1. СІД: їх значення у розвитку історичної науки і професійній підготовці вчителя історії.

Спеціальні історичні дисципліни – це ключ до осягнення професії історика. Будь-яке історичне дослідження будується на вивченні історичних джерел. Курс надає можливість ознайомитися із загальними джерелознавчими проблемами: співвідношенням понять «історичний факт» та «історичне джерело», розумінням термінів «джерельна база» та її «репрезентативність», класифікацією історичних джерел, особливістю основних типів історичних джерел та видів письмових джерел. Особлива увага приділяється методам аналізу історичних джерел. Відповідним чином залучати та використовувати в дослідженнях історичні джерела, вдумливо ставитися до кожного історичного факту та судження дозволить вивчення цілої низки спеціальних історичних дисциплін, таких як історична хронологія, нумізматика, палеографія, археографія, історична ономастика, геральдика, генеалогія. При цьому слід зазначити, щона сучасному етапі можливості спеціальних історичних дисциплін не вичерпуються вирішенням суто джерелознавчих завдань, за їхньою допомогою можна ставити та вирішувати завдання у полі нової культурної та нової економічної історії, історії повсякденності, мікроісторії та ін. Ці дисципліни будуть цікавими і з точки зору самопізнання: дозволять розшифрувати «тайну» власного імені (антропоніміка), побудувати власне «генеалогічне древо» (генеалогія), створити власний герб (геральдика).

Ряд зазначених тем виноситься на семінарські (практичні) заняття, під час яких студенти набувають практичних навичок аналізу певних історичних джерел. Відзначимо, що студенти мають можливість обирати зміст семінарської (практичної) частини курсу, записавшись на один із трьох запропонованих курсів, змістовна частина яких визначена нижче.

2. Сьогодні комплекс спеціальних історичних дисциплін має визначену галузь дослідження, охоплюючи різноманітні напрями вивчення історичних джерел і налічує майже 80 назв. СІД самостійно вирішують спеціальні питання джерелознавчого характеру. Водночас виникнення і розвиток комплексу СІД перебуває у прямій залежності від розвитку власне історичної науки. Особливості методичних прийомів спецдисциплін зумовлені специфікою носіїв різнопланової історичної інформації та унікальністю предмета їхнього дослідження. Ефективність прийомів роботи з джерелами залежить від рівня розробки теоретичних питань кожної з дисциплін, а головне — від розробки загальних проблем джерелознавства, оскільки завдання і дослідницькі прийоми джерелознавства та спецдисциплін тісно пов'язані між собою. З огляду на це доцільно розрізняти дві групи спецдисциплін (див. схему на с. 55). До першої з них відносимо боністику, вексилологію, геральдику, нумізматику, сфрагістику, фалеристику та деякі інші, а до другої — герменевтику, криптографію, метрологію, палеографію, текстологію, хронологію тощо.

3. Історична наука - складна і багатогранна система знань, яка за структурою складається з двох великих, взаємозумовлених і тісно пов'язаних між собою підсистем: власне історії (всесвітня, регіональна, національна, окремих епох і проблем) і знань про саму історичну науку, які виконують спеціальні функції у ній, або по відношенню до неї. Ця друга підсистема, в свою чергу, має декілька своїх підсистем, серед яких умовно виділяють спеціальні галузі (історіографія, джерелознавство, історіософія, методологія та ін.) та спеціальні історичні дисципліни (дипломатика, геральдика, сфрагістика, хронологія та ін.). Інтенсивний розвиток історичних знань за останнє століття призвів до помітного зростання ролі численного комплексу історичних дисциплін, за якими закріпилася назва спеціальних. Спеціальними історичними дисциплінами називають особливі, відносно самостійні галузі історичної науки, які своїми специфічними методами вивчають певні види або окремі сторони форми і змісту історичних джерел. До допоміжних історичних дисциплін традиційно відносять палеографію, дипломатику, генеалогію, геральдику, сфрагістику, історичну метрологію, нумізматику, хронологію, історичну географію, історичну інформатику і деякі ін. Іноді до числа допоміжних історичних дисциплін відносять особливі розділи історичної науки (історіографію, методологію історії) або навіть спеціальні історичні науки (археологію або, рідше, - етнографію) . Ці дисципліни традиційно називали допоміжними, оскільки вони надають історику технічний арсенал засобів роботи з історичними джерелами. Втім, на сьогодні у багатьох з них чітко визначені власні об'єкт, предмет та методи дослідження, категоріальний апарат. Це дає змогу відійти від "допоміжного" статусу цих дисциплін і свідчить на користь того, що вони набули статусу самостійних дисциплін. У зв'язку з цим ці дисципліни сьогодні все частіше іменують "спеціальними". За минулі десятиріччя оприлюднений ряд праць, автори яких частково торкнулися питання структури спеціальних історичних дисциплін, окреслили підходи до «визначення критеріїв їх класифікації та групування». Одним з піонерів структурування спеціальних історичних дисциплін був професор М.Варшавчик, який у рецензії на навчальний посібник «Специальные исторические дисциплины» висловився за виокремлення в їх структурі двох підгруп: дисципліни, які опрацьовують спеціальні методи історичного пізнання, і дисципліни, які досліджують спеціальні комплекси історичних джерел. У спеціальних історичних дисциплінах, досить рельєфно проглядаються дві або й три підсистеми. Професор І.Войцехівська, розвиваючи підхід професора М. Варшавчика до структури спеціальних історичних дисциплін, досить аргументовано довела правомірність поділу їх на: а) дисципліни, що вивчають окремі типи і види джерел; б) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами. З такою концепцією важко не погодитись, оскільки кожна з історичних галузь має справу з джерелами. До того ж, найбільшу групу спеціальних історичних дисциплін складає їх джерелознавчий цикл, до якого відносять ті з дисциплін, об'єктом яких виступають основні види джерел: речові, словесні (вербальні), зображальні, звукові та поведінкові і т.д. Виходячи з цього, СІД джерелознавчого циклу можна умовно класифікувати у межах трьох основних підгруп, до першої з яких відносять ті, що опрацьовують специфічні писемні та словесні джерела: палеографія, дипломатика, текстологія, епіграфіка, папірологія, епістологія, берестологія, фольклористика та ін. Що є найбільш характерним для цієї підгрупи СІД? Насамперед те, що всі вони мають справу з джерелами, інформація яких закодована у писемному або усному слові.

4. Предмет і завдання палеографії

Предмет і завдання палеографіі Палеографія (від палео ... і ... графія), спеціальна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історію письма, закономірності розвитку його графічних форм, а також пам'ятники стародавньої писемності в цілях їх прочитання, визначення автора, часу і місця створення.  Палеографія досліджує еволюцію графічних форм літер, письмових знаків (наприклад, ієрогліфів), пропорції їх складових елементів, види та еволюцію шрифтів, систему скорочень та їх графічне позначення, матеріал і знаряддя письма.  Особлива галузь Палеографія вивчає графіком систем тайнопису (криптографія). У сферу Палеографія входить також вивчення орнаменту і водяних знаків паперу (філігрань), формату, палітурки рукописів (у країнах Західної Європи та в СРСР комплексом питань, пов'язаних з виготовленням і долею рукописної книги, займається виникла у 2-ій половині 20 ст. Спеціальна дисципліна - кодикологія).  У Палеографіі розроблені специфічні методи дослідження (техніка аналізу графічних даних, методика датування рукописів.) Використовуються також методи ін наук і специфічних дисциплін: мовознавства (уточнення датування і топології рукописи за даними мови), текстології та дипломатики (уточнення тих же даних за змістом, стилем, історії тексту, за формуляром грамот і документів), мистецтвознавства (те ж - за художнім даними мініатюр, орнаменту), хімії (аналіз чорнила і ін фарбувальних речовин), фізики (використання радіоактивних ізотопів для датування органічних матеріалів тощо) та ін Теоретична сторона Палеографія-історія листи, будучи частиною історії культури даного народу, дає наукову основу для практичної її боку - вироблення суми практичних прийомів для безпомилкового читання рукописів, правильної їх датування і т.д. Обидва завдання Палеографія-теоретична і практична - тісно пов'язані між собою.  Основним завданням і кінцевою метою вивченя є повна зовнішня атрибуція тексту: правельне прочитання,реконструкція втрачених текстів,датування тексту,визначення його авторства,зясування достовірності.  Поділ письма на такі 4 типи  1)предметне письмо (заруби,вузлики,шнури,стріли)  2)піктографічне (письмо в рисунках або малюнках)  3)ідеологічне-складна система знаків,що полягає у розчленування графічної фрази на окремі поняття. За кожним поняття закріплюється відповідний малюнок.  4)фонографічне (звукове).Визначають звукові елементи слова,тобто цілі склади чи окремі звуки.

5. Історія палеографії..

.Зв'язок палеографії з іншими історичноми дисциплінами. Як окрема дисципліна палеографія виникла в Європі у XVIII столітті. Уперше термін увів у вжиток французькийучений Б. Монфокон, який виділив її з дипломатики (історична дисципліна, що вивчає форми, автентичність, юридичну достовірність історичних документів і грамот). Палеографія допомагає правильному прочитанню текстів, встановленню часу, місця створення й авторства недатованих, нелокалізованих та анонімних пам'яток, виявленню підробок, підтвердженню автентичності текстів. Спостереження над особливостями письма і практичне застосування їх у різних народів дуже давні. Так, в Українівикриття підробок грамот починається з XV століття. У граматиці Лаврентія Зизанія 1596 року міститься зауваження про особливості кириличної орфографії; в граматиці 1619 року Мелетія Смотрицького — міркування про особливості давньої графіки й правопису. Формування палеографії в Україні відбувалося з XIX століття (праці І. Каманіна та інших). Особливого розвитку вона набула в наш час, чому значною мірою сприяло видання пам'яток української мови, літератури, історії. Сучасна палеографія за системами письма і мовами, які ними користуються, поділяється на грецьку, латинську, арабську, індійську, кириличну (слов'янську), українську, російську, вірменську, грузинську тощо. У слов'янській палеографії залежно від алфавітів, якими писано рукописи, виділяють глаголичну, кириличну і латинськупалеографії. Східнослов'янські рукописи написані, як правило, кирилицею. Кирилична палеографія поділяється, у свою чергу, на східнослов'янську і південнослов'янську. Крім методів і прийомів дослідження власне палеографії (аналіз особливостей літер тощо) тут застосовуються методи й прийоми дослідження інших дисциплін і наук, передусім лінгвістики тексту (аналіз орфографії, мови), мистецтвознавства (вивчення орнаментів, мініатюр), фізики й хімії (датування органічних матеріалів для письма за допомогою радіоактивних ізотопів, аналіз складу чорнила й фарб, використання різного проміння для читання вицвілих текстів або їх частин).

6. Зародження писемності у східних слов'ян. Перші слов'янські азбуки - кирилиця та глаголиця. 

Свідчення матеріальної та духовної культури, іноземні джерела говорять про те, що писемність у східних слов'ян існувала задовго до прийняття християнства. Літописи згадують про укладання договорів з Візантією в Х ст. двома мовами, в тому числі й руською. Знайдені археологом Д. Авдусіним слов'янські письмена на глиняному посуді до пер.пол. Х ст. нагадують кирилицю.  На Русі було два ранньословянських алфавіти - кирилиця і глаголиця.  Глаголиця. Назва глаголиця походить від давньославянського слова глаголити, що означає говорити. Існуючі пам'ятки свідчать, що глаголиця нараховувала 40 літер, 39 з яких служили для відтворення звуків, подібно до кириличного письма. Додатковий знак налатальний використовувався для пом'якшення. У глаголичному алфавіті немає йодованим знаків, подвійних приголосних.  Глаголичне письмо відоме у двох варіантах - круглясте і кутасте. Округлої букви (Київські глаголичні листки") характерні для болгарської глаголиці, а кутасті для хорватської ("Реймське Євангеліє").  Практично глаголиця зникає у ХІІ ст. у більшості слов'ян. Чехи і поляки переходять на латиницю, а східні слов'яни на кирилицю.  Кирилиця. Була створена для церковно-слов'янської мови. Замінила глаголицю, яка використовувалася раніше. Містила декілька невикористовуваних сьогодні літер. Склад первісної кириличної абетки невідомий. «Класична» старослов'янська кирилиця з 43 літер, ймовірно, містить також і пізніші літери (ы, оу, йотовані). Кирилиця включає грецький алфавіт, але деякі суто грецькі літери (ксі, псі, фіта, іжиця) стоять не на своєму початковому місці, а винесені в кінець. Деякі літери кирилиці, що відсутні в грецькому алфавіті, за обрисами близькі до глаголичних. Ц та Ш зовні схожі на деякі літери давніх алфавітів (арамейське письмо, ефіопське письмо, коптське письмо, єврейське письмо, брахмі). Однозначно визначити джерело запозичення наразі дуже складно. Б за обрисами схожа на В, Щ на Ш. Принципи створення диграф у кирилиці (Ы з ЪІ, ОУ, йотовані літери) загалом наслідують глаголичні.

7. Зовнішні ознаки письмових джерел Київської і феодальної роздробленості Русі (ХІ - перша половина ХІV). Матеріалом для більшості письмових пам'яток до XIV ст. служив пергамент, а в побуті вживалася береста. Слово «пергамент» входить до вживання в Російській державі тільки з XVIII ст. У Стародавній Русі він мав особливу назву «хартії» (хартія). З XIV ст. пергамент поступово витісняється папером. Самий тонкий, але міцний пергамент отримували зі шкіри молодих ягнят. Однак для вироблення пергаменту найчастіше використовувалися телячі, баранячі і козлячі шкіри. Їх ретельно промивали, обробляли поташем, чистили внутрішню і зовнішню сторони, натирали крейдою для видалення жиру, обробляли пемзою, розтягували на рамі для просушування і, нарешті, різали на листи. У побуті вживали берест. Знаряддям листи на ній служила металева або кістяна паличка, якою наносили текст. На пергаменті і папері писали чорнилом, що мали на рукописах коричневий або бурий колір. У хімічний склад чорнила входили солі заліза і дубильні речовини. В якості останніх застосовувалися зазвичай так звані чорнильні горішки (нарости на листках дуба). Вживалися також чорнило з сажі і відвару дубової кори. Для просушування написів використовували кварцовий пісок, яким посипали рукопис. Крім чорнила, застосовувалися і фарби, особливо червона, для заголовків або заголовних букв, а іноді і для перших рядків. Звідси відбуваються виразу «червона рядок», «рубрика» (від латинського слова Рубер, тобто червоний). Фарбу (кіновар або сурик) розводили головним чином на яєчному білку, щоб вона була міцнішою. Крім червоною, вживалася зелена або синя фарба, але значно рідше. Лист чорнилом і фарбами не було одночасним процесом. Спочатку писали чорнилом, а для червоних літер і рядків залишалися місця, заповнювали пізніше. Для особливо цінних рукописів застосовувалося золото - листове і твореное. Золоті листочки приклеювалися до пергаменту або папері, а твореное золото вживалося у вигляді фарби і являло собою порошок, змішаний з клейкими речовинами. Срібло в рукописних пам'ятках зустрічається вкрай рідко. На всіх руських рукописах писали попередньо обробленими гусячими, рідше лебединими пір'ям. Спочатку перо »щоб зробити його пружним і видалити жир, встромляли в гарячий пісок або золу, потім кінчик пера очінялі, а в середині робили невеликий розщепів. (Для очінкі вживали складаний ніж, одночасно виконував і роль ластику.)  З XIV ст. пергамент став витіснятися папером. Її привозили з Італії, Франції, Німеччини, а також зі Сходу (Самарканд). З'явився перший італійська папір до кінця XIV ст. витісняється французької, яка набула найбільшого поширення в XV-XVI ст., яка в свою чергу з кінця XV ст. поступається місцем німецької. Спроба налагодити власне Виробництво паперу відноситься до XI-XVIII ст.

8 Характеристика пам'яток писемності Київської Русі і періоду феодальної роздробленості (ХІ-ХІV)

Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.

Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт».

Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.

Усна народна творчість справляла великий вплив на літературу Київської Русі, на її форму, мову і стиль. Особливо це позначилося на історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого рідної землі, намаганням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.

Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є встановлення часу появи першого історичного твору. Вагомий внесок у вивчення давньоруського літописання зроблений українськими вченими. Виникнення першого історичного твору на Русі відноситься ними до раннього часу Так, Б. О. Рибаков вважає, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за часів князя Аскольда (Осколда), тобто починаючи з другої половини IX ст. Це був так званий «Літопис Осколда», відголоси якого збереглися у пізнішому Никонівському літописі.

На думку Д. С. Лихачова, появі давньоруського літописання передувало «Сказання про початкове поширення християнства на Русі» — твір, який ще не мав хронологічної канви і торкався лише церковної історії Київської Русі.

Написання першого літописного зводу на Русі за останніми дослідженнями датується 996—997 pp. Це був історичний твір, в якому підбивалися підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників. Звід, як вважає Б. О. Рибаков, закінчувався словами: «И живяше Володимер по устроенью отьню и дедню».

У 1037—1039 pp. при Софійському соборі у Києві написано літопис, який дослідниками умовно названий Найдавнішим Київським зводом. Його автором, можливо, був згаданий письменник та політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статею, що вміщувала похвалу будівничій та просвітительській діяльності Ярослава Мудрого.

З другої половини XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1072—1073 pp. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Никон приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він уніс до літопису розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. Існує думка, що саме Никон — автор основного тексту літопису 1037—1073 pp.

У 1093—1095 pp. ігумен Іоанн написав звід, названий дослідниками Початковим. У ньому знайшло своє відбиття посилення князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках. Більш ранній з них — Лаврентіївський список «Повісті временних літ» — входить до складу Владимиро-Суздальського літопису, який 1377 р. переписав чернець Лаврентій. В Іпатіївському списку початку XV ст., крім «Повісті временних літ», вміщено ще Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи.

«Повість временних літ» за змістом — складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета Нестора — з'ясувати походження Русі. «Повість» розпочинається історико-етнографічним оглядом. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов'янських племен та географічному опису Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов'язують Русь з іншими країнами, описує шлях «от Грек», а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу — Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов'янських племен та народів, що їх оточують. У ньому вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха своїм дітям та його лист до Олега Святославича, оповідання про осліплення Василька Теребовльського; уривки з перекладних творів: Хроніки Георгія Амартола, «Житія Василія Нового», «Літописця вскоре» Никифора; офіційні державні документи — договори Русі з греками тощо. «Повість временних літ» — це загальноруський літописний звід і літературно-енциклопедичний твір, в якому читач знаходив відповідь на всі питання історії, що його цікавили. Він відбиває ідеологію панівної верхівки Русі — князівську та дружинно-боярську. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Русі у загальноісторичному процесі, пов'язати руську історію з світовою. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються князівські чвари.

9. Основні пам’ятки писемності Київської Русі. Устав та його еволюція. Устав

Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам’ятках (адже книги створювалися найосвіче-нішими людьми), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо.Такі написи називають епіграфічними нам пам’ятками.Ті ж з-поміж епіграфічних пам’яток, що видряпані на поверхні, - називають графіті.

 Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. Дуже цікавим є напис, що його вважають найдавнішим датованим руським записомЗроблено його було 3 березня 1052 р. в тому-таки Софійському соборі.У ньому повідомляється про грім, очевидно, блискавку, що вдарила в Софійський собор.Напис на 16 років старший за знаменитий напис на Тмутараканському камені 1068 р., в якому розповідається про те, як тмутараканський князь Гліб міряв взимку море по льоду від Тмутаракані (сучасна Тамань) до Корчева (Керчі).

 У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах - корчагах, давній цеглі тощо. На пряслицях найчастіше писали імена власників:«Княжо єсть», «Молодило»; на корчагах писали про вміст посудини або називали ім’я його власника.

До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави, як це не прикро усвідомлювати, збереглося дуже мало книг.Найдавнішими з-поміж них є: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє.

Цей почесний список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна.Щоправда, точна дата створення рукопису невідома: вчені датують його 40-ми роками 11 ст.Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники - спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує невеликий розмір) для особистого користування.Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє.Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056-1057 рр.

Остромирове Євангеліє - пам’ятка виняткової мистецької вартості: її сторінки оздоблені зображеннями євангелістів, кольоровими заставками й кінцівками, великими ініціалами.

Деякі рядки тексту написано золотом.• Остромирове Євангеліє призначалося для церковного вжитку, тож має великий формат.З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» - збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.їх збереглося два - 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат - князь Ізяслав.

10. Мистецтво рукописної книги Київської Русі

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.  Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.  Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.  Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в

Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.

11. Матеріали і знаряддя письма в 15-17ст. Палимпсести. Перші руські рукописи на папері Матеріалом для більшості письмових пам'яток до XIV ст. служив пергамент, а в побуті вживалася береста. Слово «пергамент» входить до вживання в Російській державі тільки з XVIII ст. У Стародавній Русі він мав особливу назву «хартії» (хартія). З XIV ст. пергамент поступово витісняється папером.

Самий тонкий, але міцний пергамент отримували зі шкіри молодих ягнят. Однак для вироблення пергаменту найчастіше використовувалися телячі, баранячі і козлячі шкіри. Їх ретельно промивали, обробляли поташем, чистили внутрішню і зовнішню сторони, натирали крейдою для видалення жиру, обробляли пемзою, розтягували на рамі для просушування і, нарешті, різали на листи.

У побуті, як показали розкопки в Новгороді, Смоленську та інших містах, вживали берест. Знаряддям листи на ній служила металева або кістяна паличка, якою наносили текст. Зі змістом і графікою берестяних грамот студент може ознайомитися за книгою В.Л. Яніна «Я послав тобі берест ...» (МДУ, 1975).

На пергаменті і папері писали чорнилом, що мали на російських рукописах коричневий або бурий колір. У хімічний склад чорнила входили солі заліза і дубильні речовини. В якості останніх застосовувалися зазвичай так звані чорнильні горішки (нарости на листках дуба). Вживалися також чорнило з сажі і відвару дубової кори. Для просушування написів використовували кварцовий пісок, яким посипали рукопис.

Крім чорнила, застосовувалися і фарби, особливо червона, для заголовків або заголовних букв, а іноді і для перших рядків. Звідси відбуваються виразу «червона рядок», «рубрика» (від латинського слова Рубер, тобто червоний). Фарбу (кіновар або сурик) розводили головним чином на яєчному білку, щоб вона була міцнішою. Крім червоною, вживалася зелена або синя фарба, але значно рідше. Лист чорнилом і фарбами не було одночасним процесом. Спочатку писали чорнилом, а для червоних літер і рядків залишалися місця, заповнювали пізніше. Для особливо цінних рукописів застосовувалося золото - листове і твореное. Золоті листочки приклеювалися до пергаменту або папері, а твореное золото вживалося у вигляді фарби і являло собою порошок, змішаний з клейкими речовинами. Срібло в рукописних пам'ятках зустрічається вкрай рідко.

На всіх російських рукописах писали попередньо обробленими гусячими, рідше лебединими пір'ям. Спочатку перо »щоб зробити його пружним і видалити жир, встромляли в гарячий пісок або золу, потім кінчик пера очінялі, а в середині робили невеликий розщепів. (Для очінкі вживали складаний ніж, одночасно виконував і роль ластику.) Для письма фарбами використовували кисті. У XVII ст. починають з'являтися і олівці.

З XIV ст. пергамент став витіснятися папером. Її привозили з Італії, Франції, Німеччини, а також зі Сходу (Самарканд). З'явився перший італійська папір до кінця XIV ст. витісняється французької, яка набула найбільшого поширення в XV-XVI ст., яка в свою чергу з кінця XV ст. поступається місцем німецької. Спроба налагодити власне Виробництво паперу відноситься до XI-XVIII ст.

До затвердження в XIX ст. машинного способу виробництва паперу вона виготовлялася вручну наступним способом. Волокнистий матеріал з лляного або конопляного ганчір'я варили з попелом і вапном, промивали і розмелювали. Отриману кашкоподібну мелковолокністую масу занурювали у чан з водою і потім черпали звідти спеціальною формою у вигляді прямокутника з натягнутою на ньому дротяною сіткою. При цьому вода стікала, а маса затримувалася на сітці, і висихала. Злежаний тонкий паперовий шар витягували і піддавали вигладжування та лощенню. Для того щоб аркуш паперу став жорстким і не пропускав чорнило, його занурювали в розчин желатину, що готується з рогів та копит тварин. Зазвичай на сітці форми робили який-небудь малюнок з дроту (два кола, пересічені лінією, кораблик, гусак, рукавичка, орел, ріжок та ін.) У результаті на аркуші залишалося видиме на світ зображення малюнка, зване водяним знаком чи філігранню. Наявність на папері таких знаків служить для історика важливим датуючих ознакою.

Палімпсест (грец. παλίμψηστον, від πάλιν — знову + ψηστός — зіскребений, лат. Codex rescriptus) — пергамент, на якому стерли первісний текст, а поверх нього написали новий.Пергамент був дуже дорогим матеріалом, таким чином люди, які займалися переписуванням матеріалу, намагалися різними способами знизити ціну книг. Тому часто для переписування брали пергамент уже використаний, на якому, на думку автора, містилася неважлива інформація. Старий текст змивали або зішкрібали і на очищених таким чином аркушах писали знову. Такі рукописи і називають палімпсестамиСлов'янських рукописів, написаних на палімпсестах, дуже мало, але в Західній Європі вони зустрічаються досить часто. Особливо широко їх застосовували до початку X століття. У VII столітті використання палімпсестів набуло таке широке поширення, що у 691 році церковний собор виніс з цього приводу спеціальну постанову, що забороняє зішкрібати священні книги. Такі рукописи дуже важливі для дослідників, тому що вони допомагають розкрити невідомі сторінки історії культури і відносин між країнами і народами.

12. Основні пам’ятки писемності 15-16ст. Характерні риси скоропису.

Скоропис - вид кириличного письма, що виник з напівстатуту у другій половині XIV в. [1], вживається зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої в XIX в. з'явився сучасний рукописний шрифт.

Характеризується яскраво вираженим каліграфічним характером, округлістю букв, плавністю їх написання, великою кількістю розчерків, лігатур і скорочень. Зазвичай має дрібне очко рядкових і довгі виносні елементи з розчерками, а також великі прописні. Скоропис насилу піддається переробці в складальну форму через великої кількості розчерків і лігатур. Букви скоропису, частково пов'язані між собою, відрізняються від букв інших видів листи своїм світлим шрифтом. Букви значною мірою виконувалися з подовженнями.

Порівняно з напівстатутом, скоропису притаманне:

скорочення слів; винос букв наверх рядка; пропуск етимологічних -',-ь; в цілому спрощення правопису; відсутність великого юса Ѫ, грецьких букв, діакритичних надрядкових значків придихання і наголоси; варіація форм букв, залежно від їх сусідства; з'єднання букв у слові; розмашисті розчерки пера.

13 Зовнішні ознаки писемних джерел Росії і України 18-20ст

До пам'яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов'янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов'янською і народною.

У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Грамматики словенския правилное синтагма". Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською.¹⁹(посилання першого видання)

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем'янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ-ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже "неживих" літер ( ђ, ы, ъ та ін.).

Найдосконалішим серед словників цього часу став "Лексиконъ славєноросскій и именъ тлђкование...", що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть "проізвольники". "Лексиконъ славєноросскій" відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.

Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у ХVІІ-ХVІІІ ст. Семен Климовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні "світські пісні" створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.

Скоропис – третій за часом тип кириличного письма. Основне завдання скоропису – прискорення процесу писання. Однак цей процес був не однорідним і мав специфічні особливості у різних місцевостях. Півуставне письмо не задовольняло потреб швидкого писання. Вже в XІV ст.. виникають перші елементи скорописного письма, а в XV ст. Скоропис сформувався в окремий вид письма. В XVI ст.. скоропис  все більше входить в канцелярії, витісняючи півустав. Часто найстаріші зразки скоропису XV cт.  неможливо відрізнити від півуставу. Прискорення процесу писання вимагало писати не відриваючи руки, зв’язуючи літери слів. Вводиться багато графічних додатків до основних елементів літер (гачки, спіралі, з’єднуючі лінії). Спостерігається тенденція до спрощення – пропускаються деякі елементи літер. Практикується вписування літер одна в одну. У скорописі багато літер писалося над рядком, крім першої у слові і голосних. Надрядкові літери приймали різноманітне положення – вертикальне, горизонтальне Особливістю скорописного письма є різноманітне написання окремих літер, властиве не тільки окремим «школам» і канцеляріям. Часто один і той же писар в одному документі писав різними способами одну літеру. Скорописне письмо має не лише індивідуальні риси писарів, але в основних своїх типах воно творить окремі письмові школи. Скоропис досяг розквіту у XVII ст. Є.Ф.Карський  виділяє два види скоропису – північноруський і західно- південно руський. Характерні риси північноруського або московського  скоропису: розмашисте письмо, великі широкі літери, навіть в одному тексті нахилені в різні боки. В західно- південноруського скоропису більш рівні, заокруглені, нахилені в один бік. Вони відрізняються і способами написання окремих літер (В,Н, А). Український скоропис XV-XVII  ст.. досліджував І.М.Каманін, скоропис Львівської школи – П. Захарчишина,  Лівобережної України – В.В Панашенко. Розвиток українського скоропису у XV-XVIII ст.. можна поділити на три головні етапи. Перший -  це XV. - сер. XVI ст.  (1569р.). Його називають півуставним скорописом. Літери цього письма невеликі за розміром , видовжені, мають загострені кути. Помітний вплив на це письмо латинського і польського готичного письма. Другий період у розвитку українського скорописного письма  від Люблінської унії (1569р.) до возєднання України з Росією, тісно пов'язаний з розвитком школи, науки, формуванням окремих письмових центрів, окремих письмових шкіл: Київської, Львівської, Острозької, Луцької та ін.  на цьому етапі помітна деяка різниця між українським і російським скорописом. Письмо вертикальне, з легким нахилом вправо. Третій період розпочинається від возєднання  в 1654р. України з Росією. Це етап дальшого розвитку скоропису. У Києві та на Лівобережжі помітний вплив російського скорописного письма. Введення Петром І у 1710р. гражданського шрифту значно вплинуло на розвиток російського скорописного письма  у XVIII ст. Поступово  зникає система надрядкових знаків, зменшується різноманітність , а також кількість виносних літер.  Деякі літери виходять з ужитку. Скорописне письмо розвивається в напрямку уніфікації літер.

14 Мистецтво книги в Україні ХVІ- ХVІІІст

У кінці XV — на початку XVI століття перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федорович. Власне, Іван Федоров (Іван Федорович) який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI століття в Україні відновив занедбане книгодрукарство (імовірно розпочате раніше у Львові - див. Дропан Степан). У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К. Острозького, — одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, — переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний проект — готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К. Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 році «Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що «Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927 друкарських аркушів. Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619), Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

15 Особливостіукр та рос скоропису 18-19 ст

Особливістю скорописного письма є різноманітне написання окремих літер, властиве не тільки окремим «школам» і канцеляріям. Часто один і той же писар в одному документі писав різними способами одну літеру. Скорописне письмо має не лише індивідуальні риси писарів, але в основних своїх типах воно творить окремі письмові школи. Скоропис досяг розквіту у XVII ст. Є.Ф.Карський виділяє два види скоропису – північноруський і західно- південно руський. Характерні риси північноруського або московського скоропису: розмашисте письмо, великі широкі літери, навіть в одному тексті нахилені в різні боки. В західно- південноруського скоропису більш рівні, заокруглені, нахилені в один бік. Вони відрізняються і способами написання окремих літер (В,Н, А).

Український скоропис XV-XVII ст.. досліджував І.М.Каманін, скоропис Львівської школи – П. Захарчишина, Лівобережної України – В.В Панашенко. Розвиток українського скоропису у XV-XVIII ст.. можна поділити на три головні етапи. Перший - це XV. - сер. XVI ст. (1569р.). Його називають півуставним скорописом. Літери цього письма невеликі за розміром , видовжені, мають загострені кути. Помітний вплив на це письмо латинського і польського готичного письма.

Другий період у розвитку українського скорописного письма від Люблінської унії (1569р.) до возєднання України з Росією, тісно пов'язаний з розвитком школи, науки, формуванням окремих письмових центрів, окремих письмових шкіл: Київської, Львівської, Острозької, Луцької та ін. на цьому етапі помітна деяка різниця між українським і російським скорописом. Письмо вертикальне, з легким нахилом вправо. Третій період розпочинається від возєднання в 1654р. України з Росією. Це етап дальшого розвитку скоропису. У Києві та на Лівобережжі помітний вплив російського скорописного письма.

16 Скоропис XVIII - ХІХст

На розвиток графіки російського листи у XVIII ст. великий вплив зробило введення цивільного шрифту (1710 р.). Заміна старого, церковнослов'янської алфавіту новим, цивільним, введення нових арабських цифрових знаків замість буквених сприяли зменшенню різноманіття накреслень літер у XVIII сторіччі. Уніфікація накреслення малих літер, скорочення, а потім і повне витіснення виносних букв, зв'язність листи, поділ тексту на слова і фрази, виділення заголовних літер - ось найбільш характерні риси розвитку російського листи XVIII в.

Графіка більшості літер в цей час все більше наближається до сучасного зображенню, що особливо помітно в скоропису другої Полони століття. Певною мірою цьому сприяла уніфікація ділових паперів, вироблення певного В«ПісарськогоВ» почерку, який особливо характерний для діловодства Росії починаючи з другої половини XVIII в. Для першої половини XVIII століття ще характерна зв'язок скоропису, заснованої на новому цивільному шрифт, з традиціями XVII в. Це проявляється у графіку окремих букв, у вживанні скасованих букв омега і і десятеричная, у виносі букв. Так, поряд з а , накреслення якого більше наближається до сучасного, на початку XVIII ст. вживають а типу грецької альфи. У деяких текстах як першої, так і другої половини століття зустрічаються начерки літери в у вигляді чотирикутника, а також у лежаче.

У першій половині XVIII в. часто зустрічається накреслення букви і у вигляді латинського h . Такий же начерк приймають букви до, л, н . Крім того, літера до приймає форму латинського R

Близька протягом усього XVIII в. до попереднього зображенню буква ж , хоча для петровського часу в якості датується букви можна вказати ж з півколом в його передній частині. Характерною датується особливістю для XVIII в. є вживання ? , для написання якої в XIX в. встановлюються певні правила.

В цілому скоропис XVIII в. досить добре виділяється із загальної маси скорописних текстів округлою формою букв, скороченням варіантів накреслень літер і виносних букв, роздільним написанням слів.

Скоропис XIX століття

Практично вже з другої половини XVIII в. скоропис все більше наближається до сучасного письма. Датується особливостями скоропису XIX в. є спрощення алфавіту. Зникають з ужитку букви В«зелоВ», В«ксіВ», В«псіВ» . Буква В«ятьВ» і раніше вживається, але підпорядковується спеціальним правилам для її листи. Увійшли до вживання букви е, ї, е .

Вивчати скоропис XIX в. можна тільки в тісному зв'язку з відповідними тому часу, граматичними і синтаксичними правилами. У граматиках XIX в. встановлюються певні правила, розвиваючі в основному положення XVIII в., в тому числі і викладені М. В. Ломоносовим в його В«Російській граматиціВ».

У скоропису XIX в. встановлюються правила написання прописних літер. Особисті імена, прізвища, географічні назви, назви народів, титули і чини і т. д. пишуться, як правило, з великої літери. Правило прописних літер поширюється також на такі слова, як бог, цар, імператор і пр.

17. Зовнішні ознаки писемних джерел в Росії і Україні в 18-20ст.

До джерел України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).

18 Художні прикраси у пам’ятках руської писемності

Мініатюри - це живописні зображення, ілюстрували середньовічні книги. В даний час під мініатюрою розуміється картинка малого розміру, або термін - «мініатюра» - просто відповідає поняттю «малий розмір». У зазначеному розумінні терміни «мініатюра» і «мініатюрний» походять від латинського «minimum» - гранично мало. Але в основі книжкового терміну «мініатюра» лежить інше латинське слово - «minium», що означає сурик, червона фарба. Слово «miniatus» означає розфарбований. Таким чином, мініатюра - це барвиста ілюстрація. На Русі для позначення ілюстрованих книг існували свої поняття: «рукопис сряженная», «обряжение» і «лицьова». Перші два терміни ставилися до орнаменту і палітурки, останній - до зображень осіб, тобто до того роду мініатюр, який панував на Русі і був тісно пов'язаний з іконописом.

На мініатюрах, як правило, зображувалися вищі християнські Божества (Ісус Христос, Трійця), автор твору або донатор (від латин. Donatos - дарувальник), головні дійові особи. На вихідних мініатюрах, що розташовувалися перед початком творів, можна побачити і сюжетну сцену, яка містить умовне зображення якої-небудь християнської ідеї (напр., Церква Соборна, Знаряддя Страстей, Голгофський Хрест). У багатьох рукописних книгах містяться цикли мініатюр-ілюстрацій, розміщених на окремих аркушах, всередині тексту, на полях. Вони допомагають більш глибокому і правильному засвоєнню змісту того чи іншого твору (напр. Апокаліпсис, Християнська топографія, Житія святих та ін.). У таких рукописних книгах як Євангеліє або Апостол часто зустрічається традиційний набір мініатюр - це зображення євангелістів і апостолів.

Заставка знаходилася перед початком книги, перед окремими її главами чи тлумаченнями, повчаннями та ін., Будучи свого роду живописно-символічним початком. Сам термін в його старовинної формі зустрічається вже в Архангельському Євангелії 1092. Над однією з заставок написано: «любо заставіце ми ...». А. І. Соболевський в «Слов'яно-руської палеографії» зазначав, що дієслово «заставити» в значенні «прикрасити» читається в записі сербського Мірославова Євангелія кінця XII століття.

Після заставки в книзі звичайно містився заголовок, написаний кіновар'ю (червона фарба на основі окису ртуті), чорнилом, з використанням жовтою і синьою фарб, в найбільш дорогих книгах покриваються золотом. З кінця XIV століття цей заголовок стали виписувати в'яззю - декоративним листом, що зв'язує букви в безперервний орнамент. Написаний кіновар'ю, рідше золотом, прикрашений стилізованими квітами або листям, в'язнів заголовок згодом, починаючи з XVII століття, став замінювати в тексті заставки. При писанні в'яззю каліграфи часто застосовували такі прийоми, як скорочення букв шляхом злиття їх частин (лігатури) або підпорядкування однієї букви інший. І виходило, що в в'язнів рядку літери спліталися, перевіваемих, «наступали» одна на іншу, як би нанизувалися на рядок і робили її вигадливою, помітною, красивою. Прочитати такий заголовок було важко, треба було докласти зусиль. Але зате і назва книги (або твору) запам'ятовувалося міцно.

польові прикраси - візерунки на полях (за термінологією більш пізніх старообрядницьких письмових пам'ятників - квіти). Орнамент не слід змішувати зі слайдами або малюнками (ілюстраціями) у фарбах, часто на особливих аркушах

Найпоширенішим і різноманітним прикрасою рукописної книги стали ініціали (від латин. Initium - початок) - звичайно великі і прикрашені початкові (заголовні) букви (часто в повсякденній мові їх називають буквицями). У рукописних книгах з їх допомогою відзначали початок тексту, глав, читань, співів і т.п. Тому іноді на розгорнутому аркуші могло бути кілька ініціалів. Початкові букви, написані інакше, ніж основний текст, зустрічаються вже в найдавніших грецьких і латинських рукописах V - VI століть. Поступово змінюючись і розвиваючись, ініціали стали згодом одним з найважливіших елементів прикраси рукописи, невіддільним від її змісту. І особливо яскраво цей взаємозв'язок ініціал і тексту проявилася в російській рукописній книзі.

Створюючи ініціал, ізограф або переписувач повинні були пам'ятати, що в основі цього орнаменту - буква і тому необхідно зберегти її накреслення. З одного боку, це стримувало фантазію художника, але разом з тим, даючи загальний малюнок орнаменту, фігура букви вносила і різноманітність у нього. Художній ініціал був одночасно і елементом листи, і елементом прикраси, тісно пов'язаним з графікою письма (статут, полуустав, скоропис). У більшості випадків ініціали виготовлялися перш наступного за ним сатиричного письма. Це помітно там, де переписувач підганяв рядка до виступах і западин орнаментів заголовних букв, яким таким чином підпорядковував лист. Ініціали завжди компактно «вмонтовані» в текст і добре гармонують з усім художнім ладом книги.

Книжковий орнамент був гарний і неповторний. Тому російські рукописні книги лише підтверджують думку про те, що Русь завжди була багата талановитими людьми, що книги любили і шанували і вміли прикрашати і в містах, і в селах.

Завершенням художнього оформлення книги був її палітурка. Він складався з двох дощок, оболоченних шкірою, з орнаментацією, виконаної тисненням, іноді з позолотою. Дошки могли обтягувати полотном (крашенина) або дорогими тканинами, італійськими, турецькими, перськими. Для збереження книг до палітурки кріпилися шкіряні зав'язки або застібки, які іноді ставали творами ювелірного мистецтва. На кришках палітурки по кутах і по середині для оберігання його від пошкоджень поміщалися металеві цвяшки з головками або рясне бляхи, що отримали назву жуків або Жуковін (середник і косинці).

19. Розвиток письма, папір та філіграні на укр.. землях.

Матеріалом для більшості письмових пам'яток до XIV ст. служив пергамент, а в побуті вживалася береста. Слово «пергамент» входить до вживання в Російській державі тільки з XVIII ст. У Стародавній Русі він мав особливу назву «хартії» (хартія). З XIV ст. пергамент поступово витісняється папером.

Самий тонкий, але міцний пергамент отримували зі шкіри молодих ягнят. Однак для вироблення пергаменту найчастіше використовувалися телячі, баранячі і козлячі шкіри. Їх ретельно промивали, обробляли поташем, чистили внутрішню і зовнішню сторони, натирали крейдою для видалення жиру, обробляли пемзою, розтягували на рамі для просушування і, нарешті, різали на листи.

З XIV ст. пергамент став витіснятися папером. Його привозили з Італії, Франції, Німеччини, а також зі Сходу (Самарканд). З'явився перший італійська папір до кінця XIV ст. витісняється французької, яка набула найбільшого поширення в XV-XVI ст., яка в свою чергу з кінця XV ст. поступається місцем німецької. Спроба налагодити власне Виробництво паперу відноситься до XI-XVIII ст.

До затвердження в XIX ст. машинного способу виробництва паперу вона виготовлялася вручну наступним способом. Волокнистий матеріал з лляного або конопляного ганчір'я варили з попелом і вапном, промивали і розмелювали. Отриману кашкоподібну мелковолокністую масу занурювали у чан з водою і потім черпали звідти спеціальною формою у вигляді прямокутника з натягнутою на ньому дротяною сіткою. При цьому вода стікала, а маса затримувалася на сітці, і висихала. Злежаний тонкий паперовий шар витягували і піддавали вигладжування та лощенню. Для того щоб аркуш паперу став жорстким і не пропускав чорнило, його занурювали в розчин желатину, що готується з рогів та копит тварин. Зазвичай на сітці форми робили який-небудь малюнок з дроту (два кола, пересічені лінією, кораблик, гусак, рукавичка, орел, ріжок та ін.) У результаті на аркуші залишалося видиме на світ зображення малюнка, зване водяним знаком чи філігранню. Наявність на папері таких знаків служить для історика важливим датуючих ознакою.

Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

Стосовно походження кирилиці, то вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим. У тих місцях, де слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького алфавіту почали додавати слов'янські літери. Чорноризець Храбр у X ст. згадує у слов'янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI ст. їх налічується 19. Саме це свідчить про еволюційний характер розвитку кирилиці, її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося на всіх слов'янських територіях, у тому числі й на східнослов'янських. Вірогідно, про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві³, яка складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських "Б", "Ж", "Ш", "Щ", які насамперед необхідні для написання таких слів, як "Бог", "Боже", "Божий", "широта" тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних літер "Б", "Ж", "Ш".

За правління болгарського царя Симеона (893—927 рр.) центром слов'янської писемності стало місто Преслав, де протокирилична писемність була остаточно впорядкована й стала тією кирилицею, яка нам відома в рукописних книжках XI ст.

Значно складніша справа з походженням східнослов'янської писемності. Тривалий час її виникнення пов'язувалося з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність на Русі з'явилася значно раніше, чому є переконливі докази, її поява була пов'язана з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь зі столицею — Києвом, під владою якого об'єдналися навколишні племена: поляни, древляни, сіверяни та ін.

Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст.⁴ У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду

20. Використання палеографії на уроках і в позакласній роботі

Оскільки власний метод палеографії порівняно вузьке, ця дисципліна для повірки своїх висновків широко користується допомогою інших галузей історико-філологічних знань. Як ми бачили, особливо важлива для палеограф допомогу лінгвістики. Допомогою історії мистецтв палеограф користується при дослідженні орнаментів і мініатюр, що знаходяться в письмових пам'ятках, а за тісного зв'язку між слов'яно-російської мініатюрою та іконописом він вдається й до вказівок цієї останньої. Допомогою історії палеограф користується, досліджуючи літопис (тобто запис про час написання рукопису) і різні інші записи її (власницькі, вкладні, купчі, продажні, пам'ятні), а одно що згадуються в записах або в самому тексті пам'ятника історичні імена і витягуючи з них дати. Методом дипломатики палеограф користується, повірять формули записів, методом історії літератури - визначаючи склад письмового пам'ятника і час виникнення входять до нього літературних творів. У всіх цих випадках палеограф, очевидно, не обмежується вивченням однієї тільки зовнішньої сторони писемних пам'яток, тобто виходить за межі власного методу своєї науки. Але чиєю б допомогою ні користувався палеограф, він усюди вносить і свій власний метод, він намагається факти історії, літератури, мистецтва привести в найсуворішу хронологічну чи територіальну класифікацію, щоб отримати відповідь на основні питання палеографії: де? і коли?

При цьому палеограф постійно має на увазі, що матеріал, який досліджують науки історико-філологічного циклу, містить в собі численні переживання: орнамент російської рукопису може містити в собі мотиви XIV і XV ст., її текст - статті XI, XII і XIII ст.; або орнамент може мати почасти більш старий південнослов'янської, почасти більш пізній російський колорит, а текст - містити статті сербські, болгарські і росіяни, які виникли не одночасно. Для визначення місця і часу написання палеограф внаслідок цього має зважити всі прикмети і керуватися самої останньої датою: датою самого пізнього з Начерк (тобто буквених накреслень), а так само самого пізнього з художніх мотивів або літературних творів, представлених в рукописі, якщо справа йде про час; самої останньої лінгвістичної датою (тобто говіркою останнього переписувача), якщо справа йде про місце написання. Визначення підробки проводиться тим же способом і є лише окремий випадок відповіді на запитання де? і коли? Так, наприклад, напис (кінця XVI ст.), Яка містить три Начерк е: Є (стародавній), є (середній), Е (пізній), або належить литовсько-російській державі, де Начерк Е дійсно з'являється в кінці XVI ст., або ж цей напис (у тому випадку, якщо сама вона стверджує, що виникла в Московській державі) є підробка, бо в Московській державі Е з'являється тільки в Петровську епоху. Можливий, звичайно, і третій випадок: напис міг бути зроблена в Москві західноросійські або южноруським вихідцем; але поза епохи посиленого південно-західного впливу в Москві (до XVII ст.) Третій випадок став би дуже рідкісною можливістю, яку палеограф зобов'язаний підтвердити прикметами мови, або ізводу, самої написи.

Різні науки історико-філологічного розряду, особливо історія та історія літератури, іноді датують рукопис з такою точністю, яка недоступна для методу палеографії. Так, наприклад, Синодик (книга поминань), що містить у царських поминання писаний першим, найдавнішим почерком ім'я Петра Великого, а другим, пізнішим почерком - ім'я Катерини I, виник, очевидно, між 1725 і 1727 рр.. Місяцеслов, великодній покажчик якого починається з 1672 р., писаний, імовірно, в цьому році чи попередньому. Іноді час точно визначається літописом пам'ятника (тобто записом самого писаря про час написання пам'ятки), яка не містить року, але згадує два історичні особи, співіснування чи спільна діяльність яких тривала деякі роки; такий випадок представляли би документ або напис, що містить поряд імена короля польського Владислава (вступив на престол в 1632 р.) і патріарха Філарета Микитовича (пом. 1633). Збірник, який містить статті відомого письменника, очевидно, писаний не раніше відомого року; примірник житія, що містить зведення про диво 1690 р., очевидно, писаний не раніше цього року і т.д. Таким чином, недатовані рукописи з допомогою допоміжних наук можуть отримати точну дату і збільшити число рукописів певних років.

Зважуючи прикмети пам'ятника - палеографічні, художні, історичні та інші, палеограф порівнює їх і знаходить, що ці прикмети або просто підтверджують один одного, або обмежують одне одного, або один одному суперечать. Так, наприклад, пергамент і особливий почерк, званий статутом, підтверджують один одного, однаково вказуючи на перші чотири століття російської писемності (XI-XIV ст.); Пергамент і почерк, званий півуставом, взаємно обмежують одне одного: пергамент вказує на XI-XIV ст. і максимум на початок XV, а напівустав - на епоху з кінця XIV по початок XVIII ст.; таким чином, разом ці прикмети вказують на кінець XIV і початок XV ст. Взаімоограніченіе візьме є найбільш вигідний випадок для палеограф, так як за цієї умови дата рукописи визначається за все точніше. Суперечності повинні бути примирені яких-небудь вірогідним припущенням. Так, наприклад, пергамент і пізня скоропис суперечать один одному, так як перший вказує на XI-XIV ст., Остання - на XVI-XVIII ст. Це протиріччя примиряється вживанням пергаменту для грамот і в пізній час або ж припущенням, що перед нами запис, зроблений у пізній час на вільній сторінці старої пергаменом рукописи. Іноді дата виявляється старше, ніж можна було б очікувати, судячи по почерку: - це може означати, що перед нами список, що відтворює літопис свого оригіналу. Іноді почерк здається старше дати, яка читається в рукописі: це може означати, що перед нами почерк зникаючого покоління, що рукопис писана старим; знайшовши в літописі, що писарем був ігумен або єпископ, ми знаходимо підтвердження нашої здогадки. Іноді писар навмисне архаізует свій почерк, - якщо він доповнює більш стародавній рукопис, що втратила кілька аркушів, або якщо він копіює дуже древній оригінал. Якщо суперечності непереборні, можна думати про яку-небудь нам неясною випадковості або ж про підробку. В останньому випадку повинні бути знайдені докази підробки, тобто прикмети завідомо наслідувальні, симулюють старовину і в той же час точно видають інше (звичайно - наше) час. Так, наприклад, в рукописі, що бажає здаватися древньою, вживання берлінської лазурі в ініціалах викриває підробленість цих останніх, бо названа фарба знайдена лише на початку XVIII ст. Або в рукописі, яка всіма ознаками вказує на другу половину XVII ст., Літопис початку XVII ст. повинна бути визнана підроблений, якщо виявиться, що в її датою цифра десятків писана по подскобленному і на світ має інший колір, ніж інші цифри. Палеограф прагне також визначити мету підробки, яка може бути юридичною, комерційної, аматорської. У Росії підробки і підчищення дат XVII ст. мають на увазі покупців-старообрядців: змінивши II = 80 в N = 50 або рідше - в К = 20, фальсифікатори перетворюють рукопис з "Никонівському" в "доніконівских". Якщо підробленої здається не окрема цифра, а ціла літопис, необхідна перевірка її формули і змісту. До формули відноситься чергу згадуються фактів (наприклад, в літописі - рік, ім'я государя, ім'я ієрарха ...) і незмінні терміни, в яких позначаються деякі факти (ім'я государеве або боярське - с - вічем, імена чорного духовенства - зовсім без по батькові, ім'я жіноче - з по-батькові на - вна, але навіть боярське жіноче ім'я з назвою за чоловіком на - ва і т.п.). Тут, як і всюди, можуть зустрітися виключення (складні випадки): патріарх Філарет Микитович продовжував титулуватися по батькові в якості іменитого боярина і батька государева. Для повірки формул служать видання записів. Повірка змісту полягає в тому, що дата порівнюється з роками життя згадуваних осіб, їх титули також перевіряються даними історії і т.п.

21. Навести приклади використання палеографії в роботі історика

Оскільки власний метод палеографії порівняно вузький, ця дисципліна для перевірки своїх висновків широко користується допомогою інших галузей історико-філологічних знань - особливо важлива для палеограф допомогу лінгвістики.

Допомогою палеографії історик користується, досліджуючи літопис (тобто запис про час написання рукопису) і різні інші записи її (власницькі, вкладні, купчі, продажні, пам'ятні), а одно що згадуються в записах або в самому тексті пам'ятника історичні імена і витягуючи з них дати. Методом дипломатики палеограф користується, методом історії літератури - визначаючи склад письмового пам'ятника і час виникнення входять до нього літературних творів. У всіх цих випадках історик, очевидно, не обмежується вивченням однієї тільки зовнішньої сторони писемних пам'яток, тобто виходить за межі власного методу своєї науки.

На пряму з П. в роботі історика пов’язані й такі науки, як: хронологія, лінгвістика, або мовознавство, філателія - (вивчення знаків поштової оплати, до яких належать марки, етикетки, ярлики, різноманітні провізорії, поштові штемпелі (календарні й спеціальні погашення), штампи тощо.), вивчення філіграней, зображальних елементів (гравюр, мініатюр і тд.), що роблять вагомий внесок в роботу історика, як фахівця

22

Метрологія - допоміжна історична дисципліна, що вивчає історію складання систем мір, назви одиниць виміру, співвідношення різних мір минулого, а також одиниці обкладення і податкового ліку, тобто одиниці виміру в їх історичному розвитку.

Жодне наукове дослідження чи процес виробництва не може обійтися без вимірювань, без вимірювальної інформації. Ні в кого немає сумніву відносно того, що без розвитку методів і засобів вимірювання прогрес у науці і техніці неможливий.

Саме метрологія постає наукою, котра надає інформацію про економічний стан країн в той чи інший період їх існування. З розвитком метрології можна прослідкувати економічний розквіт чи занепад окремих державних об’єднань.

Наука метрологія, підпорядковує собі таку науку як хронологія, що доводить взаємопов’язаність між собою спеціальних історичних дисциплін і неминучість використання істориком даних лише метрологічного характеру.

23

З розвитком людського суспільства виникли землеробство, скотарство, найпростіші ремесла. Практична діяльність людей вимагала вивчення природи, що їх оточувала, а це вело до появи найпростіших форм обліку і вимірювання. Засоби і одиниці вимірювання системи мір, яку використовували в тих або інших країнах в різні періоди і навіть в різних місцевостях однієї і тієї країни в певний період, вивчає допоміжна історична дисципліна — метрологія. Сюди відносяться міри лінійні, або довжини, міри квадратні, кубічні, місткості та інші, а також грошова міра.

Історичними етапами в розвитку метрології стали: встановлення еталону метра (Франція, кінець XVIII ст.), створення абсолютної системи одиниць (К. Ґаусс, 1832), підписання міжнародної Метричної конвенції (1875), розробка і встановлення в 1960 р. Міжнародної системи одиниць (SI). Сьогодні метрологічні дослідження окремих країн координуються Міжнародними метрологічними організаціями.

До метрологічних понять відносяться різні засоби лічби побутово-господарських товарів, обліку продукції у виробництві та сільському господарстві, народних ремеслах, будівництві тощо. Для більш зручного та докладного вивчення історичної метрології доцільна умовно окреслити її основні напрями: метрологія законодавча (офіційна, нормативна); метрологія народна (традиційна, побутова); метрологія нумізматична (грошовий обіг); метрологія математична (методи обчислювання вимірюваної величини). Всі ці напрями вивчення історичної метрології охоплюють різноманітні аспекти її розвитку і репрезентують цю наукову галузь у комплексі.

Сьогодні зростає роль і значення історичної метрологи, необхідність уніфікації та узгодження вимірів із світовою метричною системою. Вирішенням цієї проблеми опікується Держстандарт України з питань метрології. У 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про метрологію та метричну діяльність», що прийшов на зміну Декрету кабінету Міністрів «Про забезпечення єдності вимірювань в державі», регулює відносини у сфері метрологічної діяльності і спрямований на реалізацію єдиної технічної політики в галузі метрології.

24

Слово "метрологія" походить від грецьких слів: metron (міра) і logos (поняття).

Метрологія - наука про вимірювання, яка включає як теоретичні, так і практичні аспекти вимірювань у всіх га­лузях науки і техніки;

Предмет метрології - методи визначення і контролю показників якості, правила, положення та норми, способи досягнення єдності і точності вимірювань, методи повірки мір та вимірювальних приладів, фізичні величини і одиниці вимірювань.

Об'єкт метрології - засоби вимірювань: міри, вимірювальні при­лади, вимірювальні перетворювачі, допоміжні засоби вимірювань, ви­мірювальні установки та вимірювальні системи, еталони.

Завдання метрології. Основними завданнями метрології є: розви­ток загальної теорії вимірювань, встановлення одиниць фізичних ве­личин і узаконення певних одиниць вимірювань, розробка методик вимірювань та засобів вимірювальної техніки, забезпечення єдності та необхідної точності вимірювань, встановлення еталонів одиниць вимі­рювань; проведення регулярної повірки мір та вимірювальних прила­дів, що знаходяться в експлуатації; випробування нових засобів вимі­рювання тощо.

25 Перші одиниці вимірювання. Необхідність історичного підходу до вивчення мірВ історії розвитку одиниць величин можна виділити кілька періодів.

Самим давнім являється період, коли одиниці довжини ототожнювалися з назвами частин людського тіла. Так, в якості одиниць довжини брали лікоть (довжина ліктя), фут (довжина ступні), дюйм (ширина великого пальця) та ін. В якості одиниць площі в цей період виступали: криниця (площа, яку можна полити із однієї криниці), плуг (середня площа, оброблена за день плугом) та ін.

В ХІV-ХVІ ст. появляються в зв'язку з розвитком торгівлі так звані об’єктивні одиниці вимірювання величин. В Англії, наприклад, дюйм (довжина трьох сухих зернин ячменю), фут (ширина 64 зернин ячменю, поставлених один до одного). В якості одиниць маси були введені гран (маса зерна) і карат (маса боба).

Наступний період в розвитку одиниць величин – введення одиниць, взаємозв’язаних один з одним. В Росії, наприклад, такими були одиниці довжини миля, верста, сажень, аршин; З аршина становили сажень, 500 сажнів – версту, 7 верст – мимо.

Однак зв’язки між одиницями величин були різними у різних країнах, таке різноманіття одиниць величин гальмувало розвиток промисловості, заважало науковому прогресу і розвитку торгівельних зв’язків.

Нова система одиниць, яка як наслідок з'явилася основою для міжнародної системи, була створена у Франції в кінці ХVІІІ ст. В якості основної одиниці довжини в цій системі приймався МЕТР – одна сорокамільйонна частина довжини земного меридіана.Крім метра, були створені ще такі одиниці: АР – площа квадрата зі стороною 10 м; ЛІТР – об’єм рідини рівний об’єму куба з довжиною ребра 0,1 м; ГРАМ – маса чистої води, яка займала об’єм куба з довжиною ребра 0,01 м.

Були введені також десяткові кратні і частинні одиниці: мирна (104), кило (103), гекто (102), дека (101), деци (10-1), санти (10-2), мілі (10-3).Одиниця маси КІЛОГРАМ була визначена як маса 10 дм3 води при температурі 40С.Так як всі одиниці величини виявились тісно зв’язаними з одиницею довжини метром, то нова система величин одержала назву МЕТРИЧНОЇ СИСТЕМИ МІР.

У відповідності з прийнятими визначеннями були виготовлені платинові еталони метра і кілограма: метр представляла лінійка з нанесеними на її кінцях поділками, а кілограм – циліндрична гиря. Ці еталони передали на зберігання національному архіву Франції, в зв'язку з чим вони отримала назви „архівний метр” і „архівний кілограм”

.Історична метрологія вивчає і з'ясовує відповідність реальної величини одиниць виміру, що застосовувались у різних народів на різних етапах історичного розвитку, сучасним мірам метричної системи.Без знання метрології не можна вивчити і правильно тлумачити джерела, що відбивали соціально-економічні відносини, розвиток землеробства, промислів, торгівлі, фінансів, побуту, культури права і т.д.

Один із знавців російської метрології А.І. Нікітський з приводу її значення для розуміння писаних пам’яток зазначав: «Справа в тому, що багато даних, дуже важливих для розуміння внутрішнього побуту відомого народу, збережені для нас пам'ятками інакше, як в зазначенні ваги і міри, які застосовувались в стародавні часи. Якщо б ми були позбавлені знання цих давніх одиниць ваги і міри, то довелось би тепер зовсім відмовитись від будь- якого розуміння вказівок, які знаходимо, а разом з тим і від знатних, дуже важливих розділів історичної науки. Солідні фоліанті що є прикрасою кожної історичної бібліотеки, були б для нас в багатьох випадках книжкою за сімома печатками».

26 Основні одиниці мір в Київській Русі

У Київській Русі, судячи з ряду джерел, а головне з опису подорожі ігумена Даниїла на початку XII ст. в Палестину («Хождение игумена Даниила в Святую землю»), існували такі міри довжини: верста, або поприще,— 750 сажень, трохи більше 1 км; сажень — 3 ліктя, близько 1 м42 см; лікоть — 2 п'яді — від 45 до 47 см; п'ядь — півліктя.

Проте ці одиниці виміру відстані у стародавній Русі були дуже нестійкими і неточними. Навіть тоді, коли одна й та сама за назвою одиниця виміру зустрічається в різних джерелах, вона має неоднакову величину.

Дуже часто зустрічається в джерелах, наприклад, така одиниця виміру відстані, як поприщеУ Київській Русі користувались і іншими мірами довжини, зустрічається наприклад, таке визначення, як перестріл — відстань, що її пролетить стріла, пущена з лука. У різних актових матеріалах вказувалось, що у Київській Русі користувалися такими мірами ваги: гривна (одночасно була і ваговою і грошовою одиницею) і півгривна — 96 або 48 золотників, близько 409 або 204 г; золотник; берковець- 10 пудів. Проте, як вказує Н.В.Устюгов у своїй статті «Очерк древнерусской метрологии» стародавні джерела не дають можливості установити точне співвідношення між усіма цими ваговими одиницями, тобто гривнею, гривенкою, пудом і берковцем. Дуже різноманітними були міри рідких і сипких тіл. У літописі за 997 р згадуються такі міри рідини: кадь, відро, лукно та корчага. Ми до цього часу ще незнаемо точної місткості цих одиниц, крім відра і каді.

27 Одиниці виміру в Київській Русі у 2 пол 11-13ст

Міри довжини. Три основні староруські міри носять назви частин тіла або руху рук: п'ядь, лікоть і сажень. Сажень дорівнював трьом ліктям або шести п'ядям. На Русі вживалися два види п'ядей: мала п'ядь (від великого до вказівного пальця), яка дорівнює 19 см, і велика п'ядь (від великого пальця до мізинця), яка дорівнює 22— 23 см і також називається чвертю. Поширеною була також «пядь з куверком». До малої п'яді додавалася ще довжина двох або трьох суглобів вказівного пальця. У першому випадку виходило 27, а в другому — 31 см. Міра в 27см — найбільш поширений формат цегли XII ст., книг, ікон і архітектурних деталей. Ліктем називалася відстань від кінця витягнутого середнього пальця руки до ліктьового згину, яке зазвичай дорівнювало приблизно 46 см.

Міри площ і рідин. Джерела, по яких можна вивчити міри площ, що вживалися в Київській Русі, відрізняються великою невизначеністю свідчень. У статті 9 «Пространной Правды» йде мова про плуг як земельну міру, але розміри його не указуються. Далі мовиться про те, що на два плуги висівалося 16 кадей ростовських і урожай, очікуваний від цього посіву, дорівнював 100 копицям іржі. У джерелах XVI ст. вказується, що кадь вміщує 7—10 пудів. Вважають, що стародавня кадь вміщала близько 14 пудів іржі. У «Русской Правде» згадується також половник, як міра сипучих тіл. Найбільш дрібними мірами сипучих тіл були уборок і лукно, але їх розміри не відомі. Припускають, що лукно вміщало близько 60 фунтів, тобто 24—25 кг Як міра рідини згадується ведро (ст. 7). Вважають, що стародавнє ведро вміщало 9—10 л води. Одиницею вимірювання рідин була також кочарга, але її місткість не встановлена.

Міри ваги. Найбільшого розвитку староруська метрологія досягла в області вагових одиниць. Походження російської гривны і її ваги переконливо розкривається в роботах І. І. Кауфмана. Він вважає, що в Стародавній Русі були гривны вагою або в 96, або в 48 золотників, тобто вага їх складала або 409 (512), або 204 (256) г. Якщо прийняти цю думку, то отримається, що староруська гривна цілком відповідає фунту (96 золотників). У інших джерелах цього періоду (наприклад, в договорах Олега і Ігоря з Візантією) згадується також золотник, проте не зовсім зрозуміло, що мається на увазі — позначення ваги або назва золотої монети. Згадки про пуд і берковце такі ж невиразні, як і відомості про золотник. Їх ваговий зміст в даний час обліку не піддається. Під «пудом» навіть не завжди малася на увазі певна одиниця ваги, іноді мався на увазі прилад для зважування.

28 Одиниці вимірювання на українських землях в часи польсько-литовського панування

Воло́ка — ділянка землі, що становила 30 морґів (близько 16,8 га), була мірою феодальних повинностей. Сформувалася в результаті так званої «волочної поміри» в Польщі, Литві, Білорусі та в Україні в 16-17 ст.

Морг (нім. Morgen, пол. Morga, Morg, Jutzyna) — середньовічна загальноєвропейська одиниця виміру площі ґрунту, переважно у рільництві для вимірювання земельних наділів (має стільки-то моргів поля). У давнину визначала площу, яку одна людина здатна зорати, скосити одним запрягом коня протягом світлового дня. В залежності від місцевосці, грунту, запрягу становила 0,33-0,17 гектара. Використовувалась з XIII ст. на землях України, що належали до польського королівства, Литовського князівства та у Західній Україні до 1939 р., тепер неофіційна.

Слово Морг польсько-литовського походження, запозичене з німецької мови, де 1 лан (волока) мав 30 моргів; франконський лан мав 48 моргів. Дорівнював звичайно 0.57 га (прусський морг — 0.2553 га).Прут — одна з найдавніших земельних мір в народній метрології.

Лінійними прутами відміряли парцелі при розплануванні міст на магдебурзькому праві. Так у Львові довжина парцелі становила один шнур, а ширина два прути. При розплануванні міста використовували систему мір, де прут становив 4,32 м, шнур 43,2 м. У прийнятій системі мір 2700 прутів квадратних рівнялись 270 шнурам чи 90 моргам. Прут у франконському лані становив 225 на 270 ліктів.

29. Поступова уніфікація мір в Московській державі

З створенням централізованої Московської держави великі князі намагалися вста-новити загальнодержавні міри, що були обов’язковими для використання по всій країні. Зокрема, відомий спеціальний Указ Івана Грозного — так звана «Двінська грамота». У грудні 1550 р. цар відправив старостам, сотським та целовальникам на Північну Двину мідну осьмину (міра для сипучих речовин), наказавши зробити з неї «запятнані» (тобто клеймовані) дерев’яні копії для міських вимірників. З цих копій, у свою чергу, знімалися інші, а зразок, що було надіслано з Москви, залишався як контрольний еталон. Подібні еталони розсилалися й по інших містах. Відзначаються також конкретні стандарти з ме-тою підвищення якості продукції, засновані на єдності величин. Зокрема, були запрова-джені стандартні калібри — кружала — для вимірювання гарматних ядер з метою підви-щення їх якості і таке інше. На початку XVII ст. в Росії приймається «Торговий устав»

Промислова стандартизація в Росії почалася з часів правління Петра І. Вже в пер-шому зібранні законів Російської імперії був уміщений Указ, який свідчив про запрова-дження в Росії елементів стандартизації та взаємозамінності. Стандартизацію використо-вували при виробництві військової техніки, сільськогосподарської сировини, продуктів харчування, зведенні будинків, а також у будівництві флоту. Так, під час створення фло-ту для Азовського походу як зразок була використана галера, за якою були виготовлені ще 22 галери. У 1694 р. галеру-еталон було доставлено до села Преображенське під Мос-квою, і там на лісопильному заводі було вироблено окремі частини для усієї серії суден. Готові частини транспортувалися до Вороніжу на корабельню, де з них складали судна. Водночас із будівництвом суден було уведено єдину термінологію їхніх частин. Це уні-кальне на той час будівництво тривало протягом двох років.Якщо прокоментувати цю подію в сучасній інтерпретації, то це був типовий випа-док серійного виробництва стандартних суден, виготовлених за контрольним зразком.У петровські часи деякі елементи стандартизації виявилися й в архітектурі. Коли будували солдатські слободи, було наказано розташовувати будинки за однією лінією для того, щоб вулиці пересікали одна одну під прямим кутом. Креслення, що збереглися, свідчать, що солдатські двори були типовими будівлями. Особливої ваги Петро І надавав якості та стандартизації зброї. В Указі царя від 15 лютого 1712 р. сказано: «А ружье дра-гунское, так и солдатское, также и пистолеты, когда будет повелено, делать одним кали-бером». Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.

У 1736 р. Сенат дійшов висновку щодо утворення Комісії вагів та мір, яка визначи-ла нормальну довжину аршину та рекомендувала згідно з нею виготовляти по всій росій-ській імперії інші аршини. Серед сипучих речовин зразком став четверик московської великої митниці. А для рідин — відро московського Каменомостського пітейного двору. Одинадцять років працювали майстри Петербурзького монетного двору над виготовлен-ням бронзової золоченої фунтової гирі, що в єдиному екземплярі протягом майже ста ро-ків була державним еталоном російських мір ваги. На Сестрорецькому заводі за вказів-кою Комісії були виконані еталонні ваги.Впровадження національних стандартів та єдиних вимог до якості продукції в Ро-сійській імперії ускладнювалося через велику кількість іноземних концесій, власники яких, як правило, запроваджували свої стандарти. Зокрема, таке положення справ при-звело до розповсюдження в країні трьох систем вимірювання: старовинної російської (аршин, фунт), британської (дюйм) і метричної (метр), що перешкоджало розвитку стан-дартизації. Це, зрозуміло, ускладнювало виробництво продукції та контролю її якості.

30. Російські і українські міри ХVІІІ - початку ХХ ст.

Вдосконаленням мір та впорядкуванням їх точності в Російський імперії систематично почали займатися тільки з XVIIІ століття. Указом від 1835 року «Про систему російських мір і ваги» було закладено основу російської системи вимірювання, а в Санкт-Петербурзькій фортеці в одному з особливих приміщень зберігалося нове зібрання еталонних мір довжини, місткості рідких і крихких тіл та вагових одиниць. За цими еталонами були виготовлені і розіслані в губернії Росії вивірені копії аршина, відра, четверика, фунта.

На поч.. 18 ст. в укр.. метрології намітилась тенденція до заміни вимірювання зважуванням. тютюн пакувався у в’язкі папуші, папуші були не точною мірою. сіль з Коломиї формували в невеликі бруски(гуски- лівобережна укр.),(стовпки-правобережна)стали мірою солі. Дуже дорогим продуктом був цукор. Він надходив в мірах- головах, якими і продавався. Вага голови цукру становила 2-3 цукри.

Головними ланками були пуд, фунт, берковець, безмін.найчастіше застосовували місцевий фунт(393фунти- 13г). пошир. російський стандарт фунта. На лівобережжі для зважування різних предметів застосовували безмін. Найбільший безмін визначав вагу предметів до 2 пудів. В 2 пол. 17-18 ст використовували волоки і морги, волока ділилася по систем. 2, 3. 4-ох. У сел.. землеволодіннях волока мала назву чвертка, а 4 волоки-служба. Гон- для вимірювання зем. Ділянок. Частіше ця назвавживалася в множині-гони.

31. Метрична система мір срср

В СРСР реформа переходу до метричної системи почалась у 1927 р. і була завершена лише у 1932 році.застосування метричної системи мір в СРСР стало обов'язковим згідно з постановою РНК СРСР від 21 липня 1925 року. 

32. Метрична система мір та її запровадження в срср

Основним завданням Головної Палати Мір та Ваги, яка постала на місці заснованої Д. Менделеєвим в Хар­кові ще в 1901 р. Повірочної палати мір і ваги, стало “обеспечение на всем протяжении УССР единообразия, верности и взаимного соответствия всякого рода мер, размеров, измерительных и контрольных приборов, применяемых в науке, технике и всех от­рас­лях народного хозяйства”. Фактично ж у перші ро­ки існуванняцієї установи її нагальним завданням стало впровадження метричної системи мір, серед важливих цілей провадження якої, за словами Д. Менделєєва, була “загальна користь і майбутнє бажане зближення народів”. В Україні на початку 1920-х років ця міжнародна сис­тема мір не була загальноприйнятою. Перші кро­ки з її законодавчого впровадження на території підросійської України відносяться до 4 червня 1889 року, коли спеціальним законом Російської ім­пе­рії було дозволено застосовувати метричну систему поряд із традиційними російськими мірами ваги, довжини та об’єму. Після Лютневої революції Тим­ча­совий уряд готував повне переведення на метричну систему, однак впровадити рішення в життя не встиг. 14 вересня 1918 року був ухвалений декрет РНК РСФРР про запровадження метричної сис­теми в якості обов’язкової. Перехід на нову систему мав відбутися до 1 січня 1922 року. Однак зробити цього не вдалося, і декретом РНК РСФРР від 29 травня 1922 р. термін остаточної заміни ро­сійсь­ких мір дов­жи­ни метричною системою відсунено з 1 січ­ня 1922 р до 1 січня 1927 року. В масштабах нового державного утворення — СРСР — мет­рична система мір формально стала обов’язковою за постановою РНК СРСР від 21 липня 1925 р.

Нову систему мір влада всіляко популяризувала, до­водила її економічну корисність. Приміром, в ка­лен­дарі комсомольця на 1925 р. зауважувалося: “Увесь світ її визнав як найдосконалішу систему ви­мі­ру. Що цю систему корисно вживати, нау­ко­во до­казано, а практично вона існує більш, ніж 100 ро­ків по всіх культурних країнах. Коли ми обо­­в’яз­ково заведемо метричну систему, то зник­не ба­га­то непорозумінь, не треба буде порівнюючих таблиць і взагалі збережемо часі працю, що даремновитрачали, вираховуючи іменовані числа. 

33 Використання матеріалу з метрології в роботі історика, зокрема у шкільному курсі історії, в позакласній роботі вчителя.

Поряд з метрологією формувалися теоретичні основи вимірювальної техніки в цілому та окремих видів вимірювань, наприклад, електричні, оптичні, механічні. Нові засоби вимірювальної техніки розробляються на основі сучасних досягнень у галузі математики, фізики, радіоелектроніки, біології, теорії автоматичного управління, теорії зв'язку тощо. Перелічені галузі науки у свою чергу використовують досягнення теорії вимірювань, метрології, вимірювальної техніки. Так, спеціалісти обчислювальної техніки розробляють аналогово-цифрові перетворювачі, вимірювальні комутатори і відповідне метрологічне забезпечення.

До недавнього часу засоби вимірювальної техніки обмежувалися показувальними та автоматичними приладами для вимірювання окремих технологічних параметрів. В останні роки у зв'язку з різним рівнем інтенсифікації і автоматизації сучасних технологічних процесів підхід до вимірювань суттєво змінився. Виникла потреба у своєчасному одержанні, опрацюванні й записах потоків вимірювальної інформації, що зумовило виникнення інформаційно-вимірювальних систем, здатних відтворювати на екранах дисплея повну інформацію про стан об'єкта, давати поради оператору, відображати значення того чи іншого параметра і прогнозувати подальшу його зміну.

34. Навести приклади використання матеріалу з метрології в роботі історика

Метрологія має важливе значення для науково-технічного прогресу, оскільки без вимірювань, без постійного підвищення їх точності неможливий розвиток жодної з галузей науки і техніки. Завдяки точним вимірюванням стали можливими численні фундаментальні відкриття. Наприклад, вимірювання густини води з підвищеною точністю обумовило відкриття у 1932 р. важкого ізотопу водню — дейтерію, мізерний вміст якого у звичайній воді здатний збільшувати її густину.

Розвиток науки і промисловості стимулював розвиток вимірювальної техніки, а удосконалення вимірювальної техніки, у свою чергу, активно впливали на розвиток багатьох галузей науки і техніки.

Жодне наукове дослідження чи процес виробництва не може обійтися без вимірювань, без вимірювальної інформації. Ні в кого немає сумніву відносно того, що без розвитку методів і засобів вимірювання прогрес у науці і техніці неможливий.

Науково-технічний прогрес прямо пов'язаний з інтенсивним розвитком метрології і точних вимірювань, необхідних як для розвитку природних і точних наук, так і для створення нових технологій та вдосконалення засобів технічного контролю. Все це ставить перед метрологією низку важливих і невідкладних завдань

35. Навести приклади практичного використання метрології в роботі історика Актуальною сьогодні є проблема розробки інтелектуальних датчиків і на їх базі систем автоматичного контролю, прогнозування та діагностики складних технологічних процесів та наукових досліджень.

Як наукова основа вимірювальних систем метрологія повинна забезпечувати надійність, достовірність і правильність вимірювальної інформації, а також законодавчо регламентувати єдність вимірювань у державі, єдність методів і одноманітність засобів контролю за технологічними процесами і продукцією. Метрологія, узагальнюючи практичний досвід вимірювань, регулює розвиток вимірювальної техніки та методів вимірювань.

Одним із важливих завдань метрології є впровадження методів кваліметрії для контролю за якістю виготовлюваної продукції, особливо продукції харчових виробництв.

36. Предмет і завдання історичної хронології. Вітчизняні дослідження з історичної хронології

Історична хронологія вирішує комплекс завдань, серед яких — вивчення систем літочислення різних народів в історичному розвитку та встановлення співвідношення між ними, розробка методики переведення дат різних календарних систем на сучасну систему літочислення, визначення й уточнення дат окремих історичних джерел і подій.

Як наукова дисципліна хронологія бере свій початок у XVI ст., хоча потреба вимірювати час виникла у глибоку давнину. Вже первісні люди фіксували послідовно повторювані явища природи: зміну дня і ночі, фаз місяця, пір року. Розробкою питань хронології займалися у найдавніші часи в Єгипті, Месопотамії, Китаї. Величезний внесок у розвиток хронології зробив олександрійський астроном Созіген (І ст. до н. е.), який розробив варіант календаря, що дістав назву юліанського і ліг в основу сучасного літочислення.

Нова календарна система була запроваджена у 1582 р. Вона дістала назву григоріанської, оскільки ініціатором її проведення був папа Римський Григорій XIII. Необхідність її застосування обґрунтував французький вчений Ж. Скалігер у своїй розробці "Нова праця про поліпшення лічби часу" (1583 p.). Однією з ранніх хронологічних праць на Русі були "Хронологічні статті" Кирика Новгородця, в яких розкривалися такі поняття, як тривалість року, початкова точка відліку часу (тобто ера), поділ року на місяці, тижні та ін. Високого рівня розвитку ця наука досягла наприкінці XIX — на початку XX ст. Саме в цей період німецькими вченими Х.-Л. Іделером та Ф. Гінзелем були розроблені її теоретичні засади, опубліковані довідники, таблиці, формули та інші засоби для перекладу дат, визначення днів тижня і перехідних свят. В Україні розвиток хронології як самостійної науки припадає на XX ст. Об'єктом дослідження вітчизняних учених (С. Заремба, О. Мацюк, В. Стрельський, П. Титаренко та ін.) були проблеми, пов'язані з визначенням календарних систем, у тому числі й народних календарів, календарних реформ та стилів, уточнення дат за астрономічними явищами, переведення дат на сучасне літочислення тощо. Досліди вчених зумовили появу джерелознавчих розробок з використанням матеріалу з хронології та застосуванням спеціальних методів опрацювання окремих джерел, уточнення багатьох дат і подій, зокрема особливостей та наслідків проведення календарних реформ, технології визначення свят, пасхалій тощо.

Пошуки досконалого структурування історичного джерелознавства продовжуються. Вони стимулюють нові теоретичні дослідження і розширюють спектр проблем, вирішення яких є справою майбутнього. Необхідно знайти оптимальне співвідношення теорії і практики джерелознавства, що загалом сприятиме збагаченню джерельної бази і кращому використанню джерельної інформації.

37. Типи календарних систем і основні види ер.

Календа́р (від лат. calendarium — боргова книжка) — термін, що може використовуватися, в залежності від контексту, в різних значеннях: система відліку днів і довших відрізків часу, що базується на 2 періодичних астрономічних явищах: циклі зміни пір року, пов'язаних із обертанням Землі навколо Сонця і зміні фаз Місяця.

Слово календар походить від лат. сalendae, цим словом римляни називали перші і останні числа місяця. Відповідно, боргові списки зі строками сплати боргів називались лат. calendarium.Календар — ритм, що являє собою вираження внутрішніх особливостей, якими одна культура відрізняється від іншої. Природно, що ставлення до часу всередині окремо взятої культури позначається насамперед на календарі. Однак календар є не тільки ритмом часу, але й ритмічною пам'яттю людства. Найдавніші з календарів, такі як cонячний календар Давнього Єгипту або сонячно-місячний календар Вавилону з їх періодично повторюваними циклами релігійних свят, завжди переслідували мету — бути надійними хранителями пам'яті про те, що лежало в першооснові кожної з культур.

Єгипетський календар. У долині Нілу був створений календар, що проіснував разом з єгипетського цивілізацією близько 4-х тисячоліть. Походження цього календаря пов'язане із Сіріусом — яскравою зіркою тропічного небосхилу, оспіваною багатьма поетами. Сонячний календар древніх єгиптян лежить в основі літочислення всього Старого Світу, аж до теперішнього часу.

Проміжок часу між двома геліакічними сходженнями Сіріуса (Сотіс), що збігалися в Давньому Єгипті з літнім сонцестоянням та передували розливу Нілу, складає 365,25 доби. Однак у довжину свого року єгиптянами було покладено ціле число днів — 365. Таким чином, за кожні 4 роки сезонні явища випереджали календар на 1 добу. За відсутності високосних років, Новий рік проходив за 1460 (365 × 4) років усіма сезонами й повертався на початкове число. Період у 1460 років називався сотичним періодом, циклом, або Великим роком Сотіса.

Юдейський календар. Мозаіка єврейського календаря із зодіаком та еллліністичними мотивами в синагозі Бейт Альфа, VI століття, Північний Ізраїль.

Юдейський календар — водночас релігійний і офіційний світський календар Ізраїлю. Являє собою комбінований сонячно-місячний календар. Роки обчислюються з початку створення Всесвіту, яке, згідно з юдаїзмом, відбулося в 3761 році до н. е. — перший рік світу (Anno Mundi). Наприклад, 2010 рік за григоріанським календарем відповідає іудейському 5771 року. Ізраїльський народ вів відлік часу за місяцем, і кожний молодий місяць був початком нового календарного місяця. Тому тривалість одних місяців була 29 днів, інших — 30 днів. Через те, що рік за місяцем відставав від року за сонцем на 11 днів, євреї через кожні 3 роки на 4-й після 12-го місяця Адара додавали 13-й (у 29 днів) і називали його Ве-адар, Адар-II або Адар-додатковий.

В юдаїзмі календар відіграє вкрай важливу роль, визначаючи часові границі постів і свят. Кожний ритуальний період розраховується аж до хвилини. Порушення цих границь веде до опоганення законів Тори, покаранням за недотримання яких у часи існування Єрусалимського Храму була смерть.

Китайський календар. Східний (китайський) календар, який діє вже кілька тисяч років у В'єтнамі, Камбоджі, Китаї, Кореї, Монголії, Японії та в деяких інших країнах Азії, був складений в середині третього тисячоліття до нашої ери. Цей календар являє собою 60-річну циклічну систему, що утворилася в результаті об'єднання:

- дванадцятирічного циклу («земні гілки»), за кожним роком якого було закріплено назву тварини,

- десятирічного циклу «стихій» («небесні гілки») — дерево, вогонь, земля, метал, вода.

Кожна з яких відповідала двом циклічним знакам «інь і янь», які уособлюють чоловічий і жіночий початок (тому в китайському календарі йдуть підряд роки, що відповідають різним тваринам, але одній стихії).

Китайський календар не рахує роки в нескінченній послідовності. Роки мають імена, які повторюються кожні 60 років. Історично, роки відраховуються з початку вступу імператора на престол. Ця традиція була скасовано після революції 1911 року. Згідно з китайською традицією, перший рік правління напівміфічного Жовтого імператора Хуан-ді припав на 2698 рік до н. е. Альтернативна система заснована на тому, що перший історичний запис про початок 60-річного циклу був зроблений 8 березня 2637 до н. е.. Ця дата вважається датою винаходу календаря, і всі цикли відлічуються від цієї дати.

Японський календар. Японське літочислення — китайський винахід. Кожен імператор Японії, сходячи на престол, стверджував девіз, під яким буде проходити його правління. У стародавні часи імператор іноді міняв девіз, якщо початок правління було невдалим. Початок дії девізу вважався першим роком нового правління, починалася нова епоха. Усі девізи унікальні, тому їх можна використовувати як універсальну шкалу літочислення.

За часів Реставрації Мейдзі (1868 року) була введена єдина система японського літочислення, що бере свій початок з 660 року до н. е. — легендарної дати заснування імператором Дзімму японської держави. Активно ця система використовувалася тільки до кінця Другої Світової війни.

Ніяка достовірна і однакова хронологія не можлива без ери, тобто без ліку років від певного дня, який визнається вихідним, відправним моментом у рахунку. Ера необхідна, щоб визначити місце події у часі. Для визначення місця події в часі слід вказати його співвідношення з іншими подіями. Для того, щоб позначити подія в часі, тобто вказати рік, треба мати якийсь відправний момент, від якого виробляється рахунок. Поняття ери складається дуже повільно, лише з появою регулярних погодних записів найважливіших історичних подій, з появою хронік і літописів.

У первісних народів поняття ери знаходилося в зародковій формі. Рахунок вівся від якого-небудь пам'ятної події. Стародавні єгиптяни і вавілоняни рахунок вели за царювання. В Ассирії протягом довгого часу події датувалися по вищим чиновникам, в Римі - по консулам, в Афінах - по архонта.

Всі існуючі в історії ери мали умовне значення. Одні з них виходили з реальних історичних подій, інші-з міфічних, легендарних. Найбільш древньої істор ерою, за якою рахунок років ведеться від реального історичної події, вважається ера Набанассара, прийнята у вавилонян. Еру Набанассара використовував єгипетський учений Клавдій Птолемей, завдяки чому вона стала широко відомою.

Ера Селевкідів пов'язана з битвою при Газі, де здобув перемогу сирійський цар Селевк. Ця ера використовувалася у Вавілонії, Сирії та Палестині. Від реальної події відбувається ера Діоклетіана, яка веде рахунок від часу воцаріння імператора Діоклетіана (284 г). Ця ера широко використовувалася в Середні століття і пізніше. Найпоширенішою легендарної ерою була ера «від заснування Риму». Підстава Рима належить до 753 р. до н.е. Ера від заснування Риму застосовувалася західноєвропейськими істориками до 18 ст.

Фіктивними ерами, в основі яких лежить міфічне подія, є так звані «світові ери». Відправним моментом в рахунку років по «світовим ери» прийнято вважати створення світу Богом. «Світові ери» знайшли найбільше поширення серед народів, що прийняли християнство. Укладачі «світових ер» намагалися придумати замість різноманітних світських ер одноманітну релігійну еру. На підставі біблійних даних обчислювалося час, що минув від створення світу. Але церковники не могли прийти до єдиної думки. Існувало не менше 200 «світових ер», найдовша ставилася до 6984 до н.е., а найкоротша - до 3483.

Найбільшого поширення набули три «світові ери»: Олександрійська, Антіохійська і візантійська. Олександрійська ера була популярна в Греції і вживалася навіть в 20 в. у деяких християнських народів (копти). Ця ера відносила створення світу до 5501г. до н.е.. Антіохійська ера, підтримувалася антіохійського патріарха, відносила створення світу до 5969г. до н.е. Обидві ери були витіснені візантійської ерою, прийнятою в 7 в. греками. Візант ера відносила цю подію до 5508г до н.е. була поширена у Візантії.

Фіктивної ерою є і наша сучасна ера, яка веде рахунок від народження Христа. Ера була запропонована римським монахом Діонісієм Малим в 525 р. у зв'язку з обчисленням пасхалій. Діонісій не мав рішуче ніякими точними даними про час народження Ісуса Христа. Дата була їм прийнята умовно. Діонісій вирахував рік народження Христа за допомогою розрахунків, нічого спільного не мають з наукою. Ера Діонісія поширюється на Заході з 6 в. До 19в. її прийняли у всіх християнських країнах. Прийняття ери, запропонованої Діонісієм, було пов'язано з необхідністю використання його великодніх таблиць.

В даний час ера від Різдва Христова стала абсолютною шкалою для фіксування історичних подій у часі. Всі дати подій, що відносяться до часу до розробки Діонісієм ери від різдва Христового і до прийняття Юліанського календаря в 46 р., переводяться на цю еру і на Юліанський календар.

38. Поняття календаря, ери, календарного стилю. Види ер.

Календа́р (від лат. calendarium — боргова книжка) — термін, що може використовуватися, в залежності від контексту, в різних значеннях: система відліку днів і довших відрізків часу, що базується на 2 періодичних астрономічних явищах: циклі зміни пір року, пов'язаних із обертанням Землі навколо Сонця і зміні фаз Місяця.

1) Ера — час від першого року за календарем дотепер. 2) Ера - новий період розвитку, що починається визначною подією. 3) Ера християнська (наша, нова) — сучасна міжнародна система літочислення.

Календарний стиль – форма ведення літочислення в різних державних об’єднаннях до запровадження єдиного методу літочислення. У стародавній Русі до кінця XVII ст. новий рік починався не з січня, як в даний час, а з березня (як у стародавньому Римі) чи з вересня (як у Візантії). Тільки за Петра I, з 1700 р., одночасно з переходом на еру від "різдва Христового" було вирішено початком року вважати 1 січня. До Петровської ж реформи існувало два основних календарних стилю, відмінних від сучасного: березневий, згідно з яким новоріччя (подібно римському звичаєм) припадало на 1 березня, і вересневий (запозичений з Візантії) з новоріччя, падаючим на 1 вересня. Самі терміни "березневий, вересневий рік", "березневий, вересневий стиль" не зустрічаються в джерелах, а належать пізнішим дослідникам. До 1492 (7000) року, як вважають дослідники, обидва стилю існували паралельно. З 1492 завойовує переважання вересневий стиль, що витісняє березневий.

Всі існуючі в історії ери мали умовне значення. Одні з них виходили з реальних історичних подій, інші-з міфічних, легендарних. Найбільш древньої істор ерою, за якою рахунок років ведеться від реального історичної події, вважається ера Набанассара, прийнята у вавилонян. Еру Набанассара використовував єгипетський учений Клавдій Птолемей, завдяки чому вона стала широко відомою.

Ера Селевкідів пов'язана з битвою при Газі, де здобув перемогу сирійський цар Селевк. Ця ера використовувалася у Вавілонії, Сирії та Палестині. Від реальної події відбувається ера Діоклетіана, яка веде рахунок від часу воцаріння імператора Діоклетіана (284 г). Ця ера широко використовувалася в Середні століття і пізніше. Найпоширенішою легендарної ерою була ера «від заснування Риму». Підстава Рима належить до 753 р. до н.е. Ера від заснування Риму застосовувалася західноєвропейськими істориками до 18 ст.

Фіктивними ерами, в основі яких лежить міфічне подія, є так звані «світові ери». Відправним моментом в рахунку років по «світовим ери» прийнято вважати створення світу Богом. «Світові ери» знайшли найбільше поширення серед народів, що прийняли християнство. Укладачі «світових ер» намагалися придумати замість різноманітних світських ер одноманітну релігійну еру. На підставі біблійних даних обчислювалося час, що минув від створення світу. Але церковники не могли прийти до єдиної думки. Існувало не менше 200 «світових ер», найдовша ставилася до 6984 до н.е., а найкоротша - до 3483.

Найбільшого поширення набули три «світові ери»: Олександрійська, Антіохійська і візантійська. Олександрійська ера була популярна в Греції і вживалася навіть в 20 в. у деяких християнських народів (копти). Ця ера відносила створення світу до 5501г. до н.е.. Антіохійська ера, підтримувалася антіохійського патріарха, відносила створення світу до 5969г. до н.е. Обидві ери були витіснені візантійської ерою, прийнятою в 7 в. греками. Візант ера відносила цю подію до 5508г до н.е. була поширена у Візантії.

Фіктивної ерою є і наша сучасна ера, яка веде рахунок від народження Христа. Ера була запропонована римським монахом Діонісієм Малим в 525 р. у зв'язку з обчисленням пасхалій. Діонісій не мав рішуче ніякими точними даними про час народження Ісуса Христа. Дата була їм прийнята умовно. Діонісій вирахував рік народження Христа за допомогою розрахунків, нічого спільного не мають з наукою. Ера Діонісія поширюється на Заході з 6 в. До 19в. її прийняли у всіх християнських країнах. Прийняття ери, запропонованої Діонісієм, було пов'язано з необхідністю використання його великодніх таблиць.

В даний час ера від Різдва Христова стала абсолютною шкалою для фіксування історичних подій у часі. Всі дати подій, що відносяться до часу до розробки Діонісієм ери від різдва Христового і до прийняття Юліанського календаря в 46 р., переводяться на цю еру і на Юліанський календар.

39. Лік часу у східних слов’ян. Давньоруська система рахунку часу.

Давньослов'я́нський календа́р — умовна назва комплексу календарних уявлень древніх слов'ян, що існували в язичницької культури і вплинули в період християнізації на формування календарних систем слов'янських народів. Ці уявлення стосуються способів підрахунку днів, місяців і років.

Історики використовують для реконструкції давньослов'янського календаря відомості з середньовічних писемних джерел. По-перше, це болгарські та давньоруські літописні тексти, в яких згадуються назви місяців і ведеться облік років і тимчасових періодів, починаючи з дохристиянської історії слов'ян. По-друге, це агіографічна література. Особливу групу складають тексти, що містять календарні розрахунки. До них відносяться великодні таблиці і «Вчення про числа» Кирика Новгородця.

Третя група джерел — археологічні знахідки. Існує методика статистичного аналізу календарної символіки на кераміці та прикрасах дописемних археологічних культур. Її суть полягає у виявленні календарних чисел, зображених на прикрасах (наприклад — числа 19,13,12,9,7,4 і 3 — є календарними), підрахунок частоти їх вживання в ареалі культури і зіставлення з подібною статистикою сусідніх по території синхронних культур, а також культур більш раннього і пізнішого періодів. Для слов'ян подібних досліджень не проводилося.

Четверта група відомостей про календар слов'ян виникає при використанні порівняльного методу. При реконструкції використовуються аналогії з іншими календарними системами, проте надійних даних, через відсутність синхронних письмових джерел і беззаперечних археологічних даних про ранню історію слов'ян, цей метод не дає.

Б. А. Рибаков, досліджуючи календарні знаки на Черняхівській посудині з с. Ромашки (IV століття) шляхом зіставлення з народним календарем, дійшов висновку, що слов'яни лічили час днями, об'єднуючи цей рахунок у невеликі періоди (тиждень, два тижні, 40 днів, місяць (або «місяць») тощо), враховуючи таким чином порядкове положення дня щодо інших днів і співвідношення усього річного циклу з астрономічними та природними явищами. Такими явищами на думку деяких дослідників були дні сонячного рівнодення і сонцестояння — слов'янські свята Масляна, Купала, Овсень та Коляда.

На Ромашкінському календарі позначений період аграрних робіт з кінця травня по серпень, відзначені свята Купала (ніч з 23 на 24 червня) і Перуна (12 і 20 липня), а також «русалії» і період жнив.

Дні відзначені квадратиками з хрестом всередині — символом світла, тобто рахунок вівся «днями» («инии деньми літо чтяаху»), тоді як в давньоруських джерелах, також вказується на те, що предки слов'ян, до того, як дізнатися про 12-ти місячний сонячний календар, рахували час по місяцю («овіі по місяцю чтяху»), тобто ночами (в англійців 2 тижні називаються — «14 ночей»).

При такому обрахунку часу найпростішим було рахувати дні й року від якої-небудь події, при цьому утворювалися різноманітні локальні календарні системи і ери, які не є загальнослов'янськими, і які існували нетривалий проміжок часу — до наступної значущої події. До календарної символіки, що має числове вираження, у древніх слов'ян відносяться числа 12,6,4 і 3, пов'язані з сонцем, числа 13,7, 5 і 4, пов'язані з місяцем, а також число 9, що має місячно-сонячне пояснення. У фольклорі зустрічаються такі тимчасові і числові значення як 30 років і 3 роки, «тридев'ять» (12 або 27) і «тридесять» (13 або 30), 40 днів і «сорок сороків» (1600) та ін.

Висновки Рибакова не розділяються окремими дослідниками, наприклад, Л. С. Клейном. Клейн критикує Рибакова за натягнутість і необґрунтованість висновків і за невиправданий пошук «слов'янського календаря» в звичайних орнаментах Черняхівських посудин, якого там бути не може.

40. а) Ери «від створення світу» і «від Різдва Христового». б)Методика перекладу дат історичних подій, що подаються у джерелах, на сучасну.

а)Є два визначення терміну "ера" - з латинської (aera)- окреме число і друге пояснення ,що це перші літери лат. фрази "Ab exordio regni Augusti' (Від початку царювання Августа), так як колись в Александрії існував відлік часу від царювання римського імператора Августа. Існує декілька сот різних календарних систем . Найдревнішою історичною ерою є ера Набанассара, яку використовував Клавдій Птолемей при написанні "Канона царів" - через що вона стала загальновідомою та вживаною у тогочасному суспільстві. На реальній історичній події заснована ера Діоклетіана (царювання греко-римського імператора Діоклетіана - 29.08.284р.н.е.). Найвідомішою ерою була ера "від заснування Риму" 21.04.753р до н.е. , яка вона базується на легендах. Християнство використовує "світову еру", вичисляючи створення світу на основі біблійних даних (Біблії). Найвідомішими є 3 "світові ери" створення світу: Александрійська в Греції (5501 р. до н.е. ), Антіохійська , яку підтримували антіохійські патріархи (5969 р. до н.е.) та Візантійська (5508 р. до н.е.). Також поширеною була ера Скалігера, відома під назвою юліанського періоду , яку ввів французький учений Жозеф Скалігер ,в трактаті "Нова праця про покращення обрахунку часу ". В цій ері Скалігер запропонував вести хронологічний рахунок часу в так званих днях юліанського періоду , при чому за початок бралася дата 1 січня 4713р. до н.е. Сьогодні ми використовуємо еру - від Різдва Христового , яку запропонував римський монах Діонісій Малий в 525 р. н.е. , який також вичислив пасхалії на багацько років вперід. Дата народження Христа була вичислена умовно ,без наукового обгрунтування, що навіть духовні особи визнали її помилковість , адже в джерелах не повідомляється точної дати народження Христа. Ера Діонісія поширилася на Заході в VI ст, і прийняття її було зв'язано в першу чергу з необхідністю використання його пасхальних таблиць , та бажанням об'днати християн . До XIX ст. її прийняли у всіх християнських країнах , і стала абсолютною шкалою для фіксування історичних подій . Ера може починатися від певної історичної події на певній території , так до прикладу : "ера олімпіад"(1 липня 776р до н.е.), мусульманська ера хіджра (16 липня 622р.н.е. по стар.ст.), та ера календаря французької революції (22 вересня 1792р. н.е за новим ст.) На Україні , в основному, поширеними були дві ери : "від створення світу" та "від Різдва Христового" . В Росії , і заодно в Україні , християнське літочислення було введено в 1699р. указом Петра I , для певного узгодження з європейськими народами , які використовували це літочлення . І після 31 грудня 7208 року від "створення світу" почали рахувати 1700 роком від "різдва Христового" . Проте одним із недоліків християнського літочилення є досить недавня точка відліку . В її хронологічні рамки не входять багато держав Древнього Сходу. Лиш в XVIII ст. англійські вчені почали використовувати в роках приставку "до різдва Христового"(a.D - ante Deum) - цей спосіб вирахування дати називають історичним чи хронологічним відліком , в якому 1-му року н.е. передує 1-й рік до н.е. В 1740р. Французький астроном Жак Кассіні запропонував астрономічний відлік років , де вводився термін - нульовий рік .

В підрахунку років від визначеної ери , важлива не реальність першопочаткової події , а важливо взнати який відрізок часу відділяє нас від "першого дня" , який ми приймаємо за вихідний момент ери .

(Саме тому хронологічна періодизація , та знання ер , їх точок відліку є важливим фактором у вивченні певної історичної події , адже дає нам змогу встановити точну дату .)

б)Припустимо, нам дана дата якоїсь історичної події - 6758 При цьому нам відомо, що це цифрове позначення року наведено за календарним стилем, згідно з яким рік починався з 1 березня і закінчувався 28 лютого. А відповідний 6758, 1250 рік нашої ери (6758 - 5508 = 1250) починається, як ми знаємо, з 1 січня, тобто на два місяці раніше і закінчується 31 грудня. Звідси цілком очевидно, що перші два місяці (січень і лютий) 1250-го року припадають не на 6758-й, а на більш ранній, 6757 від "створення світу". Січень ж і лютий 6758, закінчують за старовинним календарем, цей рік, припадуть вже на 1251 ери від "різдва Христового".

Таким чином, випливає наступне правило перекладу дат з візантійською ери і березневого календарного стилю на сучасне літочислення і січневий календарний стиль. Цифра 5508 віднімається тільки для тих історичних подій, які відбулися в один з місяців з березня по грудень включно. Якщо ж, подія трапилася в січні або лютому, то вираховується при перекладі служить число 5507.

Повернемося до нашого прикладу з 6758 роком. Якщо ця дата супроводжується в джерелі зазначенням, скажімо, на 15 лютого, то керуючись тільки що сформульованим правилом, ми отримаємо при перекладі 15 лютого 1251 (6758 - 5507). Якщо ж у джерелі буде інша посилання, наприклад, на 7 вересня, то застосування зазначеного правила дасть 7 вересня 1250 (6758-5508).

Дуже часто в джерелах відсутні точні вказівки на місяць і число, і справа обмежується глухий посиланням на рік. У такому випадку ми позбавлені можливості дати точний переклад дати на наше літочислення і змушені обмежитися датуванням в межах двох можливих років за ерою від "різдва Христового". А для цього слід вдатися у якості від'ємника до обох цифр: і до 5507, і до 5508.

Тепер зупинимося на тих дати, які наводяться в джерелах за вересневого календарним стилем. Вище, як приклад, ми брали 7148 від "створення світу". Він починається з 1 вересня і закінчується 31 серпня. А відповідний йому 1640 (7148-5508) січневий рік нашої ери настане тільки 1 січня, отже, на чотири місяці пізніше. Тому перші чотири місяці 7148 (вересень-грудень) припадуть не на 1640 від "різдва Христового", а на 1639-й. З іншого боку, вересень-грудень місяці 1640 січневого календарного стилю нашої ери падають на 7149 вересневого календарного стилю візантійського літочислення.

Виводимо наступне правило: якщо подія, датоване за візантійською ері і за вересневого календарним стилем, відбулося в період з січня по серпень включно, то для переведення дати цієї події на нашу еру випливає з цифрового позначення року відняти 5508. Для подій, що падають на період з вересня по грудень включно, що віднімаються є цифра 5509.

Тому при вересневому календарному стилі: 18 липня 7148 = 18 липня 1640 (7148 - 5508); 5 листопада 7148 = 5 листопада 1639 (7148 - 5509).

Якщо місяць вересневого стилю, на який падає подія не вказаний, віднімаємо з дати, що підлягає переказу, обидва числа - 5508 і 5509 і виробляємо датування по нашої ери в межах двох найближчих років (в даному випадку 1639 і 1640 рр..).

41. Характеристика найдавніших календарних систем.

Час - це найважливіший і непоправний ресурс будь-якої людини. Більше 4 тисяч років люди намагаються якось вести облік часу, створюючи різні календарні системи й пристрої виміру часу. Календарні системи стародавнього світу відбивали сільськогосподарські, політичні й ритуальні потреби, що характерні для того часу. Астрономічні спостереження для встановлення зимового та літнього сонцестояння вироблялися ще 4000 років тому, тому не дивно, що перші календарі використовували астрономічні явища для фіксації періодів часу. У XІVсторіччі до Різдва Христова в Китаї була визначена тривалість сонячного року - 365,25 днів, а місячний місяць - 29,5 днів.Сонячно-місячний календар діяв на близькому сході (за винятком Єгипту) і в Греції, починаючи з IІIтисячоріччя до нашої ери. Ранні календарі використовували або 13 місячних місяців по 28 днів або 12 місяців з довжиною, що чергується 29 і 30 днів.                      

Давньоєгипетський календар мав дванадцять 30-ти денних місячних місяців, але був прив'язаний до сезонної появи зірки Сиріус. Для того щоб примирити цей календар із сонячним роком, був винайдений цивільний календар, у якому додано 5 днів, що доводять тривалість року до 365 днів. Однак згодом було замічено, що цивільний рік приблизно на одну чверть дня коротше, ніж сонячний рік. Обрана тривалість року забезпечувала повний збіг із сонячним роком раз за 1460 років. Цей період називається циклом Сотиса (sothic). Древні єгиптяни встановили тривалість сонячного року, що дорівнює 365,25 дням, що з точністю до 11 хвилин збігається з результатами сучасних обчислень. В 432 році до різдва Христова, приблизно через сторіччя після китайців грецький астроном Метон обчислив, що 110 місячних місяців по 29 днів і 125 місячних місяців по 30 днів відповідають 6940 сонячним дням, що лише небагато перевищує 19 років. 19-літній цикл, названий цикломМетона, установив тривалість місячного місяця рівної 29,532 сонячних днів, що с точністю до 2 хвилин збігається результатами сучасних вимірів.  Єгипетський календар був найдавнішим сонячним календарем, а Вавилон можна вважати батьківщиною першого місячного календаря. Його створено в середині третього тисячоліття до нашої ери у Шумері. Вавилонський цар Хаммурапі (1792—1750 роки до нашої ери) об'єднав під своєю владою території Дворіччя з містами-державами Урук, Кіш, Ур, Лагаш і ін.  За часів царювання Хаммурапі календар міста Ур став офіційним календарем Вавилонії. Спочатку він був місячним і рік у ньому складався з 12 місяців по 29 і 30 днів у кожному. Місяці називались: Нісану, Айру, Сівану, Дуузу, Абу, Улулу, Ташріту, Арахсамну, Кісліву, Тхабіту, Шабатху і Адар. Першим місяцем року був Нісану, який відповідав приблизно періоду з 22 березня по 22 квітня. Дрібнішою одиницею вимірювання часу був семиденний тиждень, запозичений у шумерів.                У стародавньому Римі використовувався місячний календар. Юлій Цезар запросив олександрійського астронома Сосигенса, що розробив календар (який пізніше став називатися юліанським), прийнятий в 46 році до Різдва Христова. Календар містив 365 днів у році з додаванням одного дня кожні 4 роки (високосний рік). Однакперші 36 років помилково додатковий день додавався кожні 3 роки. У результаті набігло зайвих три дні, які довелося компенсувати аж до 8 року нашої ери.

42. Характеристика юліанського календаря.

Юліанський Календар — запровадив починаючи із 1 січня 45 р. до н. е. Юлій Цезар наприкінці 46 до н. е. Спираючись на поради грецького астронома Созігена (Sosigenes) та щоб добитися того, аби певні астрономічні події на зразок весняного та осіннього рівнодення відбувалися щороку в певний цілком визначений день, Цезар узгодив тривалість року із сонячним календарем, тобто встановив її рівною 365 із чвертю дня (365.25). Четвертинки дня враховувалися так: кожного четвертого року до календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого ставала не 29, а 30 днів.

Свого часу Гай Юлій Цезар пожартував: «Римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це трапилося».

Ім'я Цезаря вшановано в латинській назві сьомого місяця (тодішнього п'ятого) — Julius. Пізніше, Октавіан Август виправив конструкцію високосного року, і восьмий місяць на його честь названо Augustus. А щоб не осоромитися перед імператором-попередником, місяць серпень Augustus також отримав 31-й день, який взяли з кінця року — 29/30 лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.

Але юліанський рік тривалістю в 365 днів і 6 годин довший за істинний сонячний рік (365.2422 днів, або 365 днів, 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд) на 11 хвилин 14 секунд. Різниця складає близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня за 128 років. За півтора тисячоліття календар знову відставав на десять днів. Що й стало причиною введення в 1582 році Григоріанського календаря.

43. Візантійський (юліанський) календар і його особливості на Русі. Реформи календаря. Перехід на новий стиль(Григоріанський календар).

В основу літочислення на Русі після прийняття в 988 році християнствабув покладений юліанський календар, який прийшов до нас через Візантію з римськими найменуваннями місяців і семиденної тижнем. Разом з календарем зтривалістю року в 365, 25 діб увійшла в вживання і Візантійської світової ери, в якій створення світу відносилось до 5508 до н. е.

З введенням на Русі християнства (про що мова піде попереду) був прийнятий новий, так званий юліанський календар з римськими найменуваннями місяців, які збереглися до наших днів, і семиденної тижнем. Цей календар був введений в 46 році до н. е. Юлієм Цезарем (звідси і назва - юліанський). За цим календарем рік починався з березня, а місяці мали різну кількість днів - від 28 до 31 (семиденний тиждень була встановлена значно пізніше). На Русі юліанський календар «наклався» на літочислення, прийняте у Візантії, звідки і прийшло на Русь християнство.

У Візантії рахунок рокам йшов не від Різдва Христового, як у Західній Європі, а від створення світу. А так як по Біблії вважалося, що Христос народився через 5508 років після створення світу, то різниця між візантійської ерою і нині прийнятої у нас християнської та буде дорівнює 5508 рокам.

Так, наприклад, якщо Льодове побоїще відбулося за літописом в 6750 від створення світу, то наше літочислення визначає цю подію в 1242 році від Різдва Христового (6750 - 5508 = 1242).

Слід мати на увазі й те, що рік на Русі до 1492 міг починатися і в березні і у вересні. У першому випадку з дати Візантійської ери віднімалося 5508, а в другому - 5509.

З 1492 новий рік на Русі починався тільки з 1 вересня. Так було до реформи календаря, розпочатої Петром I в грудні 1699 року.

За реформу календаря, проведеної Петром 115 грудня 1699, початок наступного року встановлювалося з 1 січня. Причому слідом за 31 грудня 7208 від створення світу настав 1 січня 1700 від Різдва Христового, як і в більшості європейських країн, але з різницею в одинадцять днів. У XIX столітті поправка становила дванадцять днів, а в XX столітті - тринадцять в бік відставання «старого» російського стилю від стилю, прийнятого в більшості європейських країн.

Це числення часу було змінено декретом від 26 січня 1918 року, коли в нашій країні календар став таким же, як і в більшості країн світу.

    Візантійська ера була розрахована таким чином, що її вихідний момент служив початком для всіх циклів, що застосовувалися в розрахунках при виділенні дат рухливих церковних свят, пов'язаних з часом Пасхи: сонячного, місячного, індиктового і т. д.Однак повністю рахунок часу, що вживався у Візантії, на Русіприйнятий не був. В Царгороді рік починався 1 вересня. давньослов'янськийпочаток року припадав на весну - на 1 березня. Воно й збереглося в нашихлітописах на багато століть.

    На рубежі XIV-XV століть поряд з весняним роком в манускриптахвперше з'являються датування, засновані на вересневому новолітті. Зкінця XV століття вересневий рік в літописах повністю витісняє березневий. У християнській традиції числа 6000 і 7000 придбали особливий сенсяк деякі еквіваленти днів Божественного творіння іповного седмичного кола. Для християн східного обряду, зокрема, у Візантії і на Русі, в1492 по Р. Х. закінчувалася сьома тисяча років від створення світу(5508 + 1492 = 7000). І тут чекали кінця світу.

Все життя наших предків залежала від природних ритмів, від календаря. Назви місяців слов'яни пов'язували з яким-небудь господарським справою або природним явищем. Січень називався просинец, тому що в цей час лід на річці просинь фарбувала. Лютий - снежень, або лютий; березень - березозол: ліс в цей час підсихав, і його спалювали, а золу використовували як добриво. Квітня називався цветень; травень - травен'; червень - червен' (від слова чирва -лічінкі бджіл або від слова червовий, тобто червоний, гарний). Липень - липень (коли липа цвіте); серпень - жнівен', або серпен', пора жнив серпами. Вересень - вересень названий так або від вресать - молотити, або на честь квітки вересу. Жовтень - листопад; Листопад називали грудень, ймовірно, через груд льоду, які громадилися на дорогах і через які вони ставали непроїжджими. Грудень - холодець, тобто студений, холодний. У різних місцевостях назви місяців розрізнялися.

  Різниця стилів виникає через зміну юліанського календаря на григоріанський.

Юліанський календар ("старий стиль") - календар, прийнятий у Європі до переходу на григоріанський календар. Введено в Римській республіці Юлієм Цезарем з 1 січня 45 року до н.е., або 708 м від заснування Риму.

Григоріанський календар введено папою Григорієм XIII в 1582 році. Римський папа викинув з цього року 10 днів (з 4 по 14 жовтня), а також ввів правило, за яким в майбутньому з кожних 400 років юліанського календаря для вирівнювання з тропічним роком будуть викидатися 3 дні.

Згідно юліанським календарем кожен 4-й рік (номер якого ділиться на 4), є високосним, тобто містить 366 днів, а не 365, як звичайний. Цей календар відстає від сонячного на 1 добу за 128 років, тобто приблизно на 3 доби за 400 років. Це відставання було враховано в григоріанському календарі ("новий стиль"). Для цього "соті" (що закінчуються на 00) роки зроблені не високосними, якщо тільки їх номер не ділиться на 400.

Високосними були 1200, 1600, 2000 і будуть 2400 і 2800 роки, а 1300, 1400, 1500, 1700, 1800, 1900, 2100, 2200, 2300, 2500, 2600 і 2700 - нормальними. Кожен високосний рік закінчується на 00 збільшує різницю нового і старого стилів на 1 день. Тому в XVIII столітті різниця становила 11 днів, в XIX столітті - 12 днів, а ось і в XX, і в XXI століттях різниця одна і та ж - 13 днів, оскільки 2000 був високосним. вона збільшиться тільки в XXII столітті - до 14 днів, потім в XXIII - до 15 і т.д.

44. Порівняльна характеристика юліанського і григоріанського календарів

   Григоріанський календар був введений аж в 1582 році, а до того країни і церкви жили за юліанським календарем, який кожних 400 років давав похибку у 3 дні. Якщо рахувати від початку нашої ери, то похибка ця у 1582 р. становила 12 днів. Однак, на скільки відомо, похибку обчислювали не від 1-го року н.е., а десь від ІІІ століття, коли відбувся Нікейський Собор церковний, на якому ніби-то визначили деякі канонічні дати. Зараз у цьому розібратися простому смертному важко, бо і юліанський календар функціонував у перші роки неправильно: не кожен 4-й рік був високосним, а кожен 3-й... Одним словом, всі по трохи накрутили... Папі Римському Григорію XIII доповіли багато версій реформування календаря, серед яких він обрав одну – похибку в юліанському календарі на той час стали вважати рівною 10 дням...       Було вирішено не просто ввести новий календар, а виправити похибку, що набігла за всі ці роки. Для цього скасували одноразово з календаря 10 днів (після 4 жовтня одразу настало 15 жовтня). Тобто, вернули „1-е січня” в його початкове положення – в т.О (в якому воно перебувало 1600 років тому). Православні церкви хоча і визнали сам факт неточності юліанського календаря, проте скасовувати 10 днів з календаря не стали. Так у новому григоріанському календарі вже настало 1 січня (вернули Землю назад в т.О), а до старого юліанського 1-го січня Земля ще має долетіти, бо воно залишилося зміщеним вправо від т.О.       Насправді, мова у ті часи йшла не про Новий рік (1 січня), а про день весняного рівнодення, але це ролі не грає. І ще... До 1600 р. обчислили похибку у 10 днів, а за рахунок 1700-го, 1800-го і 1900-го років ця похибка вже тепер у 2010 році складає 10+3=13 днів. Католики відзначають „25 грудня” – Різдво, а православні мусять чекати до свого „25 грудня” ще 13 днів.

Юліанський календар був введений ще в часи правління Юлія Цезаря, в 45 році до нашої ери, і був названий на його честь. Цей сонячний календар, орієнтований на час послідовного проходження точки рівнодення Сонцем, розроблений придворними астрономами імператора.

Причиною появи Григоріанського календаря стали розбіжності у святкуванні Великодня: за Юліанським календарем це світле свято випадав на різні дні тижня, в той час як християни вважали, що Пасха повинна святкуватися тільки у воскресіння. За розпорядженням глави католицької церкви папи Григорія XIII був підготовлений і введений в експлуатацію 24 лютого 1582 Григоріанський сонячний календар, який скоріше є реформованим Юліанським календарем.

релігійні розбіжності У той час як Григоріанський календар був прийнятий, щоб упорядкувати святкування Великодня, його введення порушило послідовність Євангельських подій. Так Російська Православна Церква досі вираховує все перехідні свята за Юліанським календарем, а не переходять — за «новим стилем».

високосні роки Як один, так і другий календар, складаються з 365 днів у звичайний рік і 366 днів у високосний, включають в себе 12 місяців, 7 з яких містять 31 день, 4 місяці — 30 днів, та лютий або 28, або 29, залежно від року. Різниця тільки в періодичності високосних років.

Юліанський календар передбачає, що високосний рік повторюється через кожні три роки на четвертий. Але таким чином виходить, що календарний рік на 11 хвилин довше астрономічного. Тобто кожні 128 років утворюється зайвий день. Григоріанський календар також визнає кожен четвертий рік високосним за винятком років кратних 100 в тих випадках, коли вони не діляться на 400. Таким чином зайві добу утворюються тільки за 3200 років.

Початок року в юліанському і григоріанському календарі У часи користування Юліанським календарем, початок року визначалася спочатку 1-им вересня, а потім 1-им березня, як говорили, осіннім або весняним новоліттям. У кожному разі, рік починався новим сезоном. За Григоріанським календарем новий рік розпочинається 1 грудня, тобто посеред сезону.

різниця між Юліанським і Григоріанським календарями полягає в наступному: Юліанський календар простіший для літочислення, але випереджає за часом астрономічний рік. Григоріанський календар виник після реформи Юліанського календаря, взявши його за основу. Православна церква вважає, що Григоріанський календар порушує послідовність біблійних подій.

45. Навести приклади використання хронології в роботі історика

Мета вивчення хронології в школі показати послідовність подій і явищ, тривалість їх у часі, підвести учнів до розуміння виміру часу і познайомити з системами літочислення. Мета визначає завдання:

1. Забезпечити в свідомості учнів правильне відображення історичного часу.

2. Сприяти розвитку їхніх часових уявлень.

3. Допомогти засвоєнню найважливіших дат, подій, часових категорій.

У шкільному вивченні історії дати умовно поділяють на основні і неосновні. Знайомити учнів з прийомами вивчення хронології слід починати з того, що вчитель креслить на дошці лінію часу. Дізнавшись про основні дати зазначеного періоду, учні розташовують події з ними пов`язані у хронологічній послідовності.Особливо важливо, щоб учні засвоїли поняття “ера”, а також усвідомили сутність зворотного відліку часу в історії. Для того, щоб учні усвідомили сутність хронології виконуються спеціальні завдання, використовуючи для цього стрічку часу. Вчитель називає дату історичної події, а учні визначають століття цієї події і відшукують її місце на стрічці часу.Виходячи із сучасних можливостей бачиться необхідним застосування комп`ютерних програм з хронології. У програмі “Стрічка часу” запис про кожну подію складається з чотирьох полів: дати, назви події, її короткого опису, класифікації. Є можливість порівнювати схожі історичні дати, через історичні події запам`ятовувати дати.Роботі з хронології сприяють синхроністичні таблиці. Вони відображають одночасність (синхронність) подій або явищ суспільного життя в історії.Прийоми запам`ятовування головних фактів і пов`язаних з ними історичних дат базуються на смислових зв`язках і зв`язках з подіями, коли дата заучується чисто механічно з тим, щоб при повторенні, узагальненні і осмисленні вивченого викликати асоціацію з певною подією, допомогти учням усвідомити її роль і значення у загальному контексті історичних подій.Запам`ятовуванню дат сприяє образне позначення часу, а також метод асоціювання. Завдання по засвоєнню хронології можуть бути найрізноманітнішими, наприклад: на вказання дати події або на визначення події по даті; вибір потрібної дати з їхнього перерахунку; співвіднесення події і дати; визначення тривалості, хронологічної послідовності подій; вибір з перерахунку тих дат, які відносяться до певних процесів; складання хронологічних рядів, таблиць; визначення періодів, етапів у розвитку подій; визначення основоположних подій.Мета вивчення хронології в школі показати послідовність подій і явищ, тривалість їх у часі, підвести учнів до розуміння виміру часу і познайомити з системами літочислення. Мета визначає завдання.1. Забезпечити в свідомості учнів правильне відображення історичного часу.2. Сприяти розвитку їхніх часових уявлень.3. Допомогти засвоєнню найважливіших дат, подій, часових категорій.У шкільному вивченні історії дати умовно поділяють на основні і неосновні. Знайомити учнів з прийомами вивчення хронології слід починати з того, що вчитель креслить на дошці лінію часу. Дізнавшись про основні дати зазначеного періоду, учні розташовують події з ними пов`язані у хронологічній послідовності. Особливо важливо, щоб учні засвоїли поняття “ера”, а також усвідомили сутність зворотного відліку часу в історії. Для того, щоб учні усвідомили сутність хронології виконуються спеціальні завдання, використовуючи для цього стрічку часу. Вчитель називає дату історичної події, а учні визначають століття цієї події і відшукують її місце на стрічці часу.Виходячи із сучасних можливостей бачиться необхідним застосування комп`ютерних програм з хронології. У програмі “Стрічка часу” запис про кожну подію складається з чотирьох полів: дати, назви події, її короткого опису, класифікації. Є можливість порівнювати схожі історичні дати, через історичні події запам`ятовувати дати.Роботі з хронології сприяють синхроністичні таблиці. Вони відображають одночасність (синхронність) подій або явищ суспільного життя в історії. Прийоми запам`ятовування головних фактів і пов`язаних з ними історичних дат базуються на смислових зв`язках і зв`язках з подіями, коли дата заучується чисто механічно з тим, щоб при повторенні, узагальненні і осмисленні вивченого викликати асоціацію з певною подією, допомогти учням усвідомити її роль і значення у загальному контексті історичних подій.Запам`ятовуванню дат сприяє образне позначення часу, а також метод асоціювання. Завдання по засвоєнню хронології можуть бути найрізноманітнішими, наприклад: на вказання дати події або на визначення події по даті; вибір потрібної дати з їхнього перерахунку; співвіднесення події і дати; визначення тривалості, хронологічної послідовності подій; вибір з перерахунку тих дат, які відносяться до певних процесів; складання хронологічних рядів, таблиць; визначення періодів, етапів у розвитку подій; визначення основоположних подій.

46. Нумізматика як спеціальна історична дисципліна. Нумізматична термінологія.

Предмет і завдання нумізматики. Система понять і термінів нумізматики. Нумізматика - наука про монети, що вивчає історію грошового обігу по його матеріальних залишках. Нумізматику також цікавлять історія техніки монетної справи, розвиток медальєрного мистецтва і інші питання, пов'язані зі специфічним виглядом історичних джерел монетами, медалями, жетонами. До нумізматики також традиційно відносять і вивчення паперових грошей (боністику).Як допоміжна історична дисципліна нумізматика дає важливий матеріал для розв'язання проблем історії, археології, політичної економії, мистецтвознавства, мовознавства і інших наук. Завдяки широкому обхвату багатьох проблем вона висунулася серед допоміжних історичних дисциплін. У деяких випадках, наприклад в дослідженні товарно-грошового звертання, нумізматика придбала, на думку ряду дослідників, значення самостійної науки (І. Г. Спасський, В. Л. Янін).Нумізматика з'ясовує грошові системи старовини і їх еволюцію в процесі історичного розвитку. У цьому відношенні вона тісно змикається з іншою допоміжною історичною дисципліною метрологією, оскільки монети є мірою вартості. Основними задачами нумізматики є вивчення історії монетної справи, грошово-вагових систем і грошового обігу. Багато які важливі проблеми історії економіки і торгівлі неможливо вирішити без спеціального аналізу нумізматичних даних. Процес нумізматичного дослідження багатогранний, він включає в себе всебічне вивчення самих монет зображень, написів, ваги, розміру, складу металу, а також складу і топографії монетних скарбів. Аналіз поширення знахідок окремих монет і скарбів створює можливості для важливих висновків по історії економіки, грошового обігу, торгівлі і торгових шляхів. Вивчення ваги монет (грошова метрологія) може виявити грошові реформи, про які немає абсолютно ніяких свідоцтв в письмових джерелах.Ведучу роль у вивченні грошового обігу грають монетні скарби, що є в цей час основним об'єктом нумізматичного дослідження. Монетним скарбом називається будь-який комплекс монет від декількох примірників до десятків тисяч, заритий в землю умисно з метою збереження або що випадково потрапив в неї. У російській нумізматиці значення монетних скарбів як незамінного джерела для вивчення цілого ряду історико-економічних проблем було зрозуміле ще в 1-ій половині XIX ст. При вивченні скарбу перед дослідником передусім встає важливе питання методичного характеру як датувати скарб? Правильне його рішення допомагає з'ясувати еволюцію грошово-вагових систем, що відбивається у вагових нормах монет, встановити групи монет, що переважали в звертанні в певний період часу, прослідити закономірності в зміні складу скарбів. Проблема датування скарбів довгий час залишалася дискусійної. Особливо гостру полеміку, природно, викликало датування скарбів монет, що несли в собі дати. У цей час більшістю дослідників прийнято датування скарбу молодшою монетою з урахуванням того, що між роком її карбування і часом закриття скарбу завжди лежить відомий проміжок часу, рівний принаймні часу шляху монети від місця її виробництва до місця скарбу. Наступним етапом дослідження скарбу є вивчення його складу. Монетні скарби по своєму складу діляться на скарби короткого і тривалого накопичення. Для нумізматики особливо важливі скарби короткого накопичення, що є "моментальними знімками" з грошового обігу. Статистика монетних знахідок показує, що переважну більшість відомих і скарбів, що знову виявляються являють собою саме скарби короткого накопичення, що об'єктивно відображають склад монетного звертання в момент свого приховання.Важливою частиною нумізматичного дослідження є картографування знахідок монетних скарбів і одиничних монет. Завдяки йому виявляються певні ареали тих або інших монет в різні історичні періоди. Топографічне зведення може бути різним по своєму характеру. Одні з них відображають монетне звертання на певних територіях, інші на певному хронологічному відрізку, треті історію звертання різних по своїй приналежності монет, наприклад римських, куфічних монет, золотоординських дирхемів і т. д. Характер топографічного зведення змінюється в залежності від задач дослідження. Монетна топографія відображає особливості грошового обігу, його інтенсивність, торгові шляхи і центри торгівлі. На її основі встановлюються райони (провінції) зі своєрідним складом грошового обігу, відмінним від суміжних територій, і т. д.До найважливіших методів дослідження в нумізматиці відносяться: складання топографії знахідок скарбів і окремих монет з метою з'ясування торгових шляхів в старовині, встановлення приналежності окремих монетних типів, міри поширеності монет окремих держав, встановлення шляхом порівняння штемпелів технічних особливостей монет для уточнення їх хронології і місця карбування.Нумізматика, як будь-яка наука, виробила свою термінологію: аверс - лицьова сторона монети (звичайно має зображення герба або портрета правителя держави, що карбував монету); реверс - оборотна сторона монети; гурт - оброблений край (ребро) монети (розрізнюється гурт гладкий, мальований і з написами; гурт утрудняє підробку монети); монетне поле - поверхня лицьової або оборотної сторони монети; легенда - напис на монеті; номінал - позначена вартість монети; лігатура - домішка недорогоцінного металу в срібних, золотих і платинових монетах, виражена в процентному відношенні до загальної ваги монети; монетний прибуток - різниця між номіналом монети і вартістю її виготовлення (включаючи вартість металу, з якого вона зроблена; монетний прибуток- належить державі, що випускає монету); монетна стопа- співвідношення між вагою металу в монеті і певною вагою того ж металу як товару (залежить від номіналу монети і вартості дорогоцінних металів як товару); псування монети - зменшення кількості металу в монеті (або збільшення лігатури) при збереженні номіналу; монетний тип - сукупність зовнішніх даних монети.Основні етапи розвитку нумізматики:

Донауковий (ілюстративний) етап — період до кінця XVII століття.

Класифікаційно-описовий етап — період від кінця XVII століття до кінця XIX століття. У цей період головними завданнями для себе дослідники вважали визначення, атрибуцію і опис монет

Етап системного вивчення нумізматичного матеріалу — період від межі XIX-XX століть і до нині. Перед дослідниками стоять завдання комплексного дослідження певних груп монет і скарбів, монетних знахідок однієї археологічної пам'ятки, однієї території чи одного періоду.Основними завданнями нумізматики є: всебічне джерелознавче дослідження монети і пов'язаних з нею відомостей інших джерел; реєстрація монет і монетних знахідок; комплексне дослідження сукупностей монет та монетних знахідок; розробка методів дослідження монет та монетних знахідок; дослідження грошового обігу на основі нумізматичних та писемних джерел, конкретного прояву товарно-грошових відносин; вивчення техніки та умов виготовлення монет та монетних знаків.У розв'язанні своїх сучасних завдань нумізматика спирається на два типи нумізматичних джерел: основні та допоміжні. До основних нумізматичних джерел відносять: окремі монети (включаючи зливки, монетні знаки; монетні знахідки; матеріали та інструменти монетного виробництва; вагові гирьки (для зважування окремих груп монет). До цієї групи джерел належать також і монетні штемпелі, котрі зберігаються в музейних збірках Відня, Берліна, Дрездена, Санкт-Петербурга.До допоміжних нумізматичних джерел відносять: примітивні гроші, товаро-гроші; медалі, жетони, знаки; печатки; писемні джерела; паперові грошові знаки.Дослідження техніки виготовлення монет також суттєво допомагає у їх визначенні та є одним із завдань сучасної нумізматики. Монетне виробництво в свою чергу поділяється на два основні етапи: ручнее (у добу античності та середньовіччя) та машине (з XVI століття). Існували дві відмінні техніки виготовлення монет: лиття та карбування. Більшість монет виготовлено у техніці карбування; лиття використовувалося у Давній Греції і Римі.Для найважливіших нумізматичних джерел — окремих монет та монетних знахідок — існують свої принципи систематизації. Закладені наприкінці XVIII століття Йозефом Еккелем основи систематизації для окремих монет за історико-географічним принципом з часом удосконалювалися й корегувалися, однак принцип систематизації Еккеля визнається абсолютною більшістю дослідників.На відміну від окремих монет, у систематизації монетних знахідок існують багато підходів. На сучасному етапі найбільш продуманою виглядає систематизація, запропонована російським дослідником В. Потіним. Всі знахідки, за Потіним, поділяються на три великі категорії: економічні, культові, етнографічні. В свою чергу кожна з груп складається із скарбів і окремих (поодиноких) знахідок.Скарби економічної категорії відносяться до короткого чи тривалого часу накопичення. До скарбів тривалого накопичення, як правило, належать князівська чи монастирська казна. Монети в культурних шарах поселень та випадкові знахідки становлять два різновиди поодиноких знахідок.Скарби категорії культурних знахідок (групи монет у похованні як атрибут професії, монети у фундаментах споруд) поділяються на знахідки короткого чи довготривалого часу накопичення (монети в жертовних місцях), вільні знахідки — це «обол мертвих» та поодинокі монети, заховані при закладці споруд.Скарбами етнографічної категорії є речові скарби, до складу яких входять монети-прикраси. Поодинокими знахідками тут є монети-прикраси у вигляді імітацій у похованнях і культурних шарах.В останній час у зв'язку з поширенням підводних досліджень виокремлюють ще одну групу — скарби затонулих кораблів, до яких відносять монети — власні гроші членів команди чи пасажирів, монетну казну державної установи чи торговельної компанії, скарби піратських кораблів.

47 . Становлення і розвиток нумізматики.

Термін «нумізматика» відбувається від латинського numizma «монета». Першим етапом розвитку допоміжної наукової дисципліни було любительське колекціонування монет. Збирачів залучали різноманітність типів монет, порівняно часті знахідки старовинних примірників, відносна легкість визначення і класифікації і, нарешті, зручність зберігання. Вже в епоху середньовіччя в багатьох містах Європи існували великі приватні збори монет переважно античної епохи. колекціонування сприяло збереженню старовинних монет від знищення. По мірі накопичення встало питання про їх вивчення. Власники великих колекцій самі або за допомогою вчених почали досліджувати і описувати монети, складати каталоги, підбирати серії аналогічних примірників. З'явилися спеціальні, сховища великих колекцій «мюнцкабінети». Наступним етапом була наукова класифікація монет і поява перших досліджень нумізматичного матеріалу. Родоначальником наукової нумізматики вважається віденський колекціонер і вчений І. І. Еккель (1737 1798). Перші відомості про колекціонування монет в Росії відносяться на другу половину XVII в. Але вже на початку XVIII в. збирання монет стає модою. У першому російському музеї Кунсткамера, заснованої Петром I в Петербурге, була велика колекція монет і медалей. Пізні збори Кунсткамера неодноразово поповнювалися, а потім були передане в Ермітаж. У цей час нумізматична колекція Ермітажа одна з найнайбільших в Європі. Перші труди по російській нумізматиці нарівні з цінними спостереженнями містили багато наївних тлумачень і фантастичних відомостей про ті або інші монети. Лише в 1834 р. з'явилася книга А. Д. Черткова «Опис древніх російських монет». Вона поклала початок наукової класифікації древньоруський монет. Великий внесок у вивчення монет Росії вніс А. В. Орешников. Залишені ним труди по нумізматиці Північного Прічерноморья і фундаментальна робота «Російські монети до 1547 р.», що вийшла в 1896 р., досі служать посібником для дослідників. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції нумізматика міцно увійшла в коло допоміжних історичних дисциплін. У 1924 р. розділ по нумізматиці був вміщений в книзі А. М. Большакова «Допоміжні історичні дисципліни». У подальші роки в численних роботах по вітчизняній і зарубіжній нумізматиці, серед яких велике місце займають труди А. Н. Зографа, І. Г. Спасського, В. Л. Яніна, розглянуті важливі теоретичні питання, введені в науковий оборот нові матеріали. У радянській історіографії нумізматику умовно ділять на античну, візантійську, східну, західну і російську (включаючи радянську). Вивчення кожного з перерахованих розділів має свої специфічні межі, однак докладний їх розгляд не входить в задачі даного посібника. Грунтовно з розвитком російської нумізматики в радянський час знайомить стаття: І. Г. Спасський. Нумізматичні дослідження (Росія, Україна, Білорусія) в 1917 1967 рр.». У сб. •«Допоміжні історичні дисципліни», вып. II. Л„ 1969, стор. 91 115.

49. Античні, візантійські і східні монети на території Київської Русі.

В кінці VIII і на початку VII ст до н. е. і в період заснування міст Північного Причорномор'я у передових економічно розвинутих країнах Малої Азії та на півдні Балканського півострова вже карбувались монети.Стародавні монети карбувались з електра (сплаву золота і срібла). На цих монетах ніколи не позначався їх номінал, але відрізняли їх за зображеннями, розмірами, вагою.Особливе місце в античній нумізматиці посідають міста Північного Причорномор'я, які можна поділити на 3 групи: 1) Ольвія, Tipа; 2) міста Херсонеської держави; 3) Боспорське царство.

Ольвія (тепер с. Парутине Миколаївської області). Серед міст Північного Причорномор'я за випуском монет особливе місце займає Ольвія. В Ольвії виготовляли монети з кінця VI ст. до н.е. Серед міст Північного Причорномор'я Ольвію виділяє те, що тут почали виготовляти монети з дешевого металу. Перші ольвійські монети круглі, великі вилиті асси, які були в обігу до третьої чверті ІV ст. до н.е. На лицьовому боці ассів зображено голову богині (Афіни, Деметри, Медузи), а на зворотному — орел, що несе в кігтях дельфіна. Одночасно з литими ассами в обігу були монети у вигляді дельфінів.

В останній чверті ІV ст. до н.е. поряд з мідною монетою випускається срібна і золота, яка і раніше була в обігу.

Для III ст. до н. е. характерні монети Олександра Македонського Лісімахи. У цей період з'являються і вилиті мідні борисфени. З кінця III ст. до середини І ст. до н. е. в Ольвії випускається велика кількість монет з карбуванням. На цих монетах зустрічаються зображення Геракла і Деметри. У II ст. до н. е., коли Ольвія входила до складу Скіфської держави, поряд з монетою міста випускається царська мідна монета. В І ст. до н. е. виходить міська монета. У період підпорядкування Ольвії Риму на лицьовому боці монети з'являється портрет римського імператора, випущені у період правління Олександра Севера (222—235 рр. н. е.).

Тіра (тепер м. Білгород-Дністровський Одеської обл.). Місто Tipa почало випускати свою монету—мідну, срібну, а іноді і золоту — біля 360 р. до н. е. На монетах звичайно зображувались Деметра, Діоніс, Аполлон. У римський час на них карбували портрет імператора.

Херсонес (поблизу м. Севастополя). Херсонес так само, як Ольвія і Тіра, випускав свою монету. Вперше почали карбувати монету в другому десятиріччі ІV ст. до н.е. На лицьовому боці зображена голова богині Деви, на другому боці — бик, що колеться рогами. Після того як було встановлено херсонеське літочислення (у 25—24 рр. до н. е.), карбувались мідні, срібні, а іноді золоті монети. На них звичайно зображували правителя, якому підкорявся Херсонес, або голову божества. До Херсонської держави входило місто Керкінітида (тепер Євпаторія). Воно випускало свою монету з середини IV ст. до н. е. до початку II ст. до н. е. На лицьовому боці цих монет були фігури Ніки, голова богині або Геракла, фигура скіфа, що сидить; на зворотному — лев, кінь, вершник, перун.

За різноманітністю і художнім типом монетна справа Херсонесу не поступається перед містами власної Греції та Малої Азії. Херсонес постійно мав торговельні відносини з Грецією та містами Малої Азії. Про це свідчать знайдені монети Малої Азії у Херсонесі.

Боспорське царство. В античній нумізматиці чималу роль відігравало місто Пантикапей, що входило до складу Боспорського царства.

Пантикапей (м. Керч). Пантикапей почав карбувати монету в другій половині VІ ст. до н. е. В основному ці монети срібні, на лицьовому боці- лев, на зворотному — квадрат, а пізніше з'являється напис «ПА», «ПАН» і т.д., що значить Пантикапей. У IV ст. до н. е. випускають золоті монети — статери. З початку III ст. до н. е. у Пантикапеї помічається грошова криза. В зв'язку з цим зникає монета з срібла та золота і виходить тільки мідна монета, іноді з тавром на лицьовому боці у вигляді розетки.

У Боспорському царстві, крім Пантикапея, мали свою монету міста Аполлонія, Фаногорія, Феодосія. Карбування боспорських монет припинилося у 30-х роках IV ст. до н. е. Це було зв'язано із знеціненням останніх і переходом до натурального господарства.Якщо монети Ольвії, Тіри, Херсонеса, Пантикапея, Босфорського царства в основному були в обігу в цих містах, то римська монетна система поширила свій вплив і на Західну Європу.

Римські монети. Перший монетний двір був заснований у V ст. до н.е. при храмі Юнони в Римі. Тут спочатку випускались монети у вигляді злитків, а в період республіки (509—31 рр. до н. е.) з'являються срібні, мідні і золоті монети з міфічними зображеннями.

На території України в ті далекі часи слов'янські племена вперше ознайомились з римськими динаріями і антоніанами періоду імперії. Одним з римських реформаторів був імператор Август (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.). Коли Август прийшов до влади, він провів ряд грошових реформ. При ньому випускали мідні і срібні динарії з його ім'ям. Поряд з мідною і срібною монетою виходила велика грошова золота одиниця ауреус. Вона була введена в систематичний обіг Римської імперії. На лицьовому боці голова Августа, з другого — написи.

На Україні часто знаходять монети римського імператора Септімія Севера (193—211 рр. н. е.), антоніани Філіппа Аравітяніна Араба (244—249 рр. н. е.). Іноді викопують монети з вушками — медальйони II—IV ст. Вони свідчать, мабуть, про безпосереднє спілкування вождів місцевих племен з представниками адміністрації підвладних Риму прикордонних областей на півдні.

Якщо римське срібло приходило на Русь з південного заходу, то куфічні монети йшли з південного сходу.

Куфічні монети (Схід). Куфічними монетами (дирхемами) вони називаються тому, що те особливе письмо, яким передавались написи на них, називається куфі. Дирхеми карбувались на тонких срібних пластинках. На відміну від римських монет на них немає зображення правителя, оскільки будь-яке зображення на монетах заборонялось законом Сходу. На лицьовому, зворотному боках напис з Корана, дата, ім'я правителя, династія (Омаядів, Аббасидів, або Сасанідів). Карбувались ці монети в містах Васіт, Аш-Шам, Мухамідія та ін. Дирхеми випускали багато міст Середньої Азії, Ірану, Закавказзя, Месопотамії та Малої Азії. Вони безперервним потоком йшли на Русь. Разом з дирхемами на Русь потрапляли окремі екземпляри драхм сасанідських царів Ірану.

Драхма на відміну від дирхеми на лицьовому, зворотному боках мала різні зображення. Так, на монетах Хосрая II (596 — 627 рр. н. е.) на лицьовому боці — погруддя бородатого царя Хосрая II з пишним вінцем, на зворотному — жертовник.

У X—XI ст. куфічні і сасанідські драхми поступово перестали надходити на Русь. Причиною цього була так звана криза срібла на Сході. Пояснюється це вичерпанням родовищ срібла і припиненням видобутку у найбагатших родовищах, а також суперечками та війнами на Сході. Карбування срібної монети припинилось там в ХІ ст. Поступово на зміну куфічним монетам на Русь у Х- ХІ ст.  приходять монети Візантії.

Монети Візантійської держави. Дуже рідкісними в обігу Русі X ст. були візантійські монети, карбування яких у самій Візантії стало значно обмеженим. У скарбах куфічних дирхем X ст. іноді зустрічаються срібні міліарисії братів Василія II і Костянтина VIII (976—1026 рр.) Міліарисій являє монету грубого, примітивного карбування, на лицьовому боці якого (у центрі) — візантійський хрест, з боків — зображення погруддя двох братів-імператорів, навколо їхні імена. На зворотному боці написи. Крім міліарисіїв, знаходять золоті соліди Василія І і Костянтина VII (867—887 рр.). Солід— це кругланевелика монета, на лицьовому боці якої (у центрі) — хрест, з боків поясне зображення двох братів. Навколо — напис. На звороті — зображення Ісуса Христа на фоні хреста, по краях — написи.

Як римські монети, так і візантійські, особливо золоті соліди, мали великий вплив на створення перших руських золотих і срібних монет періоду найвищого розквіту стародавньої Руської держави.