Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

251

Зелені чоботи, вишиті золотими нитками, які носив князь Данило Галицький, згадані у Іпатіївському літописі 34, а червоні чоботи бояр та їх слуг — у "Слові" Данила Заточника 35. Чоботи як взуття чоловіків-городян згадуються і в новгородських берестяних грамотах.

До недавнього часу шкіряне взуття переважно було відоме тільки у північно-західному та північно-східному регіонах давньоруських земель, де в умовах вологого ґрунту вироби зі шкіри добре зберігаються. Свого часу цс стало навіть причиною появи твердження, що у костюмах населення південних та південно-західних територій Русі шкіряне взуття було або взагалі відсутнє, або поширене у незначній кількості. Така точка зору ґрунтувалася на тому, що під час розкопок міст на зазначених територіях, навіть у такому великому центрі, як Київ, воно практично не знайдене. Спростовано цю гіпотезу лише в останні десятиліття, коли під час розкопок стародавнього Звенигорода Галицького знайдено велику кількість фрагментів шкіряного взуття 36, яке за матеріалом, кроєм і декоративним оздобленням нічим не відрізнялося від матеріалів Новгорода, Пскова, Мінська, Вітебська, Твері та інших міст. Наявність шкіряного взуття в Звенигороді Галицькому не було винятком для пївденноруських міст. Винятковими тут були лише умови для його зберігання — твердий торф'янистий чорнозем, який у поєднанні з підвищеною вологістю добре консервував шкіру.

33Моця А, П. Погребальные памятники южнорусских земель в IX—XIII вв. — К., 1990, с. 51.

34ПСРЛ, т. 2, стб. 814.

35Слово Даниила Заточника по редакциям XII и конца XIII вв., с. 60.

36Свешников I. К., Брайчевська О. А. Шкіряне взуття із Звенигорода Галицького // Археологія. — 1990. — Бип. З, с.

122—129.

Давньоруські чоботи були детально-кроєними, з твердими або м'якими закаблуками, суцільнокроєними голівками, з високими фігурними або низькими прямими халявами, У чоботи такого крою взуті музиканти на ряді срібних браслетів-наручнів, "цесар" на одній із фресок Кирилівської церкви та акробат на графічному рисунку на стіні Софії Київської.

М'яким взуттям, яке носили переважно в теплу пору року, були детальнокроєні черевики різних варіантів крою. Черевики виготовлялися із черевної частини шкур рогатої худоби. Холодної пори року їх утеплювали устілками із повсті, в'язаними шкарпетками, онучами.

Виключно жіночим, причому святковим видом взуття, були шкіряні детальнокроєні туфлі з м'якої шкіри, вишиті вишуканим рослинним або геометричним орнаментом.

Селяни та міський простолюд у теплу пору року носили також личаки та шкіряні поршні. Личаки плели із лубу або вузьких смужок шкіри. Поршні — м'яке взуття, яке шили із шкіряної заготівки чотирикутної форми, згинаючи і зшиваючи її поверх стопи та на п'ятці. До ніг поршні і личаки поверх онуч кріпилися конопляними шнурами.

Складовою частиною чоловічого і жіночого костюма був головний убір. В писемних джерелах є два терміни для його позначення — "клобук" і "шапка". Головні убори князів та бояр названі у літописах клобуками. Клобук як світський головний убір згадується в найдавнішому списку "Сказання про Бориса і Гліба" 37. На батьківському місці в клобуці сидів Ярослав Володимирович Галицький під час зустрічі із Петром Бориславичем, послом київського князя Ізяслава Мстиславича 38.

37Абрамович Д. Жития св. мучеников Бориса и Глеба и службы им. — Санкт-Петербург, 1916, с. 56.

38ПСРЛ. — Т. 2, стб. 464.

252

Вивчення знахідок головних уборів та їх зображень на монетах, актових печатках, фресках, іконах і мініатюрах, виробах дрібної пластики дозволяє стверджувати, що різні назви головних уборів зумовлювалися як відмінностями у їх конструкції, якості матеріалів, із яких їх виготовляли, так і соціальним статусом власника. Клобук, судячи із зображень на фресках та мініатюрах, являв собою хутряну шапку з високим наголовком, нижня частина якого обшивалася хутром. Наголовок міг бути зшитий із цупких золототканих шовкових тканин, іноді різного кольору. Такі головні убори зображені на головах князів Бориса і Гліба на давньоруських іконах. Наголовок клобуків міг бути зшитий як із трьох-чотирьох, так і з шести-восьми частин. Залишки обгорілого князівського клобука з наголовком із шовкової тканини знайдено в насипі відомого князівського кургану Чорна Могила. Хутряні клобуки у вигляді решток зітлілого хутра завтовшки 4 см виявлені в курганах біля с. Мініни Київської області. Відомі також хутряні чоловічі шапки з навушниками.

На золотих та срібних монетах князя Володимира і на окремих князівських актових печатках князівські шапки прикрашені перлинними підвісками-перпендулами, які були обов'язковою прикрасою корон візантійських імператорів. Поява зображення цієї прикраси, що символізувала імператорську владу, пов'язана не з існуванням такої регалії в дійсності, а із символічним декларуванням своєї рівності з візантійськими імператорами.

Суттєві дані про головні убори представників дружинно-феодальної знаті дало вивчення виробів дрібної пластики — глиняних іграшок, що зображують кінних воїнів-дружинників. Фрагменти таких виробів знайдені у складі речових комплексів із розкопок стародавнього Києва, Вишгорода, Воїня, Галича 39. Усі знайдені іграшкові вершники мають головний убір з високим наголовком та опушкою по нижньому краю у вигляді рельєфного валика. Наголовки, судячи із зображень, зшиті з чотирьох частин. Місця швів позначені або рельєфними валиками, або прокресленими лініями. Багаті феодали і дружинники шили шапки із дорогих матеріалів: хутра соболів, куниць, шовку. Останнє підтверджується свідченням арабського автора X ст. Ібн Фадлана, який писав, що на голову мертвому "русу" одягли "шапку із парчі, соболину".

Чоловічі головні убори городян та селян названі в новгородських берестяних грамотах шапками, їх конструкція та матеріал, із якого вони виготовлені, відомі за поодинокими знахідками самих шапок та їх зображеннях на керамічних іграшках. Вони шилися з повсті. Таку цілу шапку знайдено під час розкопок стародавнього Берестя 40. Вона мала конічну форму, її нижній край із широким закотом щільно прилягав до наголовка. Шапки також плели із вовни, про що свідчить повідомлення Києво-Печерського патерика.

39Брайчевсъка О. А. Вироби дрібної пластики, монети і актові печатки як джерело для вивчення чоловічих головних уборів давньоруського часу // Старожитності Південної Русі. Матеріали історико-археологічного семінару "Чернігів і його округа в IX—XIII ст.". Чернігів, 15 травня 1990 р. — Чернігів, 1993, с. 112—117, рис. 2.

40Лысенко П. Ф. Берестье. — Минск, 1985, с. 374.

Про жіночі головні убори, порівняно з чоловічими, відомо дуже мало. Головними уборами заміжніх жінок були повой і убрус. Повой названо у духівниці дружини князя Гліба Всеславича, а убрус — в деяких уставних грамотах.

Серед археологічних матеріалів залишки повоя і убруса не виявлені, але їх зображення відомі у мініатюрах та фрескових розписах. У пової зображено княгиню Ольгу на мініатюрах Радзивилівського літопису та у фресковому розписі південної вежі Софії Київської. Убруси зображено на головах княгинь на мініатюрі "Ізборника" Святослава та Трірського псалтиря. Пової і убруси виготовляли із одноколірних тонких лляних або вовняних тканин та шовку.

Повой являв собою головне покривало, яке за розмірами нагадувало сучасну хустку, а убрус — довгий рушник, яким обгортали голову. Під час святкових виходів княгинь до

253

храмів поверх повоя одягали діадеми, відомі із скарбів, або ж обруч із золота, який неодноразово зображений на мініатюрах Радзивилівського літопису на голові у княгині Ольги.

Ухолодну пору року убрус доповнювався хутряною (боярині і княгині), або ж повстяною (городянки і селянки) шапками.

Незаміжні дівчата в теплу пору року ходили з непокритими головами, з розпущеним або заплетеним у коси волоссям, яке притримував вінок — "очельє". Він являв собою кольорову шовкову або золототкану стрічку, яка зав'язувалась на потилиці. Іноді основу очелья робили із смужки лубу або шкіри і обшивали шовком. Із матеріалів поховань відомі також очелья у вигляді срібного обруча. Очелья прикрашали характерними для певних територій скроневими кільцями та колтами.

Невід'ємною частиною чоловічих і жіночих костюмів були прикраси. Найхарактернішими чоловічими прикрасами були фібули-сустуги, шийні гривни, ланцюжкичепи та персні, які майже завжди доповнювали костюми князів, бояр, багатих городян і купців. Вперше застібки для плащів (сустуги) як найпримітніша частина костюма древлянських послів до княгині Ольги згадані у "Повісті минулих літ".

Найпоширенішою чоловічою прикрасою була гривна, її носили князі і бояри, нею нагороджували вірних слуг і дружинників. У "Повісті минулих літ" згадана, наприклад, золота шийна гривна отрока Георгія, яку йому подарував князь Борис 41. Чоловічі прикраси ("хрест с чепьми") згадані і в Іпатіївському літописі. Шийні чоловічі прикраси символізували знатність та заможність, їх носили одночасно по кілька штук. "Главу его сосекоша, трои чепи сняше золоти" — свідчить літописець, описуючи вбивство перемишльського воєводи Михалка Скули 42.

Шийні гривни жертвували монастирям та чіпляли до ікон. У Києво-Печерському патерику відзначено, що ростовський тисяцький Георгій Шимонович пожертвував Печерському монастирю шийну гривну, яку носив сам. А волинський князь Володимир Василькович, будучи тяжко хворим, замовлену ним ікону св. Георгія теж прикрасив золотою гривною.

Шийні гривни із золота і срібла та довгі шийні ланцюги-чепи є приналежністю давньоруських скарбів. Князі та феодали носили також масивні золоті та срібні персніпечатки з родовими гербовими знаками. Шість таких перснів були у складі скарбу, знайденого у 1975 р, біля с. Городище Хмельницької області 43.

Укнязівсько-феодальному побуті існував звичай носити сережку в одному вусі. Зокрема, про це пише візантійський історик Лев Диякон, описуючи костюм князя Святослава 44. Із давньоруських скарбів відомі також золоті князівські діадеми і барми, які були атрибутами влади і одягались лише для певних подій: шлюбних церемоній, святкових виходів до храму, прийомів послів тощо.

41ПВЛ, ч. 1, с. 41.

42ПСРЛ, т. 2, стб. 352, 733.

43Якубовсъкий В. І. Давньоруський скарб із с. Городище Хмельницької області // Археологія. — 1975. — Бип. 16, с. 87—104.

44Диакон Лев. История. — Москва, 1988, c. 52.

Учоловічих костюмах городян та селян шийні гривни, ланцюжки та масивні персні були відсутні. Натомість у їхньому середовищі набули популярності невеликі фібули та персні із кольорових сплавів.

Жіночими прикрасами були скроневі кільця, шийні гривни, намиста з різного роду підвісками, сережки, колти, персні й каблучки та різноманітні браслети, широко

254

представлені як у складі скарбів, так і в матеріалах поховань. Прикраси для заможних та знатних жінок виготовляли із золота та срібла, а для простих селянок та городянок — із кольорових сплавів та скла. Велику кількість різнокольорових скляних браслетів, каблучок та намиста знайдено під час розкопок міст. У матеріалах селищ скляних прикрас значно менше — переважають вироби з металу.

Багаті жінки мали по кілька комплектів прикрас, які одягали з нагоди відповідних подій та свят. Набір прикрас із золота одягали для виходів до церкви у великі свята, на урочисті прийоми і бенкети в князівських хоромах.

Срібні скроневі кільця, сережки, персні, намиста носили щоденно, а йдучи на народні свята, одягали ще й срібні пластинчасті браслети-наручні, які притримували довгі рукави святково-ритуальних сорочок.

Рядові жительки давньоруських міст обмежувалися лише одним комплектом срібних або бронзових прикрас. Набір срібних прикрас киянки, який складався із чотирьох круглих дротових скроневих кілець, двох сережок київського типу, персня та намиста із великих, прикрашених зерню намистин і підвіски-лунниці, знайдено у жіночому похованні біля Золотих воріт 45.

У холодні пори року чоловічі та жіночі костюми доповнювали рукавиці, їх плели з вовни або шили зі шкіри. Шкіряні рукавиці як платня, яку належало дати "тіуну на волоці", названі у Смоленській грамоті 1229 р. Рукавиці зі шкіри знайдено під час розкопок стародавнього Мінська, а виплетені в техніці голкового плетіння із вовни — у Вітебську та Бересті. Про прядіння вовни для виплетення рукавиць повідомляє Києво-Печерський патерик.

Давньоруські чоловічі та жіночі костюми мали чітко виражений становий характер і відповідали певному соціальному статусу їх власників. Відмінність між костюмами різних верств давньоруського суспільства виявлялася через якість матеріалів, із яких їх виготовляли, та наявність або відсутність певних видів одягу та прикрас. Це зумовлювалося виникненням потреби у певних комплектах костюма, які підкреслювали належність особи певному суспільному середовищу.

Починаючи з кінця X—початку XI ст., складається князівський чоловічий церемоніальний костюм, до складу якого входили довга верхня сорочка, плащ-корзно, штани та червоні чоботи. Доповнювала його шапка із хутряною опушкою, діадема та барми. До церемоніального костюма іноді входило також візантійське вбрання — "дивитисії", "скарамангії" та "хламиди", які давньоруські князі, починаючи з Володимира Святославича, отримували як подарунки від візантійських імператорів. Наявні джерела також свідчать, що всі види давньоруського чоловічого і жіночого одягу були нерозпашними.

45Боровський Я. Є., Архипова Є. І. Дослідження міста Ярослава 1984—1989 рр. // Стародавній Київ. — К., 1993, с 207, 208.

255

10.2. Печеніги, торки, половці на кордонах Київської Русі (Л.С.Гераськова)

Південні кордони Київської Русі межували з Великим степом, заселеним войовничими племенами тюркомовних кочівників, доля яких була тісно пов'язана з долями народів Київської Русі, Угорщини, Болгарії, Візантії, Єгипту, народами Передкавказзя та Закавказзя. Саме культури Київської Русі та оточуючих її степових народів, що мешкали на території сучасної України, лягли в основу української культури, стали її складовим елементом 1, 2.

Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищ 3.

До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів 4. Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.

Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону 5. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі 6.

1Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. — Москва, 1966; Общественный строй Золотой Орды. — Москва, 1973; Плетнева С. А. Печенеги, торки, половцы в южнорусских степях. — МИА. — 1958. — № 62; Плетнева С. А. Древности черных клобуков// САМ. — Е1—19. — 1973; Плетнева С. А, Половецкие каменные изваяния // САИ. — Е4—2. — 1974; Плетнева С. А. Кочевники

средневековья. — Москва, 1982; Плетнева С. А. Половцы. — Москва, 1990.

2 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К, Абрис, 1999. — 200 с.; Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. — К., 1986; Гераськова Л.С. Скульптура середньовічних кочовиків степів Східної Європи. — К., 1991.

3 Гумилев А. Н. Гетерохронность увлажнения Евразии в древности // Вести. ЛГУ. — 1966. — № 6; Гумилев А. Н. Гетерохронность увлажнения Азии в средние века // Там же. — 1966. — № 18; Гумилев А. Н. Роль климатических колебаний в истории народов степной зоны Евразии// История СССР. — 1967. — № 1.

4 Кляшторный С. Г. Древнетюркские рунические памятники. — Москва, 1964, с. 177; Константин Багрянородный. Об управлении империей. — Москва, 1989, с. 155.

5 Константин Багрянородный. Вказ. праця, с. 157.

6 Константин Багрянородний. Вказ. праця, с. 30, 37, 41.

7 ПСРЛ. — II. — Москва, 1962, с. 32.

8 Гумилев А. Я. Древняя Русь и великая степь. — Москва, 1992, с. 232—233.

Перші згадки руських літописів про печенігів датуються до 915 р.: "Придоша печенези первое на Рускую землю и створиша мир с Игорем, идоше к Дунаю" 7. У 968 р. напад печенігів був спровокований втручанням Візантії, яка активно використовувала їх у своїх зовнішньополітичних інтригах. Знаходячись на Дунаї, Святослав взяв участь у візантійській міжусобиці, намагаючись посадити на візантійський престол Калокіра. Тому імператор задля послаблення сили наступаючих об'єднаних військ Святослава і Калокіра спонукає печенігів до нападу на Київ, вирішивши в такий спосіб свої внутрішні політичні проблеми 8. Печеніги взяли в облогу Київ, але місто було врятоване воєводою Претичем, дружину якого кочівники прийняли за військо Святослава.

256

Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв" 9.

Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне..." 10.

Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня" 11.

Зазнавши поразки від Київської Русі, вони почали тероризувати Візантію і протягом 40 років наганяли на неї жах. Це докладно описано дочкою візантійського імператора Олексія КомнІна — Анною 12. Тиск печенізьких орд на чолі з ханом Тиханом був таким, що у 1051 р. візантійський імператор міг бачити передові загони печенігів зі стін Константинополя.

З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по допомогу до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на допомогу прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.

Спільними зусиллями візантійсько-половецьких військ 29 квітня 1091 р. печеніги були вщент розбиті. Описуючи цю згубну для кочовиків битву, Анна Комніна зазначає, що в той день відбулося щось незвичайне: загинув цілий народ разом з жінками та дітьми, народ, чисельність якого становила не 10 тис. осіб, а виражалася величезними цифрами 13.

Торки. На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у східноєвропейських степах з'являється нова хвиля кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" — візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних авторів. До цього гузи займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті ісламу частиною огузів 14.

Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що огузи поділилися на два угруповання: північне (янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне угруповання східні автори почали називати огузами, а південне — туркменами 15.

9 Константин Багрянородний К. Вказ. праця, с. 39.

10ПСРЛ. — II, с. 106.

11ПСРЛ. — II, с. 138, 139.

12Комнина Анна. Алексиада. — Москва, 1965.

13Комнина Анна. Вказ. праця, с. 237.

14Артамонов M. И. История хазар. — Ленинград, 1962, с. 420.

15История Туркменской ССР. — Т. 1. — Кн. 1. —Ашхабад, 1957, с. 244; Гордлевский В. А. Государство сельджуков Малой Азии. — Избр. соч. — Т. 1. — Москва, 1960.

Гузи південного угруповання, захопивши Передню Азію, утворили державу сельджуків. Гузи північного — рушили в степи Східної Європи та стали відомі нам за руськими літописами під назвою "торки". Вперше вони згадуються в давньоруських літописах під 985 р., коли виступають союзниками Володимира Святославича під час його походу на Волзьку Булгарію 16.

257

Під тиском половців, які просувалися на схід, частина торків наблизилася до кордонів Русі, що змусило князя Переяславського Всеволода у 1055 р. йти "на торкы зиме войною и победи торкы" 17. Саме в цьому році на кордонах Русі з'являються й половці, які, певно, переслідували орди торків. Останні намагалися закріпитися на кордонах Русі, однак у 1060 р. русичі завдали їм такої нищівної поразки, що торки в пошуках території вимушені були просуватися далі за Дунай. У 1064 р. вони спробували закріпитися у Фракії, але хвороби й суперництво їхніх заклятих ворогів — печенігів примусили торків повернутися і просити притулку у київського князя 18.

На цьому історія торків як самостійного народу східноєвропейських степів закінчується. Вони розпорошуються по територіях своїх більш могутніх сусідів. Одна з груп осіла у Візантії й у 1071 р. в складі візантійських військ взяла участь у битві біля Манцикерта (Вірменія) 19.

Частина торків разом із печенігами увійшла до складу половецьких орд. Друга частина осіла на південних кордонах Русі й стала відданими союзниками київських князів ("своїми поганими"), перетворившись у середині XII ст. на союз Чорних Клобуків, який увібрав у себе залишки розтрощених орд печенігів і торків. Вони осіли в Пороссі, де мали кілька своїх містечок — Торчеськ, Дверен та ін. Ставши васалами київських князів, торки охороняли південні кордони Русі, брали активну участь у міжусобицях на боці київських князів.

Половці. Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш 20.

На межі X—XI ст. кипчаки відокремлюються від кімакського каганату і з'являються на історичній арені як самостійна політична сила. Вже в середині XI ст. степи, що раніше мали назву "Дешт-і-гуззан", стали називатися Кипчацьким степом — "Дешт-і-кипчак" 2|.

Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю 22, а вже 1061 р. "придоша половци первоє на Руськую землю воєвати... Се бысть первоє зло на Руськую землю от поганых безбожных враг" 23.

16ПСРЛ. - II, с. 71.

17ПСРЛ. — II, с. 151.

18Василевский В. В. Византия и печенеги // Труды. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1908, с. 26,

17 Moravcsik G. Byzantinoturcica. — II (Sprachreste der Turkervolker in den byzantini-schen (Quellen). — Berlin, 1958. — S. 90.

20МИТТ. — Москва: Ленинград, 1939, с. 211. .

21Бартольд В. В, Кипчаки. — Соч. — Москва. — Т. 5, с. 550.

22ПСРЛ. — II, с. 151.

23ПСРЛ. — II, с. 152.

Перші зіткнення з половцями для русичів закінчилися невдачею. Однак кочівники після цього не нападали на Русь майже 20 років. Після такого тривалого терміну перемир'я розпочалася велика русько-половецька війна 1093—1117 рр. Дізнавшись про смерть великого князя Всеволода, половці прийшли укладати договір з Руссю. Однак наступник Всеволода князь Святополк Ізяславич відмовився від миру з половцями і останні взяли в облогу Торчеськ. Запропонованої після цього угоди з боку Святополка не прийняли вже половці. Лише у наступному 1094 р. Святополку вдалося укласти з ними мир, одружившись з дочкою хана Тугоркана. Однак вже у 1095 р. руські князі оголосили війну половцям, вбивши послів Ітларя й Кітана, які прийшли до Володимира Мономаха з мирною місією. У відповідь

258

половці кілька разів нападали на Русь, стаючи для неї головною проблемою. Події довели, що в степу з'явився сильний супротивник і необхідно виробити політику взаємовідносин з ним. У 1103 р. відбувся славнозвісний з'їзд руських князів біля Долобського озера, на якому обговорювалися питання взаємовідносин Русі з половцями. Володимир Мономах запропонував об'єднати зусилля дружин всієї Руської землі і перейти від оборони до активного наступу на кочівників.

У 1103, 1111 рр. відбулися походи, в яких брали участь усі руські князі, крім Олега, князя Чернігівського, який дотримувався політики мирних стосунків з кочівниками. Це були перші наступальні дії Русі на Кипчацький степ, що закінчилися розгромом половців і взяттям трьох половецьких міст-зимовищ: Сугріва, Балина, Шаруканя. Половці вперше понесли значні втрати і зазнали поразки на власній землі.

Військовий тиск Русі на них Володимир Мономах завершив укладанням династичних шлюбів, оженивши свого сина Георгія (в майбутньому Юрія Долгорукого) на "Епиониной дочери", а сина Андрія — на онуці Тугоркана 24.

Розпочинається новий період русько-половецьких відносин, що характеризується участю половців у міжусобній боротьбі руських князів. Розділившись на два ворогуючих табори — Мономаховичів і Ольговичів — князі вели непримиренну боротьбу один з одним. На боці Мономаховичів виступали "свої погані" — Чорні Клобуки. Ольговичі спиралися на східних половців, з якими нерідко родичалися, мали своїх "оуєв" у степах.

Розгром половців Володимиром Мономахом у 1103—1116 рр. привів до відтоку окремих орд на чолі з ханом Атраком ("Отроком" руських літописів) до Північного Кавказу, де вони стали однією з найбільших держав цього регіону. У грузинських джерелах вони фігурують як "Великая Кипчакія" 25. Одруження грузинського царя Давида Будівника з дочкою Атрака свідчить на користь того, що Давид вважав Атрака рівним собі 26. Частина половців на його запрошення у 1118—1120 рр. переселилася до Грузії й склала його особисту гвардію 27, частина осіла у приморському Дагестані 28.

Після смерті Володимира Мономаха брат Атрака Сигран (онук хана Шарукана) відправив до нього гінця, щоб умовити його повернутися на батьківщину. Поетична розповідь про це збереглася в літопису 29. Атрак повернувся в донецькі степи, де в нього народився син — відомий хан Кончак.

24ПСРЛ. — II, с. 259, 285.

25Каучшвили С. Картліс Цховреба ("Життя Грузії", звід історичних творів XI, XII ст.). — Тбилиси, 1954, с. 17; Анчабадзе Э. В. Кипчаки Северного Кавказа по данным грузинских летописей XI—XII вв. — Нальчик, 1960, с. 123.

26Апчабадзе Э. Бказ. праця, с. 123.

27Апчабадзе Э., с. 117, 119; Лордкипанидзе М. Д. История Грузии XI — начала

XIII вв. — Тбилиси, 1974, с. 97.

28Анчабадзе Э. Вказ. праця, с. 118. 29 ПСРЛ. - II, с. 716.

Удругій половині XII ст. ситуація в степу змінюється. У половецькому суспільстві відбуваються процеси консолідації племен, розбитих Мономахом на початку століття. Посилюється східне угруповання половців, центр якого знаходився в середній течії р. Сіверський Донець. Стабілізується розташування половців у степу, визначаються місця розселення різних орд.

Локалізація кочовищ окремих половецьких угруповань завжди базувалася на літописних даних про напрямки походів русичів у степ. Дослідження половецької скульптури дозволили внести уточнення в ці відомості30. Аналіз половецької скульптури довів, що половці ділилися на два великих союзи; придніпровський і донецький. Ці об'єднання відповідають

259

традиційному поділу кочівників на два крила і можуть бути зіставлені з Чорною і Білою Куманіями, які згадує Ідрісі 31.

30Гераськова А. С. Вказ. праця, с. 23—31.

31Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. // КСИИМК. — 1952. — Вып. XLIII; Гераськова Л. С. Вказ.

праця. — 1991.

Серед донецьких половців з'являється яскрава особистість, хан Кончак, син Атрака, онук "великого хана" Шарукана, який об'єднує всі половецькі землі.

Розпочинається четвертий період русько-половецьких відносин, що характеризується намаганням половців відстояти незалежність і подальшим зближенням двох народів.

У боротьбі з русичами загинув старий ворог київських князів хан Боняк. Ініціатива в степу перейшла до голови донецьких половців — хана Кончака, який вперше з'являється на сторінках літопису як союзник Гліба Юрійовича у його битві за Київ 1172 р. Розпочалася нова двадцятирічна русько-половецька війна, явна перевага в якій була за русичами.

Об'єднавшись з ханом придніпровських половців Кобяком, Кончак здійснив ряд нападів на Русь, взявши участь у боротьбі Ольговичів з Мономаховичами. У 1180 р. він разом з Ігорем Святославичем (майбутнім героєм "Слова о полку Ігоревім"), який очолив половецьке військо, виборював Київ для його брата. Однак військова фортуна зрадила Ольговичам, і Ігор разом з Кончаком "всъкочивша в лодью бежа на Городец к Чернигову" 32.

Трьома роками пізніше Ольговичі, яким половці допомогли здобути київський стіл, вже воюють проти своїх колишніх союзників. У 1183 р. організовано серію походів у степ, під час яких загинуло багато половецьких князів. Потрапив у полон і хан Кобяк "и падеся Кобяк в граде Кыєве в гридници Святьславли" 33.

32ПСРЛ. - II, с 623.

33Сумароков Г. В. Кто есть кто в "Слове о полку Игореве". — Москва, 1983, с. 122.

1185 р. русичі організовують нові походи на половців. Один з них, підготовлений Ігорем Святославичем, який спішив випередити інших князів й отримати найбагатшу здобич, закінчився нищівною поразкою руських військ.

Цій події присвячений один з найпоетичніших творів давньоруської літератури — "Слово о полку Ігоревім". Після розгрому Ігоря половці практично перестали нападати на Русь, обмежуючись участю в міжусобній боротьбі галицьких князів.

Татаро-монгольську навалу половці сприйняли як спільне з русичами велике лихо й виступили разом з ними проти спільного ворога. Однак, як відомо, у битві на р. Калка об'єднані русько-половецькі війська зазнали нищівної поразки. Проте на цьому історія половців не завершується. Значна їх кількість переселяється в Угорщину і Болгарію. Наймасовішим це переселення стає після навали Батия на Русь і Кипчакію. У 1237 р. в Угорщину приходять орди, очолювані відомим ханом Котяном (40 тис. чоловік), які залишили помітний слід в її історії.

Половці стали опорою місцевих королів у їхній боротьбі з місцевою аристократією. Син короля Бели IV Стефан одружився з однією з дочок Котяна.

Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити спосіб життя, осісти на землю, не жити в

260

наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового способу життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів 34.

У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки половецьких і болгарських військ підняли повстання проти візантійського володарювання. Асен став царем Болгарії 35. Як і в Угорщині, половці почали відігравати значну роль у житті Болгарії та якийсь час зберігали свої звичаї. На користь останнього свідчать типово половецькі кам'яні зображення, знайдені у ПівнічноСхідній Болгарії.

Навала монголів негативно вплинула на половецький етнос. Частина половців була переселена у далекі монгольські степи, частина — на Середнє Поволжя у Волзьку Болгарію, а частина — на Нижнє Поволжя. Основна частина половців залишилася все ж таки на місцях свого проживання, хоча їх і витісняли монголи, що тут оселилися. Політика монголів, спрямована на знищення половецької аристократії та заміну її монгольською, призвела до того, що у половців зникає традиція зводити статуї — їх не було кому присвячувати.

Розгром монголами половців призвів до масової появи половецьких рабів на східних ринках. У мусульманських країнах тюрки-раби (мамлюки), які славилися своєю військовою хоробрістю, дуже цінилися і нерідко ставали особистими гвардійцями султанів. У Єгипті дуже швидко мамлюки-половці заснували власну династію, яка існувала до 1811 р. З6 Часи правління мамлюків відзначені піднесенням економіки і культури Єгипту.

Половецьке населення, що залишилось у східноєвропейських степах, поступово асимілювало монголів, які прийшли. Вже у Золотій Орді вживали державну кипчацьку мову. Населення Волзької Болгарії користується половецькою мовою і нині.

Асиміляція половцями монголів виразно відображена в праці арабського дослідника АлОмарі, який зазначав, що "у давнину ця держава (Золота Орда. — Л. Г.) була державою кипчаків, але, коли ними заволоділи татари, кипчаки зробилися їх підданими. Потім вони (татари) змішалися й породичалися з ними (кипчаками), й земля отримала гору над природними й расовими якостями їх (татар), всі вони стали точно кипчаки, нібито від одного (з ними) роду, від того, що монголи (й татари) оселилися на землі кипчаків, одружувалися з ними й залишалися жити на землі їх (кипчаків)" 37.

34Голубовский П. Половцы в Венгрии // Университетские известия. — Декабрь, год XXIX. — К., 1889. — № 12.

35Златарски В. История на Бъдгарската лържава през средните векове. — София. — Т. 2. - 1972, с. 430-480.

36Босворт К. Э. Мусульманские династии. — Москва, 1971, с. 99—103.

37Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Санкт-Петербург, 1884. — Т. 1, с.

235.