Виміри глобалізації

Система національних держав

Світова капіталістична Світовий військовий

економіка порядок

Міжнародний поділ праці

Сценарій з використанням кримінально-терористичних технологій реалізуються в Сомалі, Ліберії, Руанді на Африканському континенті. У низці країн виникають зони, не контрольовані центральними урядами: «зона племен у Пакистані, Шанська держава у М’янмі; держави з «локальним Суверенітетом» – Абхазія, Карабах, Південні Осетія. Існують країни з «обмеженим суверенітетом», в яких присутні сили міжнародної безпеки і онтролю – Ірак, Сьєра – Леоне, Боснія та ін.

Впродовж ХХ – на початку ХХІ століття триває процес національної самоорганізації людства. З 57 у 1900 до 202 у 1997 р. зросла кількість держав у світі, народи яких реалізували своє природнє право на самовизначення. Втім, ці зміни в історичній долі окремих народів не привели до зміцнення світового порядку. Через слабкість діючих міжнародних організацій виникають загрози керованості світом загалом і в частині розв’язання його глобальних проблем. Підтвердженням цьому відмова 24 держав підтримати програму ООН щодо планування сімї, ігнорування 12 державами світу Монреальської декларації про припинення виробництва субстанції, що руйнує озоновий шар та інші приклади.

Важливою рисою сучасної доби є пріоритет загальнолюдських цінностей над формаційними. Усвідомлення нових світових реалій політичними і економічними елітами провідних країн Заходу і Сходу сприяє наповненню національних економічних систем соціальним змістом, демократизації власності. Солідарні витрати на вдоволення потреб людини здійснюють як держава, так і недержавні інституції – страхові компанії, пенсійні фонди тощо. На початку 90-х років ХХ ст. Вони тримають майже 50 відсотків акцій 100 найбільших корпорацій США.

Ціною значних соціальних витрат відбувається перехід до ринкової економіки і демократії в постсоціалістичних країнах. Лібералізм породив високі рівні безробіття, падіння на третину життєвого рівня, зростання рівня смертності.

Розвиток демократії, соціальний прогрес, високий рівень життя, спільність політичних інтересів не знімають проблеми, пов’язані з розвитком етносів та їх самосвідомості. Серед причин – криза сучасних інститутів державності, їх корумпованість та нездатність розв’язання назрілих проблем, що й посилює відчуття етнічної належності та культурної окремижності. Як наслідок, посилення тенденцій до децентралізація та артикуляції. Причому вони властиві не тільки країнам, що розвиваються та постсоціалістичним, але й країнам традиційних зон стабільності (Швеція – рух «майбутньої Скані», Італія – боротьба «Ліги Півночі» за створення Паданії та ін.). нерідко міжетнічні конфлікти переростають у збройне протистояння, загрожуючи територіальній цілісності країн, політичній, стабільності в регіонах. За даними ООН, після падіння Берлінської стіни у світі відбулося 82 конфлікту, 79 з яких були громадянськими війнами.

У сучасних умовах система національних держав, залишаючись важливим компонентом глобального політичного порядку, уже не визнається єдиною (як це було в ХІХ – першій половині ХХ ст.) домінуючою силою в світовій економіці, яка розвивається за іншими – не національними, а глобальними законами.

Разом з тим, ні світова економіка, ні інші вияви глобалізації не можуть існувати ізольовано від національних держав. Але важливо пам’ятати, що ніякі політичні системи, цивілізації, структури, культурні цінності до того ж не можуть за таких умов бути універсальними.