СХК

5. Виникнення, головні етапи розвитку та засоби художньої виразності мистецтва кінематографу.

Кінематограф – наймолодший вид мистецтва, виникнення якого безпосередньо пов'язане з розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі оптики, хімії, фотографії.Кіно – синтетичне за своєю природою, воно поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії. Саме тому кінематограф оперує багатьма виражальними можливостями, запозиченими з інших видів мистецтва.Водночас кіно володіє власними специфічними засобами та прийомами, зокрема: ракурсом (кут зору кінокамери), зміною планів (загальний, середній та великий), монтажем, що об'єднує окремі кадри у логічній послідовності та дає змогу передати емоційне й психологічне напруження епізоду.На відміну від інших видів мистецтва, дату народження кінематографа можна назвати абсолютно точно – 28 грудня 1895 р. Саме в цей день у Парижі брати О. і Л. Люм'єр продемонстрували свою першу кінопрограму, що містила коротенькі документальні замальовки: «Вихід робітників з фабрики», «Прибуття поїзда» та ін. Фільми братів Люм'єр започаткували тенденцію до створення документального кінематографа, адже у всіх їхніх картинах було зафіксовано певну миттєвість реальної дійсності.Водночас з братами Люм'єр свої пошуки у кінематографі розпочав Ж. Мельєс, з іменем якого пов'язане виникнення феномена ігрового кіно («Червона шапочка», «Синя борода», «Подорож на Місяць» тощо). Саме у надрах ігрового кіно і почне складатися система жанрів, серед яких особливою популярністю користувалися мелодрама, комічна драма, авантюрний фільм. Вони існували на екрані і самостійно, і доповнювали один одного.Кіно було винятково образотворчим (візуальним) мистецтвом аж до кінця 1920-х, але ці прогресивні німі фільми посідали значне місце у тогочасній культурі. На початку 20-го століття у фільмах почала розроблятися оповідна структура. Окремі сцени почали об'єднуватися задля зв'язної розповіді. Сцени пізніше розбивались на різні кадри різних розмірів та точок зору. Інші прийоми (наприклад, рух камери) теж реалізувалися як ефективний спосіб розгортання сюжету. Щоб не тримати аудиторію в тиші, власники кінотеатрів наймали піаністів, орган чи цілий оркестр, щоб грати музику відповідно до настрою фільму у кожен конкретний момент. На початку 1920-тих більшість фільмів виходили з вже підготовленимсписком музичних композицій для цих цілей, або навіть з повним набором звукозаписів, що створювались для значних

кінопродуктів.У 1920-х нові технології дозволили кіновиробникам додавати до кожного фільму звукову доріжку з мовленням, музикою чи звуковими ефектами, що відповідали дії на екрані.Наступним важливим кроком у розвитку кіно було введення кольору. Додавання звуку швидко замінило німі фільми і музикантів у кінотеатрах, а от колір був прийнятий більш поступово. Публіка відносно байдуже ставилась до кольорових фільмів. Проте з розвитком кольорових технологій вони стали такі ж доступні, як і чорно-білі, і після Другої світової війни все більше фільмів знімались у кольорі. Цьому сприяла американська кіноіндустрія, що розглядала колір як необхідну складову для приваблення аудиторії у конкуренції з телебаченням, котре залишалось чорно-білим аж до середини 1960-тих. Наприкінці 1960-тих колір став нормою для всіх кіновиробників.У 1950-тих, 1960-тих та 1970-тих відбувались певні зміни у виробництві та стилі фільмів. Новий Голівуд, французька Нова хвиля, розвиток кіноосвіти та незалежних кіновиробників — все це найбільш сформувало кінопроцес другої половини 20-го століття. У 1990-тих роках почали впроваджуватись цифрові технології, і у 21-му столітті вони вже стали нормою.

11.Антропоцентричний вимір художньої культури доби Відродження.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.

Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), зазначаючи у творі "Промова на гідність людини", що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Джеффрі Чосера ін.

Передвідродження (або проторенесанс з французької) — важливий етап розвитку італійської культури і мистецтва, який розпочався в надрах пізнього романського стилю і місцевого варіанту готики. За часом — це 13 — 14 ст. Науковий термін «проторенесанс» запропонував швейцарський науковець Я. Буркхардт, що помітив нові тенденції в розвитку мистецтва Італії ще 11-13 століть. На цей період на Аппенінах прийшлися пришвидшення історичного процесу, зростання міст і активності їх мешканців, розвиток ремесел і ремісничих технік, формування комун, успіх проведених антифеодальних реформ.

Формальних змін і внесення призабутих (античних чи елліністичних) рис зазнали скульптура, декоративне мистецтво, стінописи. Адже давньоримське надбання, античні техніки і форми ніколи не зникали з обріїв італійської культури. Італійська готика має більш упорядкований і врівноважений характер, ніж у сусідніх народів (споруди Арнольфо ді Камбіо). Більш-менш античні риси притаманні «готичній» за часом італійській скульптурі (Нікколо Пізано, Якопо делла Кверча).

Живопис, починаючи з 12-13 ст., починає відігравати все більш значущу роль в становленні і розвитку європейської художньої культури. Західноєвропейський живопис повільно відходить від статичних, застиглих схем в бік ще несміливого руху, динаміки. До того ж живопис — найбільш пристосований до передачі будь якого сюжету чи відверто умовної ідеї. Візантійська художня традиція ще зберігає привабливість для західноєвропейських художників, але вони вже самі здатні запропонувати нові деталі, нове розуміння простору і часу, нові композиції, бо мало рахуються з жорсткими канонами.

Риси надзвичайності і несхожесті в порівнянні з живописом Візантії отримав і італійський живопис — монументальний та станковий, завдяки зусиллям Джотто, Ченні ді Пепо (відомішого як Чімабуе), П'єтро Кавалліні, Дуччо ді Буонінсенья. Спірітуалізм візантійських зразків доповнюють психологізмом і емпіричними пошуками перспективи, спробами відтворити глибину простору на площині стіни (пізні стінописи Джотто). Відчутна правдивість, достовірність і своєрідна чуттєвість, драматизм подій були притаманні не тільки персонажам і сценам Джотто або Чімабуе, а і тогочасній літературі (поезія школи «солодкий новий стиль», Данте). Передвідродження — як явище мистецтва, мало місце лише в історії Італії. Але його настанови не пропали, а знайшли підтримку і творче продовження в діяльності нових поколінь італійських митців від Мазаччо і Паоло Учелло до Мікеланджело Буонарроті.

Кватроченто — (тобто «чотириста», «чотирихсоті роки») — мистецький термін для позначення мистецтва Італії у XV столітті. Охоплює часовий термін приблизно у 100 років (1400–1499), але в творчості деяких майстрів протримався довше за 1499 рік і співіснував з добою так званого Високого Відродження.

Кватроченто як століття відзначилося в історії не тільки значними змінами в мистецтві, хоча якісні зміни в архітектурі, живопису, скульптурі мали значний вплив на подальший їх розвиток.

Саме на злам XIV–XV століть прийшлися винахід гравюри на папері, а на 1440 рік — європейський початок книгодрукування.

Кватроченто — це і значні суспільні потрясіння: завершення Реконкісти в Іспанії, масове вигнання морісків та євреїв з Іспанії (Альгамбрський декрет), європейське відкриття Америки і початок жорстокої її колонізації, зникнення з політичної карти Європи Візантії, масова еміграція греків на континент, зміцнення на територіях Європи позицій Туреччини, війни з якою формуватимуть історію континенту 400 років потому.

Мистецтво XV століття в Італії було логічним продовженням мистецтва попередньої доби і наслідувало настанови та мистецькі проекти в архітектурі навіть майстрів XIII століття. Саме в добу кватроченто було добудовано купол собору Санта Марія дель Фйоре, запроектований Арнольфо ді Камбіо (1245?—1302) у XIII столітті.

Стверджується в реальності і тип універсального майстра, притаманний творчості багатьох відомих митців Італії у найближчі 250–300 років.

Філіппо Брунеллескі (1377–1446) працює як ювелір, скульптор, інженер та архітектор.

Арістотель Фіораванті (1415?—1486?) уславився як неперевершений інженер, майстер ливарної справи, архітектор.

Андреа Веррокіо (1435–1488) працює як ювелір, художник, майстер ливарної справи, скульптор.

Андреа Мантенья (1431–1506) працює як гравер, архітектор і живописець.

Початок XV століття отримав трьох могутніх реформаторів мистецтва Італії, яким будуть наслідувати усі відомі майстри.

В архітектурі — Філіппо Брунеллескі.

В живопису — Мазаччо.

В скульптурі — Донателло.

Високе Відродження

Стан в архітектурі нагадує подібний же майбутніх, а не минулих століть, коли його початок, середина і кінець мало схожі або не схожі між собою, незважаючи на традицію. На розвиток архітектури значно вплинули зміни у світогляді, зміни мистецьких стилів і пришвидшення історичного процесу в Європі в межах навіть одного століття, чого ще не було у 12-14 століттях.

Кінець 15 ст. — і початок 16-го в архітектурі Італії тісно пов'язані з творчістю Донато Браманте. Хронологічно період Високого Відродження був досить коротким. Різні дослідники (в залежності від радикальності оцінок) обмежують його у 15-30 років. Тобто, довгим — він не був, хоча його вплив на митців і мистецтво доби був велетенським.

Термін у 30 років (1490–1520) достовірніший, бо показує витоки досягнень Браманте і кращі їх зразки. Він отримав посаду головного архітектора папи римського Юлія ІІ і частково перетворив розрізнені, хаотичні, ще середньовічні за характером споруди Ватикану — у єдиний, художньо виразний ансамбль (двори Ватикану, галереї, бібліотека, театр просто неба, ренесансний сад з партерами — пізніше перебудовано усе, крім фасадів).

Після смерті Браманте у 1514 р. його стилістику в архітектурі вдало продовжували — Рафаель Санті, Антоніо да Сангалло Старший, Бальдассаре Перуцци. В стилістиці Високого Відродження створені і архітектурні начерки Леонардо да Вінчі (що не займався реальним будівництвом в цей час), і проекти Мікеланджело, якого примусять займатися архітектурою вельможні замовники пізніше. Термін у 30 років — замалий для будівництва, бо техніка будівництва була ще досить примітивною. Навіть споруди Браманте в Ватикані (корпус бібліотеки) обвалилися і їх відновили у первісних формах пізніше. Споруди Високого Відродження були величні, монументальні, на диво гармонійні — тому за 30 років встигли вибудувати лише невелику їх кількість. Майже всі вони виникли у Мілані (поодинакі зразки) або в самому Римі чи навколо нього, серед них:

інтер'єр, церква Санта Марія прессо Сан Сатіро, Мілан (Браманте)

Фасади Іонічного дворику, церква Сант Амброджо, Мілан (Браманте)

Палаццо Канчеллерія, Рим (бригада архітекторів)

Темп'єтто, храмик-ротонда у дворику монастиря Сан П'єтро ін Монторіо, Рим (Браманте)

Двір Бельведера, Ватикан, Рим (Браманте)

перший проект собору Св. Петра, Рим (не здійснено, проект Браманте істотно перероблено і змінено)

церква Санта Марія делла Консолаціоне, Тоді

Церква Сан Б'яджо (Монтепульчіано) (Церква Мадонна ді Сан Б'яджо, арх. Антоніо да Сангалло старший)

фасади трьох палаців, Рим (Рафаель Санті)

палаццо Пандольфіні, Флоренція (проект, Рафаель Санті)

вілла Мадама, (початок споруди, Рафаель Санті, покинута недобудованою)

В період 1490–1520 рр. живопис Італії переживає справжній розквіт і вищу фазу свого розвитку. Ще в повну силу працюють талановиті представники кватроченто — Доменіко Гірляндайо, Сандро Боттічеллі, Перуджино, Джованні Белліні. Але підросла і активно захоплює провідні позиції в мистецтві нахабна нова генерація митців, що мало рахується з живими авторитетами нещодавнього мистецького минулого. Їх значно менше, ніж майстрів 15 століття (кватроченто за італійцями), але їх обдарованість і майстерність — майже недосяжні. Їх перелік не перевищує і 10 осіб, але всі вони — велетенські таланти, титани Відродження, серед яких :

Леонардо да Вінчі

Джорджоне

Тиціан

Рафаель Санті

Мікеланджело Буонарротті

Вже за життя цих майстрів їх твори стануть взірцями, а картини Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, фрески Рафаеля в Ватикані, картини Джорджоне, портрети роботи Тиціана і Тінторетто стануть школою для поколінь художників як у самій Італії, так і далеко за її межами, якому б століттю чи мистецькому напрямку вони б не належали.

Пізнє Відродження в Венеції додасть ще постаті Паоло Веронезе та Тінторетто.

Доба Відродження викликала велике піднесення мистецтва не тільки в Італії, а й у ряді інших країн, розташованих на північ від неї, за Альпами. Відродження за межами Італії умовно називають Північним Відродженням. Принципові зрушення у мистецтві і, насамперед, у живописі, коли художники почали виявляти поглиблений інтерес до людини й навколишнього світу, намітилися тут пізніше — тільки в XV ст. Боротьба за звільнення розуму від середньовічного світогляду відбувалася в інших країнах Європи уповільнено, бо надто стійкою залишалася феодальна система. Думки й почуття людей перебували в міцних лабетах релігії; художники, спираючися на традиції готичного мистецтва, довго не порушували старої системи відображення світу, а тільки відтворювали поодинокі життєві явища, приділяючи особливу увагу ретельному зображенню деталей.

Значні зміни в мистецтві Північного Відродження зумовлені могутніми народними рухами та соціальними реформами кінця XV—XVI ст. Близько 1500 р. в мистецтві заальпійських країн остаточно перемогли нові тенденції. Певного поширення набули тепер ідеї гуманізму, зацікавленості італійським мистецтвом. Вирішальним у творчості багатьох митців став гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення.

Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації, значного поширення набув портрет; почали формуватися пейзажний і побутовий жанри. Найзначнішими осередками мистецтва Північного Відродження стали Нідерланди, Німеччина та Франція.

У першій половині XV ст. мистецтво Нідерландів подарувало майстра світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських герцогів (тодішніх володарів цієї країни) — людина освічена й талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще середньовічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу навколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя, в непомітних на перший погляд предметах він зумів побачити одухотворену красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як дорогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдосконаливши нову на той час техніку олійного живопису.

Пізніше, у XVI ст., незадовго до буржуазної революції, у Нідерландах розквітла творчість Пітера Брейгеля Старшого на прізвисько "Мужицький"(1525—1569). Глибоко національна, демократична у своїй основі, сповнена філософських роздумів про всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність народного життя ("Збирання врожаю", "Мисливці н а снігу"). Це було дещо новим для європейської художньої культури.

Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизначніших центрів Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та Селянської війни мистецтво набуло тут особливо напруженого й драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистецтві, людина, охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо, поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Творчо розвиваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння високих надбань італійського мистецтва.

У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гуманізму працювали і такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший (1472—1553).

Останнім з великих художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн Молодший (1498—1543) — живописець і гравер, що виявив себе, насамперед, як видатний портретист. Кого б не малював Гольбейн, — уславлених гуманістів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи французького посла при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми чи англійського короля Генріха VIII, він завжди об'єктивний, сповнений інтересу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй лаконічній художній мові.

Самобутній, гармонійний і витончений варіант Північного Відродження склався в XV—XVI ст. у Франції. У цей період тут відбувався процес централізації національної держави, а тому осередком нової художньої культури стали не тільки великі міста, як у інших країнах, а й королівський двір.

У другій половині XV ст. на мистецтві країни почав позначатися вплив Італії. Інтерес до культури Ренесансу посилився в кінці XV і на початку XVI ст. у зв'язку з італійськими військовими походами французьких королів. У Франції в цей час почали вивчати й античну культуру. Тому вже в XVI ст. визначальною особливістю французького мистецтва стало органічне поєднання форм італійської культури, античної спадщини та докорінно переосмислених традиційних для Франції форм готичного мистецтва. Цей мистецький сплав вплинув на архітектуру побудованих легких і чепурних палаців, а також відобразився у монументально-декоративному мистецтві, насамперед скульптурному. З видатних французьких скульпторів доби Відродження особливу популярність здобув Жан Гужон (15(10)14—15(64)68). Значного розвитку досяг портретний жанр, зроблений фарбами або олівцем, позначений рідкісною гостротою спостереження, чистотою, точністю і вишуканістю рисунка. Багато таких портретів створив Франсуа Клуе (бл. 1516—1572), який походив з родини французьких художників доби Відродження.

20. Ідея традиціоналізму у художньому світосприйнятті Японії.

Государство Япония расположено в западной части Тихого океана исключительно на островах. Япония сильно развитая и высоко прогрессивная страна. Не смотря на площадь и численность населения, Япония поднялась на 3 место по оборотам внешней торговли. Государство является монополистом почти во всех сферах промышленности и производства.

Страна высокой и сплошной грамотности, где обучению и воспитанию детей уделяют большое внимание с раннего детство.

На культуру и менталитет японцев большое влияние оказало изолированное территориальное положение страны, география и климатические особенности. В частности, особые природные явления (землетрясения и тайфуны), что выразилось в своеобразном отношении японцев к природе как к живому созданию. Умение восхищаться сиюминутной красотой природы, как особенность национального характера японца, нашло выражение во многих видах искусств Японии.

Традиция, точнее традиционализм проник в поведение, помыслы и чаяния японской нации стал важнейшей чертой ее характера. Японцы бережно относятся к культурному наследию прошлого, они сохраняют классический театр, чайную церемонию, икебану.В динамичном обществе ХХ века японцы ищут опору в постоянстве и находят ее в традиционных формах искусства.

В каждой японской семье, как бы ни была она бедна, всегда находится горшок с растениями и панно-картина, висящее в специальной нише. Даже на самом маленьком клочке земли обязательно разбит садик. В таких садиках несколько деревьев, каменный фонарь, земля покрыта мхом; их можно встретить во многих уголках японских больших городов.

Очень популярно обучение женщин художественной аранжировке цветов, искусству чайной церемонии и сочинению стихов, обучение мужчин военным искусствам – фехтование, стрельбы из лука.

Японцы рано стремятся удаляться от дел и предаваться эстетическому наслаждению природой – деревьями, цветами, птицами, ветром и луной.

На протяжении веков в Японии культивировалось чувство прекрасного превращаясь постепенно в своего рода религиозный культ поклонения красоте, который распространяется среди всех слоев населения.

Конечно, любовь к прекрасному свойственна всем народам, но у японцев это – неотъемлемая часть национальной традиции.

Традиционное японское искусство невозможно представить без каллиграфии, которая есть основоположной в культуре далекого востока. Согласно с традицией иероглифическая письменность возникла с божественных небесных образов, явлённых мифическому правителю и культурному герою Фуси. От иероглифов позже зародилась живопись, под их влиянием формировалась поэзия. Искусство каллиграфии выработала свой язык подобный с природой, оно давало наочное представление про абстрактные концепты, наделяло слова зримой плотью.

Японцы во всем видят смысл уходящий корнями в далекую древность. На Новый год у каждого дома ставятся ветки сосны (символ долголетия, могущества) сливовые и бабмука (символ постоянства и добродетели).

Японская живопись – один из наиболее древних и изысканных из японских видов искусств, характеризуется широким разнообразием жанром, и стилей.

Для японской живописи, как и для литературы, характерно отведения ведущего места природе и изображение ее в качестве носительницы божественного начала.

Для всей дальневосточной культуры характерна тесная связь поэзии и живописи. Например, японский живописный свиток (XVст.) имеет два вида знаков: письменные и живописные. Огромное влияние на стихописную живопись произвел дзенбуддизм. Поэтому высокий уровень постижения свитка побуждает просветлению. Большой популярностью пользуется искусство укийоэ цветные гравюры XIX ст. И. Хиросиге и Хокусая.