Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

131

позицію, що розуміється як жертовність, яка надихається цінностями "не від світу цього", але здійснюється на землі. Кожний герой в пантеоні києворуських святих уособлював певну рису, сукупність яких утворювала збірний образ морального ідеалу, що утверджувався впродовж віків у свідомості українського народу. Найважливішими серед них вважались мудрість, милосердя (з цими рисами передусім пов'язані образи св. Ольги та Володимира), подвиг страстотерпця, втілений в образах Бориса і Гліба, та смиренномудріє чи не найповніше представлене в образах києво-печерських святих, оспіваних у "КиєвоПечерському патерику".

10 ПВЛ, ч. 1, с. 163.

Інтерес до людини, сенсу людського життя займав значне місце в культурі Київської Русі. Значна увага приділяється історіософській проблематиці. Однією з провідних характеристик погляду на історію, притаманного діячам тієї доби, є властивий їм універсалізм, що конкретизується на різних рівнях. Передусім в ідеї богоданості князівської влади, яка осмислюється як об'єднуючий початок держави. По-друге, в прагненні включити історію кожного князівства в єдину історію землі Руської. По-третє, в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян і включенні історії слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства. Говорячи про події вітчизняної історії, давньоруський книжник ніколи не забував про рух історії в світових масштабах, співвідносячи з ними конкретні історичні явища, що були безпосереднім предметом його опису. Характерною щодо цього пам'яткою є "Повість минулих літ", що започатковує розгалужену традицію літописання на Русі.

Контекст, в який вписує літописець події сучасного йому життя, дійсно всесвітній. Безпосередньо діапазон реальної земної історії в "Повісті минулих літ" сягає хронологічно вглиб до V— VI ст. Географічно кордони літописної оповіді охоплюють землі від Британії на заході до брахманів Індії, "островницев" Індонезії і китайців, "иже живут на краю земли" на сході. Однак цим масштаби історичного контексту не вичерпуються. В нього включено й події "позачасової" священної історії, починаючи з шести днів творення Богом Світу, історії життя Адама і Єви, всесвітнього потопу, розподілу земель між синами Ноя — Симом, Хамом і Яфетом тощо.

Факти історичного життя рідної держави в літопису зображено наче "з височини пташиного польоту", на тлі історичного буття всього світу, що є однією з характерних особливостей погляду на історію києворуських книжників, тобто своєрідне "панорамне" бачення, "універсалізм" сприйняття історії, притаманний інтелектуалам Київської Русі. Не менш показовою є і найдавніша ориґінальна пам'ятка писемності Київської Русі — "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Обґрунтовуючи погляди на закономірності розвитку історії, Іларіон вирізняє дві доби, що визначають проґресивний поступ людської історії: добу "Старого Заповіту", коли взаємовідносини між людьми будувалися на засадах рабства, безмежної покори, коли існував "Закон", й доби "Нового Заповіту", де панують свобода, істина, "Благодать". Ці дві доби послідовно змінюють одна одну в процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється тут як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.

Саме залучення Русі до християнського світу, на думку Іларіона, й знаменує настання нової доби, доби Благодаті, що починає панувати на просторах "землі Руської". З цим пов'язаний надзвичайно важливий для концепції Іларіона висновок про те, що все нове, молоде, те, що пізніше виникло в історії, набуває вищої цінності порівняно з попереднім, більш старим. "ЛЂпо бЂ благодати и истиЂ на новы люди въсиати", — підкреслює Іларіон,

133

Специфічні особливості філософської думки Київської Русі зумовлювались, зрештою, особливостями соціально-культурної ситуації, що характеризувала життя тогочасного суспільства.

Безумовно, як вже відзначалось, суттєва роль у розвитку філософської думки Київської Русі належала християнству. Однак процес сприйняття християнства відбувався на ґрунті культури, яка зберігала найдавніші релігійно-міфологічні уявлення східних слов'ян. Зустріч і реальна взаємодія християнської і давньої релігійно-міфологічної картини світу сприяла плюралізму різноманітних філософських позицій, кожна з яких певною мірою відбивала результат накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену в культурі східних слов'ян у більш ранній період їхньої історії.

Будучи складовою частиною середньовічної культури з притаманним їй теїстичним забарвленням в цілому, києворуська думка спрямовується насамперед на обслуговування потреб, породжених суспільно-політичним життям тогочасної держави. Залишаючись теїстичною, вона навряд чи може бути визначена як теологічна. У ній не простежується однозначна замкненість на християнській доктрині.

Це зумовлює, крім усього іншого, тематичну спрямованість, де провідним виявляється інтерес до проблем, безпосередньо пов'язаних з філософсько-світоглядним обґрунтуванням політики. Саме тому стрижневим у філософських шуканнях києворуських книжників стають історіософські проблеми. Зрештою, характерною рисою філософської думки Київської Русі є й специфічне ставлення до моралі. Є підстави говорити про "етизацію" києворуської філософської думки. Йдеться не просто про переважне значення етичної проблематики в загальному колі філософських питань, які розробляються в культурі. У тогочасному філософському сприйнятті світу взагалі відсутні етично нейтральні сили і явища. Все в світі, що потрапляє до орбіти філософського осмислення, співвідноситься з космічним конфліктом добра і зла і виявляється включеним до світової історії спасіння.

Викладене дозволяє характеризувати філософську культуру Київської Русі як своєрідний синкретичний релігійно-філософсько-етичний комплекс, спрямований насамперед на осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

134

9.11. Музика. Театральні видовища (І.Ф.Тоцька)

Музика складала невід'ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виділити три основні напрями тогочасного музичного життя — народну музику, професійну інструментальну музику і професійні церковні співи.

Народна музика за тих часів не записувалася (принаймні такі записи науці невідомі). Уявлення про неї черпаємо з літописів та інших писемних джерел, з давніх малюнків, зображень на ювелірних виробах тощо, але головне — на підставі окреслення архаїчних рис у фольклорі східних слов'ян, насамперед в українському фольклорі. Тому народну музику часів Київської Русі можна відтворити лише у загальних і приблизних рисах. Зародилася музика ще за язичницьких часів, протягом тисячоліть зазнала певних змін і заховалася в сучасному слов'янському фольклорі. Тому виділити києворуський шар досить складно.

Найдавніші форми народної музики пов'язані з календарною обрядовістю, зі змінами в житті природи, трудовою діяльністю людини, хліборобським культом, скотарством. Це обряди, пов'язані із закликом весни, пробудженням природи, з літнім і зимовим сонцестоянням, осінніми польовими роботами, збиранням врожаю, весільні, поховальні обряди тощо. З введенням християнства обряди зазнали певного впливу, в них почали переважати християнські елементи і символи, утворився певний симбіоз язичницьких і християнських рис. Такими, зокрема, стали Різдвяні свята з колядками, щедрівками, Купальські свята та ін. Наспіви, що мають дуже давні корені, звучать і сьогодні в нашому бутті. Літописи називають язичницькі обряди "Ігрища". Вони згадують, наприклад, про звичаї східнослов'янських племен радимичів, вятичів і сіверян: "І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок..." 1.

1 Літопис руський / Перекл. Л. Махновця. — К., 1990, с. 9.

Подібні ігрища зображені на одній з мініатюр Радзивилівського літопису: це багатофігурна сцена, в центрі постать танцюристки, поруч троє музик, ще сім чоловік плещуть у долоні. Танцюристка у довгому підперезаному одязі з дуже довгими опущеними рукавами, які підкреслювали пластику рухів танцю. Подібні зображення жінок трапляються на браслетах XI—XIII ст., що походять з князівських та боярських скарбів. Вважають, що це язичницькі русальні ритуальні танці на честь русалок, танці родючості, коли жінки немовби перетворювалися на русалок з довгими рукавами-крилами 2. Поруч нерідко зображувалися музики-гуслярі.

У християнській літературі "ігрища" називають не інакше як "бісівськими", тому що вони справді пов'язані з дохристиянськими віруваннями. Боротьба християнської церкви з "ігрищами" була не боротьбою з народною музикою як такою, а з її язичницьким змістом як виразником культу. Відома розповідь про ченця Києво-Печерського монастиря Ісакія Затворника, якого спокушали біси, представлені як ансамбль музик, що грали на сопілках, бубнах, гуслях і танцювали 3. Саме в таких ігрищах містилися зародки української народної музики (вокальної та інструментальної) і танцю.

135

Значне місце в культурі Київської Русі посідала епічна творчість. Це було літературномузичне мистецтво — поезія виконувалась як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий речитатив. Очевидно, саме так і звучало "Слово о полку Ігоревім". До таких творів належать також билини, що збереглися на східнослов'янській півночі, але своїми коренями сягають у часи Київської Русі. Сліди києворуського епосу можна знайти і в пізніших козацьких думах 4. Музика розвивалася разом з поезією. Репертуар епічних поем складався в дружинних колах і згодом набув широкого розповсюдження. До створення епічних творів були причетні професіонали-поети і співці. До таких належав згадуваний Галицько-Волинським літописом під 1242 р. "славетний співак" Митуса, який колись із гордості не захотів служити князю Данилу 5, а також Боян зі "Слова о полку Ігоревім", який свої пісні супроводжував грою на струнному інструменті, ймовірно гуслях.

У текстах літописів і на мініатюрах, де зображено язичницькі ритуальні ігрища, постає певний перелік музичних інструментів; бубни, сопелі, гуслі та ін. Бубном називали круглий або конусоподібний барабан. На згаданій мініатюрі "Ігрища" видно, що інструмент висить через плече на ремені над лівим коліном музики; обидві руки вільні в рухах, у правій — спеціальний пристрій для удару по мембрані у вигляді палиці-ручки, на кінці якої висить кулька на ремінці. Сопелі — це дерев'яні духові інструменти (пізніші народні дудкисопілки). В літописах згадуються насамперед як сигнальні інструменти сурми і роги (ймовірно, типу знаменитих рогів, знайдених в кургані Чорна Могила). На мініатюрі "Спокушання Ісакія" зображено біса з металевими тарілками — ударним інструментом.

Особливе місце серед інструментів посідали гуслі, їх ще називали "псалтеріум" (псалтир)

— від грецького "бряцати по струнах" 6. Струни натягувались на резонаторний ящик прямокутної, трапецієподібної або трикутної форми. Залишки гусдІв часів Київської Русі знайдені в Новгороді. Бони мали 5—6 струн і були прикрашені різьбленими зображеннями. На одному з інструментів на корпусі вирізане слово "Словнша" (тобто "соловейко"), яке, ймовірно, було ім'ям-прізвиськом гусляра 7.

Гуслі — це інструмент широких виконавських можливостей і гра на них вимагала певного вміння. В "Слові о полку Ігоревім" є свідчення про деякі прийоми гри на цьому інструменті: Боян"...своя віщія пръсты на живая струны въскладаша, они же сами князем славу рокотаху". (До речі, "рокотання" — звучне перебирання струн — характерний прийом гри українських кобзарів-бандуристів). Очевидно, Боян тримав гуслі горизонтально на колінах і грав двома руками, як і біс-гусляр, якого зображено на мініатюрі "Спокушання Ісакія".

На підставі архаїчних рис в українському фольклорі можна припустити, що народна музика часів Київської Русі включала переважно невеликі наспіви обмеженого діапазону. Широко був вживаний речитатив. Танці мали чітку ритмічну побудову, про що яскраво свідчить зображення на мініатюрах музик, що б'ють у бубни й тарілки, а також людейглядачів, які плещуть у долоні. Давні ігрища-обряди включали не тільки співи і танці, а й магічні дії, рядження, елементи міміки, тобто виразні зародки театрального мистецтва.

До останнього часу незаперечним джерелом про народну музичну культуру Київської Русі вважалася відома фреска "Скоморохи", яка збереглася на стіні південної башти собору Св. Софії в Києві (XI ст.). Цю композицію неодноразово друкували у численних науковопопулярних виданнях, де вона трактувалась як гурт народних місцевих музик і танцюристів. І тільки окремі дослідники зазначали, що інструменти, які зображені на фресці, не належать до народних 8, і що зображення не можна пов'язати зі східними слов'янами 9. Більшість авторів давала вільні необґрунтовані назви інструментам. Наприклад, у М, Закревського читаємо: "...здесь представлены музыканты, плясуны, шуты, фокусники. У музыкантов видны трубы, сопели, гусли, арфа, гитара, сурмы и тарелки" 10. Тобто автор подає сім найменувань інструментів, з них три — у множині, хоча на фресці видно лише шість чоловік з інструментами. Причиною подібних непорозумінь було те, що всі, хто раніше писали про

136

"Скоморохів", бачили не зображення XI ст., а олійний живопис XIX ст., яким було переписано фреску.

2 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян, с. 436.

3 Літопис руський, с. 117.

4 Грушевський M. Історія української літератури. — К., 1993, т. 1, с. 110—111. 5 Літопис руський, с. 400.

6 Энциклопедический музыкальный словарь. — Москва, 1966, с. 414.

7 Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси, с. 271—274.

8 Беляев В, М, Музыка // История культуры Древней Руси. — Москва; Ленинград, 1951, т. 2, с. 499.

9 Баканурский А. Г. К вопросу о первом изображении скоморохов на Руси // Отечественная философская мысль XI— XVII вв. и греческая культура. — К., 1991, с. 76—79,

10 Закревский Н. Описание Киева. — Москва, 1868. — Т. 2, с. 815—816.

Після розчищення фрески від олії відкрилися невідомі раніше деталі первісного малюнка, які дали можливість зробити науково обґрунтовану реконструкцію цієї композиції 11.

З 13 фігур, зображених на фресці, дві праворуч — акробати з жердиною — є своєрідною цирковою виставою. Решта 11 постатей — учасники великого музичного ансамблю. Ліву частину композиції займає переносний пневматичний орган: фасадом до глядача зображено типову візантійську шафу з органними трубами. Праворуч від неї — органіст-виконавець. Ліворуч — два помічники, які стоять на міхах і качають повітря в органні труби (зображено так звані "крокуючі міхи"). У верхньому ряду ліворуч — музикант, що грає на поперечній флейті, в центрі — музикант з металевими тарілками, праворуч — двоє музик з довгими сурмами. Нижче сурмачів — музикант, що грає на лютні. У нижньому ряду поруч з органістом зображені: музикант, що грає на музичних дзвонах (з нього художник XIX ст. зробив "Танцюриста з хусточкою"), музикант, що грав на маленьких парних барабанчиках (з нього зроблено "Танцюриста навприсядки") і праворуч — музикант, що грає на великій щипковій лірі, яка стоїть на підлозі між його ногами. Всі згадані музиканти грали, сидячи на лавах, танцюристів на фресці не було.

За різноманітністю і кількістю інструментів на фресці зображено один з найбільших ансамблів середньовіччя. Він відрізняється довершеністю, як на той час, інструментів (тут орган з ножними міхами, величезна ліра, флейта з вставним мундштуком). Щоб забезпечити злагоджене звучання такого ансамблю, виконавці повинні були бути професіоналами. Отже, це не мандрівні народні музики, а великий оркестр, який відбиває вище досягнення середньовічної музичної культури.

Останнім часом в науці висунуто переконливу гіпотезу, що фрески башт Київської Софії розповідають про прийом візантійським імператором Константином Багрянородним київської княгині Ольги під час її візиту до Константинополя у середині X ст. 12 Отже, згідно з сюжетом на фресці зображено придворний оркестр імператора, що грав на константинопольському іподромі під час прийому Ольги.

Однак попри безпосередній сюжет, фреска Софійського собору повною мірою відбиває і стан професійної інструментальної музики Київської Русі, яка відповідала вищим світовим досягненням того часу. Такі оркестри існували в Київській Русі, про що свідчать писемні джерела. Основні види інструментів, які бачимо на фресці (духові, струнні й "органні гласи"), згадуються в Києво-Печерському патерику при описанні придворного оркестру князя Святослава Ярославича: "...и яко вниде въ храм, идіже князь сідяй, и се виді многыя играюще пред нимь; овы гусленыя гласы испущающим, и инім мусикейскыя писки гласящим, иныя же органныя"...13 Подібні інструменти існували і у військовому оркестрі князя Святослава Всеволодовича 14.

137

11Высоцкий С. А., Тоцкая И. Ф. Новое о фреске "Скоморохи" в Софии Киевской // Культура и искусство Древней Руси. — Ленинград, 1967, с. 50—57; Тоцкая И. Ф., Заярузный А. М. Музыканты на фреске "Скоморохи" в Софии

Киевской // Древнерусское искусство. Художественная культура X — первой половины XIII в. — Москва, 1988, с. 143—155; Тоцъка І. Музики на малюваннях Софії Київської // Пам'ятки України: історія та культура, — 1955. — № 1, с. 45—53.

12Высоцкий С. А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. — К., 1989, с. 164—204.

13Києво-Печерський патерик (за ред. Д. Абрамовича). — К., 1931, с. 68.

14ПСРЛ (Тверський літопис під 1220 p,}. — T. XV, стб. 331.

Ще одного музиканта з інструментом, який нагадує скрипку, зображено в північній башті Софійського собору. Цей Інструмент — ребек, поширений у середньовічній Європі 15.

З огляду на вищенаведене можна впевнено говорити про малодосліджений шар духовної культури Київської Русі — професійне інструментальне мистецтво. Цілком можливо, що на Русі за тих часів у професійних колах була відома чотирилінійна система нотації, яку упорядкував відомий італійський музикант, реформатор нотного письма монах Гвідо з Ареццо — сучасник Володимира Святославича і Ярослава Мудрого (дати життя — 990— 1050 рр.) 16.

Таким чином, назва "Скоморохи" не відповідає дійсному змісту фрески Софійського собору. Вона не може використовуватись як джерело дослідження народної музики, тим більше — танців (нагадаємо, що танцюристів на фресці не було). Вона не є також свідченням про вертеп або театральну сцену, бо те незрозуміле олійне зображення, яке трактували саме так, насправді було органною шафою з трубами.

Щодо мистецтва скоморохів у Київській Русі, на нашу думку, то це питання потребує глибокого дослідження. Досі в науці остаточно не визначені етимологія самого терміну, походження і первинний зміст цього явища, його подальші трансформації, зокрема в києворуськаму суспільстві. Уява про скоморохів як носіїв розважального глуможартівливого мистецтва, які гуртувалися в бродячі мандрівні ватаги, формувалась на підставі відомих грамот, що з'являються в Московській Русі у XVI— XVII ст. 17 Вважаємо, що для беззастережного механічного переносу явища скомороства у такому тлумаченні на територію Київської Русі немає підстав. У літописі вперше слово "скоморохи" зустрічаємо під 1068 р. у "Поученні про кари божі": "...диявол обманює, хитрощами переваблгоючи нас од Бога: трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них,... а церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх перебуває в церкві" 18. Зазначимо, що тут скоморохи згадані як дійові особи великих ритуальних язичницьких ігрищ, які мають вплив на народ і є серйозним суперником християнської церкви. Насамперед це представники жрецтва, до професійних навичок яких входило володіння музичними інструментами, музично-драматичним театральним мистецтвом ("видовища діючі"), знання язичницького ритуалу у всій його повноті, а також неабиякі організаторські здібності, що дозволяли згуртувати людей навколо "ігрищ" за часів панування християнської церкви в державі. Характерно, що порівняно з Московською Руссю на території України у пізніші часи народне мистецтво представлене не глумцямискоморохами, а невеликими інструментальними ансамблями — "троїстими музиками", мандрівними співаками-лірниками і кобзарями, які були носіями давніх традицій епічного мистецтва Київської Русі.

Невід'ємну і дуже вагому частину музичної культури Київської Русі становили християнські церковні співи, які стали відомі на Русі ще до офіційного хрещення і після введення християнства князем Володимиром набули значного розвитку і поширення.

138

15Тоцъка І. Музики на малюваннях Софії Київської, с. 52.

16Там само, с. 53.

17Белкин А. А. Русские скоморохи. — Москва, 1975, с. 53—56.

18Літопис руський, с. 105.

Візантійська церква мала багатий обряд богослужіння, органічною складовою частиною якого були співи. Літопис розповідає, яке враження справила на послів князя Володимира святкова служба, яку справив для них константинопольський патріарх. Навіть підкреслено: "і співи, [й] хори влаштовували", від чого посли, "зачудовані бувши, висловили таке враження: "Нема на землі такого видовища або краси такої" 39.

На відміну від народної пїсні, яка існувала винятково в усній традиції, церковні співи записувались. Це була невменна (тобто знакова) нотація, поширена у Візантії й інших країнах. На Русі ці знаки називали "крюками" або "знаменами", звідки й самі церковні співи Київської Русі, записані "крюками", дістали назву "знаменного співу". З XI— XIII ст. збереглося близько 80 крюкових рукописів 20, Більшість "крюків" спільні із грецькими невмами, що викликано схожістю мелодії наспівів. Це було безлінійне письмо. Знаки ("крюки") ~ їх понад 70 — писали безпосередньо над текстом. "Крюки" не позначали точної висоти або тривалості звуку, за кожним з них стояли різноманітні значення (напрям руху мелодії, характер видобування звуку, емоційне забарвлення тощо). В цілому знаменна система нотації набула вигляду складного організму. Окремі знаки також мали певний зв'язок з християнською символікою, що надавало їм сакрального змісту.

Цікаві пояснення "крюків" знаходимо в московських теоретичних працях XVII ст., зокрема в О. Мезенця. Про значення окремих знаків сказано, наприклад, так: "Крюк простый

(v) возгласити его мало выше строки. Мрачный (v.) паки простого повыше. Светлый крюк (v..) мрачного повыше. Стрела простая (і|і) протягнути ни ниже строки, ни выше. Светлую стрелу (і|і) подернути гласом вверх и дважды ступити поддерживаючи...Голубчик (,): гаркнути из гортани". Знак "стаття" (II) означав уповільнення руху мелодії і оспівування одного тону, знак "столиця" (v) означав речитативне виконання тексту на одній висоті в рівній тривалості. Знак "фіта" (Ф) називали "тайнозамкненим" знаменем, яке означало не один-два звуки, а розвинуту мелодійну побудову 21. З наведеного видно, що розшифрувати "крюкові" нотні знаки дуже складно, тим більше що більшість з них вже не вживалися в пізніші часи. А деякі найдавніші "крюкові" записи взагалі не піддаються розшифруванню.

Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час в християнській гімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо). Ці жанри витримали випробування протягом майже 2000 років і в більшості своїй дожили до нашого часу. На Русі сприйнято близько 70 візантійських жанрових різновидів, які перевалено зберегли свої назви, призначення, місце в службах, духовний зміст 2?. Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти (в сучасному розумінні) не було, метрику визначав сам текст.

19Літопис руський, с. 61.

20Владышевская Т. Ф. Музыка Древней Руси // Вагнер Г. К., Владышевская Т. Ф. Искусство Древней Руси. —

Москва, 1993, ч. 2, с. 183.

21Успенский Н. Древнерусское певческое искусство. — Москва, 1965, с. 30—31.

22Коляда Е. И. Жанры древнерусской гимнографии: византийские связи и самобытные традиции // Резюме сообщений XVIII междунар. конгр. византинистов. — Москва, 1991. — Т. 1, с. 564.

Воснові знаменних співів лежала музична система з восьми ладів (гласів) — так зване осьмогласіє. Ця система існувала у Візантії і була пов'язана з особливостями календаря. Рік

139

ночинався з 1 вересня, тижні лічили від Великодня до Великодня. Вісім тижнів становили стовп, для кожного тижня стовпа були створені особливі співи, які виконувались у певному музичному ладу. Постійна зміна ладів вносила в церковну музику різноманітність і додавала певного естетичного забарвлення. Київська Русь запозичила з Візантії разом з християнством і її календар. Однак на Русі в процесі розвитку мистецтва церковного співу було створено ориґінальне осьмогласіє, яке базувалося на місцевих традиціях. Нескладні мелодійні наспівипогласиці визначились як мотиви певних гласів, на основі яких створювались мелодії на той або інший глас 23.

Мелодії давніх церковних співів вважались священними, отже, недоторканними. Однак поступово в Київській Русі розпочався процес пристосування грецьких норм до місцевих умов, взаємовплив візантійських співів і місцевої народної музики. Згодом це привело до певних змін знаменного розспіву і виникнення нових його різновидів, зокрема славетного Київського розспіву.

ВXI ст. у Київській Русі починають складатися місцеві святкові служби: співоцький цикл свв. Борису і Глібу, Феодосію Печерському, служба на посвячення церкви Святого Георгія у Києві та ін. Особливою урочистістю відзначалася служба свв. Борису і Глібу. Первісний цикл Борисоглібських стихир становлять 23 співи, тоді як на дні багатьох грецьких святих припадало лише кілька співів. Отже, свято свв. Бориса і Гліба було надзвичайною подією в історії руського мистецтва співу 24.

Воснові церковного мистецтва співів лежить читання на розспів, де інтонації визначаються типом тексту і жанром. Саме тут візантійський вплив був найменшим, розспівне читання — найбільш демократичним з усіх церковних музичних жанрів. Витоки так званого "літургійного речитативу" лежать у найдавніших культурах Іудеї, Греції, Єгипту 25. Для такого просодійного читання на розспів священних книг у Візантії з кінця IX ст. складалася так звана еофонетична нотація, знаки якої наближені до невменної музичної нотації. Інтонація читання на розспів виходила з структури фрази. В основі лежав опорний домінуючий тон, який оспівувався суміжними тонами (в інтервалі секунди, найбільше — квінти). Більш розвиненою мелодійною побудовою позначалися лише закінчення певних уривків тексту. Знаки еофонетичної нотації збереглися в давніх службових книгах, зокрема Остромировому євангелії (1056—1057 рр.). Цікаво, що в подібних текстах крапка вживалася як еофонетичний, а не синтаксичний знак (наприклад, у григоріанському співі це був знак зниження мелодії) 26.

23Успенский И. Древнерусское певческое искусство, с. 56, 57, 60.

24Серегина Н. С. Из истории русской гимнографии домонгольского периода (по материалам певческой книги "Стихирарь Минейный") // Музыкальная культура Средневековья. Теория. Практика. Традиция. — Ленинград, 1988, с. 62—67.

25Владышевская Т. С. К вопросу о роли византийских и национальных русских элементов в процессе возникновения древнерусского церковного пения// IX Междунар. съезд славистов (К., 1983). Докл. — Москва, 1983, (Отдельный оттиск), с. 6.

26Там само, с. 7, 10.

На Русі, як і у Візантії, також існувала кондакарна нотація, близька до невменної, але із вживанням додаткових особливих знаків. Цій нотації відповідав особливий стиль церковних співів, який відзначався пишністю, широким вживанням мелодійних прикрас, і здобув назву "калофонічного" ("прекраснозвучного"). Його розквіт припадає на XII—XIII ст. 27 Для нового стилю застосовувались нові прийоми. Порушується давній принцип "склад-звук" (відповідність кожного звука конкретному складові). Окремі склади починають розспівувати на кількох звуках, з'являються складні мелодійні побудови. Через це слова тексту штучно розривалися вставними складами, які нічого не означали, а слугували для опори звуку