Підготував студент 32 СППЗ групи, Іванків Ростислав

Джерела сімейного виховання Про походження Матусова

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В однієї знатної вдови, яка мешкала на хуторі, був син. Він відправився на Запорізьку Січ. Мати вишила і подарувала йому в дорогу рушник. Під час одного великого бою козаки одержали перемогу. За це кожен із них одержав від курінного по три срібних монети і можливість побувати дома, побачитися з рідними. Іде вдовиний син додому, до рідного хутора. На душі так гарно і весело. Біля серця лежить мамин рушничок. Тому іде й від радості співає пісні та пританцьовує. Зустрічні дивуються з козака і запитують:

— Куди мандруєш, козаче? Чому так голосно пісні виспівуєш?

— А чому мені сумувати? — відповідає козак. — Я іду додому, до рідної матусі.

— А чи ти не з того хутора, де жила вдова і мала одного сина?

— Так, це я, — весело відповів козак.

— Якщо це ти, то не радій дуже, бо померла твоя мати від туги за тобою, — сказали люди.

Сів козак у полі на високій могилі. Заспівав сумну пісню і гірко заплакав. Потім витер сльози маминим рушником і промовив:

— Якщо немає більше моєї матусі, то нехай цей хутір називається Матусин.

Звідси і пішла назва села Матусів.

Батьків завіт

Вмираючи, батько сказав синові:

— Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш зберегти це добро, що я тобі залишаю, та ще й нове придбати, то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «здрастуй», їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи.

Сказав це і помер.

Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.

Пройшов деякий час, і син дожився до того, що вже немає за що купувати ні мед, ані чоботи.

— Ні, негаразд! — міркує він. — Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше.

Почав він раніше всіх людей їздити в поле. Ото працює, а люди їдуть та всі до нього першими вітаються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти звичайний хліб з водою, а він йому солодким здається, наче з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, взує, вони в нього як нові.

Через таку працю почало господарство його прибувати. І тоді тільки син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього вітались, а не він до них; працювати до втоми, щоб як сяде їсти, хліб був смачний, як з медом, і щоб гарно гарно ходити на свято, то треба чоботи, хоч і старі, але чистити, щоб вони були як нові завжди.

Материнська любов

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В однієї вдови був син-одинак, гарний-ненаглядний, стрункий і кремезний, як дуб. Мати тяжко працювала з ранку до ночі, але щоранку по краплинці збирала росу для умивання сина, а по ночах її натруджені рученьки найтонкішим шовком вишивали йому сорочки. Хотілося матері, щоб син був найкращим і найвродливішим.

Виріс одинак. Став гарним і дужим, красень на все село. Невдовзі одружився з дівчиною небаченої краси. Привів дівчину до рідної хати. Мати не знала як догодити невістці, а невістка не злюбила свекруху. Дивилася на неї з ненавистю, сварила без причини, шкодувала куска хліба.

Тому свекруха переселилася в сарай, голодувала. Але це не заспокоїло жорстоку невістку. Каже вона чоловіку:

— Якщо я дорога тобі і ти мене кохаєш і щоб я жила з тобою, вбий матір, вийми з грудей серце і спали його.

Зачарувала дружина чоловіка своєю вродою, тому й не здригнулася його душа від таких страшних слів. Пішов син до матері і каже:

— Моя дружина наказала мені вбити вас, а якщо я не послухаю, то залишить мене. Мені ж без неї життя не життя. Що мені робити, мамо?

Гірко заплакала мати і відповіла:

— Вчини так, сину, як велить тобі твоє серце.

Пішов син з матір’ю до лісу, назбирав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір. Вирвав з її грудей трепетливе серце і кинув його на жар. Враз вогнище запалало червоним сяйвом, спалахнули високо язики полум’я. син стояв, як укопаний, дивлячись як палає материне серце. Ні жалю, ні страху, каяття не відчув. Та ось відскочила жаринка в обличчя і боляче обпекла його. Скрикнув син. Закрив долонею обпечене місце. Від цього крику стрепенулося материнське серце, яке ще палало на вогні і промовило:

— Синочку, зірви подорожник, він росте біля твоїх ніг і приклади до обличчя. До листка приклади моє обгоріле серце. Якщо біль вщухне, поклади його у вогонь.

Від цих слів син позбувся чарів своєї дружини, заридав, схопив ще гаряче материне серце, уклав його в розкраяні груди, обливаючи пекучими сльозами.

Зрозумів, що ніхто й ніколи не любив і не любитиме його так віддано і гаряче, як рідна мати. А любов матері була такою величною, невичерпною, що серце ожило, а рана зразу ж загоїлась під сльозами найріднішої людини.

Підвелася мати, притулила голову сина до грудей. Тож і кажуть у народі: «Материнська любов — свята і безмежна!»