1 Методологія теорії держави і права

Особливість теорії держави і права як науки проявляється також у методах дослідження, які використовуються нею. Якщо предмет теорії показує, що вивчає ця наука, то її метод показує, як саме вивчаються (і досліджуються) держава і право.

Що розуміти під методом дослідження? Під методом науки розуміється специфічна система пізнання, по суті типовий для даної науки спосіб отримання нового знання, що передбачає виділення і використання певних пізнавальних кроків, певну послідовність їх застосування. Теоретичне вчення про сукупність методів наукового пізнання прийнято називати методологією.

Методологію теорії держави і права як систему особливих методів (прийомів, способів, принципів пізнання) нашої науки можна викласти за такою схемою: а) універсальні методи; б) загальнонаукові методи; в) спеціально-юридичні методи.

Універсальні методи наукового пізнання характеризують мислення людини в цілому і можуть бути застосовані у всіх сферах пізнавальної діяльності людини. Їх об’єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння оточуючого нас світу, самої людини, її мислення і процесу пізнання та перетворення світу людиною. До таких світоглядних підходів належать матеріалізм (матеріальне визначає ідеальне) та ідеалізм (первинною є ідея, котра визначає матеріальне).

Загальнонаукові методи використовуються не лише в юридичних, а й у інших науках. До них належать такі:

1) аналіз і синтез. Аналіз і синтез належать до найбільш широко використовуваних у процесі пізнавальної діяльності способів мислення. Аналіз – це прийом мислення, пов’язаний з розкладом об’єкта, що вивчається на складові частини, сторони, тенденції розвитку і способи функціонування з метою їх відносно самостійного вивчення. Синтез – це прямо протилежна операція в мисленні, котра полягає в об’єднанні раніше виділених частин в єдине ціле і з метою отримання знання про ціле шляхом з’ясування тих істотних зв’язків і відносин, які об’єднують раніше виділені в аналізі частини в єдине ціле.

2) абстрагування. Абстрагування – це процес виділенн тя, вичленення нашим мисленням окремих ознак, властивостей і відносин конкретного предмету чи явища, котрі цікавлять нас у контексті дослідження і, одночасно, відокремлення їх від інших ознак, властивостей і відносин, які в даному контексті не є суттєвими. Тимчасове відволікання дослідника від ряду ознак і властивостей об’єкту допоможе глибше зрозуміти його сутнісну природу.

3) індукція, дедукція, аналогія. Під час застосуванні індукції думка дослідника рухається від знання окремого, знання фактів до знання загального, знання закономірностей. Дедукція, навпаки, передбачає рух думки від загального знання до знання окремого. Аналогія як прийом дослідження передбачає, що на основі схожості об’єктів за деякими ознаками, властивостями і відносинами висувається гіпотеза про їх схожість і в інших параметрах.

4) моделювання. Умовивід за аналогією лежить в основі нині такого поширеного методу дослідження як моделювання – суть його полягає в тому, що об’єкт, який цікавить дослідника заміщується іншим об’єктом, який знаходиться у відносинах подібності до першого об’єкту. Перший об’єкт називають оригіналом, а другий – моделлю. Під моделлю розуміється об’єктивована в реальності чи в мисленні уявна система, що заміщає об’єкт пізнання.

Спеціально-юридичні методи застосовують лише в юридичних науках. До них належать:

1) формально-юридичний метод (його також називають техніко-юридичним методом) дослідження полягає у знаходженні місця певного явища чи процесу в правовій системі даного суспільства, тобто визначення їх правового статусу. Під останнім розуміється становище суб’єкта, яке врегульоване нормами права. При цьому необхідно вміло здійснити тлумачення права, а також співвіднести правовий статус предмету з його фактичним статусом. Так наприклад, С. Алексєєв вказує, що техніко-юридичний метод полягає “в інтерпретації правових документів, формально-юридичному аналізі догми права, характеристиці засобів і прийомів техніки юриспруденції тощо”.

2) порівняльно-правовий метод полягає в дослідженні природи (сутності) предмета через порівняння його статусу в даній правовій системі і статусу однорідних предметів у правових системах інших країн. Наприклад, модель правового регулювання тої чи іншої проблеми в Україні оптимальніше можна створити після порівняльного аналізу зарубіжного законодавства з відповідних проблем. Американський компаративіст К. Осакве виділяє такі стадії проведення академічного порівняльно-правового аналізу: 1) виявлення існуючих правил (інститутів) у порівнюваних системах А і Б; 2) співставлення встановлених правил (інститутів) з метою пізнання їх спільних і (або) відмінних властивостей; 3) з’ясування життєздатності або ефективності існуючого правила (інституту) у власній системі. В цьому плані слід відрізняти закон “на папері” від закону в житті; 4) визначення історичних причин існування даного правила (інституту) в кожній із порівнюваних систем.

Крім того, цей же учений сформулював ряд “аксіом порівняльного правознавства”, наведемо одну з них – “Право, як мова чи музика, є нормативним вираженням історії, психіки, психології, традицій і культури кожного народу (не може бути двох ідентичних національних правових систем у світі)”;

3) історико-правовий метод полягає в тому, що явище (наприклад, держава, право чи їх компоненти) пізнається через призму умов його виникнення і основних етапів розвитку. Історична ситуація завжди суттєво впливала на форму і зміст держави і права, тому не враховувати її було би упущенням. Коли говоримо про історико-правовий метод, то не слід асоціювати його лише з кількастолітньою історією. По суті, кожна правова норма, кожен правовий інститут, те чи інше правове явище мають власну “історію” – умови виникнення, етапи розвитку, зміну кількісних і якісних ознак. Наприклад, інститут президентства в Україні (як інституційно-правове утворення) був створений у 1991 р., кілька разів істотно змінювався, ряд факторів впливали на процес його еволюції.

2. Поняття форми державного правління

Форма правління є першим із двох понять (поряд із державним устроєм), які характеризують правову форму держави. Розхожа в юридичній науці думка, що державний режим є третім поняттям у цьому ряді видається не зовсім обґрунтованою, бо режим як теоретична категорія стосується змісту держави, реалізації влади, а не правової форми її вираження. Проте, звичайно, важко стверджувати й те, що ці поняття зовсім не пов`язані між собою.

Отже, форма державного правління – це поняття, що визначає організацію вищих органів влади у тій чи іншій державі. Слід одразу зауважити, що для сучасної демократичної держави форма правління прямо залежить від характеру розподілу державної влади.

Форма правління у будь-якій країні засвідчує про:

а) правову форму глави держави (монарха чи президента), включно спосіб отримання ним повноважень, початок і припинення повноважень, компетенцію;

б) порядок формування вищих органів державної влади;

в) структуру і компетенцію інших вищих органів державної влади, зокрема парламенту;

г) порядок формування і відповідальність уряду;

д) ту чи іншу модель розподілу державної влади або відсутність такого розподілу;

е) обмеженість (чи необмеженість) державної влади і зокрема її вищих органів з допомогою права, передовсім конституцією.

За формою правління сучасні держави класифікуються на монархії (абсолютні й конституці

3

Фо́рма держа́вного у́строю — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіального поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.

Виділяють дві форми державного устрою:

просту (унітарну);

складну(федеративну, конфедеративну та ін.).

На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:

Унітарна держава — проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані складні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

Федерація — складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктам.

федерації.

Конфедерація — тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства.

4. Антидемократичний режим — це вид державного режиму, при якому державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення інтересів різних груп населення.

2) тиранічний, який характеризується зосередженням в руках однієї особи (тирана) всієї повноти державної влади, яку він, на відміну від деспотії, одержав не за правом успадкування, а внаслідок узурпації, насильницького захоплення влади шляхом державного перевороту. Для тиранії характерне панування жорстких способів здійснення державної влади, свавілля, беззаконня;

3) тоталітарний, який характеризується зосередженням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи, здійсненням диктатури однієї партії та забороною діяльності опозиційних партій і організацій, відсутність реальних прав і свобод громадян, принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування, наявність всеохоплюючого контролю з боку держави над усіма сферами суспільного та особистого життя, нав'язування єдиної офіційної державної ідеології, відсутність вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп і верст населення, примат держави над правом;

4) авторитарний, який характеризується значним зосередженням державної влади в руках однієї або кількох осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян, політичних партій та громадських об'єднань, недопущенням політичної опозиції, наявністю єдиної, обов'язкової політичної ідеології, приниженням ролі представницьких органів влади, використанням насильства і позасудових методів примусу людей, спиранням на поліцейські та військові апарати.

5 Теорії походження держави

На сьогодні в середовищі вчених-правознавців відсутні не лише єдині, а й навіть схожі погляди на проблему походження держави. Протягом свого розвитку людство нагромадило значний масив теоретичних уявлень у цьому напрямку. Сформувалися цілі наукові та світоглядні школи, кожна з яких акцентує увагу на тих чи інших факторах походження держави. Справедливо буде відзначити, що визнаним авторитетом у дослідженні різноманітних теорій походження держави і права вважається російський дослідник Кашаніна Т. В., котра виділяє 15 таких теорій. Розглянемо деякі з них, котрі найчастіше згадуються в дослідженнях цієї проблеми іншими вченими.

6 Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні — Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться/або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і

перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

7. Підзаконні акти.

Підзаконними актами виступають такі правові акти, які видаються компетентними органами на підставі закону, відповідно до його змісту і на його виконання. Підзаконні акти покликані деталізувати, конкретизувати положення закону. Тому й кількісно їх набагато більше.

До характерних ознак підзаконного акту належать:

а) вони засновані на законі. Підзаконний характер правового акта відображається, в першу чергу, в тому, що він видається внаслідок повноважень суб`єкта правотворчості, визначених законом;

б) підзаконні акти мають меншу юридичну силу порівняно з законами. У разі розходження в їх змісті правореалізаційний суб`єкт чи правозастосовний орган безумовно повинні керуватися законом;

в) вони регламентують набагато ширше коло суспільних відносин порівняно з законами.

Критерії для класифікації підзаконних актів є різноманітними. З точки зору наявності в них норм права вони поділяються на нормативні та індивідуальні. Індивідуальні акти діють одноразово і торкаються конкретного життєвого випадку чи індивіда. Підкреслимо це, бо, нагадаємо, закони завжди є нормативними актами.

За суб`єктами видання і належною їм юрисдикцією підзаконні акти поділяються на чотири групи:

1) загальні підзаконні акти - це підзаконні акти, котрі діють на всій території країни й видаються главою держави та урядом;

2) відомчі підзаконні акти - це такі акти, які діють на обмежену сферу суспільних відносин й видаються міністерствами і відомствами (наприклад, накази, розпорядження);

3) місцеві підзаконні акти - це акти, юридична сила яких поширюється на певну ділянку території країни, наприклад, певну адміністративно- територіальну одиницю. До них належать акти безпоседнього волевияву територіальної громади, акти місцевих органів державного управління і органів місцевого самоврядування;

4) внутрішньоорганізаційні підзаконні акти - це акти, регламентація яких поширюється лише в рамках певної установи, підприємства, організації. Вони видаються керівниками чи керівними органами цих організацій. Наприклад, наказ ректора університету про зарахування студентами першого курсу таких - то осіб.

Між наведеними групами підзаконних актів залежно від їх юридичної сили існує система ієрархії у вищевказаній послідовності.

8. У різних країнах основи правової державності складалися порізному, але загальним у цих процесах було одне — визнання свободи людини і суспільства від необмеженого втручання держави в їх справи, верховенство права, визнання і забезпечення незалежності суду, зобов'язання держави у всій своїй діяльності дотримуватися закону, демократичність функціонування державних органів.

Правова держава — це підсумок світового досвіду розвитку цивілізації, це новий стан у становленні і розвитку державності. Правову державу не можна проголосити — вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру взаємовідносин між громадянським сус­пільством, державою і особистістю.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого ступеню, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле. Правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права й закону і де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

9. Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні відносини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

10. Загальна характеристика первісного суспільства

Почнемо з того, що людиноподібні істоти з’явилися на землі близько двох мільйонів років тому назад. Цих представників людського роду ми називаємо homo habilis – homo erectus (людина вміла – людина прямоходяча), тоді як сучасна людина (homo sapiens – людина розумна) з’явилася близько 200 тисяч років назад.

Первісний лад був найтривалішим за часом етапом історії людства. Ця епоха закінчилася близько п’яти тисяч років назад. Вважається, що перші державні утворення виникли в Азії та Африці на рубежі четвертого і третього тисячоліть до народження Христового, в Америці – в першому тисячолітті, а в інших регіонах земної кулі – ще пізніше.

Насамперед відзначимо, що первіснообщинний лад пройшов у своєму розвитку кілька етапів. Перший етап – стадія становлення, епоха праобщини, другий етап – епоха родової общини і, нарешті, третій етап – епоха класоутворення і розпаду первісного суспільства. Лише в період третього етапу поступово, в силу удосконалення знарядь праці і розвитку кваліфікації самої людини, людство переходить від присвоюючої економіки до економіки, що виробляє. Саме перехід до виробництва привело до розкладу первісного і становлення соціально неоднорідного суспільства. Цей поворотний момент відбувся в період неоліту (нового кам’яного віку) і отримав назву “неолітичної революції”.

Змінювалися й шлюбні відносини. Спочатку вони характеризувалися як ендогамні, тобто такі, що передбачали шлюб всередині певної спільноти. Потім поступово став установлюватися звичай екзогамії, тобто заборони шлюбних відносин всередині роду і припис до здійснення таких відносин за його межами.

Якщо говорити про структуру первісного суспільства, то відзначимо, що первісні люди жили одинокими сім’ями або родами чисельністю 20-30 чоловік. Роди групувалися у фратрії. В свою чергу, фратрії об’єднуються в племена. Укрупнення суспільних структур було вигідним для усіх: воно дозволяє успішніше протистояти силам природи, використовувати досконаліші знаряддя і способи праці, відбивати напади сусідів, вести боротьбу за захоплення території. Плем’я виступало верховним власником території, носієм певних культів. Крім того, з метою захисту чи нападу племена об’єднувалися в союзи племен.

11. Передумови виникнення держави

Економічні передумови. Перші держави виникли близько 5-6 тисяч років назад і, як правило, в долинах річок (Ніл, Тігр, Євфрат, Янцзи, Інд). Саме в цих місцевостях склалися найбільш сприятливі умови для землеробства. Згодом процес створення держав став поширюватися в середземноморському басейні й далі.

Виникнення держави стало закономірним наслідком процесу переходу суспільства від збиральництва, зайняття мисливством і рибальством, тобто від присвоюючого господарства до господарства виробляючого – скотарства і плужного землеробства. Ця трансформація відбувалася поступово і Ф. Енгельс пов’язує її з трьома великими суспільними поділами праці. Виникнення кочового скотарства стало першим, відокремлення ремесла від інших видів занять – другим, а поява професійних торговців – третім суспільним поділом праці.

Три великі суспільні поділи праці, а також поступове удосконалення знарядь праці і накопичення досвіду призвели до такого рівня продуктивності праці, коли почав створюватися додатковий продукт, тобто понад те, що необхідно виробникам для свого споживання. З цього часу заявилася об’єктивна можливість забезпечити утримання великої групи людей, яка спеціалізується на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій (управлінських, до прикладу), групи, яка не бере безпосередньої участі в матеріальному виробництві.

Політичні передумови. Людина – істота суспільна і тому їй, займаючись виробничою діяльністю, приходиться мати справу не лише з засобами виробництва, а й вступати у стосунки з членами свого плем’я. Можна передбачити, що до землероба, скотаря, ремісника або торговця прийшло розуміння того, що їм вигідно мати безпечні умови праці. Оскільки органи управління первісного суспільства з цим не справлялися, поступово на заміну їм стали формуватися органи державної влади, які взяли на себе забезпечення безпеки людей всередині людського суспільства і, зокрема, врегулювання спірних взаємостосунків із співплемінниками.

Крім вирішення спорів між людьми, виникає необхідність в існуванні стабільного порядку для гарантованого і стійкого здійснення виробництва. Але оскільки суспільно необхідної поведінки від усіх членів спільноти чекати не доводилося, виникає потреба силою заставляти тих, хто діє врозріз з інтересами більшості, підкоритися встановленому порядку. Словом, мова йде про легалізований примус, застосування насилля на благо суспільства. Цю роль, знову таки, старі органи управління виконати не могли.

До регулювання внутрішніх відносин загонів людської популяції додається необхідність регулювання відносин із сусідніми спільнотами людей. В ті далекі часи спори між племенами, союзами племен вирішувалися переважно у формі військового протистояння. Разом з тим, військові вожді, оточені невеликою групою соратників, були нездатними організувати широкомасштабні військові напади або оборону на рівні племені і ширше. Їх мали замінити інші структури. Військові заходи сприяли об’єднанню родинні племена в єдиний народ. Вже у ті часи було підмічено, що зовнішня загроза сприяє консолідації суспільства й зміцненню влади як засобу ефективної боротьби із цією самою зовнішньою загрозою. Війни, отже, стали одним із факторів, які ініціювали процес утворення держави.

Ідеологічні передумови. Панівною формою ідеології у первісну епоху була язичеська релігія, тобто поклоніння багатьом богам (богу вогню, вітру, сонця тощо). Поступово стала проводитися своєрідна ієрархія богів, тобто серед багатьох і різних богів став виділятися який-небудь один на роль головного. Згодом у різних регіонах земної кулі і в різний час виникає єдинобожжя. Справедливо вважається, що виникнення єдинобожжя в тих чи інших народностей є лакмусовим папірцем формування в них державності.

Психологічні передумови. Трансформація економічних умов призвели й до нового типу самосвідомості людини. На початковому етапі розвитку суспільства поступово і допоки що в невеликій мірі людьми починають усвідомлюватися спільні інтереси. Одночасно виникає розуміння, що спільні інтереси не можуть бути реалізовані інакше як через діяльність централізованої структури, котра би координувала різні аспекти життя суспільства.

Як бачимо, для виникнення держави необхідно цілий ряд передумов, причому їх роль неоднакова у різних народів.

Які ж ознаки державної влади можна виділити, констатуючи її відмінність від органів управління первісного суспільства?

1) Глави суспільних спільнот (вожді, старійшини) поступово відходять від безпосередньої участі в матеріальному виробництві, зосереджуючись на виконанні суспільних функцій. Необхідно відзначити, що зростає й кількість людей, які здійснюють владу. Прототип державного апарату набирається в першу чергу з родичів.

2) Відбувається диференціація політичної еліти за рівнями і поступово розмежовується компетенція між рівнями органів управління. В межах кожного рівня управління прослідковується також функціональна диференціація влади. Виділяються окремі напрямки владної діяльності. Кожен член публічної влади вже відповідає за свою ділянку роботи.

3) Влада набуває інституційного характеру, тобто починає здійснюватися не лише через окремих осіб, а через систему спеціально створених для цього органів і установ. Виділяється в першу чергу інститут верховного правителя (царя, фараона, імператора тощо), канцелярія, прикази, казначейство, відомство громадських робіт та інші адміністративно-господарські та контрольні органи.

4) Виділяються як самостійні органи примусу. Право застосовувати примус повністю монополізується владою і здійснюється спеціальними органами (судами, поліцією, дружиною, військом тощо).

5) Розширяється сфера діяльності публічної влади, її компетенція. Поряд з старими виникають принципово нові функції держави: організація будівельних робіт, управління землеробством, водокористуванням, підтримання іригаційних споруд, надання населенню інформації тощо.

6) Нарешті, відзначимо, що влада змінюється і в просторовому плані. Вже у перших державних утвореннях, влада стала концентруватися в містах, навколо яких і стали зростати інші населені

12 Держава у правовій науці розглядається як така форма організації суспільного життя, метою якої є об'єднання людей єдиною владою для координації їх різноманітних інтересів. Державна влада розповсюджує свою дію на всіх людей, які перебувають на території певної держави. Держава виступає офіційним представником суспільства і спирається на засоби примусу. Отже, можна сказати, що держава - це організація політичної влади, яка здійснює керівництво суспільством, управління загальносуспільними справами в межах певної території.

Поряд з державою в суспільстві виникають і функціонують інші об'єднання громадян (політичні партії, іромадські організації), котрі об'єднують людей за їхніми різноманітними інтересами: політичними, економічними, духовними. Всі вони беруть активну участь у політичному житті і є важливими складовими політичної системи суспільства. Проте держава займає особливе стрижневе місце у політичній системі суспільства, що зумовлено її змістовними характеристиками. Лише держава:

- є офіційним представником усього суспільства; володіє суверенною (верховною, самостійною і формально незалежною) владою в суспільстві;

- спроможна виконувати загальносоціальні функції керівництва суспільством, а також управління загальносуспільними справами;

може встановлювати формальнообов'язкові правила поведінки загального характеру;

- має у своєму розпорядженні специфічний апарат держави, для виконання її функцій.

Сутність держави як суспільного явища полягає перш за все у тому, що вона є єдиною організацією політичної влади, котра здійснює керівництво і управління всім суспільством. Тому дослідити сутність держави означає виявити волю та інтереси тих соціальних груп, які вона виражає і захищає.

Державна влада є особливим видом управління, який поряд з організаційними можливостями наділений правом примусу для виконання державних функцій. Функції держави - це основні напрямки (зміст) діяльності держави, котрі розкривають її соціальну сутність. їх класифікують за ознаками, що наведені нижче.

1. За соціальним значенням державної діяльності:

- основні (безпосередньо характеризують її соціальну сутність);

- другорядні (не розкривають безпосередньо соціальної сутності держави).

2. За територіальною спрямованістю: внутрішні і зовнішні.

3. За сферою суспільного життя: політичні, економічні, гуманітарні, культурні, соціальні.

4. За часом виконання:

- постійні (здійснюються протягом усього часу існування держави);

- тимчасові (здійснюються протягом певного періоду часу. Наприклад, під час надзвичайного стану).

13. Територія сучасної держави визначена кордонами, встановленими внутрішнім законодавством та міжнародними договорами з сусідніми країнами. Що розуміти під “державним кордоном”? Чинне законодавство України встановлює, що державний кордон України – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору.

Договірне погодження лінії кордону називають його делімітацією. Встановлення державного кордону, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, здійснюється в такі способи :1) на суші – по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі – по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних річках – по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) – по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах – по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах – відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), – по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді.

На основі делімітації державний кордон поводять на місцевості з допомогою спеціальних знаків – цей процес називають демаркацією.

До складу державної території відповідно до норм внутрішньодержавного та міжнародного права включають такі елементи:

1) суша в межах державних кордонів;

2) водяний простір у межах кордонів, а саме:

- внутрішні води (до внутрішніх вод України належать: а) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України; б) води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря; в) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль; г) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні; д) обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні);

- територіальні води (до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки);

- континентальний шельф (прилягаюче до територіаль­них вод морське дно до глибини 200 м від поверхні моря або за цими межами до місця, де глибина дозволяє розробляти природні багатства цих районів);

- прикордонні судоходні річки до середини головного фарватеру;

3) повітряний простір над сушею і водним простором;

4) надра під сушею і водним простором;

5) приписані до портів даної держави військові кораблі чи шлюпки, які плавають під прапором цієї країни, а також військові літаки, де б вони не перебували, в тому числі в межах території іншої держави з її дозволу:

6) приписані до портів даної держави невійськові кораблі і літаки, які не перебувають в межах території інших держав;

7) території приміщень дипломатичних і консульських представництв даної держави на території іншої держави.

14

До поняття “населення” включають, як правило, всіх осіб, які постійно проживають на території даної країни. Сюди належать громадяни цієї держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянством. В юриспруденції нерідко вживають ще один термін – “народ”.

Марксисти вважали “народом” ту частину населення, котра має низький рівень життя і за своїми інтересами об’єктивно протиставляється “правлячим колам” або “експлуататорам”. Очевидно, що такий підхід занадто спрощений.

Зараз не існує загальноприйнятого визначення поняття “народ”. Під “народом” розуміється співтовариство з єдиною історією, мовою, однаковими культурними характеристиками, члени якого розділяють ідею, що вони зв'язані один з одним і що вони відрізняються від інших груп своєю своєрідністю.

В юриспруденції коли говорять про народ як потенційного учасника правовідносин у державі, мають на увазі усіх дієздатних громадян, наділених правами і свободами, тобто, по суті, “виборчий корпус” країни. Наприклад, розхоже конституційне формулювання “Президент обирається “народом” означає, що глава держави насправді обирається громадянами, котрі володіють виборчим правом.

Громадянство або підданство осіб виражає їх постійний правовий зв’язок з тою чи іншою державою, який проявляється у взаємних правах і обов’язках.

Набувається громадянство у країнах по різному, але все ж можна виділити основні способи:

1) за походженням – коли громадянство отримують особи, батьки яких мали громадянство даної держави (принцип крові);

2) за народженням – коли громадянство отримати вправі ті, хто народився на території даної держави (принцип території);

3) через натуралізацію – коли іноземний громадянин або особа без громадянства за встановленою процедурою отримують громадянство даної держави. В Україні, до прикладу, до осіб, які бажають натуралізуватися ставиться кілька вимог: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років; 4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування; 6) наявність законних джерел існування. У нас питання натуралізації вирішується указом Президента України, а в США – рішенням федерального районного суду;

4) через поновлення громадянства, котре від натуралізації відрізняється одним – спрощеною процедурою. У такий спосіб отримати громадянство можуть, звичайно, лише особи, котрі його раніше вже мали;

5) через оптацію, за якої населенням території, котра переходить від однієї держави до іншої, робиться вибір між громадянствами цих двох держав.

Припиняється громадянство також по різному. Демократичні держави не знають такого способу як позбавлення громадянства. Колишній Радянський Союз та інші соціалістичні держави практикували позбавлення громадянство щодо інакомислячих осіб.

Крім добровільного виходу з громадянства, в Україні та деяких інших країнах є можливою втрата громадянства в певних випадках (невстановлення за кордоном протягом певного строку зв’язку з консульською установою, здобуття громадянства неправомірним шляхом, вступ громадянина до державної чи військової служби іншої держави).

Статус іноземців і осіб без громадянства в усіх країнах відрізняється від статусу громадян даної держави. Як правило, вони позбавлені лише деяких політичних прав і обов’язків (виборчого права, служби в збройних силах, права на державну службу). В Україні, правда, іноземцям також заборонено бути суб’єктом права власності на земельні ділянки. Відзначимо також, в розвинутих демократичних країнах має місце тенденція до розширення політичних прав іноземців – в деяких із них іноземці вже наділені виборчим правом у ході місцевих виборів.