Тема 10. Правове регулювання часу відпочинку.

План.

1. Поняття і види часу відпочинку.

2. Відпустки і порядок їх надання.

Література:

1. Трудове право України. За ред. П. Д. Пилипенка. – К.: «Ін Юре», 2004, с. 286-310.

2. Трудове право України. За заг. ред. Н. М. Хуторян. – К.: Видавництво А.С.К., 2004, с. 326-340.

3. Кодекс законів про працю України. – Х.: «Оддісей», 2006, с. 42-53.

1) Відповідно до ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право за­безпечується наданням днів щотижневого відпочин­ку, а також оплачуваної щорічної відпустки, вста­новленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45). Можливість застосування виз­начається законом, зокрема главою V КЗпІІ.

Час відпочинку — проміжок часу, протягом яко­го працівник не виконує свої трудові функції і має право використовувати його за своїм розсудом, у тому числі для відновлення свого фізичного і трудо­вого потенціалу.

Законодавством до часу відпочинку віднесено:

• перерви протягом робочого дня (зміни);

• перерви між робочими днями (змінами);

• відпочинок між робочими тижнями;

• святкові і неробочі дні;

• щорічні відпустки.

Наведемо особливості кожного із зазначених видів відпочинку.

Перерви протягом робочого дня (зміни) відповід­но до ст. 60 КЗпП надаються працівникам для відпо­чинку і харчування тривалістю не більше двох го­дин, як правило від ЗО до 60 хвилин. Перерва не включається в робочий час, тобто не оплачується. Перерва для відпочинку і харчування повинна нада­ватись, як правило, через чотири години після по­чатку роботи.

Час початку і закінчення перерви встановлюєть­ся правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

На тих роботах, де через умови виробництва пе­рерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом ро­бочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або упов­новаженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації.

Крім цього, до оплачуваних короткочасних пе­рерв у роботі належать спеціальні перерви, що на­даються працівникам для відпочинку й особистих потреб, наприклад жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються відповідно до ст. 183 КЗпП, крім загальної перерви для відпочинку і харчуван­ня, додаткові перерви для годування дитини.

Ці перерви надаються не рідше ніж через три го­дини тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна.

За наявності двох і більше грудних дітей три­валість перерви встановлюється не менше години.

Строки і порядок надання перерв установлюють­ся власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної проф­спілкової організації і з врахуванням бажання ма­тері.

Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Порядок надання таких перерв регулюється КЗпП України.

Перерва між робочими днями (змінами), Поря­док її надання визначається правилами внутрішньо­го трудового розпорядку. Як правило, її тривалість не повинна бути меншою подвійної тривалості часу роботи, що передував цьому відпочинку,

Перехід із зміни до зміни відбувається, як прави­ло, після вихідного дня відповідно до графіка змінності.

Тривалість відпочинку між робочими тижнями залежить від тривалості робочого тижня (шестиден­ного чи п'ятиденного): вона не повинна бути меншою ніж сорок дві години; кількість повних вихідних днів — один чи два.

Загальним вихідним днем є неділя. При п'ятиден­ному робочому тижні працівникам вихідні дні нада­ються, як правило, підряд. На безперервно діючих підприємствах .вихідні дні надаються відповідно до графіків змінності.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допус­кається в виняткових випадках, передбачених у ч.2 ст. 71 КЗпП. Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (роз­порядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Перелік святкових і неробочих днів передбаче­ний у ст. 73 КЗпП. Згідно з цією статтею в Україні встановлено такі святкові дні: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнарод­ний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня — День незалежності України.

Неробочими днями вважаються також дні релі­гійних свят, а саме: 7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, органі­зацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святку­вання їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Робота у дні, зазначені у частинах першій і другій цієї статті, допускається лише за умови, що припинення її неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), або якщо такі роботи зумовлені необхід­ністю обслуговування населення, або невідкладні ре­монтні і вантажно-розвантажувальні роботи. Робота у зазначені дні обчислюється за правилами статті 107 КЗпП, а саме: наданням іншого дня відпочинку або оплатою у подвійному розмірі.

Щорічні відпустки — найтриваліший за кіль­кістю вільних днів підряд вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП, у Законі України «Про відпустки» від 15 лис­топада 1996 р. з наступними змінами, внесеними згідно із Законом від 2 листопада 2000 р.

2) Відпустка — встановлена законом, колектив­ним договором або трудовим контрактом певна кількість календарних днів безперервного відпочин­ку, які надаються працівникові роботодавцем у ка­лендарному році, із оплатою або без оплати їх з збе­реженням місця роботи (посади) за працівником на цей час.

Відповідно до ст. 2, 6 Закону України «Про від­пустки» право на відпустки мають громадяни Украї­ни, які перебувають у трудових відносинах з під­приємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої на­лежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі — підприємство).

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України.

Право на відпустки забезпечується:

• гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених Законом «Про відпустки»;

• забороною заміни відпустки грошовою ком­пенсацією, крім випадків, передбачених ст. 24 Закону «Про відпустки» та ст. 83 КЗпП.

За бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв'язку із закін­ченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково переви­щує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Згідно зі ст. 4 Закону «Про відпустки» встановле­но такі види відпусток:

1) щорічні відпустки:

• основна відпустка;

• додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці;

• додаткова відпустка за особливий характер праці;

• інші додаткові відпустки, передбачені законо­давством;

2. додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

3. творча відпустка;

4. соціальні відпустки:

• відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами;

• відпустка для догляду за дитиною до досяг­нення нею трирічного віку;

• додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

2. відпустки без збереження заробітної плати.

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Щорічні (основна та додаткові) відпустки нада­ються із збереженням на їх період місця роботи (по­сади) і заробітної плати. Тривалість відпусток визначається Законом «Про відпустки», іншими за­конами та підзаконними нормативно-правовими ак­тами України і незалежно від режимів та графіків роботи розраховується в календарних днях.

Щорічна основна відпустка надається праців­никам за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Залежно від тривалості основної відпустки що­річна відпустка може бути мінімальна та подовжена.

Сьогодні 24-денна календарна щорічна відпустка є мінімальною для всіх осіб, які працюють за трудо­вим договором. Для деяких категорій працівників за­конодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки. При цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою ніж 24 календарних дні. Святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП) при визначенні тривалості відпусток не вра­ховуються.

Основну відпустку більшої тривалості називають подовженою. Право на подовжену відпустку має значна кількість працюючих. Мета такої відпустки — гарантувати працівникам більш тривалий відпо­чинок із урахуванням характеру та специфіки їх трудової діяльності, умов праці, стану здоров'я, віку та інших обставин. Так, наприклад, інвалідам І і II груп надається щорічна основна відпустка трива­лістю ЗО календарних днів, а інвалідам III групи — 26 календарних днів.

Крім того, особам віком до 18 років надається що­річна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Якщо ж такій особі виповнилося 18 років у пе­ріод роботи, то відпустка її розраховується таким чином: до дня народження — із розрахунку 31 ка­лендарний день, після — 24 календарних дні.

Подовженими відпустками користуються також керівні, педагогічні, науково-педагогічні працівники освіти та наукові працівники, яким надається щоріч­на основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 346 «Про затвердження Порядку надання щорічної основної відпустки тривалістю до 56 календарних днів керів­ним, педагогічним, науково-педагогічним праців­никам освіти та науковим працівникам» (зі зміна­ми).

Крім основної подовженої відпустки, законодав­ство (ст. 7 Закону «Про відпустки») передбачає збільшення кількості днів відпустки за рахунок на­дання до основної ще і додаткової відпустки.

Конкретна тривалість додаткової відпустки, яка надається за роботу із шкідливими та важкими умо­вами праці, встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від результатів атестації ро­бочих місць із умов праці та часу зайнятості працівника в цих умовах. Критерії, на підставі яких повинна визначатись тривалість додаткової відпуст­ки за цих умов, — це результати атестації робочих місць за умовами праці та час зайнятості працівника в цих умовах згідно з Порядком проведення атес­тації робочих місць за умовами праці, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України 1 серпня 1992 р. № 442. Відповідно до цього Порядку Мін­праці і соціальної політики України та МОЗ України розробили Методичні рекомендації (затверджені постановою Мінпраці і соціальної політики від 1 ве­ресня 1992 року № 41). Правовою підставою для визначення тривалості цієї додаткової відпустки є Показники та критерії умов праці, затверджені на­казом МОЗ і Мінпраці і соціальної політики від 31 грудня 1997 року № 383/55. Тривалість додатко­вої відпустки в Показниках та критеріях визначена на підставі Гігієнічної класифікації праці (затверджена наказом МОЗ від 12 серпня 1996 р. № 4137-86).

Відповідно до ч.ІО ст. 6 Закону «Про відпустки» зберігають юридичну силу акти законодавства, які встановлюють іншу тривалість основної відпустки для окремих категорій працівників, причому ці акти законодавства не діють, якщо тривалість основної відпустки, яка встановлюється ними, менша тієї, яка встановлена у частині першій ст. 6 згаданого вище Закону. Інша тривалість основної відпустки для пев­ної категорії працівників встановлена, наприклад:

1. для державних службовців — тривалістю ЗО календарних днів (ст. 35 Закону «Про державну службу» зі змінами);

2. суддям надається щорічна відпустка трива­лістю ЗО робочих днів з наданням додаткового поса­дового окладу. Суддям, які мають стаж роботи понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів (частина п'ята ст. 44 Закону «Про статус суддів» у редакції від 24 лютого 1994 року).

Для суддів загальних та господарських судів до стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, зара­ховується час роботи на посадах слідчих, проку­рорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі само пільги;

3) для працівників, які працюють (перебувають у відрядженні) на територіях радіоактивного забруд­нення, ст.47 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильсь­кої катастрофи» передбачає надання щорічної відпустки тривалістю пропорційно відпрацьованому на цих територіях часу:

• у зонах відчуження та безумовного (обов'яз­кового) відселення — 44 календарних дні. Загальна тривалість відпустки не повинна перевищувати 56 ка­лендарних днів;

• у зоні гарантованого добровільного відселен­ня — 37 календарних днів. Загальна тривалість відпустки не повинна перевищувати 49 календарних днів;

— у зоні посиленого радіоекологічного контро­лю — ЗО календарних днів. Загальна тривалість від­пустки не повинна перевищувати 42 календарних дні.

Зазначені відпустки надаються без урахування додаткової відпустки, передбаченої законодавством України;

4) медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внас­лідок виконання професійних обов'язків, мають пра­во на щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів з використанням її у літній або інший зручний для них час (ст. 27 Закону «Про вне­сення змін до Закону України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист на­селення»).

Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайня­тим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, за­тверджуваним Кабінетом Міністрів України (Поста­нова Кабінету Міністрів від 17 листопада 1997 року № 1290 «Про затвердження Списків виробництв, цехів, професій і посад, зайнятість працівників у яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці»).

Законодавством передбачено також надання до­даткової відпустки за особливий характер праці, а саме:

1) окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інте­лектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, — тривалістю до 35 календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України у Постанові від 17 лис­топада 1997 року № 1290;

2) працівникам з ненормованим робочим днем — тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.

Конкретна тривалість щорічної додаткової відпу­стки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.

До стажу роботи, що дає право на щорічну основ­ну відпустку, зараховуються:

1. час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого дня) протягом робочого року, за який надається відпустка;

2. час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимуше­ного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу);

3. час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком частково оплачуваної відпустки з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

4. час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визна­ченому статтею 25 і ч.2 ст.26 Закону «Про відпустки», за винятком відпустки без збереження заробіт­ної плати по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку;

5. час навчання з відривом від виробництва три­валістю менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних закладів освіти;

6. час навчання нових професій (спеціальностей) осіб, звільнених у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці, у тому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підпри­ємства, скороченням чисельності або штату праців­ників;

7. інші періоди роботи, передбачені законодав­ством.

До стажу роботи, що дає право на щорічні додат­кові відпустки, зараховуються:

1. час фактичної роботи із шкідливими, важкими умовами або з особливим характером праці, якщо працівник зайнятий у цих умовах не менше полови­ни тривалості робочого дня, встановленої для пра­цівників даного виробництва, цеху, професії або по­сади;

2. час щорічних основної та додаткових відпусток за роботу із шкідливими, важкими умовами і за особливий характер праці;

3) час роботи вагітних жінок, переведених на підставі медичного висновку на легшу роботу, на яких вони не зазнають впливу несприятливих ви­робничих факторів.

Щорічна додаткова відпустка надається понад щорічну основну відпустку за однією підставою, об­раною працівником. Порядок надання додаткової відпустки з кількох підстав встановлює Кабінет Міністрів України.

Щорічні додаткові відпустки за бажанням праців­ника можуть надаватись одночасно з щорічною ос­новною відпусткою або окремо від неї.

Загальна тривалість щорічних основної та додат­кових відпусток не може перевищувати 59 кален­дарних днів, а для працівників, зайнятих на підзем­них гірничих роботах, — 69 календарних днів.

Щорічні основна та додаткові відпустки надають­ся працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочо­го року.

Право працівника на щорічні основну та додат­кові відпустки повної тривалості у перший рік робо­ ти настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

У разі надання працівникові зазначених щоріч­них відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених частиною сьомою ст. 10 Закону «Про, відпустки».

Щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у пер­ший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються:

1. жінкам — перед відпусткою у зв'язку з вагіт­ністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

2. інвалідам;

3. особам віком до вісімнадцяти років;

4) чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами;

5) особам, звільненим після проходження строко­вої військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не вра­ховуючи часу переїзду на постійне місце проживан­ня;

6. сумісникам — одночасно з відпусткою за ос­новним місцем роботи;

7. працівникам, які успішно навчаються в закла­дах освіти та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбаче­них навчальною програмою;

8. працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основ­ну відпустку і не одержали за неї грошової ком­пенсації;

9. працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лі­кування;

10. батькам-вихователям дитячих будинків сімей­ного типу;

11. в інших випадках, передбачених законодав­ством, колективним або трудовим договором.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

У ст. 25 Закону «Про відпустки» передбачено ви­падки, коли відпустка без збереження заробітної плати надається працівникам в обов'язковому по­рядку. Зокрема, така відпустка повинна бути надана сумісникам на термін до закінчення відпустки за ос­новним місцем роботи. Зазначимо, що сумісникам надається оплачувана основна відпустка тієї трива­лості, яка передбачена за місцем роботи за суміс­ництвом, а потім, до закінчення терміну відпустки за основним місцем роботи — додаткова неоплачувана.

Черговість надання відпусток визначається гра­фіками, які затверджуються власником або уповно­важеним ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

До інших додаткових відпусток, передбачених за­конодавством, належать, зокрема відпустки, які на­даються державним службовцям згідно з По­становою Кабінету Міністрів від 27 квітня 1994 року № 250 «Про порядок і умови надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток»: державним службовцям, які мають стаж державної служби понад 10 років, надається додаткова оплачу­вана відпустка тривалістю п'ять календарних днів, а починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на два календарних дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Додаткові оплачувані відпустки державним службовцям нада­ються одночасно із щорічною відпусткою згідно з установленим графіком або за згодою сторін окремо від неї.

Творча відпустка — тимчасове звільнення влас­ником або уповноваженим ним органом працівника, який працює за трудовим договором (контрактом) незалежно від форм власності підприємства, для за­кінчення дисертаційних робіт, написання підруч­ників та в інших випадках, передбачених законо­давством.

Умови, тривалість, порядок надання та оплати творчих відпусток регулює Постанова Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 року № 45 «Про затвердження умов, тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток».

Соціальні відпустки, передбачені законодав­ством, надаються переважно жінкам, вони гарантують та забезпечують можливість поєднання їх при­родної, соціальної ролі, пов'язаної з материнством, і виробничої діяльності.

Спори, які виникають щодо надання відпусток, розглядаються в порядку, встановленому законодав­ством про працю.