3. Еволюція первісного християнства. Становлення християнської церкви

Важливу роль в цьому процесі відіграла демократичність первісного християнства, яка виявилася насамперед у організації громад віруючих. Слід підкреслити, що виникнення і торжество первісного християнства багато в чому було зумовлено міститься в ньому ідеєю рівності. Масовий характер ідея рівності в античності набула саме завдяки християнському віровченню і організації життєдіяльності перших його громад. Природно, сформульована ця ідея була в суто релігійної формі як рівність усіх людей перед могутнім і всемилостивий Богом. Бажання рівності, завжди жили в глибинах народної свідомості, сприяло широкому поширенню даної релігійної системи і породило демократичну організацію ранньохристиянських громад з їхніми спільними трапезами, спільністю майна, взаємодопомогою і взаємною підтримкою. Спочатку в християнських громадах відсутній церковний клір, що є одним з показників дійсно демократичних форм організації громадського життя. Християни приймали всіх, хто приходив до них, і не приховували своєї приналежності до нової релігії. Однак у міру того, як християнські громади ставали притулком все більшого числа багатих і заможних людей, змінювалася їх структура. У них поступово з'явився клір - постійні служителі культу і керуючі майном: пресвітери (старійшини), диякони (служителі), єпископи (наглядачі). Клір незабаром оголосив себе єдиним носієм і виразником божественної благодаті і надалі через церковне вчення, і церковні закони закріпив за собою цю функцію. Свою монополію на божественну благодать служителі культу зводили до дванадцяти апостолам, учням самого Ісуса Христа. Протягом I-II ст. н. е.., паралельно з формуванням в християнських громадах постійного апарату управління, з появою і розвитком літератури з питань віровчення, все ясніше визначалося напрямок, яке виступало за зближення з римським державою, за підпорядкування віруючих його розпорядженням, якщо вони не суперечили культовій практиці християн. Важливою стороною становлення християнського віровчення стало формування Священного Писання. У перші століття існування християнства відбувається формування Нового Завіту - другої частини Біблії, шанобливого християнами нарівні зі Старим Заповітом. Назва висловлює ідею нового договору, заповіту бога і людей на противагу давнім, Старого завіту. У 363 р. на Лаодикійському соборі було затверджено склад Нового Завіту, який потім розглядався ще на кількох соборах. Так, в 419 р. на соборі в Карфагені був остаточно затверджений список книг Нового Завіту, а потім у Східній Римській імперії був визначений список християнських творів, які оголошувалися забороненими і підлягають знищенню, їх заборонялося читати навіть вдома. До складу Нового Заповіту були включені такі твори: 4 Євангелія (від Матвія, від Марка, від Луки і від Іоанна), Діяння апостолів, 21 послання апостолів і Апокаліпсис (Одкровення) Іоанна. Ставлення послідовників нового вчення до іновірців визначалося почуттям переваги християнської релігії, яким вони компенсували свою приниженість в реальному житті. Проте вже в ранній період розвитку християнство зазнало на собі вплив численних язичницьких віровчень. Істотною обставиною, що вплинув на характер розвитку раннього християнства, були так звані «гоніння на християн». Християнство виникло як релігія принижених і ображених, пригнічених рабством і втілив у собі протест проти існуючих в суспільстві відносин, проти соціального гніту. Широко поширившись, ця релігія стала здаватися небезпечною офіційній владі і не могла викликати ворожого ставлення до себе з їхнього боку. Однак гоніння призвели лише до відпадання християн частини тих, хто вагається елементів, сама ж церква та її організація зміцнилася і закріпилася в боротьбі з державою. Окремі імператори і правителі провінцій у своїй діяльності іноді намагалися, і небезуспішно, спертися на християнські громади. Спочатку це відбувалося від випадку до випадку. Але вже імператори Валерій і Костянтин в 311 і 313 рр.. зрівняли християнство з іншими релігіями. Прийнято вважати, що імператор Костянтин особливим законодавчим едиктом поклав кінець гонінням на християн. Згідно Міланському едикту християни мали право відкрито відправляти свій культ, церковні організації могли володіти будь-яким майном, конфісковане під час гонінь майно поверталося. Формально християнство ставало, таким чином, лише одним із численних культів імперії. Реально ж Міланський едикт став першим кроком християнства до набуття статусу державної релігії. Після цього воно остаточно перестало бути релігією рабів і пригноблених, перетворившись на панівну релігію, підтримувану державою. Спроба реставрації язичництва, розпочата імператором Юліаном Відступником (331-363), завершилася провалом. У 361 р. імператор Феодосій видав едикт, що забороняє язичницькі культи.