17 . Функції держави: поняття і ознаки
Теорія держави і права для з`ясування і прогнозування діяльного боку держави використовує поняття функції держави – характеристики власне того, що і як держава "вчиняє". У нашій науці поняття "функції" означає напрямок, предмет діяльності того чи іншого політико-правового інституту, зміст цієї діяльності, її забезпечення. Саме в цьому смислі мова йде про функцію держави, уряду, міністерства, інших державних органів.
Для чого використовується це поняття? Справа в тому, що функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнації, виникнення держав різних типів, видів, форм у різних народів. З еволюцією держави змінюється й характер її діяльності, з`являються нові напрямки цієї діяльності, виникають нові структури держави, інші засоби і способи, котрі забезпечують функції держави.
В юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків визначень функцій держави. Найбільш поширеним є розуміння функцій державияк сукупності основних напрямків діяльності держави, в яких виражаються її сутність, соціальне призначення, а також цілі і завдання держави щодо управління суспільством. Кожна окрема функція, з цього випливає, - це необхідний, однорідний, постійний напрямок (бік) діяльності держави, обумовлений об`єктивними потребами суспільного розвитку з точки зору внутрішніх і зовнішніх завдань.
Крім того, кожна функція держави має свій об`єкт впливу і свій зміст. Об`єкт – це певна сфера суспільних відносин, на яку спрямовано вплив держави. Зміст функцій показує, що робить держава, які управлінські дії у даній сфері вона вчиняє.
18Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає політична функція, яка спрямована на забезпечення народополітичних конфліктів діяльність держави по здійсненню політичних функцій складна, багатогранна, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. При виконанні політичної функції держава із усього спектру політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.Економічна функція держави спрямована на. забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.Соціальна функція спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (гарантованого з боку держави прожиткового мінімуму), соціальної захищеності особистості. її здійснення відбувається у двох важливих напрямках: перший — забезпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населення, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування;
19.Найважливішим спрямуванням зовнішньополітичної діяльності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. У разі застосування, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.Усе більш значущим стає напрямок діяльності по співробітництву організації колективних дій у сфері боротьби з міжнародним тероризмом. Постійною турботою держави є участь у боротьбі з організованою злочинністю, в тому числі з контрабандою всіх її видів, наркобізнесом тощо.До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охорона природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних домовленостей держави узагальнюють і відповідну національну політику.
20.Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. 1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.
2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру -- норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.
5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.
21
Структура норми права — це внутрішня будова норми права, яка характеризується єдністю і взаємодією її складових елементів.
У юридичній науці переважає концепція тричленної структури правової норми. Це випливає з того, що норма права, поперше, повинна встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів; подруге, визначати умови, за наявності яких суб'єкти можуть реалізовувати надані права та виконувати покладені на них обов'язки; потретє, закріплювати певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.
До структурних елементів норми права відносять: гіпотезу, диспозицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.
Гіпотеза — це складова частина норми права, яка містить умови та обставини за настанням чи ненастанням яких суб'єкти мають здійснювати свої права й обов'язки, передбачені у диспозиції цієї норми.
Залежно від свого складу, гіпотези поділяються на:
1) прості — це коли у гіпотезі міститься лише одна умова, за настанням чи ненастанням якої норма права починає діяти;
2) складні — це коли гіпотеза передбачає існування декількох умов, наявність яких у своєї сукупності є обов'язковою умовою для початку дії норми права;
3) альтернативні — це коли гіпотеза передбачає існування декількох умов, за настанням кожної з яких починає діяти норма права.
22
1. Поняття та ознаки правовідносин
Правовідносини --це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечуються державою.
Ознаки правовідносин:
1. Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв'язок.
Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів. Не може бути правовідносин з тваринами, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що покликані захищати тварин.
У колишні часи (середньовіччя) суб'єктами права визнавалися тварини і навіть неживі предмети. Наприклад, у Росії в 1593 р. був покараний батогом і засланий до Сибіру церковний дзвін, що «дзвонив» у зв'язку з убивством царевича Дмитра.
2. Є ідеологічними відносинами —результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю.
3. Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах:
а) у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на підставі правових норм;
б) у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин — вони зв'язані предметом інтересу, досягненням його результату.
Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею (інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч своєму бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі злочинцем і судом).
Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).
4. Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі (докладніше див. § «Передумови виникнення правовідносин. Взаємозв'язок норми права і правовідносин»).
Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права.
5. Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб'єктивні юридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені відповідні суб'єктивні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження -- прерогатива державних органів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення. Основний зміст правовідносин — суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок.
Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона — кредитор — має право на одержання боргу, а інша — боржник — обов'язок повернути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов'язки (фізичні особи), правомочності і відповідальність (посадові особи).
Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена зобов'язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло зобов'язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.
6. Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У більшості випадків суб'єктивні права і юридичні обов'язки здійснюються без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державного органу, який виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності.
.
23 Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які беруть участь у конкретних правовідносинах, реалізують свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Види суб'єктів правовідносин:
1. Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): громадяни держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); громадяни двох або більше держав (біпатриди).
2. Колективні суб'єкти (організації): держава, її органи, підприємства та установи; державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян (партії, профспілки та ін.); комерційні організації; соціальні спільноти (народ, нація, етнічні групи та ін.).
Для того щоб бути учасником правовідносин, індивід або колектив повинні мати правосуб'єктність.
Правосуб'єктність (праводієздатність) — це здатність бути суб'єктом права.
Складовими правосуб'єктності є правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність мати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.
Є загальна (здатність мати будь-які права та обов'язки, що передбачені законодавством), галузева (здатність бути носієм прав та обов'язків у тій чи іншій галузі права) та спеціальна (професійна) правоздатність.
Правоздатність індивідів виникає з моменту народження та припиняється з настанням біологічної смерті. Жодна особа не може бути обмежена в правоздатності.
Правоздатність організацій виникає з моменту реєстрації статуту, положення в органах влади або з моменту видання компетентним органом акта про їх створення (якщо такі організації діють на основі загального положення про такого роду організації).
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність особистими діями набувати юридичних прав та обов'язків.
Існує повна, неповна, часткова та обмежена дієздатність. Повністю недієздатними за рішенням суду визнаються особи, що мають тяжкі психічні захворювання.
Дієздатність у фізичних осіб виникає з моменту досягнення ними визначеного законодавством віку або настання певних обставин (укладення шлюбу, влаштування на роботу за контрактом).
Правоздатність і дієздатність у колективних суб'єктів виникають і припиняються одночасно.
Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.
У ряді випадків деліктоздатності передує настання повної дієздатності. Наприклад, до кримінальної відповідальності можуть притягуватися особи, яким на момент учинення злочину виповнилося 16 років, а певних видів злочину — 14 років. Цікаво, що, ще не досягнувши повної дієздатності, такі особи є деліктоздатними.
Передумовою деліктоздатності є осудність особи, тобто здатність у момент учинення правопорушення розуміти характер своїх дій та керувати ними.
24. Проблема поняття, змісту, класифікації і аналізу інших сторін об'єктів правовідносин має важливе значення, оскільки лише наявність об'єкта права викликає необхідність виникнення і здійснення самих правовідносин. Відсутність об'єкта права позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин. У суспільстві немає і не може бути правовідносин не тільки безсуб'єктних, а й безоб'єктних.
Проблема загального визначення поняття «об'єкт правовідносин» завжди привертала увагу дослідників і була предметом дискусій. Намагаючись знайти оптимальне і адекватне рішення і відповісти на загальне питання, що таке об'єкт права, багато з авторів висловлюють не тільки відмінні точки зору, а й ті, що доповнюють одна одну.
У юридичній літературі існують різні трактування об'єкта правовідносин. Проте у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об'єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.
Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.
Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:
1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).
2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.
3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).
4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).
5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.
25.Суб'єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах , з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.
У конкретних правовідносинах суб'єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб.
Правомочність і юридичні обов'язки становлять юридичний зміст конкретних правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин.
Юридичний обов'язок — це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб'єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а в основу юридичного обов'язку — закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов'язку — зобов'язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов'язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.
Юридичний обов'язок складається з таких елементів, як:
а) необхідність здійснення певних дій або утримання від них;
б) необхідність для зобов'язаної особи відреагувати на законні вимоги, які були звернені до нього уповноваженою особою;
в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;
г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право.
Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зобов'язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи.
26. Право не породжує факти, вони виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних. Юридичні факти — це реакція правової норми на конкретну життєву ситуацію, яка передбачена в її гіпотезі.
Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин і характеризуються такими ознаками:
1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;
3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.
Отже, юридичні факти — це передбачені нормами права конкретні життєві обставини, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії — це обставини, які пов'язані з вольовою поведінкою суб'єкта правовідносин та характеризуються як зовнішній прояв його волі і свідомості.
Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).
Юридичні події — це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові наслідки.
Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та техногенні події. З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків (наприклад, завданої особі внаслідок землетрусу), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов'язаною з технікою) тощо. Зазначені події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них;
2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:
правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виникнення правовідносин (наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах депутатів);
правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну правовідносин (наприклад, при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов'язків);
правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припинення правовідносин (наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);
3) за складом юридичні факти бувають:
прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої події або дії суб'єкта права, якого достатньо для настання юридичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання щорічної відпустки);
складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досягнення певного віку, трудового стажу, рішення органу соціального забезпечення про нарахування пенсії);
4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:
одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);
триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану (наприклад, перебування у шлюбі, перебування на службі в органах внутрішніх справ).
Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.
27.Проблематика юридичної відповідальності займає одне з ключових місць у вітчизняному правознавстві. Однак, незважаючи на тривалий період комплексного вивчення юридичної відповідальності, й досі дискусійною залишається значна кількість аспектів її правової природи.
Соціальна відповідальність - це реакція на виконання або порушення соціальних норм.
На підставі існуючих різновидів соціальних норм, яких дотримується або порушує людина, виокремлюють такі основні види соціальної відповідальності: моральну, політичну, релігійну, корпоративну, юридичну та ін. У суспільстві різновиди соціальної відповідальності існують у єдності та взаємодії. Виникнення ж юридичної відповідальності історично зумовлено, насамперед, тим, що система соціальної відповідальності первіснообщинного суспільства виявилася непристосованою до реалій соціально неоднорідного суспільства.
Юридична відповідальність як будь-який інший вид соціальної відповідальності є єдиною та включає в себе позитивну (перспективну, добровільну) і відповідальність за протиправну поведінку (негативну, ретроспективну).
На підставі викладеного вище, є всі підстави стверджувати, що юридична відповідальність - це нормативна, гарантована та забезпечена державним переконанням або примусом міра реагування держави на дотримання та виконання норм права, у правомірній поведінці суб'єктів права, що схвалюється або заохочується державою, а у випадку порушення норм права - обов'язок правопорушника перетерпіти осуд, обмеження прав особистого, матеріального та організаційного характеру.
Ознаки юридичної відповідальності:
- ґрунтується на нормах права, формально визначена, володіє чіткістю, деталізованістю та загальнообов'язковістю;
- гарантується державою, безпосередньо пов'язана з державно-владною діяльністю та державно-правовим волевиявленням;
- забезпечується державним переконанням або примусом;
- її наслідками є державне схвалення, заохочення або осуд і покарання;
- здійснюється у визначеному процесуальному порядку'.
Принципи юридичної відповідальності - це засадничі, фундаментальні положення, що виражають сутність і призначення юридичної відповідальності, а також визначають закономірності її функціонування та порядку реалізації.
До принципів юридичної відповідальності належать: - принцип справедливості - полягає у формальній рівності, повазі та захисті прав і свобод людини, відповідності інституту юридичної відповідальності моральним нормам і цінностям, категоріям розумності та добропорядності, врахуванні ієрархії особистих, громадських і державних інтересів. Принцип справедливості юридичної відповідальності є системоутворюючим принципом. Відповідно до ст. 61 Конституції України: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення";
- принцип гуманізму-виражається в людяному, милосердному ставленні до суб'єктів юридичної відповідальності під час її встановлення та реалізації. Основними вимогами принципу гуманізму є: по-перше, заборона застосування насильства та катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; по-друге, встановлення юридичної відповідальності з урахуванням прав людини та моральних норм; по-третє, функціональне здійснення юридичної відповідальності на основі ставлення до людини як до найвищої цінності; по-четверте, встановлення системи пільг (виключень із принципів невідворотності, рівності) в залежності від особливих характеристик суб'єкта (неповноліття, хвороба, інвалідність та інше) або незалежно від них, що проявляється в актах амністії та помилування;
- принцип законності - зводиться до точного та неухильного дотримання норм права під час реалізації юридичної відповідальності. Цей імператив адресований не тільки громадянам, а й до суб'єктів правотворчості та компетентних державних органів. Згідно зі ст. 68 Конституції України: "Незнання законів не звільняє від відповідальності". Законність - це основа юридичної відповідальності з позиції зовнішньої форми її здійснення, водночас вона складає внутрішній зміст цього інституту1;
- принцип індивідуалізації - виражається в диференційованому закріпленні обов'язків з урахуванням правового статусу суб'єкта відповідальності, диференціації правопорушень і санкцій залежно від типової суспільної небезпеки правопорушення та особистості правопорушника, встановленні міри та обсягу відповідальності з урахуванням суспільної небезпеки правопорушення. Це підтверджується ст. 61 Конституції України: "Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер";
- принцип невідворотності - полягає в обов'язковому встановленні юридичної відповідальності за суспільно небезпечні діяння, неухильному дотриманні норм права і неодмінній реакції уповноважених державою органів на правопорушення у вигляді осуду та застосування справедливих, гуманних, індивідуалізованих заходів юридичної відповідальності за відсутності законних підстав звільнення від відповідальності. Як відомо, не жорстокість покарання стримує від правопорушень, а його невідворотність1. Реалізація цього принципу юридичної відповідальності сприяє підвищенню ефективності правоохоронної діяльності, зміцненню правопорядку та законності в суспільстві; - принцип винуватості діяння-виражається у встановленні та застосуванні юридичної відповідальності тільки стосовно тих суб'єктів відповідальності, в діяннях яких є вина. Розглянуті вище принципи юридичної відповідальності відображають стійкі закономірності юридичної відповідальності та практики її реалізації, вони обумовлені рівнем правової культури і розвитку суспільства.
Особлива роль юридичної відповідальності в житті суспільства виражається не тільки в її принципах, але й у меті (цілях) і функція.
Мета юридичної відповідальності - це передбачувана та гарантована державою модель майбутнього розвитку суспільних відносин, досягнення якої за допомогою встановлення І застосування юридичної відповідальності прагнуть суб'єкти правотворчої та правореалізаційної діяльності.
Цілі юридичної відповідальності можна поділити на цілі добровільної та державно-примусової форм реалізації юридичної відповідальності. Соціальне та цільове призначення юридичної відповідальності розкривається в її функціях. Функціонування юридичної відповідальності забезпечує перехід суб'єктивної категорії мети в об'єктивну реальність.
Функції юридичної відповідальності - це основні напрями дії юридичної відповідальності на суспільні відносини, поведінку суб'єктів, правосвідомість і правову культуру, в яких розкриваються її сутність, соціальне призначення та через які досягаються цілі юридичної відповідальності.
Види основних функцій юридичної відповідальності:
- регулятивна - напрям дії юридичної відповідальності на суб'єктів суспільних відносин, що полягає в спонуканні останніх дотримуватися норм права і виражається в їх правомірній поведінці. Способами здійснення регулятивної функції юридичної відповідальності с закріплення в нормах права зразків правомірної поведінки шляхом встановлення заборон, дозволів, заохочень тощо;
- превентивна - напрям дії юридичної відповідальності на індивідуальну та суспільну свідомість, що полягає в недопущенні, попередженні розвитку протиправного варіанта поведінки, витісненні, протидії антисоціальній поведінці. Способами здійснення превентивної функції є застосування осуду та покарання. Превентивна функція залежно від видів суспільних відносин і суб'єктів, на яких вона діє, поділяється на підфункції загальної превенції (стосовно всіх суб'єктів права) та приватної (спеціальної) превенції (щодо конкретного правопорушника);
- каральна (штрафна) - напрям дії юридичної відповідальності на суб'єктів правопорушень, що полягає в осуді, позбавленнях (втратах) особистого, майнового та організаційного характеру. Каральна функція спрямована на припинення або зміну правовідносин і встановлення між суб'єктами права конкретного правового зв'язку необхідного для реалізації юридичної відповідальності (правовідносин юридичної відповідальності). Способами здійснення каральної функції юридичної відповідальності є осуд, обмеження майнової сфери, позбавлення суб'єктивних прав, ліквідація колективного суб'єкта правовідносин тощо;
- відновлювальна - напрям дії юридичної відповідальності на свідомість і поведінку людей, спрямований на приведення правового статусу суб'єктів правовідносин у попередній нормальний стан, на поновлення порушених суб'єктивних прав і свобод однієї зі сторін правовідносин. Способами здійснення відновлювальної функції є відшкодування завданої шкоди, осуд правопорушника та ін.;
- виховна - напрям дії юридичної відповідальності на індивідуальну та суспільну свідомість, внутрішній світ суб'єктів права з метою виховання, ознайомлення з відповідними цінностями, формування правосвідомості, правової культури, мотивації правомірної поведінки, зменшення проявів правового нігілізму, антисоціальної поведінки. Способами здійснення цієї функції юридичної відповідальності є встановлення обов'язків, покарання, осуд, заохочення, правове інформування громадян, відшкодування завданої шкоди. Окрім того, в юридичній літературі поряд з розглянутими вище функціями юридичної відповідальності виділяють й інші, наприклад, охоронну - спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом нормативно-встановлених відповідних механізмів притягнення винних осіб до відповідальності в разі порушення норм права, заохочувальну (стимулюючу) - сфокусована на позитивне ставлення особи до встановлених правил поведінки і бажання виконувати необхідні вимоги права та отримувати відповідні заохочення, передбачені законодавством.
28.Крім того, до юридичної відповідальності може бути притягнуто лише особу, яка може розуміти значення своїх дій та керувати ними. Тому не можна притягнути до відповідальності людину, яка є психічно хворою, розумово відсталою, вона вважається неосудною. У той же час особа, яка не може керувати своїми діями внаслідок алкогольного або наркотичного сп’яніння, не звільняється від юридичної відповідальності — адже вона сама довела себе до такого стану. Більше того, скоєння правопорушення в такому стані є обставиною, яка обтяжує відповідальність.
Від кримінальної відповідальності людина звільняється і в деяких інших випадках, наприклад: якщо вона діє під впливом фізичного примусу, виконує законний наказ, діє в умовах виправданого ризику тощо. Наприклад, на охоронця зненацька напали грабіжники, ударили й зв’язали. Він не може бути притягнутий до відповідальності за пограбування, якщо ретельно й без порушень ніс службу, — адже він не міг виконати свої обов’язки внаслідок застосування фізичного примусу.
Так само не може бути притягнутий до відповідальності льотчик-випробувач, літак якого зруйнований під час виконання випробувального польоту, — адже він діяв в умовах виправданого ризику.
29. Правопорушення - це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що зумовлює юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.
Ознаки правопорушень:
1) за своїм соціальним значенням протиправна поведінка (правопорушення) соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною);
2) за психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини (душевнохворий не усвідомлює наслідків);
3) юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Поведінка суперечить приписам правових норм. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. В умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення;
4) з погляду юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними (втрата благ);
5) зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди є діянням суб 'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражається: 1) у невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; 2) у недотриманні заборон, установлених правовими нормами; 3) у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон для використання своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) тощо. Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними, поки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів;
6) контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно із законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.
Злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння). Юридичним вираженням особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх вчинення кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів. Злочинами визнаються лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримінальним кодексом.
Провини (проступки, вчинки) - правопорушення не настільки небезпечні, відповідальність за які передбачена іншими галузями законодавства.
Адміністративні провини - правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням державного управління; на громадський або державний порядок; регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.
Дисциплінарні провини - у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну та ін.
Цивільно-правові провини - здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин (наприклад майнові збитки потерпілої сторони). На відміну від злочинів - не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки охоплюють значною мірою правовідновлюючі заходи.
Основні причини правопорушень у сучасному суспільстві:
1) чинники суб'єктивного характеру - низький рівень правосвідомості і правової культури, правовий нігілізм, деформації у ціннісних орієнтаціях людей;
2) конкретні протиріччя, які існують у суспільстві;
3) недоліки у правовому регулюванні, неефективна діяльність правоохоронних органів тощо.
30.Склад правопорушення - це сукупність передбачених у законі ознак, за наявності яких діяння визнається правопорушенням. Склад правопорушення - це його модель, закріплена законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.
Елементи складу правопорушення:
Об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини та цінності, які охороняються правом і на які дане правопорушення посягає. Це обов'язково суспільні відносини, які охороняються правом, а не конкретні речі. Наприклад: крадіжка особистого майна громадянина - автомобіля. Об'єктом цього правопорушення є відносини, пов'язані зі здійсненням права на власність громадянина на автомобіль, а сам автомобіль розглядається як предмет правопорушення. Безпосередніми об'єктами є честь, гідність, здоров'я людини та ін.
Суб'єкт правопорушення - це особа, яка вчинила правопорушення.
Необхідною умовою визнання особи суб'єктом правопорушення є наявність у неї деліктоздатності, тобто закріпленої у законі здатності нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. Так, повністю неделіктоздатними є душевнохворі особи, частково - неповнолітні та ін. Рівень деліктоздатності залежить від віку особи, стану її фізичного та психічного здоров'я, посади та інших обставин. Наприклад, суб'єктом злочину згідно зі ст. 22 КК визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність.
Суб'єктами ряду видів правопорушень можуть бути не лише фізичні особи (люди), а й державні та громадські органи, організації, але вони не можуть бути суб'єктами злочинів. Деліктоздатність юридичних осіб виникає з моменту їх створення (офіційної реєстрації).
Об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішнє вираження протиправного діяння, те, як воно виявилося у реальній дійсності. Об'єктивно правопорушення може здійснюватися як в активній поведінці суб'єкта (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній поведінці суб'єкта (невиконання правових обов'язків).
Елементи об'єктивної сторони правопорушення: місце, час, спосіб вчинення, оточення, а також причинний зв'язок між вчиненим діянням і шкідливими наслідками - результатом цього діяння (їх настання або загроза настання).
Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішнє, психологічне ставлення суб'єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) - необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик може бути у двох формах: умислу й необережності.