Етнографічна мапа Австро-Угорщини 1911 р.

У листопаді 1916 р. цісар проголосив незалежність Польщі. На початку 1917 р. стало очевидним, що Галичина, можливо, буде належати до Польської держави. Серед українського населення запанувало обурення.

Революційні події 1917–1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому, українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».

16 жовтня цісар Карл I, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави. Того ж дня на першому засіданні УНРади було обрано президента і створено три делегації: репрезентативну і виконавчу на чолі з Євгеном Петрушевичем у Відні, буковинську під проводом Омеляна Поповича у Чернівцях і галицьку — у Львові.

Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької монархії.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦБК, який вустами свого керівника сотника УСС Дмитра Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦБК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).

Перебіг бойових дій

Перебіг бойових дій на початку 1919 р.

Українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 рр. — почалася 1 листопада 1918 р. збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Чеслава Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 р. українськими військовими частинами.

Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 р. подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 р. — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Юзефа Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками.

Битва за Перемишль[ред. • ред. код]

Докладніше: Битва за Перемишль

Після проголошення ЗУНР вночі на 1 листопада в Перемишлі почалися сутички польських та українських містян. Австрійський губернатор відмовився передати владу в місті українцям, натомість надав її полякам, місто формально приєднано до Польщі. Під вечір надходить з Варшави наказ генерала Тадея Розвадовського про призначення Пухальського керуючим всіма польськими збройними силами в Галичині. Однак на той час вояки займалися грабуванням магазинів, а не наведенням порядку. Польська поліція відразу ж прийнялася придушувати українські мітинги, що призвело до загибелі 7 українських студентів біля залізничного вокзалу; це стало приводом до збройного виступу.

УНРада добре розуміла, що залізничний вузол Перемишль є ключем до Львова, і 500 вояків 9-го полку 1 листопада здійснили першу спробу оволодіти містом, але невдалу. Вечором 1 листопада почалися польсько-українські перемовини, в яких представниками від УНРади були Володимир Загайкевич, Іван Жолнір, Андрій Алиськевич, Андрій Сабат та Володимир Демчук; від поляків чолював Олександр Скарбек. По вислідках перемовин 2 листопада підписано угоду, згідно з якою урядувати в місті мала змішана 9-членна комісія польсько-українсько-єврейська, порядком мала зайнятися така ж змішана поліція.

Вночі з 3 на 4 листопада організовані загони українських добровольців — більше 200 охочих з сусідніх сил разом з 30 бувшими вояками УСС опанували правобережжя Перемишля. Однак загони не змогли виконати наказу про висадження в повітря перемиських мостів, що в майбутньому вельми дошкуляло в ході українсько-польської війни. По спогадах учасників тих подій, спричинився до цього нерішучістю Теофіл Кормош. Єврейську поліцію (понад 400 осіб) було здезорганізовано навмисними чутками про погром, що близиться.

10 листопада до міста підійшли 2000 польських жовнірів підполковника Токаржевського з австрійським бронепотягом, броньовиками та 8 гарматами, їм протистояли 700 українських добровольців з 2 гарматами. Поляки залізницею дійшли до Журавиці, звідти пішим строєм на частину Перемишля Засяння. Польські військовики виголосили ультиматум про беззастережну здачу, який українська сторона відкинула. Бої відбувалися в Перемишлі та Селиська поблизу Медики.

11 листопада в часі обіду поляки почали з-за Сяну обстріл українських позицій; тоді ж українці пустили два пустих локомотиви по невисаджених залізничних мостах для унеможливлення просування. Польський бронепоїзд прийняв удар на себе, та очистив шлях; згодом почалася атака польської піхоти одночасно 2 мостами, 2 понтонними переправами та власне бронепотягом. До вечора 11 листопада польські сили захопили міську управу, старе місто та укріпилися на позиціях. Вночі в єврейських кварталах, котрі знаходилися в частині Перемишля, зайнятій польськими силами, почалися грабунки магазинів і мешканців. Перед полуднем 12 листопада бої за Перемишль закінчилися, українські сили відійшли в напрямку Хирова. Втрати з обидвох сторін були приблизно однаковими і рахувалися по 10 загиблих та 50 поранених.

Місто потрапило в руки поляків, вони змогли направити в ізольований Львів підмогу та згодом повністю зайняти місто. Це відкривало можливість крім того для випадів на Хирів і Любачів. Без опанування Перемишля поляки не могли б й мріяти про вдержання Львова й опанування Східньої Галичини взагалі. Вже 20 листопада з Перемишля до Львова прибула бойова група польських військ Токаржевського, котра до цього часу зросла чисельно — 8300 солдатів та старшин, 60 скорострілів та 45 гармат.

Битва за Львів[ред. • ред. код]

Докладніше: Битва за Львів (1918)

У Львові утворилася формальна бойова лінія — поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці утримували середню і східну частини з Високим Замком і вокзалом Львів—Підзамче.

Головним опорними точками українських військ стали казарми по вулиці Янівській, Галицький Сейм, Цитадель, Головна пошта, казарми Фердинанда й поліції на вулиці Казимирівській, вокзал Підзамче.

Співвідношення українських і польських військових сил у Львові було не на користь українців — до міста постійно прибували польські війська. Ухвалюючи рішення зайняти Львів, УНРада рахувала, що українські військовики зможуть втримати місто до підходу допомоги з краю і з Української Держави. Однак допомога надходила не так швидко і не в таких обсягах, як на те потребували. Полк УСС, який прибув до Львова з Буковини 3-4 листопада, не змінив співвідношення сил. Допомога з Києва, у кількості 3 тисяч січових стрільців, які стояли в Білій Церкві, не надійшла — Український національний союз вирішив використати їх у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського.

5 листопада запеклі бої точилися за Головну пошту. Поляки безупинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем підходи до нього, обстрілювали вікна. Того ж дня відбувався обстріл в районі казарм Фердинанда на вулиці Клепарівській, інших ділянках фронту. 6 листопада курінь після попередньої невдачі під Головним Двірцем перегруповувався у Старому Селі.

4 листопада переїхав до Львова через Снятин польовий курінь УСС поручника Багана, 2 сотні з Коша і Вижниці поручника Семенюка, 5 листопада по поновленні обмундирування рушили на Львів.

Імпровізований польський панцерник, підбитий вояками УГА

5 листопада приступивши до виконання обов'язків, Коссак відразу взявся за здійснення операції, яка мала рішуче переломити ситуацію. Планувався наступ на центральний квартал вздовж вулиці Городецької та очищення від противника Жовківського передмістя і Замарстинова; задум був добрий, але з огляду на мізерність сил, цілком нереальний. Наступна операція провалилась. Закономірною реакцією УНРади стала заміна командувача — 9 листопада ним став комісар Золочівського військового округу полковник Гнат Стефанів. Новий командувач реалізував низку заходів: скоротив фронт, тим самим надав мобільність наявним силам, провів зміни у військовому керівництві та виставив на висотах (Високий Замок, Цитадель, Кривчиці) гаубичні батареї, які сильно дошкуляли противникові.

6 листопада на всіх частинах фронту тривали запеклі позиційні бої цілий день і ніч.

7-8 листопада залога казарм Фердинанда при Городоцькій вулиці веде бої від 4-ї ранку; на Підзамче весь день точилася запекла боротьба з польськими легіонерами й бандами польського міського шумовиння.

9-11 листопада на Високому Замку з'явилася українська гарматна батарея (2 гаубиці). Спочатку там було 6 гаубиць, однак 4 з них було переведено на нову позицію, за Личаківську рогатку. Її вогонь став для поляків настільки дошкульним, що вони були змушені надіслати свої літаки, які намагалися знищити українські гармати. Невдовзі українці встановили артилерію також на Цитаделі та у Кривчицях. Ударами з боку Старого Села, Персенківки та Цитаделі українські підрозділи — до 500 стрільців — зайняли Кульпарків. 4-й гарматний полк сформували одним з перших у Галицькій армії; його зав'язком була гарматна батарея поручника Юрія Полянського, яка воювала у Львові від 6 листопада, по тому займала вогневі позиції на Високому Замку. Після залишення міста, вона дислокувалася в підміських Винниках, де до неї долучилися прибулі із Золочева батареї поручників В. Сорокевича, Володимира Галана, Андрія Бучака, а також ще дві батареї — вони зайняли позиції на підльвівському фронті в Прусах, Ляшках Мурованих і Дублянах. На прохання артилеристів полковник Степанів надіслав на Високий Замок кулеметну сотню поручника Петра Франка, ветерана легіону УСС.

Польський фронт трохи перемістився назад. Згодом зав'язався бій за один з важливих вузлів польського опору — Кадетську школу.

12 листопада поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів та перерізати залізничне сполучення з Підзамча на схід.

13 листопада до Львова в район Замарстинова-Підзамча прибуло півсотні наддніпрянців загону імені Ґонти з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда.

14 листопада провадився український наступ від Підзамча на вулицю Замарстинівську, Під Дубом та Головний Двірець.

Власне на фронтовій лінії Сокільники — Солонка — Давидів у грудні діяли прибулі батарея поручника І. Тригука з Коломийського коша і так звана Козятинська поручника Б. Власенка, яку надіслав під Львів гетьман Скоропадський, хоча і невчасна була поміч.

Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918 р., доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Для технічної переваги у майстернях було збудовано декілька панцирників. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Гнат Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 р. залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дозволило галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Команда Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Української Галицької Армії. Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.

Перший наступ на Львів

Докладніше: Грудневий наступ на Львів 1918

З грудня 1918 р. Українсько-польська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничною колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для подальших операцій. В Ярославі, де стояв кошем один з найбільш українських полків австрійської армії — 77-й, рекрутований з Самбірщини, розпропагована більшовиками фронтова рада проголошує владу рад. Цю фронду притлумили поляки, безперечно, перебравши місто в свої руки. Довше опирався полякам Балигород, але й він перейшов у польські руки в січні 1919 р.

Стрілецька старшина, зібрана під проводом Дмитра Вітовського ранком 22 листопада в Миклашеві, вирішила організувати облогу Львова. До Стрільців приєдналися частини бувшої залоги Львова — так почали творитися облогові групи — «Схід», «Старе Село», «Щирець», інші, що незабаром об'єдналися в бригади й стали зав'язком ІІ Осадного Корпусу. Поляки спробували відразу просунутися на схід, а їх перший випад на Підбірці зліквідувала сотня УСС під проводом поручника Осипа Теліщака, який зайняв Чортівську Скалу (одне з найвищих піднесень в околиці Львова), домінуючи над околицею. В перших днях грудня перейшли українські частини під Львовом до наступу й витиснули противника до кільця Басівка — Солонки — Пасіки-Зубрицькі — Підбірці — Жидятичі — Грибовичі, здійснили спробу перервати залізничу лінію Львів — Перемишль, їм вдалося захопити на короткий час Городок.

12 грудня на захід від Сокаля в околиці Ощів і Долгобичів (тепер Грубешівський повіт) були позиційні бої з поляками, останні змушено відійшли. 16 грудня на північ від Сокаля сили УГА заняли Літовиж і Біличі, на фронті Угнів — Рава був спокій. 19, 25, 26 і 31 грудня у бої з поляками вступили сотні Степана Васкана та Юрка Мельника, здобули кілька перемог.

Ранком 27 грудня почався наступ. Група «Схід», «Старе Село» Осипа Микитки, головно коломийські курені й частини УСС здобули в першому дні наступу Боднарівку — Сихів — Козільники й посунули на підльвівську Персенківку, праве крило підійшло аж під Личаків, зайняло Зубру. Ударна група «Наварія» — 4 тисячі бійців та 40 гармат — головним ударом від Пустомит у напрямку Головного вокзалу, дійшла до південно-західних околиць міста і невдовзі зайняла Скнилів і Кульпарків. Група «Схід» атакувала Кривчиці і досягла Личакова. Група «Північ» отамана Долуда через Брюховичі увірвалася до Замарстинова, Збоїщ, Голоска.

Козятинська Бригада, спробувавши наступати на Ставчани й Полянку мусила відступити з втратами через польський протинаступ. Козаки не витримали польського удару і почали відступати, заявивши при цьому, що відмовляються воювати з «братами поляками». Михайло Омелянович-Павленко був змушений відвести їх в запілля. Група Сопотницького здобула Оброшин і продерлася до Львова, де скріпила не тільки численність, але й моральну відпірність залоги. Не вдалося закріпитись і втримати зайняті північні околиці Львова і бойовим групам 1-го корпусу Віктора Курмановича. Із 2-го корпусу надходили донесення про рішучі контратаки поляків і значні втрати українських частин.

Перший генеральний наступ українських сил на Львів не вдався. Виключала успіх — знаменита розвідка й оборотність противника, слаба підготовка з українського боку, а головно — брак тяжкої артилерії, без якої здобуття підміських об'єктів виявилося неможливе. Щоб зберегти сили армії для майбутніх битв, 2 січня 1919 року командування УГА прийняло рішення операцію з визволення Львова згорнути. До початку нового 1919 року на відтинку Угнів Галицька Армія втратила трьох курінних командирів.