1. Педагогіка як наука. Об'єкт, предмет і функції педагогіки. Характеристика основних педагогічних категорій.

Педагогіка-наука перевиховання людини на всіх етапах її становлення. Об*єктом є ті явища,Об*єкт. Дійсності ,які впливають на розвиток педагогічного процесу як фактора і засоба розвитку особистості

Предметом є освіта як цілісн.пед.процес, організований соціальними інститутами Категорії:

1)вихов.(передача соціально набутого досвіду від старших поколінь до мол. 2)навч.(взаємодія між педагог. І учнем у процесі якого відбув. Передача та засвоєння знань,умінь…) 3)освіта(результат і процес навч.)

4)розвиток(процес кулькісних і якісних змін)

5)формув.особистості(процес становлення особистості під впливом факторів) 6)пед.процес(сист. Навч.-виховн. Роботи,спрям. На вирішення завдань освіти і виховання)

2. Методологія і методи науково-педагогічних досліджень.

Методологія педагогіки - вчення про принципи, форми і методи наукового пізнання педагогічної дійсності.

Методологія утворює: Філософську методологію; Опору на загальнонаукові принципи, форми, підходи до відображення дійсності; Конкретну наукову методологію; Дисциплінарну методологію; Методологію міждисциплінарних досліджень. Метод науково-педагогічного дослідження - шлях вивчення й опанування складними психолого-педагогічними процесами формування особистості, встановлення об'єктивної закономірності виховання і навчання.

3. Загальна характеристика філософських основ педагогіки.

Нині прийнято вважати, що філософія сучасної освіти повинна поєднувати різноманітні ідеї.

Неопозитивізм (намаг. Розвинути соціальне суспільство з інтелектом людини, емоції поза увагою)

Екзистенціоналізм(кожна особа унікальна у неповторна є творцем власної моральності) Неотомізм(богословська концепція, яка ств. Від Томи Аквінського) Положення: виховання підростаючого покоління, наука і релігія мають співпрацювати Біхевіоризм-(найновіші досягнення науки про людину, будь-яку норму поведінки можна визначити за формулою : ЗНАННЯ---ПОЧУТТЯ---ДІЯЛЬНІСТЬ Діалектний матеріалізм(усі проц.світу взаємообумовлюються, знаходяться у постійному русі)

4. Фактори розвитку та формування особистості.

 виділяють три види розвитку — фізичний, психічний і соціальний.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Функції виховання в розвитку і формуванні особистості людини:

а)       організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

б)       підбирає зміст для розвитку і формування особистості; в) усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості; г) ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

5. Розвиток особистості як педагогічна проблема. Тлумачення його представниками біологічного, соціологічного та біосоціологічного напрямків.

«зміст виховання»система наукових, духовних і професійних знань, навичок, умінь, а також норм і правил поведінки, оволодіння якими забезпечує формування гармонійно розвинутої, суспільно активної особистості 

 прилучення вихованців до загальнолюдської культури;  – опанування вихованцями національними ідеалами та цінностями культури;  – формування мотивації самовиховання як головної мети всієї виховної роботи.

6) Фактори соціалізації і формування особистості Фактор формування особистості – соціальний, який забезпечує, першою чергою, її соціалізацію. Природне буття людини «олюднюється» її соціальною сутністю, стає елементом ЇЇ соціального буття. Соціальне не ліквідує біологічного, а тільки ніби «знімає» біологічне в людині та вводить його в соціальне, підпорядковує певним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільного життя.Тому тільки в суспільстві можливе формування особистості, за його межами – це неможливо. Народна педагогіка наголошує: «З ким поведешся, від того й наберешся»; «З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким», «Як у сім'ї злагідне життя, то й виросте дитя до пуття». соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. У процесі спільної діяльності і спілкування формується його соціальність - культура мислення і культура почуттів, культура духовного життя і культура поведінки. Поза людським суспільством духовний, соціальний, психічний розвиток відбуватися не може. Про це свідчать досить характерні факт. 7) Вплив соціалізації, навчання і виховання на розвиток і формування особистості

Соціалізація залежить від багатьох чинників, які можна звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвива­ється людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь. Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Використовуючи засоби масової інформації у виховному процесі, педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі або статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. 9) Сутність педагогічної діяльності. Основні види та структура. Професіонально-педагогічна культура вчителя Педагогічна діяльність - це особливий вид соціальної діяльності, що передбачає передавання від старших поколінь до молодших накопичених людством культури і досвіду, створення умов для їх особистісного розвитку і підготовки до виконання певних соціальних ролей у суспільстві. Види_ аналітично-оцінковий; дослідницько-творчий; Структура_ Психологічна наука розглядає педагогічну діяльність як складну багаторівневу динамічну систему, яка містить такі структурні елементи:

1. Мета професійної педагогічної діяльності. Вона полягає у вихованні особистості в гармонії із собою, соціумом і природою, залученні людини до цінностей культури. Тобто мета постає як особлива місія, призначення якої - творення і самовизначення особистості в культурі, утвердження людини в людині.

2. Зміст викладацької діяльності. Він охоплює процес організації навчальної діяльності учнів, спрямованої на засвоєння ними предметного соціокультурного досвіду як основи і умови розвитку; процес організації власної діяльності.

3. Засоби діяльності вчителя. До них належать наукові (теоретичні та емпіричні) знання; тексти підручників і результати самостійних спостережень учнів як носії знань; допоміжні засоби (технічні, графічні, комп'ютерні тощо).

4. Результат викладацької діяльності. Ним є розвиток учня, його особистісне, інтелектуальне удосконалення, становлення його як особистості, суб'єкта навчальної діяльності.

5. Суб'єкт педагогічної діяльності. Це учитель, інструменти впливу якого - його особистість, знання, уміння, почуття, воля.

6. Об'єкт педагогічної діяльності. Він специфічний, оскільки учень є одночасно об'єктом і суб'єктом, адже навчально-виховний процес продуктивний лише за умови поєднання елементів самовиховання і самонавчання учня. Більше того, педагогічний процес змінює не лише учня, а й педагога, розвиваючи в ньому одні якості, викорінюючи інші. Основні складові педагогічної культури:

педагогічна спрямованість;

психолого-педагогічна ерудиція;

гармонія розвинутих інтелектуальних і моральних якостей;

висока педагогічна майстерність і організованість;

уміння продуктивно поєднувати навчально-виховну і науково-дослідницьку діяльність;

сукупність професійно важливих якостей;

педагогічно спрямоване спілкування і поведінка;

постійне самовдосконалення. 8) Аналіз ключових позицій Болонського процесу 1. Введення двохциклового навчання

Введення двох циклового навчання 1-ий до одержання першого академічного ступеня - бакалавра, 2-ий – після отримання першого академічного ступеня. При цьому продовження навчання на 1-ому циклі складає 4 роки. Навчання протягом 2 циклу може вести до одержання ступеня спеціаліста або магістра (через 1 - 1.5 року навчання після одержання 1 ступеня). 2.Введення кредитної системи Пропонується ввести у всіх національних системах освіти системи обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS – Європейську систему перезарахування кредитів, зробивши її накопичувальною системою, здатною працювати в рамках концепції “навчання протягом життя”. 3. Контроль якості навчання Передбачається запровадження акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості чи змісті навчання, а на тих знаннях, вміннях і навичках, що набули випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти. 4. Розширення мобільності Передбачається істотний розвиток мобільності студентів, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом.

Передбачається зміна національних законодавчих актів в області працевлаштування іноземців. 5. Забезпечення працевлаштування випускників

Орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Всі академічні ступені й інші кваліфікації повинні бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікації повинне бути забезпечено. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендоване ЮНЕСКО. 6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти

Однією з головних задач, що повинна бути вирішена в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу великої кількості учнів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної накопичувальної системи, кваліфікацій, що легко розуміються, і т.п. приведе до підвищення інтересу громадян до вищої освіти. 10)Сутність компетентності та її роль у формуванні особистості майбутнього спеціаліста. Компетéнтність — проінформованість, обізнаність, авторитетність. Професіоналізм - це хороша підготовленість до виконання завдань професійної діяльності, за допомогою чого можна досягати значних якісних і кількісних результатів, зберігаючи водночас фізичні та розумові сили завдяки використанню раціональних прийомів виконання виробничих завдань.

11) 11. Успішність педагогічної діяльності значною мірою залежить від уміння і здатності педагога мобілізовувати свої зусилля на систематичну розумову працю, раціонально вибудовувати свою діяльність, переборювати труднощі під час самостійної підготовки до занять, знімати емоційні та психічні перевантаження, керувати своїм емоційним станом.

Існує думка, що педагогічні здібності, педагогічний талант - це щось вроджене, тому часто студенти байдужі до самоосвіти і самовиховання. Однак запас потенційних сил у людини настільки великий, що навіть студент, який має середні здібності, може всебічно розвивати свою особистість і виявити талант у професійній діяльності. "Майстром може стати кожний, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме", - зауважував А. Макаренко.

Чи стане студент справжнім педагогом, залежить від його уміння працювати над собою, установок, інтересів, потреб, активності в оволодінні науковими знаннями і вміннями, а також від того, наскільки цілеспрямовано, свідомо і наполегливо він працює над розвитком у собі тих якостей, які формують особистість фахівця. Німецький педагог А. Дістервег зазначав, що для вчителя святим обов'язком є "своє виховання зробити завданням власного життя". Він вважав, що педагог "лише до того часу здатний насправді виховувати і навчати, доки сам працює над своїм власним вихованням і освітою". Йдеться про професійне самовиховання.

Як і будь-яка інша діяльність, професійне самовиховання має у своїй основі складну систему мотивів і джерел активності. Його рушійною силою і джерелом є потреба в самозміні та самовдосконаленні. Ця потреба виникає з протиріччя між вимогами, що ставляться суспільством, та наявним рівнем професіоналізму і підтримується власними джерелами активності (переконаннями, почуттям обов'язку, професійною честю тощо).

12. Зміст освіти є конкретною відповіддю дидактики на питання "Що вчити?". У традиційній педагогіці зміст освіти визначається як сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, поглядів і переконань, а також певний рівень розвитку пізнавальних сил і практичної підготовки, що досягається в результаті навчально-виховної роботи . Він зорієнтований головним чином на знання як відображення духовного багатства людства, накопиченого протягом історичного розвитку. Знаннєво орієнтований зміст освіти сприяє входженню людини у соціальне середовище, її пристосуванню до культурних, психологічних, соціологічних факторів, забезпеченню її життєдіяльності.

Концепції цілісного розвитку особистості вперше з'явилися в епоху Відродження (ХУІП-ХІХ століття) у зв'язку з утвердженням ідей гуманізму. В організації навчання у нових школах Франції, Швейцарії, елітних школах у СІИЛ. Німеччині, Австрії реалізувалися: теорія В. де Фельтре. яка надавала дитині можливість вільного фізичного і розумового розвитку, теорія вільного виховання Ж.-Ж. Руссо, який пропонував у розвитку дитини йти за спонтанними проявами її досконалої природи; ідея Й.Г.Песталоцці про повний розвиток усіх сил людини шляхом залучення її до активної життєдіяльності. Ця теоретична основа дала змогу пов'язати навчання і виховання дитини з її природою, вільним розвитком, самореалізацією і самоствердженням. Ідея розвитку цілісної особистості, що мас загальнолюдський смисл, поступово стала в педагогіці домінуючою. Сьогодні вона визначає зміст сучасної освіти.

13. Зміст загальної освіти складається з таких структурних частин:

1) система знань про природу, суспільство, способи діяльності, засвоєння яких є основою формування в учнів наукового світогляду;

2) досвід практичної діяльності, тобто система інтелектуальних та практичних умінь і навичок, що становлять основу сукупності конкретних видів діяльності, необхідних молодому поколінню для збереження надбань попередніх поколінь;

3) досвід творчої діяльності, який забезпечував би подальший розвиток культури людства;

4)досвід ціннісного ставлення людини до навколишнього світу.

14. Однозначної відповіді на це питання в педагогічній науці немає. Так, І.Лернер і М.Скаткін, формулюючи ряд принципів, вважають, що кожен із перерахованих ними принципів, а їх більше 10, повинен обумовлювати такий навчальний матеріал, такий зміст освіти, який максимально сприяв би забезпеченню досягнення мети і завдань, що висуваються перед загальноосвітньою школою. Вони визначили такі принципи формування змісту шкільної освіти:

— зміст освіти повинен передбачати основи всіх наук, що визначають сучасну природничо-наукову і соціальну картину світу.

Під основами наук розуміють сукупність фундаментальних понять, законів, теорій і їх базових факторів, основних типів проблем науки, її методи;

— зміст освіти повинен передбачати освітнє значення;

— зміст освіти повинен передбачати оптимально доступну й економну логіку розгортання основних знань при викладенні інформації про теорії, процеси, їх механізми, принципи дії;

— в основах наук необхідно розкрити основні галузі практичного використання теоретичного знання;

— введення в зміст освіти методологічних знань, розкриття процесу та історії пізнання, руху ідей;

— зміст освіти повинен передбачати ознайомлення як з основ­ними, так і невирішеними науковими й соціальними проблемами, важливими для суспільного і особистого розвитку в цілому;

— необхідно реалізувати між-предметні зв'язки.

Б.Лихачов виділив: 1) загальнометодологічні принципи форму­вання змісту середньої освіти і 2) спеціальні принципи формування змісту з галузей науки, мистецтва, праці, фізичного розвитку.

Загальнометодологічними принципами формування змісту загальної середньої освіти є:

— освітній характер навчального матеріалу;

— громадянська і гуманістична спрямованість змісту;

— зв'язок навчального матеріалу зі змінами в суспільстві;

— системотворчий характер навчального матеріалу;

— інтегрованість навчальних курсів;

— розвиваючий характер навчального матеріалу;

— взаємозв'язок і взаємообумовленість суміжних предметів;

— гуманітарно-етична спрямованість змісту освіти;

— естетичні аспекти змісту освіти.

Серед спеціальних принципів формування змісту шкільної освіти виділяються такі:

— принцип відповідності навчального матеріалу рівню розвитку сучасної науки;

— принцип політехнізму;

— принцип єдності і протилежності логіки науки і навчального предмету.

Принципи формування ідейного змісту і художньої форми:

— принцип єдності ідейного змісту і художньої форми;

— принцип гармонійного культурного розвитку особистості;

— принцип ідейної спільності і взаємозв'язку мистецтва;

— принцип врахування вікових особливостей.

Принципи праці і фізичного розвитку:

— принцип суспільно-економічної доцільності і необхідності дитячої праці, її включення в продуктивну діяльність;

— принцип зв'язку праці з наукою;

— принцип відповідності дитячої праці вимогам сучасних професій.

П.Підкасистий виділив такі три основні принципи:

— принцип відповідності змісту освіти рівню сучасної науки, виробництва і основним вимогам демократичного суспільства;

— принцип врахування змістовного і процесуального аспектів навчання при формуванні і конструюванні змісту навчального матеріалу. Реалізація цього принципу передбачає представлення всіх видів діяльності людини в їх взаємозв'язку в усіх навчальних предметах навчального плану;

— принцип структурної єдності змісту освіти на різних рівнях його формування з урахуванням розвитку і становлення особистості учня, передбаченням взаємної урівноваженості, пропорційності й гармонії компонентів змісту освіти.

Відзначені принципи є головними орієнтирами того, що потрібно, а що не потрібно вводити до змісту освіти.

У відповідності з відзначеними факторами і принципами формування і конструювання змісту шкільної освіти в педагогічній науці розроблена така загально-дидактична система критеріїв відбору (Ю.Бабанський, І.Лернер, М.Скаткін).

15. Щоб визначити концептуальні рамки перебудови, на завершення розгляду напрямів гуманістичної трансформації змісту освіти сформульовано кілька основних критеріїв гуманоцентрично орієнтованого навчально-виховного процесу в освітньому закладі. 1. Змістом освітнього процесу в школі є життя дітей, в якому діти дорослішають, розвиваються і формуються як особистості. Всі аспекти освітньої діяльності, включаючи процес навчання, виховання і міжособистісної комунікації, підпорядковуються основній меті - саморозвитку дітей. 2. Школа має забезпечувати умови для того, щоб кожна дитина в ній знаходила простір для розвитку своїх можливостей, могла в повній мірі проявити свою індивідуальність - і в навчанні, і в усіх інших формах шкільного життя. 3. Основним результативним критерієм педагогічного процесу в загальноосвітній школі має стати формування зрілої особистості, адаптованої до самостійного життя і діяльності в сучасному інформаційному суспільстві в усіх її проявах - і як працівник, і як громадянин, і як приватна особа. Під цим кутом зору мають розглядатися наслідки освітньої діяльності в різноманітних сферах навчання та виховання. Найважливішим аспектом цілісного розвитку особистості слід вважати відповідність отриманих нею знань, навичок, соціокультурних орієнтирів її сутнісним силам, індивідуальним особливостям та життєвій програмі розвитку. 4. Основним механізмом виконання школою своєї освітньої місії є налагоджування системи партнерства між учнями та педагогічним колективом, в основі якого лежать потреби розвитку учнів і включення педагогів у життя дітей. Створення системи неформальної комунікації, в якій учні та вчителі спілкуються як особистості, а не формальні функції, є основою організації конкретного навчально-виховного процесу. Основним критерієм при оцінці педагогічних технологій та методик, що застосовуються в педагогічній практиці освітнього закладу, є наявність чи відсутність неформальних партнерських взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу і їх результативність з точки зору саморозвитку дітей. 5. Основною соціальною функцією школи в умовах інформаційного суспільства є посередництво між дитиною, що розвивається, та культурою. Успішність розвитку дитини змістовно визначається тим, яка за змістом культура лежить в його основі. Критерій виконання школою основної соціокультурної функції - пізнання і засвоєння дітьми істинно людського, морального в культурі, які детермінують співпадіння на рівні систем цінностей індивідуальних та загальнолюдських інтересів.

16.  другій половині 80-х років актуальні проблеми дидактики стали розробляти вчителі-новатори, методисти Ш.О. Амонаш-вілі, І. П. Волков, М.П. Гузик, Є.М. Ільїн, В.О. Караковський, С.М. Лисенкова, В.Ф. Шаталов та ін.

Сучасна дидактична система. Принципові положення, які визначають загальну організацію, відбір змісту, вибір форм і методів сучасного навчання, обумовлені загальною методологією педагогічного процесу. Водночас, відображаючи всі суттєві властивості педагогічного процесу (двосторонність, єдність змістової і процесуальної сторін, спрямованість на всебічний розвиток особистості), навчання має певні відмінності.

Навчання учня є специфічним видом пізнання об'єктивного світу. Специфіка полягає у тому, що учень пізнає суб'єктивно нове, тобто він не відкриває наукових істин, а засвоює вже накопичені наукою уявлення, поняття, закони, теорії, факти. Якщо шлях пізнання вченого пролягає через експеримент, наукові роздуми, спроби і помилки, теоретичні обгрунтування та ін., то пізнання учня завдяки майстерності вчителя відбувається швидше і легше. Новий матеріал спеціально адаптується до його вікових та індивідуальних можливостей. Цілеспрямованому і повноцінному пізнанню сприяє і вплив учителя (безпосередній чи опосередкований). Все це означає, що навчання учня є таким процесом пізнання, який управляється учителем.

Сучасна дидактична система характеризується розумним поєднанням педагогічного управління з власною ініціативою і самостійністю учнів. Учитель керує навчально-пізнавальною діяльністю школярів, організовує і веде її, одночасно стимулюючи активну самостійну роботу. При цьому він використовує здобутки традиційної педоцентричної системи, уникаючи крайнощів.

У розумінні суті пізнавальної діяльності учня сучасна дидактика стоїть на позиціях матеріалістичної теорії пізнання, згідно якої віддзеркалене не залежить від нашої свідомості і визначається сходженням від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Процес навчання вона трактує як органічне поєднання у пізнанні, навчальній діяльності чуттєвого сприймання, розуміння і засвоєння знань, перевірки набутих знань і вмінь на практиці. Висуваючи вимогу паралельного розвитку і одночасної взаємодії почуттів, мислення і практичної діяльності, сучасна дидактична система намагається ліквідувати типове для гербартіанства і прогресивізму протиріччя між теорією і практикою, знаннями і вміннями, між здібностями до опису дійсності і здібностями до її перетворення і, врешті, між обсягом знань, які учень отримує повністю від учителя, і знаннями, здобутими самостійно.

Зміст освіти у сучасній дидактичній системі будується в основному як предметний. Поглиблюються процеси інтеграції навчальних курсів. Інтегративні курси є як у молодших, так і в старших класах. Здійснюється диференціація навчальних планів, програм, курсів.

Необхідність комплексної реалізації всіх складових змісту освіти і спрямованість педагогічного процесу на всебічний розвиток особистості учня обумовили три функції навчання: навчальну, виховну і розвивальну.

18. Найбільш цікавим для сучасної педагогіки є розроблений Я. А. Коменським принцип природовідповідності. Цей принцип у його системі є методологічним. На необхідність зважати в процесі виховання на закони природи вказували ще філософи стародавнього світу (Демокріт, Арістотель, Квінтиліан). Проте ця ідея не набула розвитку аж до часів Відродження. Я. А. Коменський пропонує нову школу, де навчання й виховання буде узгоджене з природою в цілому і з віковими особливостями дітей зокрема, де виховуватимуться нові люди, які потім побудують нове життя. Він не виділяв людини з природи, а розцінював її як частину природи, підпорядковував загальним законам природи. У розділі "Насіння освіти, доброчесності і благочестя закладене в нас від природи)" автор "Великої дидактики" заявляє, що людина створена доброчесною, і їй від природи властиві прагнення до знань, і тому завдання виховання — всіляко сприяти розвитку цих якостей. Я. А. Коменський стверджував, що освіту людина з найбільшою користю здобуває в ранньому віці, особливо шкідливим він,вважав переобтяженість дітей шкільними заняттями. "Дітям слід займатися тільки тим, що відповідає їх вікові і здібностям". "Навчання не можна довести до ґрунтовності без найчастіше і особливо вміло поставлених повторень і вправ" — ця ідея дуже важлива і займає велике місце в сучасній дидактиці.Я. А. Коменський на основі власної педагогічної практики дійшов висновків про необхідність навчати "всіх усього": "Усім, породженим людьми, безумовно, необхідне виховання для того, щоб вони були людьми, а не дикими тваринами, не нерухомими колодами" (Т.І, с.80). Він гостро критикує схоластичну школу за те, що вона задовольняє потреби лише багатих. Я. А. Коменський пропонує єдину систему шкіл. Ця демократична ідея єдиної школи мала велике історичне значення. Для досягнення цієї мети він бере 24 роки і поділяє їх на чотири періоди: до 6 років, від 6 до 12, від 12 до 18 і від 18 до 24 років. Ця періодизація викликає великий подив і пошану до глибини думки великого педагога.Для кожного вікового періоду Коменський визначив певний тип єдиної школи: для дитинства — материнську школу, для отроцтва — елементарну школу рідної мови, для юності — латинську школу або гімназію, для зрілості — академію й подорожі. Материнську школу і школу рідної мови він визначає для всього юнацтва, а інші два типи шкіл — для юнаків, у яких прагнення вищі.

19. Класно-урочна система навчання — це така організація навчального процесу, при якій учні групуються по класах і основною формою навчання є урок. Зміст навчання в кожному класі визначається навчальними планами і програмами. Уроки проводяться за розкладом, складеним на основі навчального плану. Навчальні приміщення в школі називаються класними кімнатами, навчальними кабінетами, лабораторіями, майстернями, агроділянками.

Класно-урочна система є найважливішим винаходом у дидактиці. Вона здолала довгий і складний шлях, прийшовши на зміну індивідуальному навчанню, яке широко застосовувалося в школах стародавнього світу і середньовіччя. Класно-урочна система має в школах України такі організаційні ознаки:

1. Комплектування класів у межах єдиного віку та чисельності згідно з Положеннями про загальноосвітню середню школу та інші навчально-виховні заклади.

2. Основною формою організації навчального процесу є урок.

3. До уроків додаються інші форми навчання в класі.

4. Відвідування уроків школярами є обов'язковим.

5. Навчальний рік поділяється на семестри, між якими є канікули.

20. Дидактика (від гр. didбcticos - той, хто повчає і didasko - той, хто вивчає) - складова загальної педагогіки, яка досліджує навчання на найбільш загальному рівні - теоретичному. Це педагогічна теорія, яка науково обґрунтовує зміст освіти, виявляє закономірності, які діють у прогресі навчання, розкриває принципи навчання, визначає зміст, методи і організаційні форми навчального процесу. Об'єктом дидактики є навчання як особливий вид діяльності, спрямований на передачу новим поколінням соціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення. Надбанням учня стає та частина культури, яка входить до змісту освіти і складає змістову сторону навчання. Звідси предметом дидактики є зв'язок викладання (діяльності вчителя) і учіння (навчально-пізнавальної діяльності учня), їхвзаємодія. идактика, як загальна педагогічна теорія навчання, розглядає загальні положення й закономірності, властиві навчанню всіх предметів. Ці закономірності знаходять відображення у викладанні конкретних навчальних дисциплін. Водночас викладання кожного предмета має свою, надзвичайно суттєву специфіку. Отже, дидактика виконує дві головні функції: 1) теоретичну (головним чином, діагностичну, прогностичну) і 2) практичну (нормативну, інструментальну).

21. Педагогічний процес - це динамічна взаємодія вихователів і вихованців, спрямована на досягнення поставленої виховної мети. Педагогічний процес не є нерозривним ланцюгом розвиваючих взаємодій вихователів і вихованців. В одному випадку в формуванні взаємин між ними виявляється позитивна тенденція, в іншому - виникають перешкоди, конфлікти. Так само суперечливо І нерівномірно відбувається розвиток вихованця. Він може добре опанувати необхідний обсяг наукових знань, але не зробити світоглядних і моральних висновків, що випливають з них. Він прагне поводити себе відповідно до вимог загальнолюдської моральної норми, проте йому не вистачає сили волі й відповідних навичок. Отже, суперечності є неодмінною умовою педагогічного процесу. Як же вирішити їх? Педагог не може І не повинен йти шляхом "зняття" протилежностей (мал. 4). Такі спроби, як переконує життя, залишаються безрезультатними. едагогічний процес характеризують: ціль, завдання, зміст, методи, форми взаємодії педагогів і вихованців, досягнуті при цьому результати 

22. Логіка навчального процесу — це оптимально ефективний шлях мовленнєвої діяльності учня від попереднього рівня знань, умінь, навичок та розвитку до їх прогнозованого (потрібного) рівня. Логіка навчального процесу містить такі складові: 1) розуміння й усвідомлення пізнавальних завдань; 2) оволодіння знаннями; 3) виведення законів і правил; 4) формування умінь і навичок; 5) застосування знань у практичній діяльності; 6) аналіз і оцінювання навчальної діяльності учнів. Попередній рівень знань, умінь, навичок і розвитку зумовлюється рівнем навченості та розвитку особистості на певний час. Прогнозований (потрібний) рівень визначається навчальними програмами стосовно конкретної теми, розділу і навчальної дисципліни. Учіння має структуру, яка зумовлена закономірностями пізнання й логікою навчального процесу. Основні етапи процесу учіння (оволодівання знаннями, уміннями й навичками) 

23. В дидактиці існує ряд теорій навчання, які по-різному пояснюють сутність дидактичних процесів і, отже, пропонують будувати його по-різному.

Види навчання розрізняються за характером викладацької і навчальної діяльності, за побудовою змісту, методів і засобів навчання. В дидактиці розрізняють пояснювально-ілюстративне, проблемне, програмоване навчання.

Поряд з цими загальновідомими моделями навчання існують і інші, які частіше називають дидактичними концепціями або системами.

Пояснювально-ілюстративне навчання характеризується тим, що вчитель викладає, повідомляє знання в обробленому "готовому" вигляді; учні сприймають і відтворюють Його. Етапи діяльності вчителя і учня в цьому дидактичному процесі мають такий вигляд:

Діяльність учителя

1. Повідомляє нові знання, пояснює.

2. Організовує осмислення навчальної інформації.

3. Організовує узагальнення знань.

4. Організовує закріплення навчального матеріалу.

5. Організовує застосування знань і оцінює ступінь засвоєння.

Діяльність учня

1. Сприймає інформацію, виявляє певне розуміння.

2. Осмислює, поглиблює розуміння матеріалу.

3. Узагальнює засвоєний матеріал.

4. Закріплює вивчення шляхом повторення.

5. Використовує знання у вправах, завданнях та ін.

Переваги пояснювально-ілюстративного навчання: систематич­ність, логічність, послідовність, відносно невеликі витрати часу.

Недоліки: слабо реалізується розвиваюча функція навчання — діяльність учня має репродуктивний характер. Однак, саме так здебільшого здійснюється процес навчання. Це традиційне навчання за Й.Гербартом.

При проблемному навчанні вчитель не повідомляє готових знань, а організує учнів на їх пошук: поняття, закономірності, теорії пізнаються в процесі пошуку, спостереження, аналізу фактів, розумової діяльності. Процес навчання, навчальна діяльність уподібнюються науковому пошуку і відображаються в поняттях: проблема, проблемна ситуація, гіпотеза, засоби розв'язання, експеримент, результати пошуку.

24. Мотив - це внутрішнє спонукання особистості до того чи іншого виду активності (діяпьність, спілкування, поведінка), пов'язане із задоволенням певної потреби.

У ролі мотивів можуть виступати ідеали, інтереси, переконання, установки, цінності, оскільки за ними завжди стоять потреби особистості: базові, життєві, біологічні, соціальні.

До навчання учня спонукає не один мотив, а ряд мотивів різної властивості. Кожен з них виступає у взаємодії з іншими, Отже, учіння має полілютивований характер.

 Безпосередньо-спонукальні мотиви, основані на емоційних проявах особистості, на позитивних чи негативних емоціях: яскравість, новизна, цікавість, зовнішньо привабливі атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду (за виконане завдання), боязнь одержати негативну оцінку, покарання, страх перед учителем, батьками, небажання бути об'єктом обговорення в класі і под.

2. Перспективно-спонукальні мотиви грунтуються на розумінні значущості знання взагалі; навчального предмета зокрема: усвідомлення світоглядного, соціального, практично прикладного значення предмета, тих чи інших конкретних знань і вмінь; зв'язок навчального предмета з майбутнім самостійним життям (вступ до інституту, вибір професії, створення сім'ї і под.); сподівання на отримання в перспективі нагороди; розвинуте почуття обов'язку, відповідальності.

3. Інтелектуально-спонукальні мотиви базуються на одержанні задоволення від самого процесу пізнання; інтерес до знань, допитливість, намагання розширити свій культурний рівень, оволодіти певними уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних задач і под.

25.Задача — це будь-яке питання, яке потребує розв'язання. Задача в навчанні — сукупність вимог та умов, за яких їх можна задовольнити. Проблемною (пізнавальною) є така задача, для розв'язання якої необхідно попередньо оволодіти відповідною сумою знань, умінь та навичок. Навчальною є така задача, для розв'язання якої необхідно скористатися раніше набутими знаннями, уміннями і навичками.

26. акономірності навчання - суттєві, необхідні зв'язки між процесом навчання і соціальними процесами, а також зв'яжи внутрішнього характеру (між метою і змістом, формами).  Закономірності процесу навчання враховують і закономірності пізнавального розвитку особистості: 1) засвоєння знань відбувається лише в активній пізнавальній та практичній діяльності особистості (С. Рубінштейн); 2) вищі психічні функції (абстрактно-логічне мислення, довільна пам'ять, воля, мовлення та ін.) виникають спочатку як форма взаємодії, співробітництва з іншими людьми і лише згодом стають внутрішніми індивідуальними функціями самої особистості (Л. Ви-готський); 3) пізнавальний розвиток - це послідовний процес закономірної зміни стадій, кожна з яких ґрунтується на попередній і є основою для наступної (Ж. Піаже); 4) пізнавальний розвиток відбувається тоді, коли знання особистості вступають у суперечність із практичним і пізнавальним досвідом (Ж. Піаже); б) відсоток запам'ятовування навчального матеріалу обернено пропорційний його обсягові (Г. Еббінгауз); 6) розкриття внутрішньої структури, закономірностей організації знань сприяє кращому їх осмисленню і запам'ятовуванню (Дж. Брунер)

Основою принципів навчання є не лише власне педагогічні закономірності, а й соціальні, філософські, психологічні, гносеологічні, тому при їх обґрунтуванні необхідно брати до уваги логічні основи теорії пізнання і процесу засвоєння знань, закономірності функціонування психіки людини, рівень розвитку педагогічної науки і практики.  Весь перелік принципів є у лекції!!!! Навчальний процес передбачає тісну взаємодію учителя й учня. Основними функціями навчання є освітня, виховна і розвиваюча. Освітня функція навчання сприяє перетворенню знань у надбання особистості, яка навчається, виробленню умінь і навичок використання знань на практиці. Виховна функція виявляється у формуванні світогляду, високих моральних якостей, естетичних смаків, трудових умінь. Розвиваюча функція спрямована на формування творчої особистості. 

27. Метод навчання (від греч. metodos — буквально: шлях до чого-небудь) — це упорядкована діяльність педагога й учнів, спрямована на досягнення заданої мети навчання. Під методами навчання (дидактичними методами) часто розуміють сукупність шляхів, способів досягнення цілей, рішення завдань освіти. У педагогічній літературі поняття методу іноді відносять тільки до діяльності педагога чи до діяльності учнів.  Бвають такі методи: словесні методи(дозволяють у найкоротший термін передати велику за обсягом інформацію, поставити перед учнями проблеми і вказати шляхи їхнього вирішення. ):розповідь, пояснення, бесіда, дискусія, лекція, робота з книгою.  Наочний метод(у процесі навчання наочного приладдя і технічних засобів): метод ілюстрацій і метод демонстрацій .Практичний метод(основані на практичній діяльності учнів. Цими методами формують практичні уміння і навички );вправи, лабораторні і практичні роботи  Як елемент дидактичної системи методи навчання дають відповідь на запитання "як учити?". Це питання чи не найбільше ціка вило і Я. Коменського. Він був переконаний, що можна розробити та кий метод навчання, який би не допускав випадковостей, або ж при наймні зводив їх до мінімуму. Різні педагоги, намагаючись знайти таке визначення методу навчан ня, яке найповніше розкривало б його суть, на перший план ставили різні боки процесу навчання, можливо тому й автори підручників з педагогіки, по-своєму трактуючи метод навчання, теж виділяли різні його боки. У структурі методу навчання ми виділяємо чотири таких елементи: цілі навчання, способи діяльності учителя, способи діяль ності учня, психологічну закономірність засвоєння матеріалу та по тенційні можливості для досягнення цілі навчання.

28. Зміст освіти визначають такі нормативні документи, як навчальний план, навчальна програма, підручник і навчальний посібник.  Він є головним для навчального закладу документом, який визначає зміст і структуру навчального процесу. Навчальний план — документ про склад навчальних предметів, які вивчають у певному закладі освіти, їх розподіл, тижневу й річну кількість годин, що відводяться на кожний навчальний предмет, і про структуру навчального року. Навчальний план має відповідати таким вимогам: - спрямованість на всебічний розвиток особистості учня; - забезпечення виховання підростаючого покоління; - орієнтація на досягнення вітчизняної і зарубіжної науки, здобутки національної культури і національні традиції; - урахування рівня розвитку учнів, їхніх навчальних можливостей, потреб та інтересів. міст навчального предмета, передбаченого навчальним планом, визначається його навчальною програмою. Навчальна програма — документ, що визначає зміст і обсяг знань з кожного навчального предмета, уміння і навички, яких необхідно набути, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання. Кожна навчальна програма починається з пояснювальної записки, в якій викладено мету і завдання певного курсу, особливості його побудови і методичні вказівки. Після неї подається власне програма, в якій вказано теми і кількість годин, відведених на їх вивчення у кожному класі. Коротко охарактеризовано також зміст теми. Система викладу змісту навчального матеріалу в навчальній програмі з предмета може бути: а) лінійною — розміщення матеріалу від простого до складного відповідно до принципів послідовності, систематичності й доступності; б) спіральною — неперервне розширення і поглиблення знань з певної проблеми; в) концентричною — повторне вивчення певних розділів, тем для глибшого проникнення в сутність явищ і процесів; г) змішаною — комбінування різних систем викладу змісту навчального матеріалу. Відповідно до навчальних програм створюють підручники і навчальні посібники.

Підручник — книга, яка містить основи наукових знань із певної навчальної дисципліни, викладені згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики. У навчальному процесі підручник виконує такі функції: а) освітню — полягає в забезпеченні засвоєння учнями певного обсягу систематизованих знань, формуванні у них пізнавальних умінь та навичок;

29. Форма організації навчання - зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя й учнів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі. До загальних форм організації навчання належать урочна і позаурочна, у кожній з яких використовують фронтальну, групову та індивідуальну форми організації навчальної роботи. Критерієм такого поділу є не кількість учнів, а характер зв'язків між ними в процесі пізнавальної діяльності. Конкретними (специфічними) формами організації навчання є: урок, практикум, семінарське і факультативне заняття, навчальна екскурсія, співбесіда, індивідуальна та групова консультація, гурткова робота, домашня робота учнів. 

30. Стаття 53 Конституції України проголошує: "Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства" [13]. Освіта як вид економічної діяльності охоплює нині в Україні не тільки державну і приватну освіту, котра надається різними закладами, що належать до традиційної системи навчання, за різними рівнями (дошкільну освіту, загальну середню освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту) та за всіма галузями, у тому числі заочну, а також освітні передачі по радіо і телебаченню. Вона включає й освіту дорослих, післядипломну освіту, навчання в аспірантурі та докторантурі, самоосвіту тощо. Причому ми переконані: освітня сфера суспільства працюватиме ефективно лише в тому випадку, якщо всі її елементи складатимуть дійсно єдину, цілісну систему освіти.