Тема 1. Поняття, предмет, система та основні принципи трудового права.

План.

1. Поняття трудового права.

2. Предмет і метод трудового права.

3. Призначення трудового права.

4. Система трудового права.

5. Відокремлення трудового права від інших галузей права.

Література:

1. Трудове право України. За ред. П. Д. Пилипенка. – К.: «Ін Юре», 2004, с. 5-41.

2. Трудове право України. За заг. ред. Н. М. Хуторян. – К.: Видавництво А.С.К., 2004, с. 17-42.

1) Трудове право України — це система правових норм, що регулюють сукупність відносин суспільної організації праці на підприємствах, в установах, організаціях на підставі поєднання суспільних, ко­лективних і особистих інтересів трудівників.

Сутність даного визначення в тому, що воно від­ображає три взаємообумовлених складники. Це сис­тема правових норм, які регулюють трудові відноси­ни сторін трудового процесу, сукупність відносин суспільної організації праці та демократичність по­єднання суспільних, колективних і особистих інте­ресів трудівників. Кожен із зазначених складників поняття трудового права є явищем складним і по­требує подальшого розкриття. Так, систему право­вих норм буде висвітлено в темі «Джерела трудового права».

Другий елемент — сукупність відносин суспільної організації праці — має певні особливості в сучас­ний період переходу економіки України до ринкової системи господарювання. Особливість суспільної організації праці в тому, що працівник виконує відповідну роботу на конкретному підприємстві, в установі, організації незалежно від їх форм влас­ності. Поряд з цим робота може виконуватися і в фізичної особи, котра вправі виступати як роботода­вець. Тому в даному випадку суспільність організації праці має опосередкований характер, виходячи із загальної системи ринкових методів господарю­вання.

Третій складник поняття трудового права, як зазначено вище, включає демократичність поєднання суспільних, колективних і особистих інтересів трудівників, найсуттєвіше відображає сутність як національних, так і міжнародних правових норм про працю. Так, згідно з ч.1 ст. 43 Конституції України «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно оби­рає або на яку вільно погоджується». Саме в цій нормі відображається загальнолюдська сутність міжнародного програмного документа — Загальної декларації прав людини, в якій зазначено, що «кож­на людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття». Це право включає в себе не лише вибір виду діяльності, а й вибір професії чи спеціальності. В умовах ринкової економіки держава не може та й не повинна бути єдиним джерелом на­дання громадянинові роботи. Роль держави на зако­нодавчому рівні — забезпечити можливість кожному громадянинові вільно обирати роботу, конкретну професію, кваліфікацію, спеціальність.

Практична значимість трудового права визна­чається багатьма факторами, головним серед яких є матеріальна основа будь-якого суспільства. Саме ця матеріальна основа створюється працею людини, але не всяка праця регулюється нормами трудового пра­ва. Наприклад, праця студентів, слухачів, військо­вослужбовців, домогосподарки чи праця на приса­дибній ділянці — належить до суспільно корисної праці, проте вона не підпадає під сферу регулюван­ня трудовим законодавством. Система норм трудового права регулює трудові відносини суспільної організації праці, тобто праці на відповідному підприємстві, в установі, організації

Специфікою поняття трудового права є й те, що його слід розглядати як елемент об'єктивного права, тобто окремою галуззю, складовою частиною загаль­ної системи права України, а також як науку і як навчальну дисципліну.

Стосовно галузі трудового права, то загальновизнаними в юридичній літературі є дві підстави відокремлення однієї галузі права від іншої: що регулюють норми конкретної галузі і як здійснюється таке регулювання. Інакше кажучи, підставами відокремлення в системі національного права визнані предмет і метод правового регулюван­ня. Що ж до науки трудового права, то вона, як і будь-яка галузь юридичної науки, може відділятись від іншої лише за такою ознакою, як предмет дослі­дження, оскільки методи дослідження в науці трудо­вого права не відрізняються від методів, що викори­стовуються в будь-якій юридичній науці.

Стосовно ж трудового права як навчальної дисципліни, то в су­часних умовах формування і становлення ринково-економічних відносин доцільно враховувати логічну послідовність вивчення як загальнотеоретичних, так і близьких до трудового права дисциплін. Зокрема, вивчення трудового права буде ефективнішим після опанування основними поняттями про право, тобто після вивчення курсу основ теорії права, а також Загальної частини цивільного права як найближчої галузі права до трудового права. Поряд з цим до­цільно враховувати і те, що в епоху перебудови суспільства, переходу на нові підвалини господарю­вання змінюються як сутність, так і тенденції со­ціальних процесів. За таких умов зростає потреба в приділенні уваги теоретичній частині трудового пра­ва, бо саме вона сприяє формуванню юридичного світогляду, розумінню швидкої зміни дійсності, динамічного розвитку законодавчої бази та активної практичної трудової діяльності.

Безперечно, зазначені положення не дають пов­ноти сутності трудового права як самостійної галузі права, що регулює найважливіші суспільні трудові відносини. Тому зазначене вище і спонукає до з'ясу­вання правового змісту предмета і методу трудового права.

2) Предмет трудового права як галузі права — це сукупність суспільних відносин, основою, ядром яких є трудові відносини, а також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Інакше кажучи, пред­мет трудового права дає відповідь на питання, що є об'єктом його регулювання, які відносини він охоп­лює. Саме це й обумовлює значення, роль і місце трудового права в загальній системі національного права України.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудо­вих відносин як основи предмета трудового права полягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає усталені по­зиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 року законодавчо закріпила існування трьох форм власності: державної, комунальної та приват­ної (ст. 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відно­сини працівників, оскільки на підприємствах з коо­перативною формою власності можуть існувати трудові відносини двох видів: поєднання трудових відносин співвласників — працівників із цивільно-правовими щодо розподілу прибутку і трудові відно­сини працівників, найнятих на роботу, які не є співвласниками, а отже, і не беруть участі в роз­поділі прибутку, не несуть відповідальності за збит­ки виробництва, оскільки це покладається на влас­ників такого підприємства.

Трудове право України як система правових норм є регулятором різноманітних відносин у сфері суспільної праці. Але важливо враховувати те, що норми трудового права мають основну мету регулю­вання суспільної форми праці, суспільної організації праці або інакше — стосунків між людьми, котрі бе­руть участь у суспільній праці на підприємстві. При цьому серед суспільних відносин, що визначають сутність предмета трудового права, головна роль на­лежить власне трудовим відносинам.

Отже, власне трудові відносини мають відповідну відмінність від інших суспільних відносин, які також певною мірою пов'язані з таким суспільним явищем, як праця, і тому доречно зазначити, які ж харак­терні ознаки притаманні лише власне трудовим відносинам. Таких суттєвих ознак чинне законодав­ство України про працю називає три: 1) включення працівника в трудовий колектив за специфічним юридичним актом — трудовим договором, трудовим контрактом, актом про обрання, затвердженням чи призначенням працівника на відповідну посаду тощо (за винятком трудових відносин між працівником і фізичною особою, де відсутнє включення праців­ників у трудовий колектив); 2) визначення змісту трудових відносин, сутністю якого є виконання пра­цівником не будь-якої роботи, а відповідного роду відповідно до його посади, кваліфікації, спеціаль­ності; 3) виконання роботи відбувається в умовах внутрішнього трудового розпорядку з підляганням працівника регламентованій трудовій діяльності (ст. 21 КЗпП України).

Предмет трудового права — явище складне і ба­гатогранне, до змісту якого входять, крім власне трудових відносин, і такі, що тісно пов'язані з тру­довими, одні з яких передують трудовим відноси­нам, другі — супроводжують їх, а треті — виплива­ють з трудових відносин. Кожна з цих груп включає лише їй притаманні суспільні відносини. Так, трудо­вим відносинам передують відносини: а) з праце­влаштування бажаючих громадян на роботу; б) з професійної підготовки та підвищення кваліфікації, з професійного відбору.

До другої групи належать відносини, що супро­воджують трудові, зокрема, це: а) відносини трудо­вого колективу з роботодавцем організаційно-управ­лінського характеру, зі встановлення умов праці, оплати, поліпшення культурного і соціально-побуто­вого обслуговування робітників і службовців; б) від­носини профспілкового органу підприємства з робо­тодавцем з приводу поліпшення умов праці, захисту трудових прав працівників, прийняття локальних норм права тощо; в) відносини з нагляду, контролю за додержанням трудового законодавства і охорони праці.

Відносини, що випливають з трудових, є змістом третьої групи і включають такі, як: а) відносини в разі неналежного виконання сторонами трудового договору норм з забезпечення трудової дисципліни, норм з матеріальної відповідальності сторін трудо­вих відносин; б) відносини з розгляду індивідуаль­них трудових спорів.

Специфічними є відносини, породжені новими політичними і соціально-економічними умовами, котрі належать до предмета трудового права, а саме: а) відносини соціально-партнерського характе­ру; б) відносини з забезпечення зайнятості населен­ня; в) відносини з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів).

Таким чином, трудове право України як не­від'ємна складова юридичної науки є різновидністю і соціальних наук, що вивчають соціальні явища в їх історичному розвитку, враховуючи комплекс су­спільних відносин.

Тому головними складниками предмета трудового права як науки є вивчення: 1) сутності змісту галузі трудового права, її місця в системі українського права, видів і структури право­вих норм, порядку їх застосування, тенденції роз­витку і вироблення пропозицій щодо їх вдосконален­ня; 2) історичних етапів розвитку галузі трудового права України; 3) досвіду правового регулювання праці в країнах близького і далекого зарубіжжя в різні історичні періоди їх розвитку.

Загальновизнаним елементом самостійності галузі трудового права є тісний взаємозв'язок її предмета з методом правового регулювання трудових відно­син.

Метод трудового права є другим невід'ємним складником, який разом з предметом обумовлює сутність і відокремленість трудового права України як галузі права в загальній системі національного права від інших галузей права.

Інакше кажучи, метод трудового права дає мож­ливість з'ясувати: як, якими способами, засобами, прийомами, заходами чи формами здійснюється правове регулювання суспільно-трудових відносин.

До основних способів, правових ознак методу трудо­вого права належать: 1) поєднання централізованого і локального регулювання трудових відносин; 2) по­єднання договірного з імперативним (державно-владним) способом регулювання праці; 3) участь працівників через своїх представників у проф­спілкових органах та інших уповноважених на пред­ставництво трудовим колективом органах у правово­му регулюванні праці; 4) особливі способи захисту трудових прав працівників; 5) єдність і відмінність (диференціація) правового регулювання праці.

Кожен із зазначених способів як основа методу правового регулювання трудових відносин має відповідні, лише йому притаманні ознаки. Так, по­єднання централізованого і локального регулювання праці в сучасних умовах набуває особливого значен­ня, оскільки ринкові відносини господарювання по­требують розширення сфери локального регулюван­ня праці. Тому централізоване правове регулювання праці охоплює головні напрями. Так, відповідно до Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року, до сфери державного (централізованого) регулювання віднесено оплату праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення: 1) розміру мінімальної заро­бітної плати; 2) визначення умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій; 3) оподатку­вання доходу працівників, інші норми і гарантії в оплаті праці (ст. 8-13 Закону).

У централізованому порядку регулюються відно­сини щодо тривалості робочого часу, трудової дис­ципліни, охорони праці тощо.

Централізований спосіб конкретизується і допов­нюється локальним регулюванням, враховуючи місцеві особливості конкретного підприємства. Зо­крема, це встановлення режиму робочого часу на підприємстві, в установі, організації, що відбиваєть­ся у правилах внутрішнього трудового розпорядку, у графіках відпусток, у положеннях про преміюван­ня та ін.

Поєднання договірного способу регулювання тру­дових відносин з державно-власним (імперативним) як однієї з ознак методу трудового права має реаль­ний вияв у тому, що договір виступає головним юри­дичним фактом у виникненні, зміненні і припиненні трудових правовідносин, а встановлені на підставі договору правові відносини, як правило, не можуть бути змінені без обопільної згоди сторін. Наприклад, переведення на іншу роботу можливе лише за зго­дою працівника, не можна вносити зміни чи допов­нення і до колективного договору без взаємної згоди його сторін.

Поряд з договірним способом регулювання трудо­вих відносин застосовується і державно-владний (імперативний) спосіб, сутність якого полягає в тому, що саме державно-владні заходи забезпечують чіткий порядок у дотриманні і стабільності трудових відносин, у зміцненні трудової дисципліни і застосу­ванні заходів дисциплінарного впливу чи притяг­ненні до матеріальної відповідальності працівників, які допустили правопорушення. Тому власник підприємства або уповноважений ним орган наділе­ний повноваженнями застосовувати до працівника, який порушив трудову дисципліну, заходи дисцип­лінарного стягнення: оголосити догану чи звільнити з роботи з дотриманням законом визначених підстав і порядку припинення трудових відносин. Державно-владний (імперативний) спосіб як невід'ємний еле­мент методу трудового права реалізується у повно­важеннях власника підприємства давати обов'язкові для працівника вказівки щодо застосування праці та її організації. Саме в такому поєднанні договірного способу і державно-владного (імперативного) в регу­люванні трудових відносин розкривається гар­монійність і взаємообумовленість у забезпеченні все­бічного розвитку демократичних засад у побудові громадянського суспільства в Україні.

Важливою і своєрідною ознакою методу трудово­го права є і такий спосіб, як участь працівників че­рез своїх представників у профспілкових органах та інших уповноважених на представництво трудовим колективом органах у правовому регулюванні праці. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями реально здійснюється че­рез такі органи, як: 1) загальні збори (конференції); 2) ради трудових колективів; 3) професійні спілки, які діють на підприємстві, в установі, організації; 4) інші органи, уповноважені трудовим колективом на представництво. До питань, що вирішуються пра­цівниками через зазначених представників, належать внесення пропозицій щодо поліпшення: а) роботи підприємств, установ, організацій; б) соціально-куль­турного і побутового обслуговування; в) контролю та захисту трудових прав та інше.

До невід'ємної складової методу трудового права належать і особливі способи захисту трудових прав працівників. Особливістю сучасного розвитку Украї­ни і, зокрема, захисту трудових прав працівників є Конституція України 1996 року, норми якої вперше визнані нормами прямої дії і гарантують громадянам звернення безпосередньо до суду для захисту кон­ституційних прав, а також до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини і до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). Захист у зазначених інституціях стосується і захисту тру­дових прав працівників. Поряд із зазначеним, чинне законодавство України про працю передбачає і несудовий порядок захисту трудових прав праців­ників — у комісіях з трудових спорів (КТС), які створюються на загальних зборах (конференціях) трудового колективу із числа працюючих на підприємстві, що є важливим правовим способом за­хисту трудових прав працівників безпосередньо на підприємстві, в установі, організації. Отже, особли­вості захисту трудових прав працівників, як складо­вого елементу методу трудового права, полягають в тому, що у них є можливість вибору: звертатись за захистом своїх прав до суду чи до місцевого органу, що діє безпосередньо на підприємстві, тобто в" комі­сію з трудових спорів (КТС).

Єдність і відмінність (диференціація) пра­вового регулювання праці. В термінологічному ас­пекті єдність — це тісний зв'язок з подібними чи аналогічними явищами, у даному випадку правови­ми, що спрямовані на регулювання трудових відно­син. Єдність регулювання відображає загальний рівень регулювання праці стосовно будь-яких пра­цівників, тобто єдність регулювання передбачає по­ширення трудових прав і обов'язків на всіх праців­ників незалежно від їх особистих якостей чи від конкретних умов праці. Реальне відображення єдності трудового права відтворюється: 1) в загаль­них конституційних принципах (право на працю, на безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату тощо); 2) в єдиних трудових правах і обов'язках працівників (ст. 2, 5, 139 КЗпП України) та робото­давців (ст. 141, 158 КЗпП України); 3) у загальних правових нормах України про працю, що регулюють трудові відносини працівників усіх підприємств, ус­танов, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб (ч.І ст.З КЗпП України).

3) Найсуттєвіше призначення трудового права виз­начене його предметом як системи правових норм, спрямованих на регулювання трудових відносин.

Із цього загального направлення випливають конкретні його складові, до яких належать такі: 1) регулюван­ня нормами трудового права поведінки працівників у процесі праці на підприємстві відповідно до завдань виробництва; 2) сприяння поліпшенню умов праці та побуту працівників; 3) охорона праці в процесі тру­дової діяльності та 4) зміцнення соціального парт­нерства, досягнення взаємопорозуміння (консенсусу) як між працівниками в процесі праці, так і між їхніми роботодавцями, що є дуже важливим у досяг­ненні високопродуктивної праці і соціального спокою в суспільстві.

Саме в цьому і відображається основна роль тру­дового права, спрямована на врегулювання його нор­мами поведінки працівників у процесі трудової діяльності.

Призначення трудового права України як систе­ми правових норм реалізується і через їх завдання та функції, в яких найтісніше відображаються інте­реси всіх учасників трудових відносин — праців­ників, роботодавців, держави і суспільства в цілому.

Завдання трудового права чітко визначені в ст. 1 КЗпП України, в якій закріплено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефек­тивності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя тру­дящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства на першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство України про працю встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудо­вих прав працівників (ч.2 ст. 1 КЗпП України). Такі завдання трудового права спрямовані на досягнення основної мети правового регулювання праці та її здійснення.

Призначення трудового права, як зазначалося, реалізується через багатоаспектність правових явищ як у чітко виражених завданнях і меті, так і в фун­кціях та ролі правових норм у регулюванні тру­дових відносин. Що ж до терміна «функція», то у перекладі з латинського — це діяльність, обслугову­вання. Визначення поняття функцій трудового права пов'язано із загальнотеоретичними досягненнями те­орії права України, де зазначається, що «функції права — це основні напрями впливу права на суспільні відносини». Отже, функції трудового пра­ва — це ті напрями впливу норм трудового права, що спрямовані на регулювання трудових відносин. Виходячи зі специфіки предмета трудового права, основу якого становлять трудові відносини як спе­цифічний різновид суспільних відносин, функції трудового права можна класифікувати на три види: виробничу, виховну і захисну. Кожна з цих функцій обслуговує відповідну групу відносин у процесі тру­дової діяльності.

Виробнича функція трудового права спрямована на сприяння працівникам створювати матеріальні, духовні та культурні цінності, на розвиток соціаль­но-економічних відносин, на розширення і вдоскона­лення заохочувальних методів учасників трудового процесу. Щодо інститутів трудового права виробнича функція реалізується через норми інституту тру­дового договору, робочого часу, оплати праці, трудо­вої дисципліни тощо. Сучасний характер змісту виробничої функції трудового права спрямований на реалізацію природного права людини, на вільне во­левиявлення щодо самостійного вибору роду і виду трудової діяльності на відповідному підприємстві не­залежно від форм власності, а також врахування інтересів другої сторони трудового процесу — робо­тодавця.

Виховна функція трудового права є невід'ємною складовою правової культури суспільства в цілому. Специфіка виховної функції трудового права поля­гає в тому, що правове виховання має комплексний характер і в такому природному середовищі, як тру­дова діяльність, при виконанні суспільно корисної праці в трудовому колективі.

Реальний вияв виховна функція знаходить у нор­мах інституту оплати праці, зокрема, у тих, що виз­начають заохочувальний та стимулюючий характер якісної і високопродуктивної праці, а також у нор­мах таких інститутів трудового права, як трудова дисципліна, матеріальна відповідальність та ін.

Захисна функція трудового права має основне спрямування на охорону трудових прав та законних інтересів як працівників, так і роботодавців. Ця фун­кція, як і будь-яка інша, знаходить реальний вияв у нормах права через визначену в них мету чи зав­дання правового регулювання трудових відносин. Характерна риса захисної функції трудового права в тому, що її сутність спрямована на захист широкої сфери трудової діяльності працівників при виник­ненні трудових відносин, при їх існуванні, зміненні чи припиненні. Захисна функція трудового права діє на всіх етапах правового регулювання праці, тобто при створенні правових норм про працю, при їх зас­тосуванні і насамперед при розв'язанні індивідуаль­них чи колективних трудових спорів.

Отже, захисна функція трудового права реальний вияв знаходить у багатьох інститутах трудового права, зокрема, в нормах таких інститутів трудового права, як правова організація зайнятості населення, трудовий договір, робочий час і час відпочинку, оп­лата праці, охорона праці, нагляд і контроль за до­держанням трудового законодавства і трудові спори.

При цьому необхідно зазначити, що в юридичній літературі, в тому числі і тій, котра розкриває спе­цифіку трудових відносин, немає єдиного підходу щодо класифікації функцій трудового права. Крім зазначених, називаються і такі функції, як соціаль­на, господарська, розвитку виробничої демократії та інші.

4) Система трудового права як самостійної галузі — це сукупність правових норм, розташованих у пев­ному порядку, внутрішньоузгоджених відповідно до науково обґрунтованої класифікації з конкретними інститутами трудового права.

Головними складовими системи трудового права є інститути як структурні підрозділи, що складаються з меншої сукупності правових норм про працю, ніж галузь трудового права в цілому.

До системи трудового права як галузі належать такі основні інститути, як: правова організація пра­цевлаштування — включає норми, що регулюють відносини з підбору працівникам необхідної роботи; трудовий договір — включає норми, що регулюють порядок прийняття на роботу, переведення на іншу роботу та звільнення з роботи; робочий час; час відпочинку; оплата праці; трудова дисципліна; мате­ріальна відповідальність; охорона праці; трудові спо­ри тощо.

Поряд із зазначеним, систему трудового права структурно можна класифікувати і за більш загаль­ними ознаками — це Загальна й Особлива частини, кожна з яких характеризується відповідною спе­цифікою.

Загальна частина трудового права як галузі включає норми, що поширюються на широку сферу суспільних відносин трудового права — це норми-принципи, норми-завдання (мета), норми-визначення (дефініції), норми, що визначають основні трудові права працівників, недійсність умов договорів про працю, які порушують становище працівників, до­даткові, порівняно з законодавством, трудові і со­ціально-побутові пільги тощо. По суті, норми Загаль­ної частини трудового права визначають предмет цієї галузі права, суб'єктивний склад учасників сус­пільно-трудових відносин, їх правове становище (статус), метод правового регулювання трудових відносин, основні положення щодо порядку й укла­дання колективного договору, співвідношення міжна­родних договорів про працю і законодавства України тощо.

Особлива частина галузі трудового права конкре­тизує положення Загальної частини. Норми Особли­вої частини регламентують окремі види суспільних відносин, їх елементи. Інститути Особливої частини розміщені у відповідній логічній послідовності, почи­наючи з основного інституту трудового права — трудового договору, де сконцентровані норми про поняття, види, порядок укладання (виникнення) тру­дових відносин, змінення (переведення) та припи­нення (звільнення). Після трудового договору розта­шовані такі інститути, як: робочий час і час відпочинку, інститути нормування праці, оплати праці, гарантійних та компенсаційних виплат, трудо­ва дисципліна, охорона праці, трудові спори та ін.

Класифікація інститутів трудового права на За­гальну й Особливу частини зумовлена такими чин­никами, як необхідність визначення місця і ролі інститутів у системі трудового права, на яку саме групу трудових відносин направлені норми відповід­ного інституту.

Самостійне місце в системі галузі трудового пра­ва посідають норми, що визначають співвідношення норм трудового права України з нормами міжнарод­ного характеру. Такі норми мають три гілки — це норми країн близького зарубіжжя, норми країн да­лекого зарубіжжя і норми Міжнародної організації праці (МОП). Теоретичне і практичне значення заз­начених норм полягає в їх впливі на формування в Україні нових концептуальних підходів у регулю­ванні трудових відносин в умовах формування рин­кових методів господарювання.

Трудове право України як будівнича, провідна і самостійна галузь права, поряд із системою норм як галузі права, включає і систему норм трудового за­конодавства, систему науки трудового права і систе­му навчального курсу. Кожна із вказаних систем логічно взаємообумовлена. Так, система галузі тру­дового права є об'єктивним явищем. Система законо­давства, науки і навчального курсу, в певній мірі, підпорядковані об'єктивній, природній системі, тобто системі галузі трудового права. Водночас система трудового законодавства є самостійною, але має відповідний вплив на систему галузі трудового права.

Загальна частина навчального курсу трудового права охоплює розділи, що стосуються: розвитку правового регулювання праці в Україні, визначення трудового права, джерел, основних принципів, суб'єктів трудового права, колективного договору, правовідносин у трудовому праві та правового регу­лювання зайнятості і працевлаштування.

До Особливої частини віднесені інститути: трудо­вий договір як центральний інститут, ядро трудового права, робочий час і час відпочинку, оплата праці, трудова дисципліна, матеріальна відповідальність, охорона праці, правова організація підготовки і пе­репідготовки працівників, трудові спори, а також ок­ремий розділ — міжнародно-правове регулювання праці.

5) Правова система України складається з цілої низки галузей права. Одне з провідних місць у цій системі належить трудовому праву як самостійній галузі, але тісно взаємопов'язаній з іншими галузя­ми права.

Найбільш взаємопов'язані з галуззю трудового права такі галузі, як: адміністративне, аграрне, пра­во соціального забезпечення, цивільне, цивільно-процесуальне та інші. Розглянемо деякі з них.

Схожість і відокремленість трудового права від адміністративного переконливіше прослідкувати за такою ознакою, як предмет регулювання. Предметом трудового права, його основою, ядром є трудові відносини, що виникають на підставі трудового дого­вору. Предметом адміністративного права є уп­равлінські відносини, що виникають на підставі од­ностороннього волевиявлення органу державного управління або органу влади. Відокремленість цих галузей права в тому, що трудові відносини виника­ють на добровільній основі, тоді як адміністративні випливають із нормативно-правових актів, без будь-яких домовленостей, тобто в односторонньому по­рядку. Схожість адміністративного і трудового права в тому, що перша і друга галузь права регулює уп­равлінські відносини. Але адміністративне право регламентує державне управління, а трудове пра­во — управління в процесі праці, де працівник підпорядкований владі роботодавця. Так, у разі по­рушення трудової дисципліни працівник може поне­сти перед роботодавцем не адміністративну, а дис­циплінарну відповідальність. Хоча при порушенні норм трудового права має місце, в окремих випад­ках, і адміністративна відповідальність. Наприклад, в разі порушень правил з охорони праці, вимог по­жежної безпеки, санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил та норм тощо. Отже, за нормами трудового права настає дисциплінарна відповідальність при порушенні працівником трудової дисципліни і така відповідальність зумовлена до­говірними відносинами між працівником і роботодав­цем. В той час як адміністративна відповідальність при порушенні працівником окремих норм (охорона праці, пожежної безпеки тощо) є втручанням дер­жавних органів і таке втручання зумовлено відпо­відними нормативно-правовими актами і ніяких до­говірних відносин між працівником та інспекцією праці чи пожежною інспекцією не існує.

За предметною ознакою суттєве відокремлення має система норм трудового права від системи норм цивільного права. Відмінність норм трудового права від норм цивільного права в тому, що трудове право майнові відносини безпосередньо не регулює, а регу­лює сам процес праці, виготовлення продукції, то­варів тощо. Цивільне ж право регулює не процес праці, а її результат, реалізацію виготовленої про­дукції, товарів. Схожість і відмінність трудового права з цивільним правом має місце і в такій ситу­ації, коли визначається винагорода за працю. За нормами цивільного права така винагорода здійснюється за виготовлену продукцію і не регулює процес її виготовлення, робочий час, надання відпус­тки, нормування праці, виплата допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю тощо. Нормами ж трудового права врегульована не лише винагорода за працю відповідно до умов праці, ділових якостей працівника, відпрацьованого часу, а й надання відпусток, виконання норми праці, встановлення правових гарантій. Більше того, як би не називались відносини при виконанні відповідної роботи, але, якщо працівник прийнятий на роботу, визначену угодою сторін, для виконання конкретної трудової функції (спеціальності, професії, кваліфікації) і виконує її з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, владі роботодавця, то такі відносини є виключно трудовими і на такого працівника поши­рюються норми трудового законодавства.

Відмінність і схожість трудове право має і з пра­вом соціального забезпечення. Реальний вияв по­дібності цих галузей у тому, що всі працівники підлягають обов'язковому державному соціальному страхуванню (ст. 253 КЗпП України). Весь же ме­ханізм права соціального забезпечення, зокрема право на соціальне забезпечення (пенсії, допомоги), умови їх надання та їх розміри, встановлюється сис­темою норм права соціального забезпечення, що і відображає уже відмінність цих галузей права. Схожість трудового права з правом соціального за­безпечення має вияв і стосовно трудового стажу, якого працівник набуває в процесі трудової діяль­ності, тобто за нормами трудового права. Але реалі­зація трудового стажу, його правове значення, кла­сифікація на загальний і спеціальний здійснюється за нормами права соціального забезпечення.