До критеріїв соціально – економічного прогресу, які відображають розвиток виробничих відносин, належить:

-         розширене відтворення відносин економічної власності;

-         ступінь економічної свободи безпосередніх виробників;

-         їх власність на свою робочу силу;

-         самостійність (відносна) підприємств;

-         участь в управлінні тих, хто створює матеріальні і нематеріальні блага;

-         частка безпосередніх виробників у національному доході, національному багатстві країни;

-         розвиток розумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та ін.

До критеріїв соціально – економічного прогресу, які відображають розвиток всієї системи суспільних відносин, належать:

-         ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників;

-         їх можливість впливати на ідеологію, національні відносини;

-         користування багатствами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку суспільства суперечність між критеріями техніко – економічного прогресу неодноразово набувала антагоністичних форм. Зокрема, техніко – економічний прогрес, зростання продуктивності праці досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурний перехід і машинне виробництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально – економічного прогресу, як необхідність всебічного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у створеному нею національному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко – економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко – економічного, соціально – економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, її потреби, інтереси, добробут, розквіт її сутнісних сил. Тому ООН запровадила такий узагальнюючий показник людського прогресу, як індекс людського розвитку, який містить обсяг ВВП на душу населення, грамотність і тривалість життя. За цим індексом Україна у 2003 році займала 96 – те місце у світі.

2. Основою перетворення натурального виробництва на товарне є виникнення суспільного поділу праці та приватної власності на засоби виробництва і продукти праці.

Суспільний поділ праці - спеціалізація, стійке закріплення виробників за виготовленням певних продуктів або за певними видати діяльності чи виробничими операціями.

Історії відомі три великих суспільних поділи праці.

1. суспільний поділ праці відбувся 5-7 тисячоліть тому, коли землеробські племена відокремилися від тваринницьких.

2. суспільний поділ праці пов'язаний з відокремленням ремесла від землеробства, що стало початком розмежування міських і сілких поселень.

3. суспільний поділ праці характеризується відокремленням торгівлі від виробництва і формуванням прошарку людей, зайнятих у сфері обміну.

Суспільний поділ праці означає відокремлення і співіснування різних видів трудової діяльності.

Внаслідок цього виникає система суспільної праці, протилежна системі праці натурального господарства, що ґрунтується не на поділі(спеціалізації), а на зміні праці.

Чинником виникнення та розвитку суспільного поділу праці є закон економії праці (робочого часу).

Закон економії праці (робочого часу) – суттєвий (внутрішній), стійкий обернено пропорційний причинно – наслідковий зв'язок між величиною робочого часу як міри витрат праці та її результатом.

Існування і дія цього закону, який ще називають законом зростання продуктивності праці, зводиться до того об’єктивного факту, що зменшення робочого часу, а отже, і витрат праці на виготовлення певного продукту має наслідком збільшення кількості вироблюваних продуктів. Це дає змогу окремому виробникові і суспільству за обмеженого ресурсу робочого часу урізноманітнювати і повніше задовольняти свої потреби. Спеціалізація виробників на виготовленні певного продукту чи здійсненні певної виробничої операції забезпечує підвищення вмілості виробників; економію тієї частки робочого часу, яка непродуктивно витрачається при переході від однієї операції до іншої; сприяє створенню спеціалізованих знарядь праці, що є матеріальною основою винаходу та застосування робочих машин, тобто переходу до машинного (індустріального) технологічного способу виробництва благ. Не випадково А. Сміт вважав спеціалізацію провідною силою економічного розвитку.

Суспільний поділ праці класифікують за видами і формами. За видами поділ праці існує всередині суспільства та всередині підприємства.

Поділ праці всередині суспільства. Реалізується він у таких формах, як загальний та частковий поділ праці. Крім того, його різновидом є міжнародний поділ праці.

• загальний, який виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі сфери (промисловість, сільське господарство, сфера послуг, тощо);

• частковий, що є поглибленням загального поділу праці: поділом сільського господарства, промисловості, транспорту тощо на їх галузі та підгалузі.

• міжнародний, характеризується спеціалізацією окремих країн на виробництві продуктів, для яких вони мають найсприятливіші природні та економічні умови.

Розмежування двох видів суспільного поділу праці має принципове значення для розуміння зв’язку між суспільним поділом праці і перетворенням натурального виробництва на товарне. Умовами цього процесу є спеціалізація виробництва на виготовлені певного продукту та їх економічна відокремленість. Вони притаманні лише загальній та частковій формам суспільного поділу праці всередині суспільства. Праця виробників, які спеціалізуються на виробництві певних продуктів 9хліба, одягу, засобів праці тощо) в межах цих форм суспільного поділу праці, є технологічно відокремленою, що зумовлює економічну відокремленість самих виробників.

У свою чергу економічна відокремленість виробників набуває суспільної форми приватної власності: у процесі обміну продукти праці перетворюються на товари, а їх виробники визнають один одного приватними власниками товарів, якими вони обмінюються. Отже, приватна власність як суспільна форма економічної відокремленості виробників породжується поділом праці всередині суспільства і є його зворотною стороною. Як зауважували К. Маркс і Ф. Енгельс у «німецькій ідеології», різні ступені суспільного поділу праці є одночасно і різними формами власності, тобто кожен ступінь суспільного поділу праці обумовлює ставлення індивіда один до одного і відповідно їх ставлення до матеріалу, знарядь і продуктів праці, як до своїх або до чужих.

Поділ праці всередині підприємства – виступає у формі одиничного поділу праці.  

• одиничний поділ праці – спеціалізація виробників на виготовленні окремих складових або на виконанні певних операцій з виробництва кінцевого продукту.

 На відміну від поділу праці всередині суспільства поділ праці всередині підприємства є недостатньою умовою для перетворення продукту праці на товар, оскільки в межах одиничного поділу праці не відбувається економічної відокремленості часткової праці виробників , що спеціалізується на виготовленні окремих деталей, вузлів, або на виконанні певних операцій з виробництва кінцевого продукту.

Тому в межах одиничного поділу праці не відбувається економічного відокремлення працівників як суб’єктів приватної власності, а продукт їх часткової праці не перетворюється на товар: усередині підприємства обмін продуктами діяльність між його працівниками не набуває форми обміну товарів. Аналогічна організація праці притаманна натуральному виробництву, що пояснює, чому в первісній общині, вільних селянських господарства, рабовласницьких латифундіях та феодальних маєтках вироблювані продукти не набували форми товару.

Загалом у своєму розвитку людство пройшло п’ять великих суспільних поділів праці:

1. відбувся він у межах первіснообщинного ладу та виявився у відокремленні пастуших племен. Це стало основою більш – менш регулярного обміну між общинами надлишками продуктів рослинництва і тваринництва, їх перетворення на товари.

2. цей великий поділ праці пройшов у період виникнення рабовласництва та виявився у відокремленні ремісництва від землеробства. Воно привело до значного збільшення та урізноманітнення продуктів, які виготовляли безпосередньо для обміну або продажу, стало підґрунтям виникнення товарного виробництва.

3. його зумовив подальший розвиток обміну товарів. Відбувається відокремлення від сфери виробництва товарів торгівлі, купецтва та утворення торгового капіталу.

У межах капіталістичного способу виробництва, технологічну основу якого становить машинна індустрія, подальшого розвитку набули всі форми суспільного поділу праці. Поглиблення одиничного поділу праці відобразилося у бурхливому зростанні кількості професій, спеціальностей та робіт.

Розвиток часткового поділу праці виявився у подальшій диференціації сільського господарства, промисловості, транспорту на їх підгалузі, у виникненні нових галузей (електроенергетики, атомної енергетики, автомобілебудування, авіації тощо)

4. у межах цього суспільного поділу праці відбулося поглиблення загального поділу праці: поступове відокремлення від сфери матеріального виробництва сфери нематеріального виробництва (виробництво послуг у галузях освіти, охорони здоров’я, науки, культури тощо).

5. побутує думка, що цей поділ праці почався в середині 70-х років ХХ ст. у розвинутих країнах. У цей час відбувається виокремлення інформаційної сфери зі сфери матеріального і нематеріального виробництва.

Прогнозується, що подальшим великим суспільним поділом праці буде відокремлення науки як сфери людської діяльності.

Рівень розвитку матеріально – речового змісту суспільного поділу праці (знарядь праці, технологій) визначає його суспільну форму – виробничі відносини, в межах і завдяки яким здійснюється виробництво товарів.

 3. Рушійні сили та фактори економічного прогресу. Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) називав суперечність принципом будь – якого розвитку, саморуху. З цього погляду рух – це суперечність, єдність суперечностей. Тому суперечність є джерелом саморуху, його рушійною силою.

Економічна суперечність – суттєве, закономірне відношення і взаємодія між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а гносеологічному (пізнавальному) аспекті – основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв’язків, залежності і зумовленостей всередині матеріальної системи, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Так, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин у межах суспільного способу виробництва, їх суперечність зумовлені існуванням загальних зв’язків між людьми у процесі праці, з одного боку, і зв’язків (відносин) між ними у процесі привласнення результатів праці – з іншого. Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємозв’язку окремих елементів залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

Кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв’язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечності відбувається передусім внаслідок більшої активності заперечу вальної, революційної сторони. Такою стороною у межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з – поміж них головна продуктивна сила – людина. тому прогрес суспільства зокрема економічний, - це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її. Основою цілей людини є потреби, народжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів і стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту, утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми – обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і споживанням виникають суперечності між іншими сферами суспільного відтворення, розвиток яких стає додатковим джерелом економічного прогресу.

Оскільки людина є суб’єктом продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва формують різні якості суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно – економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерелом і рушійною силою економічного прогресу слугують взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними групами, прошарками тощо.

Визначальною активнішою і революційною складовою суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Оскільки змістом їх є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисні копалини тощо теж слугують внутрішнім джерелом розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно – економічних формаціях формується з робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також стають внутрішнім джерелом розвитку цієї складової суспільного способу виробництва. Так, у разі появи нової техніки необхідно навчити працювати з нею людей, що означає суперечність між цими елементами продуктивних сил, яка розв’язується з підвищенням кваліфікації робочої сили, а водночас стимулює економічний прогрес. Ці суперечності між елементами продуктивних сил виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів розвитку.