1-15 право

1 1) Теологічна теорія (представники – ідеологи релігій Стародав­нього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держав Божою волею. Звідси виводиться залежність держав від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.

2) Патріархальна теорія (представник – Арістотель). Держава - це ре­зультат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.

3) Договірна теорія (представники – Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. -Ж. Руссо та ін.). Держава – це результат договору, укладеного між суверенним прави­телем і людьми. Появі держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж. -Ж. Руссо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гоббс).

4) Психологічна теорія (представники – Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава – це організація, яка утворилася для керівництва суспіль­ством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

5) Теорія насильства (представники Л. Гумплович, Є. Дюрінг). Поход­ження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного наро­ду іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава як особливий апарат примусу.

6) Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує ви­никнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держа­ви - фактична диктатура певного (панівного) класу.

7) Органічна теорія. Держава розглядається як результат соціальної (органічної) еволюції, коли відбувається природний добір у ході зовнішніх воєн і завоювань, що приводить до появи урядів, керуючих соціальним організмом, що вподібнюється організму людському.

8) Історико-матеріалістична. У вітчизняній юридичній науці ця теорія придбала домінуюче значення й одержала найбільш докладне висвітлення в навчальній літературі. Відповідно до даної теорії, держава - це продукт природничо-історичного розвитку суспільства. Первісне суспільство характеризується відсутністю держави.

2. Держава — це особлива політико-територіальна організація влади, що має суверенітет, володіє спеціальним апаратом управління і примусу і здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкової сили.

Ознаки держави:

Територія. Поширення державної влади лише на відокремленій кордонами частині земної кулі зумовлює адміністративно-територіальний поділ: уся територія держави розбивається на адміністративно-територіальні одиниці, на яких організуються державна влада та управління. У різних країнах адміністративні одиниці називаються по-різному: області, округи, краї, провінції тощо.

Суверенітет. Це політико-правова властивість державної влади, яка виявляється у:

—верховенстві державної влади на території країни, можливості самостійно вирішувати важливі питання суспільного життя, встановлювати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки;

—єдності державної влади, тобто наявності в державі лише законодавче встановлених державних органів, відсутності будь-яких не передбачених законом паралельних структур влади;

—незалежності державної влади, що означає незалежність її на міжнародній арені. Слід зауважити, що суверенітет держави може бути добровільно обмежений, коли кілька держав об’єднуються у федерацію або конфедерацію.

Механізм держави, тобто апарат держави (система державних органів, які здійснюють функції та завдання держави), державні установи, організації і підприємства.

Наявність публічної політичної влади, що виявляється у здатності й можливості держави здійснювати власні управлінські функції, впливати на суспільні відносини шляхом авторитету, права, примусу.

Наявність загальнообов’язкових правил поведінки — правових норм. Держава видає закони, які визначають сферу відносин, що охороняються державою, і норми яких є загальнообов’язковими для всього населення країни.

Система податків. Це збір коштів, які держава в певній пропорції збирає з населення, підприємств, організацій для утримання державного апарату, армії, поліції, здійснення загальнокорисних цілей — фінансування освіти, культури, охорони здоров’я, природоохоронних заходів тощо.

Функції: За територіальною спрямованістю:

а) внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:

- економічна;

- політична;

- соціальна;

- екологічна;

- гуманітарна;

- правоохоронна та ін.

б) зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:

- дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;

- міжнародного співробітництва у різних сферах;

- природоохоронна;

- підтримання міжнародного правопорядку;

- захист держави від зовнішніх посягань та ін.

2. За сферою суспільного життя:

а) економічні функції:

> захист різних форм власності;

> розвиток виробництва;

> створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;

> розпорядження об'єктами державної власності та ін.;

б) політичні функції:

- розробка внутрішньої політики держави;

- створення умов для розвитку демократії;

- забезпечення прав громадян на вільну, в тому числі опозиційну політичну діяльність;

- охорона і захист конституційного ладу та ін.;

в) гуманітарні функції:

> розвиток науки і культури;

^ забезпечення освіти та виховання населення;

> розвиток національної самосвідомості народу;

> охорона культурної спадщини та ін.;

г) соціальні функції:

- забезпечення соціального захисту громадян;

- створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;

- створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;

- створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;

3. За часом виникнення:

а) постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)

б) тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети.

3. Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

4. За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

5. політичного режим - сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Поділяються на демократичні та антидемократичні

Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Антидемократичні:

1.Тоталітаризм (лат. totus — увесь, повний; фр. totalite – сукупність, повнота) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією репресіями щодо опозиції та інакодумців.

2. Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу

3. Деспотія—форма державного пристрою і правління, при якій самодержавний володар необмежено розпоряджається в державі, виступаючи по відношенню до підданих як пан і господар

4. Тиранія - Форма державної влади, встановлена ​​насильницьким шляхом і заснована на одноосібному правлінні.

5. Теокра́тія— форма державного правління, за якої політична влада належить духовенству або главі церкви.

6. Охлокра́тія— вироджена форма демократії, заснована на мінливих примхах натовпу. Охлократія характерна для перехідних і кризових періодів.

6. право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

- право - це система правових норм;

- це правила поведінки загального характеру;

- ці правила мають загальнообов'язковий характер;

- вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

- установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

- у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

- право охороняється державою

7. Правові відносини — це врегульовані нормами права сус­пільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

До складу правовідносин входять такі елементи:

1) суб'єкти; Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути правоздатними, дієздатними і деліктоздатними.

2) об'єкти; Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності.

3) зміст. В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато:

1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані — природні правовідносини.

2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо.

3) В залежності від кількості суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів.

4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні).

5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

6) По змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій).

7) В залежності від функціонального призначення вони можуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності).

8) По терміну тривалості — короткочасні, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючі, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору).

9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

8. Система права - це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами й нормами права.

Галузь права-представляє собою відокремилися усередині даної системи сукупність однорідних правових норм, що регулюють певну область

(сферу) суспільних відносин.

Інститут права-це порівняно невелика, стійка група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин.

Норма права - це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санкціоноване) і забезпечене державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин.

Основними галузями сучасного права є: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, фінансове, земельне, екологічне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове.

Конституційне право — система норм, що регулюють основи суспільного і державного ладу, закріплюють основні права і свободи людини та громадянина, визначають форму держави, повноваження вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право - система норм, що регулюють відносини у сфері державного управління, а саме: систему і повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплюють права і обов'язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначають поняття й види адміністративних правопорушень тощо.

Цивільне право — система норм права, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Кримінальне право - система норм, що закріплюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння злочинів з метою охорони прав і свобод людини, громадянина, громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинів.

Трудове право — система норм, що регулюють трудові відносини між роботодавцем і працівником, визначають основні трудові права і обов'язки працівників, порядок укладання й розірвання трудового договору, робочий час і час відпочинку тощо.

Сімейне право — система норм, що регулюють відносини у галузі шлюбу і сім'ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, його розірвання, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім'ї тощо.

Фінансове право — система норм, що регулюють відносини, які визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження бюджету, порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо.

Земельне право — сукупність норм, що регулюють питання, пов'язані з встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування, правовий режим земель тощо.

Екологічне право — сукупність норм права, що визначають засоби, форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі права забезпечують право кожного на сприятливе оточуюче середовище.

Цивільно-процесуальне право - сукупність норм права, що визначають порядок цивільного судочинства, а саме порядок розгляду справ, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, природоохоронних і адміністративних правовідносин.

Адміністративно-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління.

Кримінально-процесуальне право — сукупність норм права, що визначають порядок провадження у кримінальних справах під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи судом.

Виправно-трудове право — сукупність норм права, що регулюють порядок і умови відбуття покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт, а також порядок діяльності установ, що виконують вироки, тощо.

9. Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

До зовнішніх форм права належать:

¨ правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру;

¨ правовий(адміністративний, судовий) прецедент – виражене зовні рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні наступних аналогічних справ;

¨ нормативно-правовий договір – об’єктивоване формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою;

¨ нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

10. Правопорушення — це суспільно небезпечне винне проти­правне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

До основних ознак правопорушення належать:

1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків за­конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізич­ною);

2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездія­льності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).

Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властиво­сті особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть висту­пати як підстави юридичної відповідальності;

3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегу­льовані чинним законодавством не вважаються правопорушен­ням;

4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчинено­го суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умис­лу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа по­винна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;

5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює харак­тер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також мо­же нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа по­винна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші об­ставини), то не буде і правопорушення;

6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачаєть­ся певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального харак­теру;

7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Види:

1.Дисциплінарне – порушення трудової дисципліни.

2.Цивілно-правове- порушення , що пов’язане з невиконанням взятих на себе забов’язонь або заподіяння шкоди

3. адміністративне – правопорушення в сфері державного правління

4.кримінальне – найнебезпечніше правопорушення – злочин.

11. Юридична відповідальність — це передбачений чинним за­конодавством обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних благ (особистого, майнового або організацій­ного характеру) за вчинене правопорушення.

характеризується певними оз­наками:

1. настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяль­ність) у разі встановлення складу правопорушення.

2. спирається на державний примус, який є специфічним впли­вом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах.

3. виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий або організа­ційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;

4. здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до правопорушника;

5. здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'яз­ковим дотриманням певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про­цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;

6. пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки право­порушника, тобто відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний правозастосовний акт.