СХК1

2.Мистецтво архітектури як найбільш узагальнене уявлення про відношення»Людина-ВсесвітАрхітектура – (синонім - зодчество) – один з основних і найдавніших видів мистецтва, галузь людської діяльності, яка виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства. Кожна епоха ставила перед архітектурою нові завдання, які визначалися структурою суспільства певного часу, його виробничою основою, географічними умовами, системою релігійних уявлень та іншими чинниками.

Архітектура - (з грецької - будівничий) – мистецтво проектування і будівництва окремих споруд та їхніх ансамблів, парків і стадіонів, вулиць і площ, селищ та міст. Архітектор – в перекладі означає головний будівничий

Протягом багатьох століть архітектурні об’єкти служили людині не тільки для праці, навчання, відпочинку, але й несли в собі інші важливі якості: формували уявлення про красу, викликали певні почуття та настрій. Краса архітектурних споруд оспівувалася в художніх творах, але мало хто при цьому згадував величезну працю зодчого. У процесі пошуку та розробки ідеї архітектори намагались віднайти гармонійну поєднання будівельних та декоративних елементів.

Архітектура – це мистецтво проектування, будівлі об’єктів, які оформлюють просторове середовище для життя у сфері матеріальної та духовної культури. Планування та забудова міст і населених пунктів складає особливу галузь – містобудування. Часто архітектурні споруди доповнює природний дизайн, що створює садово-паркове мистецтво.

Протягом свого розвитку архітектура створила різноманітні типи споруд, оперуючи великою кількістю засобів архітектурно-художньої виразності, які відображені в архітектурній спадщині різних епох та народів, віддзеркалюючи їх побут, традиції національної культури, рівень техніки, перевагу тих чи інших будівельних ландшафтів.

Архітектура виникла внаслідок суспільної потреби. У початковий період історії людства різні трудові та побутові процеси проходили в безпосередньо природному середовищі, тобто під відкритим небом. З часом людина навчилась створювати так зване архітектурне середовище, яке було обмежено не тільки стінами та дахом, але й мало потрібну форму. Створюючи штучне середовище як матеріальне оточення людської діяльності, людина домагалася того, аби воно задовольняло як матеріальні так і духовні потреби суспільства.

Просторово-часовий характер архітектури говорить про спорідненість її з часовим мистецтвом. Твори архітектури вимагають поступового огляду зсередини та ззовні. Низькі або високі двері, великі та маленькі вікна, кам’яні або дерев’яні стіни та інші елементи створюють архітектуру, як злиття різних звуків створюють музику. У цих двох мистецтв багато спільного. Недарма архітектуру називають застиглою музикою.

Для народження архітектури необхідні три умови:

1.Образ споруди.

2.Ідея його стійкості.

3.Включення в ландшафт.

До основних типів архітектурних споруд відносяться:

1.Житло.

2.Адміністративні та громадські будівлі (театри, музеї, школи, стадіони, лікарні).

3.Культові споруди, фортифікаційні, промислові та транспортні забудови.

4.Інженерно-технічні споруди (акведуки, мости, вежі, загати).

Стиль в архітектурі – поєднання образної системи, засобів художньої виразності. Що є характерними для мистецтва певного періоду.

Виділяють:

1. Античний стиль.

2. Романський стиль.

3. Готичний стиль.

4. Ренесансний стиль.

5. Барочний стиль.

6. Класицистичний стиль.

7. Ампір.

8. Конструктивізм

15.Напрями та течії європейського Романтизму.. Основні етапи розвитку та течії романтизму

Назва терміна "романтизм" вказує на зв'язок із середніми віками, коли в літературі був популярний жанр лицарського роману.

Романтизмом прийнято називати напрям у мистецтві, який виник у країнах Західної Європи наприкінці XVIII - поч. XIX ст.

Назва виникла від французького слова "romantisme", яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне.

Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Сутність романтизму: незвичайні герої у незвичних обставинах.

Уперше термін згадується в 1650 р. В Іспанії це слово спочатку означало ліричну і героїчну пісню-романс. Потім епічні поеми про лицарів - романи. Саме слово "романтичний" як синонім "живописний", "оригінальний" з'явилося у 1654 р. Його вжив француз Бальданепарже.

Представники романтизму відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її анти естетичним характером.

Романтики уявляли розум ототожненням прагматизму, тому просвітницькому ідеалу розуму був протиставлений культ почуттів. Вони зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність.

Етапи розвитку романтизму

Передромантизм - явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі II половини XVIII ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму. Риси:

o зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості;

o відведення головної ролі уяві, фантазії, творчості;

o виникнення поняття "романтичного", що передувало появі терміна "романтизм".

Ранній романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.)

Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж.Г.Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В.Скотта, у Німеччині - майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне.

Риси:

-універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті (що існує і має існувати), дати йому синтезуюче художнє вираження; -тісний зв'язок із філософією;

-тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження; -розлад з дійсністю;

-різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм.

Розвинені форми (20-40-ві рр. XIX ст).

Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р. Найкращі твори у цей час пишуть у Франції - Віктор Гюго, Ж. Санд, О.Дюма; у Польщі - А. Міцкевич, Юліум Словацький, в Угорщині - Шандор Петефі. Романтизм у цей час широко охоплює живопис, музику, театр.

Під впливом європейського романтизму розвивалася американська література, яка вела початок від цього часу і була представлена романістичними творами Дж.Ф.Купера, Е. По.

Пізній романтизм (після революції 1848 р.).

Романтизм не був монолітним. У ньому існували різні течії.

Течії романтизму

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості:

o не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення;

o їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії;

o не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

"Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості:

-серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення";

-розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів;

-культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість;

-гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності;

-контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманіеською", за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей".

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.

Особливості:

o перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя;

o проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи;

o виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви;

o вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди;

o широке використання риторичних засобів.

-> "Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

6.Європейське театральне мистецтво:етапи розвитку,стилі,жанри,персонали.Театр (від грец. theatron— місце для видовищ) — найбільш ранній вид синтетичного мистецтва. Сценічна дія, що розгортається безпосередньо перед глядачами, створює особливий ефект співпереживання, а отже, формує культуру почуттів. Біля витоків театру стоїть пантоміма — безсловесна дія, заснована на міміці та жестах. Вже на початках театру елементи гри поєднуються з діалогом, музикою, піснями та відповідними до змісту дії танцями і масками. У Стародавньому світі (Індія, Китай) сформувалася висока театральна культура, елементи якої зберігаються донині. Основою європейського театру є театр Давньої Греції, що виник у VI ст. до н. е., а найбільшого розквіту досяг у V ст. до н. е. Витоки його — у містеріях на честь бога Діоніса. Спочатку це було колективне дійство: у містеріях немає акторів-виконавців і глядачів, у ньому беруть безпосередню участь усі. Мета цього дійства — розгорнути почуття родової, природної цілісності людського буття

Сказане щодо витоків театру важливе символікою його змісту, що покликана з допомогою дій розкрити процес долання людиною (родом людським) первісних потягів та творення гармонійної злагодженості стосунків. Класичний різновид античного театру формується завдяки творчості визначних трагіків античності: Есхіла, Софокла, Еврипіда (VI—V ст. до н. е.). Основу їх творів становлять міфологічні сюжети, в яких діють боги і герої. Античний герой — особистість, дії якої індивідуалізовані. Діяльністю героїв створюються нові обставини. Саме антична драматургія і театр зумовлюють новий тип відносин, людства: перехід від нерозчленованої цілісності соціальних спільнот до вирізнення тих, хто діє (герой), і тих, хто співпереживає їх долі (спільнота).

Суспільні відносини у трагедії набувають сутнісної визначеності завдяки якісним взаємодіям спільноти, що постає як свідоме духовне ціле. Вже у добу Давньої Греції театр визначився як джерело громадянського виховання та самоусвідомлення особи.

Певну духовно-формуючу роль з часів античності відіграє також комедія ("батько" якої — Арістофан). Вона формує критичний підхід до явищ, що віджили своє, але претендують на значущість. Без здорової самоіронії ні особа, ні суспільство не здатні підноситися до нових уявлень про цінності життя та долати негативне у досвіді. Саме тому Арістотель, приділяючи величезну увагу аналізу структури та змісту трагедії, не оминає естетику комедії та комічного ("Поетика").

Від античності до кінця XVIII ст. основним видом театру була трагедія. В її історичному розвитку яскраво простежується еволюція образу героя та зміст його діяльності. Характерне для грецької античності героїчне начало у добу Середньовіччя змінюється на мученицьке. Театр середніх віків існує в двох основних видах, протилежних за домінуючим настроєм та формами його втілення. З одного боку, це напів-професійний театр, що уособлює "хорове" начало народного духу (скоморохи, жонглери, мандрівні актори). Поширеними видами такого театру є фарс, а особливо карнавал. Другий вид театру — міраклі та містерії на релігійний сюжет про страждання, смерть та воскресіння Христа.

У XV—XVIII ст. європейське театральне мистецтво визначається як професійне, а зміст його виходить за межі релігійних сюжетів, збагачений секулярним досвідом стосунків, громадянським ідеалом та активністю героя, що усвідомлює себе суб'єктом морального вибору і налаштований на діяльну самореалізацію. З цього періоду театр збагачується музичними різновидами (опера, балет). У жанрі драматургії постають В. Шекспір, К. Марло (Англія), Лопе де Вега (Іспанія). В Італії поширюється масовий комедійний театр — дель арте, що об'єктивує себе у демократичній формі карнавалу. У Франції розквіт театру пов'язаний з трагедіями П. Корнеля та Ж. Расіна і комедійними творами Мольєра. Естетичні принципи драматургії класицизму в жанрі трагедії ґрунтуються на високих моральних порухах героя.

У добу Просвітництва театр розглядається як найважливіший засіб морального вдосконалення особи. Естетичні принципи демократичного театру обґрунтовані у працях Д. Дідро та Г. Лессінга. Починаючи з доби Просвітництва, змінюється вид театру: висока трагедія поступається місцем міщанській драмі. Виняткову героїчну і трагічну особистість змінює "герой", що виборює життєвий простір для самоствердження. Зміна типу героя призводить до звуження змісту конфлікту: з космічного виміру (конфлікт античного героя з долею) він переноситься у сферу особистого життя пересічної людини. Лише в трагедіях Ф. Шіллера просвітницький театр зберігає зв'язок з класичним ідеалом героя. Він — особистість, що своєю діяльністю створює об'єктивні підстави для масштабності конфлікту.

Для XIX—XX ст. характерне багатство естетичних принципів театру. Естетичні принципи реалістичного театру базуються на системі К. Станіславського. Визначний режисер і теоретик театру бачить акторське мистецтво наслідком естетичної організації почуттів, тобто безпосередні емоційні стани — це лише процес підготовки ролі, "робочий процес". Переживання актором життя героя, в якого він має перевтілитися — це "повторні почуття", раніше пережиті й знайомі по життю. Отже, актору властиве вміння не розчинитися у почутті, не бути поглинутим випадковим реагуванням на другорядне, на те, що не стосується сутності того, що переживається. Тобто, творчість ґрунтується на "інтуїції артистичного почуття", а почуття мають "іншу якість" — естетичну. Глибокої внутрішньої переконливості ролі актор здатний досягти лише за умови, що його уява, поєднуючи художній вимисел та пов'язані з ним переживання, вкладеться у "почуття правди".

У 20-х роках XX ст. у театральне мистецтво широко запроваджуються естетичні принципи символізму та футуризму, втілені зокрема у режисерських новаціях Леся Курбаса (Україна), В. Мейєрхольда, А. Таїрова (Росія). У Західній Європі кінця XIX — початку XX ст. з'являється культура богеми (Франція), представники якої створюють естетику "театралізації життя" на противагу серйозній діловитості "добропорядних" буржуа. Місце буденності існування посідає святковість згідно з принципом: життя — театр, а люди у ньому — актори. Наприкінці 20-х років XX ст. драматург та теоретик "епічного театру" Б. Брехт (Німеччина) запроваджує у театральну естетику принцип "очуження", тобто внутрішнього відсторонення від героїв з метою критичного осмислення їх дій та життєвих цінностей. Як пояснює сам автор, "ефект очуження" полягає в тому, щоби "спонукати глядача на аналітичну критичну позицію щодо зображуваних подій". У середині XX ст. цікавим явищем у театральному мистецтві став театр абсурду (Беккет, Іонеско).

Отже, театр як мистецтво є відображенням стосунків людства зі світом, що відкривається своєю складністю, суперечностями, які проходять крізь свідомість людини і народжують відчуття необхідності змагання з долею. Театр об'єднує у ціле буття і людину, особу і суспільство, випадкове і закономірне. Ставлячи особу перед випробуваннями, він об'єктивно зумовлює розгортання її можливостей здійснити себе творчо, масштабно, розкритися трагізмом долі й величчю характеру. Саме тому театр — школа духовного вдосконалення не лише особистості, а й цілих народів, а його драматургія та естетика — яскраве відображення історії становлення національного духу.

Види театру

Театр – вид мистецтва На сьогоднішній день театри поділяються на різноманітні структурні варіанти, певні жанрові модифікації. Окремі театри мають жанрову спеціалізацію. Це театри сатири, комедії, драми та комедії, малих сценічних форм тощо. Деякі театри орієнтуються на певне коло глядачів. (Молодіжний театр, театр юного глядача, театр флоту). Театр, як вид мистецтва поділяється на такі види : - драматичний театр; - музичний театр (опера, балет); - музично - драматичний ( поєднуються ознаки двох перших); - театр оперети, або театр музичної комедії; - театр пантоміми; - тіньовий театр; - ляльковий; - театр одного актора .

Драматичний театр - один з основних видів театру Драматичний театр це перш за все літературний театр. Драматургічною основою вистави є п’єса, тобто літературний матеріал, який пропонує театру драматург. На основі цього матеріалу створюється вистава. І хоч як і в других видах сценічного мистецтва глядач бачить на сцені не реальне життя, а його художнє відображення все таки драматичний театр самий близький і зрозумілий людині, бо специфічним засобом виразності його є слово. Витоками драматичного театру були ритуальні обряди, пов’язані з тією чи іншою формою господарювання первісної людини. В цих обрядах наші далекі пращури живе слово й діалог поєднували зі співом, танцем, пантомімою. В Європі драматичний театр почав активно розвиватися в VІ - V ст. до н.е. Саме на цей період припадає і розквіт театру в Стародавній Греції.

Музичний театр - це мистецький колектив, що ставить музичні вистави, і різновиди музично - сценічного жанру. (Опера, балет, оперета, музична комедія, мюзикл тощо).Спільне між ними - єдність сценічної дії й музики Із часом склалися повні форми музичної драматургії. В опері це різні види речитативів, арій, аріозо, ансамблів, хорів. У балеті - класичні й характерні танці, дуже часто об'єднані в сюїти, ансамблі, дії, хореографічні ансамблі. В опереті - вокальні й хореографічні номери, пов'язані з побутовою та естрадною музикою. Музичні театри об'єднують декілька творчих цехів - солістів і хор, артистів балету, оркестру, допоміжного складу. Тут працюють працівники не тільки творчих, а й інженерних, робітничих професій

Театр пантоміми - основна форма театру

Пантоміма (Рantomimos у перекладі з давньогрецького: той, хто зображує все), мистецтво створення образу за допомогою міміки й пластики, театральне видовище без слів. Пантоміма - особливий вид сценічного мистецтва, в якому основними засобами виразності є рух актора і специфічна техніка цього руху. Пантоміма займає особливе місце серед інших видів сценічного мистецтва. Частіше всього під пантомімою розуміють мистецтво створення сценічного образу за допомогою пластики актора, сценічного руху, міміки та жесту. Емоційно виразний рух актора, який складає природну стихію пантоміми і без якого не може існувати акторське мистецтво, дозволяє вважати пантоміму вихідною, основною формою театру при участі якої виникає вся багатоликість форм драматичного та музичного театрів.

Ляльковий театр - особливий вид театрального мистецтва

Ляльковий театр – особливий вид театрального мистецтва, у якому замість акторів (або поряд з акторами) діють ляльки. Джерела лялькового театру - у язичницьких обрядах, грищах з предметними символами богів, що персоніфікують сили природи. До перших обрядових ляльок можна віднести зображення тотемів – зображення заступників первісних племен. У сучасному ляльковому театрі широко розповсюджений і т.зв. «живий план», коли актор керує лялькою відкрито, на очах у глядачів, часом - вступаючи у взаємодію з нею. У такому театрі особливо розповсюджений прийом, коли замість ляльки виступає будь-який предмет - від побутової речі до спеціально виготовленого об'єкта - який зображує одушевлений персонаж.

Український театр

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).

Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів

Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

ХХ століття

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року —модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в1925 році. Саме з цього колективу бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці.

На Закарпатті в умовах значного припливу інтелігенції із ЗУНР і УНР через втрату державності був створений зокрема Руський театр, який очолив Микола Садовський.

Театр у незалежній Україні

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка,Наталія Сумська, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу «atheatre.com.ua — український театральний простір», яка налічувала понад 112 театрів і 81 драматурга станом на лютий 2012 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.

19.Вплив релігійно – філософських уявлень на формування художньої культури Китаю.

Китайська культура бере свій початок у глибокій давнині. Зародження китайської цивілізації належить до часів царств Шан (середина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.) та Чжоу (XII—III ст. до н. е.). Тоді були накопичені первинні наукові знання. Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. У IV ст. до н. е. вчений Ши Шень упорядкував перший в світі зоряний каталог. Починаючи з 240 р. до н. е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. Чжан Хен (139—78 pp. до н. е.) створив небесний глобус, який відтворював рух світил. Він також винайшов перший сейсмограф.

Найдавніші китайські написи дають можливість простежити етапи розвитку ієрогліфічної писемності, яка була вже досить розвинена у XV ст. до н. е. Давні перекази, що збереглися в літературних джерелах, свідчать про існування в більш ранній період первісного способу фіксації думок за допомогою, вузликів на мотузці. До цього часу відносять також появу малюнкового письма — піктографії. Спочатку предмети малювали в цілому. Подальшим етапом був перехід до символічного малюнка або неповного зображення предмета, коли частина малюнка — піктограма символізувала ціле. Впродовж століть ця система вдосконалювалась. Збільшувалась кількість ієрогліфів. У часи династії Хань (220—206 pp. до н. е.) їх налічувалось 18 тис. Було створено спеціальні довідники, де містились вказівки щодо пошуків необхідних знаків.

У III ст. до н. е. матеріалом для письма став шовк. На рубежі нашої ери було винайдено туш. Нарешті, у І ст. китайці винайшли папір.

У тісному зв'язку з розвитком писемності розвивалась література. Однією з найдавніших літературних пам'яток є «Книга пісень», в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цяиь (бл. 145—86 pp. до н. е.). Він став фундатором китайської історіографії.

Філософські погляди китайців зародилися в найдавніші часи, їхні релігійні уявлення тлумачили життя на землі, природу як творіння божественної сили. Одночасно з'явилися і наївні, стихійні матеріалістичні погляди, в основу яких було покладено уявлення про те, що всесвіт складається з першоелементів — землі, неба, вогню, води, озера, вітру, гори, грому. Усі речі постійно рухаються і змішуються внаслідок взаємодії та взаємозіткнення двох космічних сил — сили Світла та сили Темряви. Ці погляди про всесвіт відображені у «Книзі перемін» («І цзинн») та в «Книзі документів» («Шу цзин»).