37. Евфемізми: природа, функції, стилістичні можливості. (Див. Пит. 35)

38. Абзац: структура. Особливості в художньому та нехудожньому мовленні.

Як відомо, абзац (нім. Absatz – уступ) – це відступ управо на початку першого рядка для відділення однієї частини тексту від іншої, а також частина тексту між двома такими відступами. Абзац має значення для читців, переписувачів, складачів. У діалозі його роль – відокремлювати мовлення різних осіб; у монолозі функції абзацу визначаються потребою виділення, смислового підкреслення. Виділення абзаців у тексті відбиває композиційно-стилістичні особливості тексту і принципи його органі- зації. Отже, абзац – це компонент зв’язного тексту, що складається з однієї чи кількох фраз (речень) і характеризується єдністю та відносною закінченістю змісту. Всередині абзацу між реченнями можливі найрізноманітніші форми зв’язку, зокрема, такі, як і між час- тинами складнопідрядних речень. Наприклад, І. О. Фігуровський виділяє такі відношення між складними реченнями у зв’язному тексті: означальні, додаткові, причинові, підметові, присудкові. Звичайно, ці зв’язки у тексті складніші й різноманітніші, ніж між частинами складного речення у складносурядному чи складнопідрядному. Дослідники тексту, розглядаючи загальні риси абзацу, дійшли думки, що є три причини, які змушують виділити в потоці мовлення окремі фрази в абзац: 1. Новизна інформації. 2. Важливість інформації в масштабах смислової організації всього тексту. 3. Неможливість подальшої лінійної подачі нових відомостей, які містяться в даній фразі, через логічну несумісність із сусідніми фразами. В абзаці виділяють чотири частини: зачин, основна фраза, коментуюча частина, за- ключна частина. У відкритих абзацах немає заключної частини (висновку). Абзацний зачин – це слово, словосполучення або речення, які синонімічні за своїм значенням (позначають час, місце, предметність, про- цесуальність тощо) і за синтаксичною функцією дорівнюють окремому членові речення. Основна фраза – перша фраза абзацу, що містить у собі одну з основних думок усього абзацу. Її можна назвати абзацною фразою. Коментуюча частина – це все, що йде після абзацної фрази. Надмірне членування мовлення на абзаци зазвичай створює ефект мозаїчності, позитивної строкатості, мовлення при цьому може набувати стилістично вмоти­ вованої динамічності й експресивності.

39. Омонімія як об’єкт стилістичного аналізу.

О м о н ім и (грец. homos — однаковий і onyma — ім’я) — слова, які мають різне лексичне значення, але однакове написання і зву­чання. Найтиповішими є повні омоніми , всі форми яких однакові, збігаються (деркач1 — птах і деркач2 — віник; листопад — назва передостаннього в році місяця і листопад — опадання листя восени; лютий1 — хи­жий, ненажерливий, злий (про звіра, тварину) і лю­тий2 — другий календарний місяць року; насаджува­ти1 — проводити посадку чого-небудь (про рослини) і насаджувати2 — накладати наконечник наспис. Виок­ремлюють і неповні омоніми, в яких немає повно­го звукового збігу. До них належать: 1) іменники, які різняться лише закінченням родо-­ вого відмінка однини: мул, мулу (на дні рік, озер, морів) і мул, мула (свійська тварина), образ, образу (в літерату­ рі, мистецтві) і образ, образа (те саме, що ікона), роман, роману (художній твір) та Роман, Романа (ім’я); 2) слова, які належать до різних частин мови, але в певних формах збігаються: мати, поле (іменники) і мати, поле (дієслова), три (числівник) і три (дієслово у формі наказового способу від терти), носи (Н. в. множ, від іменника ніс) і носи (дієслово), долі (імен­ник) і долі (прислівник); справа (тобто діло, іменник) і справа (прислівник), стало (сер. р. дієслова мин. часу від стати) і стало (тобто постійно, прислівник), бра­тові (іменник у Д. в.) і братові (присвійний прикмет­ ник, чиї?), військовий (прикметник та іменник), слі­дом, ранком, вечором (іменники в О. в. одн. або прислів­ ники). Особливі різновиди неповних омонімів становлять омофони (грец. omophones — однозвучний, від homos — однаковий і phone — звук) й омографи. Омофони — слова, які утворені з однакових фонем, але відрізня­ються семантично і написанням: Допомогли своєчасно вжиті заходи (дієприкметник, одне слово) і В житі перепілка звила гніздо (два слова: прийменник та іменник); вогонь погас (дієслово, одне слово) і пішов по гас (прийменник та іменник); Я уздрів, побачив сонце! І здалося мені — сонце! (П. Усенко). Отже, омофони — це такі омоніми, які пишуться по-різному: як окреме слово або як поєднання двох слів. Омографи (грец. homos — однаковий і grapho — пи­шу) — це слова з різною семантикою, які розрізняють­ ся лише наголосом: приклад (зразок; те, що варто на­ слідувати) і приклад (у гвинтівці), обід і обід (зовніш­ня частина колеса, звичайно обведена шиною). Більшість омонімів становлять іменники, зрідка — дієслова, ще рідше — прикметники. Омоніми досить ак­ тивно використовують у мовленні. Проте серед них трапляються й менш уживані в літературній мові. Це передусім застарілі слова й діалектизми: Око — орган зору і око — одиниця ваги, яка приблизно дорівнює 1,2 кг.; міра хмільних напоїв в 1— 1,5 л (обидва значен­ ня застарілі); чайка — птах і чайка — човен; без — прийменник і без — бузок (діалектне); гостинець — якась річ або ласощі (подарунок) і гостинець — вели­ кий битий шлях (діалектне). Лексичне значення омонімів можна точно встанови­ ти тільки в контексті. Омоніми часто вживаються в художніх творах, висту­ пають одним із засобів мовленнєвої образності: Думи мої, думи мої, квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, — Де ж мені вас діти? (Т. Шевченко). їх використовують і для створення каламбурів — гри слів, дотепів, метою яких є вираження іронії, сміху, гумористично прихиль­ ного чи осудливого ставлення до когось, чогось: Він воло­ діє дорогоцінним даром: нікому не робив нічого даром; Мало б змогу те чорнило, То б усіх підряд чорнило (3 га­зети).

40. Період — це розгорнуте речення, у першій, більшій, час­тині якого за допомогою періодичного повторення однотип­них елементів дається докладна картина чогось, а в другій, меншій, — робиться висновок чи підсумок.

Період має чітку двочленну будову. Основу першої частини становлять періодично повторювані, з однаковими або однотипними зачинами: а) однорідні члени речення: Ні насторожений шуліка, що годинами кружляє високо в небі; ні невідомий вершник, що вряди-годи беззвучно проскочить по обрію; ні чабан, що маячить на далеких толоках в текучому мареві, — ніщо не розвіє, ніщо не порушить степового величного спокою (О. Гончар); тут у першій частині маємо три однорідні підмети (із залежними від них підрядними означальними реченнями), у другій — узагальнювальне слово ніщо; б) незалежні речення: Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворились у білий мармур, одяглися в різьбу, — і став перед нами острів із моря — ввесь як Міланський собор (М. Коцюбинський); тут у першій частині є, власне, два речення, але однотипні однорідні У присудки в другому створюють враження періодичної повторюваності речень; Ще цвіло жилаве ведмедяче вуш­ко, хоч кілька жовтих округлих квіток, прибитих нічними приморозками, лежало біля кореня, ще синіла одинока квітка розпарованих братків, ще зеленіли оповиті мшистим синім оксамитом молоді пагінці, — одначе осінь уже владно господарювала в лісах, і оголені кущі червоніли продовгуватими коралами (М. Стельмах); в) однорідні супідрядні речення: Коли в грудях моїх триво­га то потухає, то горить; коли загублена дорога, а на устах любов тремтить; коли уся душа тріпоче, як білий парус на човні, — тоді рука моя не хоче пером виводити пісні (М. Рильський) — тут тричі повторюються під­рядні речення умови; Нехай ідуть одвічними шляхами планети в чорній глибині, нехай однаково чоло з димами схиляють в море наші дні, нехай у лапах нашої гордині в безодню тріпає земля, — на бій із вами виступить однині душа знеможена моя!(Т. Осьмачка) — тут так само тричі повторюються підрядні речення допустовості (в основі обох конструкцій лежать складнопідрядні речення з од­норідною супідрядністю). Проте період може починатись і членом головного речен­ня з тим, що далі в першій частині йтиме періодичне повто­рення однотипних підрядних речень, а в другій — основна частина головного речення: Великій і чистій воді, що живить, свіжить нас і поїть, що студить по спраглім труді, по бої га­рячім спокоїть, що стомленим сни навіва, що юних на подвиги будить, — мої найчистіші слова хай жертвою чесною будуть (М. Рильський). Близькі до періоду за своєю структурою і такі, наприклад, синтаксичні конструкції: Нехай обдурений я сном, нехай осмія­ний без жалю, нехай замість весни і раю осінній місяць за вікном, нехай! Але в душі моїй яка цвіла весна рожева! Пахтіли, дихали дерева! {О. Олесь). Дзвін шабель, пісні, походи, воля со­колина, тихі зорі, ясні води — моя Україна (В. Сосюра). Друга частина періоду, як правило, містить узагальнюваль-не слово, головне речення, узагальнювальний або протистав­ний вислів. Перша частина періоду вимовляється звичайно з поступо­вим підвищенням тону і прискоренням темпу, а друга — з пониженням тону й уповільненням темпу. Між цими частина­ми в усній мові обов'язково робиться більша або менша пауза, а на письмі ставиться кома й тире: Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташовувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев 'ятсот років тому, і коли згадаємо, що сто п 'ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки й вино­курні, коли згадаємо, що дев ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам 'яних будинків і являючи собою, як зазначав один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині (П. Загребельний). Період властивий піднесеній мові. Він вживається в художньому та публіцистичному стилях.

41. Неологізми (від грец. neos – новий, logos – слово) – це нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються у мові.

Вчені розрізняють такі різновиди неологізмів: загальномовні та індивідуальні (інша назва – авторські чи індивідуально-авторські). Загальномовні неологізми в свою чергу поділяються ще на два види – лексичні та семантичні.

Види неологізмів:

1) загальномовні неологізми називають нове поняття, виконують номінативну функцію, і, в свою чергу, поділяються на:

а) лексичні неологізми – нові слова, утворені за наявними в мові моделями (закордоння, пропрезидентський, пострадянський) або запозичені з інших мов (райтер,);

б) семантичні неологізми – нові значення вживаних раніше в мові слів: наші (члени фракції “Наша Україна”), зелені (захисники природи), зелені (долари).

2) індивідуальні (авторські) – дають іншу, емоційно-експресивну назву поняттю. Як правило, ці неологізми «зберігають» за собою авторство й завдяки своїй образності не переходять до розряду загальномовних.

Напр., неологізми П. Тичини: прометейно, сонцебризно, дощоросно, павутинитися, акордитись, блискотінь, Б. Олійника: владоможець (“Новітні владоможці України Жирують – аж вгинається земля…”), потойсвіт (“І не згледівсь, як зопалу вибрався у потойсвіт…”).

Неологізми служать, з одного боку, для номінації нових чи, ще не названих понять, реалій, а з іншого — для заміни попередніх найменувань новими, зумовленої різними чинниками — тенденцією до мовної економії, уніфікації номінативних моделей, виразнішого, точнішого найменування, експресивно-стилістичного оновлення, з причин соціально-політичного, пуристичного, евфемістичного характеру та інших, наприклад: касетник замість касетний магнітофон, маг замість магнітофон, комплексувати, відфутболити кого-небудь, оператор машинного доїння замість назви малопрестижної професії доярка, доглядач будинку замість двірник. 

42. Еліптичне — це речення в яких неназваний член не визначається з контексту та обстановки мовлення, а зумовлюється структурою та семантикою самого речення.

Еліптичні речення розглядають як різновид неповних, але їх специфіка полягає в тому що вони семантично повні, а структурно -неповні.

Дехто з учених трактує їх самостійні речення окремого типу, особливістю структури яких є відсутність дієслівного присудка, що не встановлюється з контексту.

Приклад:"Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя" (О.Гончар)- у цьому двоскладному реченні не вжитий присудок, що засвідчується наявністю обставини тут, який може бути заміщений дієсловом міститься, перебуває, є. Водночас за інформативною семантикою це речення повне.

В еліптичних реченнях відсутній член, а це завжди присудок, можна відтворити не з контексту чи ситуації, а з самої конструкції речення. Наприклад, із речення А Петро взяв шапку та й з хати однозначно випливає, що мається на увазі дієслово руху: пішов, вибіг, кинувся, вискочиві т. ін.  Зауважимо, що, на відміну від контекстуальних, в еліптичних реченнях можна відновити не конкретне пропущене дієслово, а лише тематичну групу, до якої воно належить. 

43. Метонімія (грец. μετωνυμία — перейменування) — це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.

Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував не театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття «театр» і «глядачі» перебувають у тісному взаємозв'язку, виступаючи як близькі за самою своєю природою, реально, а не умовно, як це має місце в метафорі.

Розрізняють такі різновиди метонімії:

1. Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється» (І. Франко). Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний).

2. Метонімія часу (в основі — заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: «Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід» (В. Сосюра; йдеться про історію України).

3. Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Наприклад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський).

4. Метонімія належності (в основі — заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).

Метонімія матеріалу (в основі — заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию — // срібні гуслі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // усоболях возсадовив»

45.

Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в худож¬ніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржан¬ня коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <...> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бун¬чуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застряга¬ли в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз).

Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас¬ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять:

1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець.

2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять¬ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний.

5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя).

Оказіоналізми (авторський неологізм) - це мовленнєві одиниці, які утворюються за стандартними та новими словотвірними моделями, з характерним експресивним забарвленням та індивідуальним характером.

Оказіоналізми рідко переходять у загальновживану лексику, і в цьому полягає їх основна відмінність від загальних неологізмів. Вони, як правило, надовго зберігають забарвлення образності та індивідуальності й доречні тільки в окремих творах , де виконують певну художню функцію – є експресемами - навмисно створені (оказіональні) виражальні засоби (друга суттєва відмінність оказіоналізмів від неологізмів).

Хоча бувають й винятки(наприклад, до загальновживаного словника ввійшли такі новотвори майстрів слова, як мрія, майбутнє, крок ( М. Старицький), поступ, чинник ( І.Франка), незграбний, бруд, окремий( В. Винниченка), розкрилитися ( М. Рильського) та всніжитися ( М. Стельмаха). Індивідуально-авторські новотвори повинні бути зрозумілими, образними, органічно поєднувати у собі загальномовні й індивідуальні, суб’єктивні ознаки.

Екзотизмами, або етнографізма-ми, називають слова, що передають ха¬рактерні назви реалій із життя інших народів і не мають точних відповідників у мові, до якої вони потрапляють. Наприклад: аул, мечеть, сакля, курултай, дехканин, духан, полісмен, кюре, леді, лорд тощо. У творах художньої словесності екзотизми використовуються насам¬перед з метою створити незвичайну, екзотичну атмосферу, яка посилює емоційне враження, а також для передавання етнографічних особливостей тієї місцевості, про яку роз¬повідається. Ось як, наприклад, використовує екзотизми Л. Костенко: «Танцюй, танцюй, дитино! Життя — страшна корида, // На сотню Мінотаврів — один тореадор»; М. Зеров: «Тільки в далекості є баобаби, секвойї і пальми...». В романі «Євгеній Онєгін» О. Пушкін, характеризуючи Тетяну, пише:

Никто б не мог её прекрасной Назвать, но с головы до ног Никто бы в ней найти не мог Того, что модой самовластной В высоком лондонском кругу Зовётся vulgar. He могу... Люблю я очень это слово, Но не могу перевести; Оно у нас покамест ново, И вряд ли быть ему в чести, Оно б годилось в эпиграмме...

Екзотизм стосовно лексики початку XIX століття, пізні¬ше vulgar було засвоєно у вигляді слова «вульгарний».

47.

Жаргонізмами (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. З цієї причини жаргонізми ще називають соціальними діалектизмами. Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові і, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фаміль¬ярності і т. д. До молодіжної жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як центровий (авторитетний), бабки (гроші), прикид (одяг, манера одягатися), приколотися (отри¬мати або створити враження), злиняти (щезнути) і т. д.; для жаргону п'яничок типовим є вживання слів: бухло (алкоголь), конина (коньяк), бодун (похмілля) і т. п.

В літературно-художніх творах жаргонізми використо¬вуються переважно з метою створення відповідного опису¬ваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких ідеться. На¬приклад: «Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: запла¬каний у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

ВУЛЬГАРИЗМИ (вш лат. vulgaris — звичайний,простий) — брутальне чи навіть лайливе слово або

словосполучення. (Від власне лайки В. важковідмежувати). В. є найхарактернішою особливістю

низького стилю. Відчуття вульгарності іст.змінюється залежно від зміни звичаєвих і культ,

норм. У худож. л-рі — від стилю та літературногоетикету певної доби та напряму. Є тенденція

поступового проникнення В. до нейтральногостилю. Так, В. широко вживаються в л-ріпостмодернізму (Ю.Андрухович «Рекреації»,«Московіада», «Перверзія»; Ю.Винничук «Даскаво

просимо в Щуроград»).У худож. тексті В. мають дві основні функції.Перша: відображення шоденнр-побутової мови персонажів, напр.: «Мучився отак з ним батько,мучився та, заплакавши, й каже Мотрі ■кНі, вже нічого я з харцизою не вдію!..«(Панас Мирний). Друга функція — вживання В. з гумор., сатир, чи викривальною метою: «Дивлюсь, пар підходить до найстаршого… та в пику як його затопить»

(Т.Шевченко), Ці дві функції можуть поєднуватися в мов. партіях негативних персонажів, напр., у мові

сільського активіста, комсомольця-хулігана —заголовного героя зб. сатир, оповідань Ю.Вухйаля

«Життя й діяльність Федька Гуски»: «ііе мене широкі кола трудящих так спаскудили на

культурному фронті…, кугут ти чортів»!В. гостро знижують стиліст, забарвленість тв. Тому

є чи не аайголовнішим мов.-стиліст, засобомтравестії, зокрема, «Ецеїди» [.Котляревського:Ірися, цьохда проклятуща, завзятіша од всіх брехух/-.Анатолій Волков

Арготизми, арґо́ (з франц. argot, жаргон, первісне — жебрацтво) — слова та вирази, що обмежено вживаються в мові окремих соціальних груп.Як правило малозрозумілі, або й зовсім незрозумілі для решти суспільства. Один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або фахової групи, незрозуміла для сторонніх.

А. використовувалися не лише для таєм. спілкування, а й як засіб своєрідної мовної гри, розваги. Такими, зокрема, були школярські, та бурсацькі А., побудовані на свідомому поєднанні несполучуваних частин різних слів (На моторошні засердчить — На серці стане моторошно), додаванні до кожного слова своєрідних закінчень на зразок лат. (вишневентус — вишнівка, вечорнитентус — вечорниці), зразки яких зустрічаються у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. письменників. Слова і вислови з А., уживані в загальнонар. мові, наз. арґотизмами. За незначними винятками, вони стоять поза межами літ. вжитку і можуть бути виправдані лише в мові персонажів худож. твору, якщо це зумовлюється його темою й стилістикою, настановами (зразками такого їх використання є деякі твори І. Франка, В. Винниченка, А. Тесленка, Г. Хоткевича, С. Васильченка, І. Микитенка та ін.), або в перекладах для передачі А. ін. мов. Також А. активно використовується у сучасній українській літературі ( особливо у творчості Олеся Ульяненка, Юрія Андруховича, Юрка Позаяка, Анатолія Дністрового та інших письменників).

48.

Мовні штампи — це стерті, колись образні вислови, неточні фрази, безкінечні, стилістично невмотивовані словесні повтори, які створюють негативний стилістико-семантичний ефект.

Хоча мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів: "Це людина, яка брала участь в боях проти німецько-фашистських загарбників. Він брав участь у визволенні Орла, Вітебська, Мінська, Вільнюса, Києва... ".

Що стосується мовних кліше, то, на відміну від штампів, під цим терміном розуміють мовні одиниці, яким властиві постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установити контроль; визвольний рух; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; матеріальне благополуччя, ринкова економіка. [2, 116]

Також існують кліше мовного етикету: добрий день, доброго здоров'я, радий Вас бачити, до побачення, на добраніч, бувайте здорові, на все добре, будь ласка, якщо Ваша ласка, ласкаво просимо, будьте люб'язні, щиро дякую, глибоко вдячний, з повагою, шановний пане, вельмишановний добродію, з роси й води, бажаю щастя й добра Вам.

Отже, кліше — це банальне або неоригінальне висловлювання, "кліше втратило оригінальність і винахідливість через постійне його вживання... ".

Штамп — це своєрідний шаблон, затерта форма висловлення думки, яка надає мовленню неяскраве емоційно-експресивне забарвлення і шкодить думкам. Несвідоме повторення висловлювання можна віднести до психологічного явища.

49. Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функ¬ція (функції) мовної одиниці.

Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). На¬приклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] ви-мовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм ви¬мови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонети- ко-стилістичною. Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача від¬чуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові за¬вод. Якщо замість братик вимовити братік, то пору¬шаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, то¬му що суфікс -ік українським словам не властивий.

Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:

— добирають і використовують лише такі мовні оди¬ниці, які властиві літературній мові;

— вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;

— комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтак-сичними моделями;

— дотримуються вимог певного стилю мови.

Без цього мовлення є неприродним, незвичним, от¬же, і стилістично ненормативним.

50. Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом.

Які ж чинники визначають формування мовного етикету і його використання?

1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.

2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)

51. Перифра́з— у стилістиці й поетиці троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох.

Перифраз — непряма згадка об'єкта не шляхом називання, а опису (наприклад, «нічне світило» = «Місяць»).

У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце української поезії»).

52. Повтор ---стилістичий прийом, яким можна створювати нові стилістичні засоби і фігури, бо він може охоплювати мовні одиниці всіх рівнів — звуки, морфеми, форми слова, словосполучення, речення, строфи: Земле Шевченкова, земле Франкова, Ниво, засіяна щастям-добром, Вічна твоя соловейкова мова, вічна розмова Дністра із Дніпром (Д. Павличко) Повто р — стилістична фігура, яка створюється на- громадженням певних мовних елементів у межах одно- го висловлення. Цими повторюваними елементами можуть бути і слова, і словосполучення

Проте серед стилістичних фігур є й такі повтори, сила впливу яких прямо пов'язана з їх місцем у тексті. Це анафора, епіфора, епанафора і анепіфора. Анафора — повторення того самого слова або сло- восполучення на початку окремих співвідносних між собою 305 відрізків мовлення (словосполучень у межах речення, ре- чень, абзаців, строф). Анафорично повторюватись можуть не лише слова і словосполучення, а й окремі звуки. Це прийом поетичної мови, де звуковий повтор підтримується й увиразнюється розміром, ритмом, інтонацією: Заболю, затужу, заридаю... в собі, закурличу, А про очі людські — засміюсь, надломивши печаль.

Епіфора — повторення кінцевих елементів співвід- носних відрізків мовлення (декілька речень або їх частин, декілька абзаців, декілька поетичних строф закінчуються тим самим словом або словосполученням). Епіфора підси- лює значення повторюваного компонента, підбиває підсум- ки як у логічному, так і в емоційному плані: «І довго стояв тут козак, на воду дивився, та думав, та слухав, та есе лю- бив. І гнівався, і вбивався, і все любив. І ображався, і жа- лів, і все любив. Сильніше від гніву, туги, образи була лю- бов» (Марко Вовчок)

Анепіфора (кільц е строфи)—фігура , в якій речення або абзац починається і закінчується одним і тим же словом або словосполученням Ніч тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою. Я дивилась на тебе з журбою: Ніч темна і тиха була

Епанафора (композиційни й стик)—стилі- стична фігура, яка полягає у повторенні на початку нового речення слів, якими закінчилося попереднє речення: «А по- ки що шаблюку свою козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, та й тупив щодня, від каїнів усяких відбиваючись» (О. Ільченко).

53. Діале́кт (грец. διαλέγομαι, dialegomai «розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним» звідки διάλεκτος —наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) — різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю. Відтак, розрізняють територіальний і соціальний різновиди діалектів. Найчастіше поняття діалект уживають у значенні територіального діалекту, натомість на означення соціального діалекту уживають терміни соціолект або жаргон, арґо, сленг,просторіччя як різновиди соціодіалектів.

Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості.

Соціальний діалект - це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення17, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

54 Віддієслівні іменники - іменники, які утворені від дієслівних основ і означають опредмечену дію (опредмечений стан, процес), а також конкретні предмети або особи: збирання, ходіння, журба, заплав, гуркіт, лічильник, приймач, водій, продавець 

Віддієслівні іменники вживаються, як правило, у сти- лях мови, далеких від експресії, тобто у науковій і діловій 146 мові (вони зустрічаються і в інших, експресивних стилях мови, не становлячи там помітного явища). У нехудожніх стилях вони є необхідним і виправданим мовним засобом (заміна їх дієсловами часто не лише не- бажана, а й неможлива). Пояснюється це такими власти- востями віддієслівних іменників, як їх здатність називати не конкретну дію, а загальне уявлення про неї. У таких парах, як давати вказівки — вказувати, зробити огляд—• оглянути та інших помітна чітка смислова диференціація: дієслово називає дію вужчу, конкретнішу (шукати); це саме висловлення, «розщеплене» на допоміжне дієслово і віддієслівний іменник,— дію широку, узагальнену (вести пошук). Крім того, категорії виду, стану, часу створюють у тек- сті атмосферу розмовності. Віддієслівні іменники (саме через відсутність цих категорій) забезпечують потрібну діловому стилю однозначність, а водночас і узагальненість змісту. Ця однозначність і узагальненість створює атмос- феру ділової офіційності (найчастіше віддієслівні іменники входять до складу готових, усталених кліше ділового сти- лю).