1.3. Інвестиційна політика держави

Інвестиційна політика – комплекс урядових рішень, що визначають основні напрямки використання капіталовкладень в економіку, різні її сфери та галузі. Інвестиційна політика визначається станом економіки, основним завданням народного господарства у виробництві; науково-технічному і соціальному розвитку країни. Ситуація в інвестиційній політиці є своєрідним барометром стану справ в економіці. Якщо інвестиційній процес ослаблений, то немає того каталізатора, який необхідний для кардинальної перебудови народного господарства. При цьому і сам по собі інвестиційний комплекс виявляється "втягнутим” в економічну кризу в числі перших, а виходить з неї – в числі останніх.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм де­ржавного регулювання. Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні обумовлений законом України "Про інвестиційну діяльність”.

Державне регулювання інвестиційної діяльності визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програми розвитку народного господарства, республіканськими і місцевими бюджетами передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. При цьому створюються стимули у формі пільгових умов інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед у соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян які потребують соціального захисту, впроваджені відкриттів і винаходів, в АПК, в реалізації програм ліквідації наслідків чорнобильської аварії, у галузі освіти, культури, охорони здоров'я і навколишнього середовища.

Керують державними інвестиціями загальнодержавні та місцеві органи державної влади. На макрорівні проблеми регулювання інвестиційної діяльності та розвитку будівельного комплексу вирішують Міністерство економіки України і Державний комітет у справах будівництва, архітектури та житлової політики, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У складі Мінекономіки є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, у названому комітеті функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями планує виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є:

· прогнози економічного і соціального розвитку України;

· схеми розвитку і розміщення продуктивних сил;

· цільові науково-технічні і комплексні програми;

· техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій.

Прийняття рішення про інвестиції з коштів бюджетних асигнувань потребує системного підходу до визначення пріоритетів. Сьогодні вибір пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності в Україні пов'язаний з першочерговими завданнями стабілізації економіки, довготерміновими завданнями, спрямованими на її перебудову, та підвищення рівня життя населення.

Пріоритетність залежить від відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм, за якими Мінекономіки України визначає найневідкладніші завдання.

Обсяги державних інвестицій коштів державного бюджету за поданням Уряду затверджує Верховна рада України в Державній програмі економічного і соціального розвитку.

Загальний обсяг бюджетних асигнувань спрямовують не лише на виконання цільових комплексних програм, а й на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення з формуванням переліку цих об'єктів.Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері передбачено дві форми інвестування – з коштів бюджетних асигнувань і з коштів державного кредиту.

Соціальну сферу у містах і селищах міського типу передбачено розвивати коштом місцевих бюджетів відповідних Рад. Заходи, для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, фінансують з відрахувань підприємств і організацій.

Державне регулювання інвестиційної діяльності забезпечують такі важелі:

· система податків, податкових ставок;

· проведення кредитної та амортизаційної політики;

· надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництва.

· визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

· політика ціноутворення;

· проведення експертизи інвестиційних проектів тощо.

Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так і опосередковано: 1) впливаючи на інвестиційне середовище (створюючи макроекономічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій) (рис.1 ); 2) регламентуючи умови фінансової та господарської діяльності підприємств (податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).

Серед першої групи чинників впливу особливе значення мають бюджетна та грошово-кредитна політика держави.

Макроекономічні чинники інвестиційної активності

За допомогою податково-бюджетних важелів встановлюють пропорції перерозподілу валового внутрішнього продукту країни через бюджет, а на рівні підприємства пропорції розподілу прибутку підприємства між підприємством і державою. Державні витрати забезпечують функціонування держави, державного сектора, охорону громадського порядку та оборону державного кордону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Підприємства створюють ВВП, мають повертати зі свого прибутку достатньо ресурсів для подальшого розвитку і зростання добробуту своїх працівників.

Систему регулювання умов інвестиційної діяльності коригують залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період та залежно від ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо.Особливо ефективним засобом акумулювання коштів для інвестицій є випуск цінних паперів.

У передбаченні цих негативних процесів інвестиційна діяльність гальмується і завмирає до кращих часів. Іноді за рахунок зростання урядових боргів держава збільшує витрати бюджету, стимулюючи тим самим сукупний попит і створюючи умови для економічного зростання, але це короткостроковий захід. Потрібно виходити з того, що прогнозований в результаті такого стимулювання розвиток економіки (передусім це стосується зростання ВВП) створює умови для збільшення доходів бюджету. І це зростання буде достатнім для того, щоб потім розрахуватися з державними боргами, за рахунок яких було простимульовано економіку.

Водночас надмірний і довготривалий дефіцит державного бюджету є ознакою майбутньої дестабілізації й гальмування інвестиційної активності в економіці.

Інвестиційна діяльність базується на наявних вільних фінансових ресурсах у потенційних інвесторів. Обсяги інвестування будуть більшими, якщо у потенційних інвесторів зростають вільні кошти. Цьому може сприяти (або протидіяти) державна грошово-кредитна політика. Це здійснюється через вплив на інвестиційні умови, банківську систему та регулювання грошового обігу. Саме банки є першими інституціональними інвесторами економіки. Вони за своїми функціональними можливостями забезпечують нарощування коштів в економічній системі (гроші роблять гроші) — а це є завдання інвестиційної діяльності.

В Україні ж дотепер не створено обґрунтованої системи державної підтримки інвестиційної діяльності підприємств. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недо інвестування народного господарства посилює спад виробництва, що, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей суб'єктів господарювання та держави. Вивести Україну зцієї ситуації може лише науково обґрунтована інвестиційна політика держави.

Принципи інвестиційної політики:

На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна політика, яка включає в себе:

визначення інвестиційних цілей;

структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;

критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).

Цілі інвестуваннявизначаються, виходячи з тих зобов’язань, які взяв на себе фінансовий посередник перед персональними інвесторами. Крім того, визначаючи інвестиційні цілі, фінансовий посередник повинен враховувати інвестиційні ризики, оскільки між ризиком і доходом існує обернено пропорційна залежність. З урахуванням та законодавчо встановлених обмежень щодо складу інвестиційного портфелю, фінансовий посередник визначає види фінансових інструментів, з яких складатиметьсяінвестиційний портфель, та потенційну частку кожного з них. Крім того інвестиційна політика має містити основніпринципи формування та управління інвестиційним портфелем(або тактику інвестиційного менеджменту).

Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків.

Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах:

·частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%;

·фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента.