2.3. «Філософія для дітей» як основний напрям розвитку викладання філософії в Україні. Багатовимірне мислення.

Загальні основи курсу «Філософії для дітей» були закладені в 60-тих роках американським професором Метью Ліпманом. Він поставив для себе певне завдання, а саме – застосування філософії, як основного важеля впливу на дитячу свідомість, щоб вона не загубила своєї зацікавленості в міру дорослішання.

«Чому небо блакитне?», «Звідки взялися люди?», «Де взялась бабуся?», «Де був я, коли бабуся була молодою?»… Такі питання народжуються в головах підростаючого покоління з самого маленького дошкільного віку. У дорослих частіше за все не вистачає терпіння для пояснення таких простих, на перший погляд, питань. Але, якщо замислитись, простими словами пояснити такі складні речі є доволі складним завданням. Саме в філософії професор М. Ліпман побачив той рятівний ключик, який дозволив би не гасити дитячу цікавість.

Підростаючи, діти перестають задавати такі питання, намагаючись не набридати дорослим, або соромлячись признатись, що вони чогось не знають. Згодом, так відбувається постійне і безперервне накопичення знань. Заучування величезної кількості різнопланових предметів не залишають дітям вибору, крім того щоб лише займатись механічною роботою для засвоєння інформації.

З активним розвитком інформаційних технологій та постійним збільшенням потоку нових вражень від комунікацій, діти не можуть пристосуватись до нудної і застарілої шкільної програми. М. Ліпман ставить за завдання використати філософську спадщину, як засіб зробити шкільну освіту зв’язнішою, та безперечно цікавішою для сприйняття. Юліна Н.С., зокрема, зазначає: «Відповіддю на всі питання стала робота по створенню програми «Філософія для дітей», розрахована на весь період перебування дитини в школі, тобто систематичне навчання з 1 по 11 клас» [13]. Робота над цією програмою об’єднала цілий колектив вчених: Е. Шарпа, Ф. Осканяна, Р. Ріда, М. Прітчарда, Г. Метьюса і інших. Організація інституту філософії для дітей стала причиною зацікавленості такою програмою і інших науковців. Наразі до розробок залучаються все більше і більше вчених.

Юліна Н. С. [13]. коротко розповідає про смисл і завдання програми. Вона наводить певні положення, що характеризують її, зокрема це:

• навчання філософуванню, а не інформації про філософію;

• проблематична подача філософського знання;

• перетворення класу в групу дослідників та організація уроку за принципом сократичного діалогу;

• надання дітям замість навчальних посібників філософськи навантажених повістей.

Основною превагою, на думку М. Ліпмана, яка присутня в цій програмі вважається надання за допомогою філософського навчання їх вмінь та навичок, які формують новий тип мислення. Шкільна освіта займається лише обмеженим наданням інформації, що накопичується в головах дітей, не особливо осмислюючись.

М. Ліпман зазначає, що надзвичайно важливим фактором розвитку та досліджень в сучасній освіті є роль емоцій. Він вважає, що не використати фактор захоплення предметом, чи радість від спільного або індивідуального відкриття особливого і нового знання потрібно збуджувати та постійно підтримувати, для формування інтересу дослідника в дитині.

Професор зазначає, що накопичення знань надає обмежені можливості для розвитку розумових здібностей. Розумність відрізняється від мудрості. Розумність М. Ліпман пояснює як простий раціональний та логічний пошук причинно-наслідкових зв’язків за допомогою того обсягу знань, якими володіє людина. Мудрість це дещо глибше. Він пише: «Мудрість була необхідною для тих проблем, які раціонально розв’язати було неможливо, тобто там, де потрібно повністю покладатись на Соломонове судження» [Error: Reference source not found]. Отже, професор намагався розробити таку методику викладання філософії, яка б навчала б дітей мислити мудро.

В результаті навчання виробляється один із трьох типів мислення:

• критичний (коли дитина піддає аналізу наданий матеріал);

• креативний (вміння задавати запитання та створювати нові судження, щодо отриманих знань);

• піклуючий тип мислення (вміння поставити себе на місце опонента в дискусії і намагання зрозуміти причини такої точки зору).

Всі ці типи мислення окремо є ціллю вироблення та навчання різних нових філософських методик. Професор М. Ліпман стверджує, що тільки поєднання всіх цих типів мислення є найвищою мудрістю, якої дитина може і повинна навчитись і шкільних стінах. Така позиція підтримується і іншими вченими, що стали причетними до розробки цієї програми. І теза про те, чи може стати філософія частиною шкільної програми, не викликає у них абсолютно ніяких сумнівів. Юліна Н. С. зазначає: «Розробники роблять ще більш сильне твердження: філософія може і повинна стати парадигмою шкільної освіти. Це означає побудову інших шкільних дисциплін за моделлю філософського дискурсу і дослідження» [13].

Автор має на увазі той факт, що професор М. Ліпман запропонував будувати на такій методиці викладання програми інших дисциплін. Проаналізувавши такий підхід, та експериментально довівши успішність результативності при застосуванні такого методу, він тим самим створив прецедент унікального поєднання філософського знання та програм викладання різних навчальних дисциплін для того, щоб навчити дітей мислити не просто розумно, але й мудро. Крім того, уміння спілкуватись в колективі, критично оцінювати та вчитись сприймати думку іншої людини, ставити запитання та вміння вислухати, толерантно сприймати отримані відповіді на них є основою демократичного виховання.

В Україні «Філософія для дітей» поки що пробивається в навчальні програми як спеціальний курс, або факультативні заняття. Цього занадто мало для результативного виховання та прививання поколінню – Next того типу мислення, який би допоміг краще адаптуватись до змін в суспільстві, і у світі загалом. Існують проблеми організаційного рівня, такі як відсутність підготовлених висококваліфікованих спеціалістів у тих кількостях, яких того вимагає, як суспільство, так і Міністерство освіти.

Розділ III. Використання інноваційних методик у викладанні предметів морально-духовного спрямування.