованість кочівницького господарства, пов'язаного зі скотарством і обробкою його продуктів, зумовлювала потребу в продуктах хліборобства. Хлібороби, в свою чергу, мали потребу в продуктах скотарського господарства. Тому військові дії та пограбування повинні були неминуче змінюватися мирними взаємовідносинами, даючи можливість обом культурам, і скотарській, і хліборобській, вести нормальний товарообмін.

Те, що відбувалося в південноруських степах, було (за виразом Л. М. Гумільова) боротьбою двох суперетносів, причому боротьбою нерівною. Степовий суперетнос, як свідчить історія, не міг суперничати з хліборобським. Кочовий спосіб виробництва, екстенсивний за своєю природою, неминуче йшов до самовичерпання.

Інтенсифікація кочового способу виробництва приводила до осідання кочівників на землю, інтеграції їх із хліборобськими культурами, налагодження мирних економічних відносин.

Русь XI—XII ст. відігравала велику роль в осіданні печенігів і торків. Руські князі, як правильно визначила С. О. Плетньова, намагалися поставити і половців, як перед тим печенігів і торків, у васальну залежність. Однак половці виявилися найміцнішим етносом з тих, що з'являлися на кордонах Русі в той час. Хоча Русі не вдалося домогтися васальної залежності половців, вона тим не менш мала значний вплив на половецький етнос завдяки союзницьким стосункам, династичним шлюбам, що забезпечували періоди мирних контактів кочівників із землеробами.

264

Після завоювання степів монголами печеніги, торки, половці разом з прийшлим монгольським населенням, а також зі слов'янським населенням степу стали тим підґрунтям, на якому згодом сформувався новий етнос, який постійно вбирав у себе нові прийшлі сюди етнічні групи населення, переплавляючи елементи багатьох культур у нову своєрідну культуру.

11 Комнина Анна. Вказ. праця, с. 238.

265

11.1. Таврика в епоху середньовіччя (V-XV ст.) (В.Л.Миц)

Географічне положення Криму багато в чому визначало долю народів, що населяли його в різні часи. Із зростанням міжнародної торгівлі між Сходом та Заходом, яка йшла через Чорне море, посилювалася й військово-стратегічна значимість суходільних та водних шляхів півострова. Держава, що володіла узбережжям Криму, мала з цього значний економічний та політичний зиск. Тому протягом V—XV ст. Таврика постійно притягувала інтерес припонтійських держав; Візантії, Хозарського каганату, Київської Русі, Трапезундської імперії, Золотої Орди, Генуї, Венеції, Молдови та Османської імперії.

Історію середньовічної Таврики V— XV ст. можна умовно поділити на п'ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична тенденція, зумовлена розстановкою сил у причорноморському регіоні. Для першого періоду (друга половина V — перша половина VI ст.) є характерним прагнення Візантії закріпитися в гірській частині півострова та на узбережжі. У другій половині VI — першій половині X ст. (другий період) у зв'язку з включенням Таврики до складу Хозарського каганату влада Візантії значно слабшає, а часом стає номінальною. Однак уже в другій половині X — першій половині XIII ст. (третій період) над узбережною частиною панує Візантія, а після 1204 р. — Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина півострова знаходилась під протекторатом Київської Русі. У четвертому періоді (друга половина XIII — перша половина XIV ст.) Таврика перебувала під військово-політичним контролем Золотої Орди. Водночас у постійному протиборстві формувалися колонії двох торговельних республік — Генуї та Венеції. У Криму, як і у всьому басейні Чорного моря, більш міцні позиції спромоглася завоювати Генуя. П'ятий період — 60-ті роки XIV ст. — 70-ті роки XV ст. — характеризується послабленням і розпадом Золотої Орди і зміцненням військовополітичних умов у регіоні. Понад століття точилася боротьба народів Східного Середземномор'я і Причорномор'я з турецькою агресією, яку їм так і не вдалося зупинити.

Підкреслимо, що для всього періоду середньовічної історії Криму є характерним цілковите володарювання в степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркутів, хозаро-болгар, печенігів, половців, монголів. Родючі гірські долини та узбережні території в цей час займало досить строкате за етнічним складом хліборобське осіле населення, що знаходилось під сильним культурним впливом Риму, а пізніше — Візантії, Генуї та Золотої Орди.

Незважаючи на те, що середньовічні пам'ятки Криму привертають увагу вчених вже понад 200 років, у їх історії залишається багато білих плям. Писемні джерела досить бідно і нерівномірно висвітлюють історію Таврики. Тому особливої значимості набувають археологічні дослідження, зокрема праці останніх років, які дають принципово новий матеріал 1.

Етнополітичні процеси, які відбувалися в Північному Причорномор'ї в III— V ст. н. е., значною мірою торкалися і Криму. Писемні джерела свідчать про те, що у ПівнічноПричорноморський регіон проникають різні германські племена 2. У більшості випадків джерела позначають готів, які очолили союз племен, що став наймогутнішим за часів короля Германаріха наприкінці IV ст. н. е. Окрім готів, у Північне Причорномор'я проникали й інші варварські племена північного та західного походження.

Певно, на заключній фазі "скіфських" ("готських") війн (наприкінці 60-х — початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу — германці та сармати-алани.

266

Цей процес добре простежується в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського і Персдгірського Криму, а також в окремих знахідках скарбів. Поселень другої половини III— V ст. на території Криму виявлено вкрай мало. Культурні шари цього часу відкрито при розкопках Бакли3, Мангупа, Гурзуфської фортеці та деяких інших пам'яток Гірського Криму. В Алуштинській долині виявлено шість відкритих поселень другої половини III — першої половини V ст. н. е.4

Тому значну частину інформації про час проникнення, етнічний склад племен готського союзу, території їх початкового розселення в Криму дають саме дослідження могильників і насамперед некрополів з трупоспаленнями другої половини III — першої половини V ст. н. е.

Це передусім могильники в долині р. Чорна та на Гераклейському півострові, в долині річок Бельбек, Чатирдаг, Харакс та ін. Водночас із трупоспаленнями у другій половині III— IV ст. в Криму з'являються нові могильники, в яких поховання здійснювалися в склепах, підбійних і різнотипних ямних могилах, характерних для сармато-аланів5 (Інкерман, Озерне, Заморське, Лучисте, Дружне, Зарічне, Перевальне, Мангуп та ін.). З другої половини V ст. обряд кремації зникає, що можна пов'язати з поширенням у середовищі "готів" християнства і запозиченням у сусідніх сармато-аланів більш прийнятного для християнської релігії поховального обряду.

1 Якобсон А. А. Средневековый Крым. — Ленинград, 1964; Баранов И, А. Памятники раннесредневекового Крыма // Археология Украинской ССР. — К., 1986. — Т. III, с. 231— 248; Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья. — К., 1990; Домбровский О. И. Средневековый Крым X—XV вв. // Археология Украинской ССР.

— К., 1986. — Т. III, с. 518— 548; Богданова Н. М. Херсон в V—XV вв. Проблемы истории византийского города // Причерноморье в средние века. — Москва, 1991, с. 8— 164; Фирсов Л, В. Иссары: Очерки истории средневековых крепостей Южного берега Крыма. — Новосибирск, 1990; Романчук А. И. Херсонес XII—XIV вв.: Ист. топография. — Красноярск, 1986; Мыц В. А, Укрепления Таврики X— XV вв. — К., 1991 и др.

2 Кулаковский Ю. Аланы по сведениям классических и византийских писателей. — К., 1899, с. 17—18; Васильев А. А, Готы в Крыму// ИРАИМК. — 1921. — Т. 1. — Ч. 1, с. 1—2.

3 Талис Д. А. Керамический комплекс Баклинского городища как источник по этнической истории горного Крыма в IV—IX вв. // Археологические исследования на юге Восточной Европы. — Москва, 1982, с. 55, 56.

4 Мыц В, А. Могильник III—V вв. н. э. на склоне Чатырдага // Материалы к этнической истории Крыма. — К., 1987, с. 161.

5 Айбабип А. И. Этническая принадлежность могильников Крыма IV — первой половины VII в. н. э. // Материалы к этнической истории Крыма. — К., 1987, с. 193.

Поява в Причорномор'ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-х роках IV ст.6 призвели в подальшому до значних міграцій варварського населення (в тому числі й готів) у Подунав'я та Крим.

Прагнучи взяти під контроль процес міграцій, Феодосій і та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти "варварів" як федератів на східних кордонах імперії. В руслі цієї політики відбувалося й розміщення "готів" у Тавриці. Про це свідчить не лише топографія пам'яток (поблизу Херсонеса в долині р. Чорна знаходиться переважна більшість некрополів з трупоспаленнями), а й окремі знахідки. Наприклад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуванням "променевого типу" пов'язаний з хвилею міграцій якоїсь групи варварського населення Центральної Європи в Таврику, що відбулася на початку V ст. або протягом перших двох його десятиліть 7.

Удругій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після укладення союзу з гунами-утигурами вони переселяються на Таманський півострів 8. Слід зазначити, що саме в цей час переривається функціонування могильників Ай-Тодор та Чатирдаг.

УVI ст. за часів імператора Юстиніана і готи виступають як федерати імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під проводом готів Годили та Вадурія 9.

268

поряд з довгими стінами будуються фортеці, які могли брати під свій захист мирне населення та військові підрозділи у випадку відступу від стін або прориву супротивника на якійсь ділянці опору. Будівництво таких фортець позбавляло супротивника можливості розвивати успіх навіть у випадку захоплення клісур. Крім того, на узбережжі будується ще один укріплений порт — Сугдея. Як бачимо, візантійською адміністрацією Таврики у VI ст. у два етапи створюється складна система охорони кордонів, орієнтована у найбільш небезпечному напрямку — з боку степу. Вона складається з довгих стін, які перекривали гірські проходи, і низки опорних пунктів — фортець, розташованих у безпосередній близькості від клісур (Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Тепе-Кермен, Чуфут-Кале, Бакла).

Окрім будівництва фортець, візантійська адміністрація починає насаджувати серед місцевого "варварського" населення християнство. Формування християнської ідеології у мешканців Таврики відбувалося під сильним впливом та через культурні зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь. Будівництво культових споруд на території фортець велося, імовірно, за участю візантійських майстрів. Окрім Херсонеса, ранньосередньовічні храми VI—VII ст. відкриті на Мангупі, Баклі, Гурзуфі, Боспорі. З IV ст, у Тавриці існує дві єпархії — херсонська і боспорська. До початку VII ст. засновуються готська та сугдейська єпархії.

Удругій половині — наприкінці VII ст. візантійські гарнізони та федерати залишають частину фортець Таврики. Археологічні дослідження фіксують припинення життя на Алустоні, в Гурзуфі, Мангупі, Баклі, Каламіті. Причини цього, мабуть, слід шукати у зміні військово-політичного становища у Північному Причорномор'ї та Середземномор'ї, складному економічному і політичному положенні самої Візантії в цей період. Епідемія чуми, довготривалі війни з арабами призвели до виснаження людських ресурсів імперії. Практично всі сили та засоби було спрямовано на організацію оборони східних кордонів і столиці. Чисельність армії значно зменшилася, і вона значною мірою децентралізувалася 15.

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації під владу Хозарського каганату підпадає частина Східного Криму, включаючи і Боспор. Поява на північно-західних кордонах імперії нової міцної держави — Хозарського каганату — змушує Візантію вжити значних дипломатичних зусиль, щоб зупинити просування хозар углиб півострова 16.

До 30-х років VIII ст. хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали відносно мирний характер, якщо не зважати на ексцес 711—712 рр. під час правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імперії на захист населення Гірського Криму та Херсонеса 17.

Удругій половині VII ст. у Таврику переселяються з Приазов'я та Північного Кавказу носії так званої салтово-маяцької культури (болгари та алани). На середину VIII ст. вони заселили Керченський півострів, північно-західне та південно-східне узбережжя Таврики, а також частину Гірського Криму. У другій половині VIII ст. ці поселення були зруйновані, можливо, хозарами. З другої половини VII по X ст. відбувається інтенсивна інфільтрація болгар та аланів у глибинні райони Гірського Криму. Пам'ятки з характерним для салтовомаяцької культури матеріалом відкриті під час розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаку, Баклі та ін. Частина болгар, які осіли в районах Гірського Криму та на узбережжі, приймає християнство 18, про що свідчить поява склепів візантійського типу, в яких салтовцї ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів, відкритих на Кордон-Обі, у Георгієвському, Пташкіно, Тепсені, біля с. Поворотне 19 та в Алушті.

15Teall J. The drein of the Byzantine Impire // DOP. — 1959; a 13, p. 110, 111.

16Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья..., с. 146, 148.

17Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения: "Хронография" Феофана, "Бревиарий" Никифора. — Москва, 1980, с. 63—67.

269

18Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья.., с. 129—138.

19Гадло А. В. К истории Восточной Таврики VIII—X вв. // Античные традиции и византийские реалии. — Свердловск, 1980, с. 137— 139, рис. 4, 5; Баранов И. А. Некоторые итоги изучения тюрко-болгарских памятников Крыма// Плиска-Преслав. — София, 1981. — Т. 2, с. 69, рис. 9; Романчук А, И, Раскопки сельского населения в низовьях реки Бельбек // АДСП. — 1976, с. 10—19, рис. 2; Бабенчиков В. П. Итоги исследования средневекового поселения на холме Тепсень // История и археология средневекового Крыма. — Москва, 1957, с. 101—110, рис. 4.

Упершій половині VIII ст. у зв'язку з масовою міграцією малоазійських греків з Візантії у період іконоборства на узбережжі Таврики виникає кілька десятків нових поселень, на яких зводяться храми та монастирі. Водночас широкого розвитку в районах Гірського Криму набуває виробництво будівельної й тарної кераміки. У наш час розкопками й розвідками відкрито понад 25 таких виробничо-гончарних комплексів, деякі з них функціонували протягом VIII-X ст.

УVIII—X ст. кількість населення в Тавриці значно збільшується. На Південнобережжі та в Гірському Криму виникають печерні монастирі, а на великих поселеннях починається храмове будівництво. Приблизно на межі IX—X ст. у Східному Криму з'явилась нова єпархія, центром якої стало місто Фулли.

З посиленням влади хозар (VIII— IX ст.) у Криму й стабілізацією військово-політичного становища в регіоні переривається функціонування візантійської системи оборони, тому що візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, певно, вже не охоронялися хозарами. Загарбання клісур у 787 р. повсталими прибічниками Іоанна Готського й правителя Доросу було тимчасовим і незабаром хозари поновили контроль над Гірським Кримом 20.

Певно, наприкінці VIII ст. (після придушення повстання Іоанна Готського) хозари починають вводити свої гарнізони у напівзруйновані на той час візантійські фортеці, відбудовуючи їх або зводячи наново. Залишки будівельної діяльності хозарського панування в Тавриці виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку 21 й на інших пам'ятках Криму.

В останній чверті IX ст. (близько 885 р.) у Причорноморських степах з'являються загони печенігів, які під натиском гунів просуваються на захід, займаючи землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд уклинилася між Таврикою й основною територією Хозарії, перервавши зв'язок останньої з візантійськими містами Криму, завдаючи тим самим економіці каганату сильного удару 22. Незважаючи на всі зусилля, до яких вдавалися хозари, щоб витіснити печенігів, останні не лише змогли зберегти завойовані позиції, а й просунутися далі на захід. За словами Константина Багрянородного, на середину X ст. "Пачінакія (Печенігія. — В. М.) займає всю землю до Русі, Боспору, Херсона, Сарата, Бурата й тридцяти країв" 23. Поступово в хозарсько-печенізький конфлікт втягуються Візантія та Київська Русь (що переслідують свої військово-політичні та економічні цілі).

Одним із основних напрямків в політиці Візантії в районах Північного Причорномор'я протягом IX—XI ст. було прагнення перешкодити закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалася заволодіти там ключовими позиціями економічного и стратегічного характеру 24.

Київські князі вели наступ у трьох основних напрямках: південно-західному (Подунав'я та Балкани); південному (Таврика); південно-східному (Подоння та Таманський півострів). Тому всі зусилля візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб "жити з печенігами у мирі" й зіштовхувати їх із Руссю, Хозарією та Болгарією. Київські князі дотримувалися такої самої тактики, використовуючи печенігів у боротьбі з хозарами й здійснюючи тиск на Візантію. Скориставшись походами "русів" під проводом князя Хельга на Тамань у 932 р., Візантія відновила свою владу в Тавриці, Роман І (920—944) направив у Крим військо, яке

270

захопило Климати 25. Однак у 933—934 рр. торки, які проживали на захід від Аланії, завдали візантійцям поразки біля фортеці Вілендар italic'>26.

20Баранов И, А, О восстании Иоанна Готского. — К., 1974, с. 151—161

21Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья.., с. 54—68.

22Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // МИА. — 1958. — № 162, с. 213.

23Константин Багрянородный. Об управлении империей (пер. и коммент. Г. Г. Литаврина) // Развитие этнического

самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. — Москва, 1982, с. 301—342.

24Талис А. А. Из истории русско-корсунских отношений в IX—X вв. II ВВ. — 1958. — Т. 14, с. 107.

25Mosin V. Les Khazares et les Byzantins. D'Apres L, anongme Cambridge // Byzantion. — 1931. — 6.

26Брун Ф. О разных названиях Керчи и ее окрестностей в древности и средних веках. — Одесса, 1877, с. 18.

У935 р. союзники хозар — чорні булгари — під проводом Пейсаха здійснили спустошувальний похід у Таврику. За Кембриджським документом, вже близько 940 р. руси не без впливу Візантії напали на хозар в районі Боспору й захопили фортецю Самкерц 27.

Похід Святослава на Саркел у 965 р. остаточно підірвав могутність Хозарського каганату. Лише після цього Таврика, певно, позбавляється хозарської небезпеки.

Особливо відчутними для панування Візантії у Північному Причорномор'ї стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Скориставшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними війнами з арабами, болгарами та міжусобицями, Володимир Святославич здійснив у 988— 989 рр. похід на Таврику і після тривалої облоги захопив Херсонес. Такі рішучі дії руського князя змусили візантійського імператора Василія II (976— 1025) виконати обіцянки, які він дав раніше. Охрестившись у Херсонесі, Володимир одружився з сестрою імператора Ганною. Залишивши Херсонес, Володимир посадив у Тмуторокані свого сина Мстислава, завдяки чому економічне і політичне становище Русі у Північному Причорномор'ї залишалося досить стійким до кінця XI ст.

Удругій половині X — на початку XI ст. візантійським імператорам, які спирались на фемні війська, вдалося добитися воєнних успіхів на сході та північному заході й значно розширити свої володіння 28. Система фем набула свого повного розвитку до X ст.29

Формування фемної системи в Тавриці, певно, ускладнювалося військово-політичною нестабільністю, викликаною наприкінці IX—X ст. хозаро-візантїйськими війнами й проникненням на півострів печенігів. Фема Херсона, що вперше згадується в "Тактиконі: Філотея" (899 р.), була частиною військово-адміністративного устрою імперії 30.

Удругій половині X ст. в адміністративному устрої Візантії відбулися зміни: старі феми були поділені на кілька десятків дрібних стратигій, особливо у прикордонних областях, територія яких не перевищувала одного міста або маленького району. Це саме відбувається у Тавриці, яка була північно-східним форпостом імперії. У 70-ті роки X ст. Візантія докладає нових зусиль для встановлення контролю над Північним Причорномор'ям. Згідно з "Тактиконом Ікономідеса" (971—975), крім феми Херсона, що вже існувала в Тавриці, додатково створюються ще дві нові феми: Боспора та Понту Евксінського на чолі зі стратигами 31.

27Коковцев П. К. Еврейско-хазарская переписка в X в. — Ленинград, 1932, с. 118.

28Ostrogorsky G. Gcschichte des Byzantinischen Staates. — Miinchen, 1952, S. 64—77.

29Oikonomides N. Les listes de preseance Byzantines des IX et X siecles. — Paris, 1972, p. 101—105.

30Там само.

31Там само.