1.

Для задоволення первинних потреб людей потрібна певна господарська діяльність, яка відображає сутність економіки. Економіка походить від грецького слова (“ойкос” - дім, господарство, “номос” - вчення, закон), тому економіка - це вміння управляти домашнім господарством.

Господарство(виробництво)- процес створення суспільством благ.

Благо – це все, що потрібне людині для задоволення потреб.

До появи капіталізму основними виробниками благ були домашнє господарство.

З появою техніки виробництво благ стали підприємства та держава, тому значення терміну «економіка» змінюється.

Економіка – сукупність домашніх господарств, підприємств, держ. установ, економічних активів, інфраструктури і тд.

Структура:

• Продуктивні сили – економічні ресурси

• Виробничі відносини – відносини між людьми в процесі виробництва

• Господарські механізми – сукупність методів, які регулюють економічний процес

Основні галузі економіки є:

• Матеріальне виробництво

• Нематеріальне виробництво

Економіка- основа життя суспільства, бо людина не може жити без благ.

2.

Термін політекономія вперше використовувалась Монкретьєном(1615р). Необхідність була в тому, що основним регулятором економіки стала держава.

Політекономія – це наука, яка вивчає економічні відносини в процесі виробництва.

Це соціально-економічна дисципліна, тому що основну увагу приділяє «людині економічній»

Функції політекономії

• Пізнавальна

• Виховна

• Методологічна

• Теоретична база для інших наук

• Практична

Методи:

• Діалектичний(розвиток) – за допомогою якого всі явища вивчаються з урахуванням змін

• Наукова абстракція(логічний) – за допомогою якого вивчається суть явищ і процесів

• Порівняльний – за доп. якого одне явище співставляється з іншими

• Аналіз і синтез

• Історично-логічний – всі явища і процеси розглядаються в історичній послідовності

• Економочне моделювання – здійснюється вивчення складного явища на змодельованому об’єкті

• Математичний – вивчаються кількісні ознаки явища

3.

Метою дослідження меркантилістів були пошуки джерел буржуазного багатства. Об’єктом спостережень стала капіталістична торгівля, а предметом пристальної уваги – рух грошей і товарів між окремими сторонами. Це вчення відображало інтереси торгівельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується в результаті зовнішньої торгівлі.

Оскільки ця школа відображала переважно інтереси торгівельної буржуазії, уже наприкінці XVI – на початку XVII ст. її ідеї увійшли в протиріччя з інтересами промислової буржуазії.

На зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Засновники – У. Петті. Ф. Кене та А. Р. Ж. Тюрго. Найвищого досягнення набула в працях англійських економістів А. Сміта (1723 - 1790) та Д. Рікардо (1772 - 1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей, започаткувала теорію трудової вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.

У Франції варіантом класичної школи були фізіократи (з грец. – влада природи). Вони вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу з капіталу.

Класична школа буржуазної політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

К. Маркс довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці, виокремлює те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар, виділив поняття середньої вартості товару, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того виражає коливання попиту і пропозиції.

Історична школа та маржиналізм. Історична школа виникла в Німеччині. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичними обставинами. Тому вони політекономію ототожнювали з поняттям “національна економіка”. У середині ХІХ ст. виникає новий напрям економічної науки – маржиналізм (від франц. - граничний). Основою маржиналізму є теорія граничнї корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів, тобто граничною корисністю.

Основні напрямки сучасної економічної теорії. Всю сукупність течій і шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три основні напрямки:

1. Неокласична економічна теорія.

2. Інституціонально – соціальний напрямок, або інституціоналізм.

3. Кейнсіанство та неокейнсіанство.

Об’єктом дослідження неокласичної економічної теорії є поведінка ”Людини економічної”, яка як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму свої витрати (чи зусилля).

Інституціоналізм (з лат. – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ ст. Він заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами, рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих в управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій.

Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені всесвітньо відомого англійського економіста Дж. Кейнса. Кейнс усвідомив, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати.

Посткейнсіаннство – один із напрямів розвитку західної економічної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів. Значну роль посткейнсіанці відводять існуванню грошей та грошово-кредитних інститутів, грошового попиту та грошової пропозиції на процес відтворення, виступають за розробку довгострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки. Широкого розвитку в сучасних умовах набув також монетаризм, засновником якого вважають М. Фрідмена.

4.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування і розвитку. Виробництво характеризується такими ознаками:

• завжди є суспільним;

• має безперервний характер розвитку, постійно повторюється;

• у процесі виробництва між людьми виникають економічні відносини;

• виробництво є складовою частиною соціально-економічної системи.

Основним результатом виробництва є готовий продукт, до складу якого входять матеріальні і нематеріальні блага і послуги, які створюються в різних сферах і галузях суспільного виробництва. За характером діяльності людей у суспільстві можна виділити три великі сфери виробництва:

1. основне виробництво;

2. виробнича інфраструктура;

3. соціальна інфраструктура.

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. До основного виробництва належать:

• промисловість;

• будівництво;

• сільське господарство;

• рибальство;

• мисливство і лісове господарство.

Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність народного господарства. До них належать:

• транспорт;

• зв’язок;

• торгівля;

• кредитно – фінансові заклади;

• спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційні, рекламні та інші).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюється нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у примноженні розумових і фізичних здібностей людей, їх професійних знань.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

• охорону здоровя і фізичну культуру;

• систему підвищення кваліфікації;

• житлово – комунальне господарство;

• культуру і мистецтво.

Суспільне виробництво за структурою складається з таких фаз:

а) власне виробництво;

б) розподіл;

в) обмін;

г) споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов’язані, хоча кожна з них відокремлена, має свої характері особливості.

Тісний зв’язок існує між виробництвом і споживанням.

5.

Марксистська теорія в якості чинників виділяє: робочу силу, предмет праці і засоби праці, підрозділяючи їх на дві групи: особистий чинник виробництва і речовинний чинник виробництва. У якості особистого чинника виробництва завжди розглядається робоча сила - сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини до праці.

У якості речовинного чинника приймаються в сукупності всі засоби виробництва. Особистий і речовинний чинники утворюють складну систему, ефективність якої визначається технологією і організацією виробництва. При цьому технологія виражає взаємодію між головними чинниками виробництва. Вона припускає використовування різноманітних методів обробки, зміни властивостей, форми, стану предмету праці.

Організація виробництва забезпечує узгоджене функціонування всіх чинників виробництва, їх пропорційне кількісне співвідношення, взаємозамінність і т.д.

6.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — один з найважливіших показників розвитку економіки, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими одиницями для кінцевого використання. ВВП — сума валової доданої вартості (ВДВ) галузей плюс чисті податки на продукти (ПДВ) та імпорт (ЧПІ) не зараховані до неї:

ВВП = ∑ ВДВ + ПДВ + ЧПІ.

ВВП визначають, як суму первинних доходів, розподілених економічними одиницями-резидентами між виробниками товарів та послуг: оплата праці найманих працівників, чисті податки на виробництво та імпорт, валовий прибуток та валові змішані доходи. Використання ВВП — кінцеве споживання товарів та послуг, валове накопичення основного капіталу, зміна запасів матеріальних оборотних коштів, чисте надбання цінностей і сальдо експорту та імпорту товарів і послуг.

Валовий національний продукт (ВНП) (ВВП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств. Цей показник стали використовувати в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, з 1987 року. Він характеризує кінцеве споживання матеріальних благ і послуг, кінцеві результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва; позбавлений повторного рахунку (на відміну від показника валового суспільного продукту, який до 1987 року використовувався в СРСР), а отже, дає змогу зіставити обсяг перенесеної та новоствореної вартості у складі річного продукту

Кінце́вий проду́кт — це частина сукупного суспільного продукту, що являє собою всю масу виробленої за певний період готової продукції.

Його обчислюють так: із сукупного суспільного продукту треба вира­хувати проміжний продукт. Це сировина, матеріали, паливо, електроенергія, вироблені в цьому році і витрачені у цьому ж році для виробництва іншої продукції.

За своїм речовим змістом кінцевий продукт складається:

• а) з готових до особистого споживання предметів споживання;

• б) з готових до виробничого використання засобів праці (тобто лише частини засобів праці без предметів праці).

• Чи́стий націона́льний проду́кт (ЧНП) — це сумарний обсяг вартості всіх кінцевих товарів і послуг, вироблених протягом певного часу, за вирахуванням суми амортизації-вартості зношування основних фондів(обладнання, виробничих приміщень).Тому

• ЧНП=ВНП-А,

• де А — амортизація.

7. з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь вдоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату. Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв'язку економічної і соціальної ефективності господарської діяльності. Продуктивність праці - це синтетичний показник ефективності виробництва. В ній у концентрованому вигляді відбиваються всі сторони господарської діяльності. Продуктивність праці - це показник використання робочої сили. Ефективність же матеріально-речових факторів виражається такими показниками, як матеріаловіддача і фондовіддача. Матеріаловіддача - це відношення вартості продукту до матеріальних затрат.

8.

Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.     За суб’єктами потреби поділяють на:  - індивідуальні, колективні та суспільні;  - домогосподарств, підприємств і держави;  - суспільно-економічних класів і соціальних груп.    За об’єктами потреби класифікуються так: - породжені існуванням людини як біологічної істоти; - матеріальні і духовні; - першочергові і непершочергові.    Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов’язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників    Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.    Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.    Перспективні потреби — це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.    Задоволення потреб — це функція виробництва.    Механізм дії закону зростання потреб. З точки зору дії закону зростання потреб необхідно відрізняти такі три великі групи потреб: традиційні, або дійсні, нові і такі, що тільки-но зароджуються.

9

   Потреба  - це об'єктивна необхідність окремої людини, сім'ї, колективу, суспільства, держави в життєвих благах, послугах, духовних і культурних цінностях. Потреби виникають з народженням людини і супроводжують все її життя. Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість – економічні: * фізіологічні (матеріальні) потреби*духовні потреби   *соціальні потреби. За способом задоволення виділяють: - індивідуальні, - колективні, - суспільні,    Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи:    * матеріальні і духовні;    * загальні і конкретні;    * поточні та перспективні;    * задоволені і незадоволені;    * дійсні та абсолютні. Економічні інтереси - це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб'єктів господарювання.    Економічні інтереси можна класифікувати і за іншими критеріями:    * за ознакою важливості розрізняють інтереси головні та другорядні;     * за часовою ознакою - поточні та перспективні;    * за об'єктом інтересів - майнові, фінансові, інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов праці й життя;     * за ступенем усвідомлення - дійсні та помилкові.

10.

Власність як юридична категорія виражає майнові відносини, які виникають між людьми з приводу привласнення майна. Привласнення - це відношення людей до речей як до власних. Певна річ стає власністю лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають в економічні відносини. Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм взаємовідносин, які складаються з приводу привласнення майна. Право власності визначається такими категоріями :– розпорядження – фактичне здійснення влади власника над річчю, управління нею;користування-процес фактичного вилучення корисних властивостей з об’єкту власності для задоволення конкретних потреб;володіння – це влада суб’єкта над річчю, але присвоєння речі обмежується правами власника.

11.

В Україні відносини власності регулюються Законом України «Про власність», згідно з яким власність в Україні виступає в трьох формах: державній, колективній, приватній. Допускається також існування змішаних форм власності. Одержавлення власності привело до таких негативних наслідків:

1)ігнорування осо­бистих інтересів. Су­спільна власність — це власність усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

2) відчуження від власності трудящих привело до втрати почуття господаря, а водночас і заінтересованісті у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві.

Держава, виражаючи інте­реси всього народу, повинна була б і власність використовувати для задоволення загальнонародних потреб. Але державний апарат, тобто певне коло людей, які виступали від імені суспільства, са­мостійно, на свій розсуд розпоряжався майном. Роздержавлення – це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.

Роздержавлення включає в себе:

демонополізацію - процес ліквідації монополії держави;

денаціоналізацію - процес повернення власності колишнім власникам;

-приватизацію - відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Є такі способи приватизації:

- викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців ( підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування з невеликою кількістю працюючих);

- викуп майна, зданого в оренду;

- викуп майна на аукціоні (покупцем стане той, хто запропонує максимальну ціну);

-викуп майна за конкурсом ( власником стане той, хто запропонує найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта);

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

-безоплатна передача частки майна громадянам України ( кожний громадянин України має право на майновий приватизаційний сертифікат вартістю 10 грн. 50 коп.) .

Приватизації не підлягає:

-майно органів державної влади і управління, Збройних сил, служби національної безпеки, прикордонних військ, правоохоронних і митних органів;

- золотий і валютний фонди, державні матеріальні резерви, емісійна і резервна системи;

- майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність по виготовленню цінних паперів і грошових знаків, засоби урядового і спеціального зв’язку;

-національні, культурні і історичні цінності України;

-надра землі, водні ресурси;

- об’єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету.

12.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака)

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Історії відомо два основних типи власності: приватна і суспільна.Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва і вироблений продукт належить приватним особам.Суспільна власність – це власність, для якої характерне спільне привласнення засобів виробництва і готової продукції. Типи власності поділяються на форми. Суспільна власність виступає в двох формах:-державна – це така форма відносин, за якої абсолютні права на управління майном належать органам державної влади; -колективна – це власність певної групи людей;Приватна власність виступає в двох формах:

-приватно-трудова – це власність, створена особистою працею власника;-приватно-нетрудова – це власність, створена чужою (найманою) працею. Форми власності поділяються на види. Державна власність. Колективна власність. Приватна власність

25

Конкуренція і монополія. Антимонопольне законодавство і практика.

Сучасна конкуренція державно регульована, бо... Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на ринку. Засобами державного впливу є законодавство та аудиторська с-му.

В україні ВРУ 1992 прийняла закон „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції між підпр-вами”

Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом з іншими обмежувати тут конкуренцію. У всіх країнах частка товару на ринку певного підприємця, що дає змоогу застосовувати антимонопольне законодавство рісна (США 31, Яп 50). Контроль за виконанням антимонопольних законів здійснюють спеціальні державні антитрестівські органи. Антимоноп за-во передбачає підвищення податків, назначення судом компенсації, застосування примусового розукрупнення.

Конкуренція і моделі ринків.

На основі форм конкуренції маємо три основних варіанти риноквих форм чи моделей: поліполію, олігополію та монополію.

Поліполія – ринкова форма, при якій багато продавців протистоять великій кількості покупців – досконала конкуренція. Прикладів поліполії в сучасному світі існує дуже мало (валютна біржа), отже досконала конкуренція – це лише ідеальний стан.

Олігополія – далеко не всі продавці можуть запропонувати певний товар за діючою ціною – недосконала конкуренція (обмежена).

Монополія – відсутність вільної, досконалої конкуренції на ринку, де вона панує, і загрози приватним цілям її з боку контрагентів, які внаслідок своєї чисельності не можуть протидіяти згуртовано і узгоджено.

Білатеральна монополія – наявність на ринку лише двох контрагентів: один продавець та один покупець. Їм не загрожує конкуренція з боку інших економічних суб”єктів.

Обмежена монополія – на галузевому ринку пристуні один продавець та кілька покупців. Хоч покупців і не багато, але вони конкурують один з одним за право вступити у ринкові відносини з монополістом.

Економічна с-ма капіталізму вільної конкуренції, суть і основні ознаки.

Основні рисикапіталізму: приватна власність на речові ресурси; використання найманої праці, свобода підприемництва та вибору, ринок, заснований на вільній конкуренції; наявність великої кількості самостійно діючих покупців та продавців кожного продукту та товару.

Вирішальною умовою економічного прогресу стала свобода підприємницької діяльності тих, хто мав капітал. Було досягнуто нового рівня розвитку “людського фактору”, головної виробничої сили суспільства.

. Концентрація і централізація вир-ва та капіталу. Виникнення монополій та їх форми.

В одному місці, водних руках.

В основу виникнення монополій покладено об’єктивний процес розвитку продуктивних сил. Становлення розвинутої підприємницької економічної системи вимагало адекватної виробничої бази. З розвитком техніки, в свою чергу, прискорювався процес витіснення дрібних підприємств. Щоб запобігти руйнівним силам конкуренції, великі підприємтсва почади групуватись, утворюючи монополістичні об”єднання. На зміну вільній конкуренції прийшла монополія.

Форми монополій:

• Білатеральна;

• Обмежена;

• Чиста монополія.

фінансово-монополістичний капітал.

Капітал – це грошові та матеріальні кошти, які використовуються в суспільносу вир-ві з метою отримання прибутку.

З розвиком інтернаціоналізації економічного життя полали формуватись різноманітні монополії, в тому числі і фінансові. Вони почали активно впливати на розвиток економічних відносин в усьому світі. На долю фінансово-монополістичного капіталу приходиться майже 70 відсотків усіх капіталовкладень та всіх фінансових операцій світу

26

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку. Невідмінним компонентом підприємництва є персональна економічна, а не колективна адміністративна відповідальність за результати роботи. Підприємництво в усіх формах власності – це в сучасних умовах найефективніший шлях відходу від моновласності держави, її роздержавленні, подолання відчуження людини від власності. Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) є громадяни України та інших держав, необмежені законом у правоздатності та дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, передбачених законом. Підприємець – завжди самостійний товаровиробник, або той, хто надає послуги.

Основні функції підприємництва:

1) мобілізація капіталу та інших виробничих ресурсів для досягнення найкращих результатів;

2) організація виробництва, збуту, реклами продукції, маркетингу, управління ними;

3) новаторство, обґрунтування і впровадження нових ідей і творчої ініціативи.

Основними принципами підприємницької діяльності є:

1. Вільний вибір видів діяльності.

2. Залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних осіб і громадян.

3. Самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів.

4. Вільний найм працівників.

5. Вільне розпорядження прибутком після внесення платежів, встановлених законодавством.

6. Самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання належної підприємцю валютної виручки на власний розсуд.

27

Малий, середній і великий бізнес.

У теперішній. Західної ек-ці дрібний бізнес утворює найбільший сектор госп-ва. Найбільш типовими формами дрібного бізнесу стали система франчайзингу та венчурного підприємництва. Франчайзинг - система дрібних приватних фірм, які укладають контракт на право користування фабричною маркою великої фірми у своїй діяльності на певній території і в певній сфері. Вони мають пільги у вигляді знижок на ціни, допомога в доставці товарів. Дрібні фірми стають роздрібними продавцями продукції великих компаній. Такі контракти взаємовигідні: дрібні фірми отримують опіку, кредити, торгову зону від великих корпорацій, а останні економлять гроші, не витрачаючи їх на реалізацію власної продукції і крім того вони отримують регулярні платежі від своїх підопічних. Середній бізнес відіграє менш помітну роль. Він не готується, оскільки йому доводиться конкурувати як з великим, так і з дрібним підприємництвом, в результаті чого він або переростає у великий, або перестає існувати взагалі. Винятками є лише фірми-монополісти, які мають постійного споживача своєї продукції. Великий бізнес відрізняється більшою міцністю, ніж середній і дрібний. Його монопольне становище на ринку дає йому можливість виробляти дешеву і масову продукцію, розраховану на задоволення потреб широкого споживання.

28

. Домогосподарства як суб’єкти ринкової ек-ки.

Дмогосподарство – особа чи група осіб, що об’днані спільним веденням домогосподарства. Їм належить надзвиичайно важлива роль у системі економічних відносин.

Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою вир-ва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. Домогосподарства виконують в економіці три основні функції: споживання, постачання (є постачальниками трудових, а також грошових ресурсів, капіталу)

та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що забезпечує ек-ку факторами вир-ва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле.

Економічна роль сім’ї у ринковій економіці досить важлива і складна. Сім’я вирішує різноманітні проблеми ведення домашнього господарства, сімейного бізнесу, відтворення робочої сили, забезпечення необхідного рівня споживчого попиту, формування споживчого потенціалу. Вирішення проблем сім’ї, яка веде домашнє господарство та займається підприємницькою діяльністю в умовах ринкової економіки, слід шукати у:

1 формуванні нових потреб і можливостей сім’ї;

2 створенні умов розвитку і реалізації економічних функцій сім’ї;

3 забезпеченні нормальних побутових умов сім’ї

4 підвищенні її соціально-економічного статусу.

29

Акціонерне товариство — господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств. Основним актом законодавства, який регулює діяльність акціонерних товариства, є Закон «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.

Акціонерний капітал — ресурси акціонерного товариства (компанії), утворені шляхом об'єднання кількох або багатьох індивідуальних капіталів, розширення масштабів акціонерної компанії завдяки капіталізації частини прибутку, а також залучення певних коштів вкладників через механізм продажу акцій та облігацій, що базується на привласненні чужої праці.

Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний і позичений.

Власний акціонерний капітал формується із коштів, отриманих від випуску та реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, сформованого внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Він може збільшуватись і завдяки подальшому випуску акцій та облігацій. З прибутку власники акцій щорічно одержують дивіденди, але лише після сплати податків державі, зарплат і премій менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також інколи використовують для виплати дивідендів у період погіршення економічної кон'юнктури.

Позичений акціонерний капітал формується за рахунок банківського кредиту і коштів, отриманих від випуску облігацій.

Акція — вид цінних паперів, що являє собою свідоцтво про власність на визначену частку статутного (складеного) капіталу акціонерного товариства і надає її власнику (акціонеру) певні права, зокрема: право на участь в управлінні товариством, право на частину прибутку товариства у випадку його розподілу (дивіденд), а у випадку ліквідації — на частину залишкової вартості підприємства.

Облігація (лат. obligatio - зобов`язання; англ. bond — довгострокова, note — короткострокова) — емісійний цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Облігація є одним з головних джерел фінансування дефіциту державного бюджету, для більшості розвинених країн. Облігація для корпорацій є важливим джерелом коштів, що запозичуються.

30

У сільському госпо¬дарстві земля є голов¬ним засобом виробниц¬тва. На відміну від інших засобів виробництва за умови правильного ви¬користання земля по¬стійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується, її природна родючість неоднакова в різних природнокліматичних умовах. Тому в землеробстві праця однакової кваліфікації і фон¬доозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природ¬них факторів.

Вплив природних факторів на результати ви¬робництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну ро¬дючість, підвищення якої досягається через ра¬ціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.

Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспіль¬ного характеру завжди взаємодіє з природним.

Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовува¬ти не тільки економічні закони, а й закони природі/І. Адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і твари¬ни; їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості.

У сільському господарстві також дуже важливим в своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання техно¬логічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то V сільському господарстві це призводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва. .'. Науково-технічна революція здійснюється на основі ринко¬вих механізмів, що в сільському господарстві передбачає не ПРОСТО використання техніки, а створення системи машин. Система машин повинна враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в і строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському необхідна більша маса засобів виробництва, висока енергоозброєність праці.

У сільському господарстві підприємець обмежений правом виробництва тих чи інших продуктів природними умовами цієї галузі. Наприклад, високі врожаї коріандру, рицини, соняшнику і т. д. можна одержати в районах степу України. На Поліссі природні умови не придатні і дуже низька врожайність. Тут доцільніше вирощувати льон, картоплю і т. д. Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов'язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації, сільського господарства як основної форми виробництва.

31

Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

• диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;

• диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

• абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

• монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

Абсолютна земельна рента

Абсолютна земельна рента — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування. Економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Сплачується земельним орендарем за рахунок його прибутку (якщо інше не передбачено законодавством) земельному власнику за будь-яку землю.

Економічна рента і трансферний дохід

Дохід фактора виробництва може бути розділений на два складових елементи: трансферний дохід і економічну ренту. Відносна частка кожного з цих елементів залежить від еластичності пропозиції даного фактора.Трансфертний дохід (перерахування заробітної плати) — це дохід, який повинен отримувати даний фактор виробництва, щоб запобігти переходу його в іншу сферу зайнятості.Економічна рента — це перевищення оплати фактора виробництва над трансфертним доходом. Вона дорівнює площі між кривою пропозиції фактора і ціною фактора. Дохід, який привертає переміщення (трансферт) нових працівників в галузь, і є трансферний дохід. Але працівники, які вже знаходяться в галузі, отримують і економічну ренту: тепер вони отримують більше, ніж мінімум, необхідний для простого утримання їх у галузі.

32

Економічна система - складна багаторівнева система- Тому для зручності аналізу її функціо­нування  економічна  наука  виділяє  в  ній  два основних рівні: макро- і мікрорівень. На обох цих рівнях йде процес її регулювання, координації з метою забезпечення високої результативності.

Макроекономіка - галузь економічної науки, що вивчає взає­мозв'язки і взаємозалежності між важливими структурними пропорціями на макрорівні. Вивчаючи агрегати, вона прагне створити загальну картину функціонування економіки і взаємо­зв'язків між окремими її великими підрозділами. Тому оперує макроекономіка лише узагальнюючими показниками, такими, як загальний обсяг продукції (ССП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний доход (НД), загальна сума видатків, загаль­ний рівень цін, загальний рівень зайнятості тощо.

Мікроекономіка - галузь економічної науки, що вивчає певні економічні пропорції в межах окремої ланки виробництва: галузі, підприємства чи господарства, наприклад, між собівартістю

33

Проте капітал - це не тільки самозростаюча вартість і специфічні капіталістичні відносини. Капітал є завжди рух самозростаючої вартості в просторі і часі. Рухом ка-піталу є його кругообіг і обіг (кругооборот і оборот) 

Кругооборот капіталу - послідовний рух, протягом якого капітал проходить три стадії (обіг, виробництво, обіг), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої і товарної) і виконує певні функції. Стадії кругообороту промислового капіталу відображає формула ^ ЗВ Г-Т   ...В...Г-Г.

34

Капіталі́зм — раціоналізоване, ефективне виробництво товарів, що супроводжується гонитвою за прибутком і засноване на приватній власності та індивідуальних підприємницьких зусиллях.

Економічна система капіталізму вільного підприємництва у своєму розвитку пройшла три етапи, які відомі нам як проста капіталістична кооперація, мануфактура і машинне виробництво.

Капіталістична-вихідним пунктом капіталістичного виробництва була проста капіталістична кооперація. Вона становить собою елементарну форму капіталістичного усуспільнення праці, при якій багато робітників спільно брали участь в одному і тому ж процесі, або в різних, але зв'язаних між собою процесах виробництва, під контролем одного і того ж капіталіста.

Мануфактура становить собою капіталістичне підприємство, яке базується на поділі праці і ручній ремісничій техніці. Передусім мануфактура виникла в текстильній промисловості, оскільки в той період саме тут поділ праці був найбільш розвинутий.

Машинне виробництво становить собою історичний етап розвитку суспільного виробництва, в якому роль знарядь праці виконують машини. Становлення великого машинного виробництва відбулося завдяки створенню і впровадженню у виробництво триланкової системи машин: машини - знаряддя, машини - двигуна і передавального механізму

35

Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.    Економічна система включає такі елементи:

1) провідний тип власності на ресурси;

2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;

3) економічну форму результатів виробництва;

4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

5) загальні економічні закони.

У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.    Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин

.    Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.

36

Сутність змішаної економіки. “Наша економічна система, — пише П. Самуельсон, — це “змішана” система вільного підприємництва, економічний контроль в якій забезпечується з боку як суспільства, так і приватних інститутів” (див.:Самуэльсон П. Экономика: Вводний курс: Пер. с англ. — М., 1964. — С. 53). Про те, що сучасний капіталізм виступає як система змішаної економіки, пишуть й інші західні економісти: К. Макконнелл, С. Брю, С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмелензі.

 Умови виникнення змішаної економіки. Історичною передумовою виникнення змішаної економіки є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки. П. Самуельсон стверджує, що з кінця ХІХ ст. майже в усіх країнах відбувалось розширення економічних функцій держави. Посилюється взаємозв’язок, взаємодія приватного, акціонерного, державного секторів, розвивається державно-корпоративний або державно-монополістичний капіталізм як специфічна нова форма господарювання. Тому деякі вчені ототожнюють змішану економіку з державно-корпоративним або державно-монополістичним капіталізмом, а виникнення датують кінцем ХІХ або початком ХХ ст.

Національні особливості змішаної економіки. Реалізація і ефективність змішаного механізму регулювання економіки залежить не тільки від зміни пропорцій між укладами, секторами економіки, формами власності. Вони визначаються метою і механізмом державного регулювання, його методами, засобами впливу на об’єкти регулювання і способами їх реалізації. Об’єктами регулювання можуть бути все суспільне виробництво і відтворення, суспільний попит або пропонування тощо; головними засобами — програмування, індикативне планування; знаряддям або способами реалізації — грошово-кредитний, бюджетно-податковий, адміністративно-економічний, адміністративно-командний та ін. Абсолютизація певного об’єкта, засобу та форми, знаряддя реалізації для досягнення поставленої мети і визначає специфіку національної моделі ринку або специфіку змішаної економіки. 

Питання 49

Безробіття — це економічне явище, коли частина економічно активного населен-ня не має можливості використати свою робочу силу. ЧБ РБ = 100% ЧРС де: РБ — рівень безробіття, %; ЧБ — чисельність безробітних, осіб; ЧРС — чисельність робочої сили, осіб. Види безробіття: • Фрикційне. • Структурне. • Інституціональне. • Циклічне. • Добровільне. Найбільш небезпечним є циклічне безробіття, яке виникає внаслідок циклічно-го спаду виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу. Тому прийнято вважати, що природне (неминуче) безробіття — це сума фрикцій-них та структурних безробітних при повній відсутності циклічних безробітних. Для вимірювання втрат від циклічного (надмірного) безробіття використовують закон Оукена: в ситуації, коли фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1%, відставання фактичного ВВП від потенційного його обсягу становить 2,5%. Спираючись на закон Оукена можна поетапно обчислити втрати ВВП від надмірного (циклічного) безробіття: 1) В = (РБф — РБ )х 2,5, де: В — відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП (у відсотках); РБф і РБ — рівень відповідно фактичного і природного безробіття; 2,5 — число Оукена; (100 -В) ВВПф -100 2) ВВП = -ВВП => ВВП = ; ф юо п п 100-В 3) ВВП = ВВП — ВВПМ в п ф7 де: ВВП — абсолютні втрати ВВП від циклічного безробіття. Економісти також визначають вплив динаміки фактичного безробіття на динамі-ку реального ВВП. У розвинутій економіці, наприклад США та інших західних країн, простежується така залежність: Розділ 22. Макроекономічна нестабільність ВВП -ВВП 1 /і і \ = 3 - 2 • Бт -Б 1 , ВВПт_1 де: ВВПт — реальний обсяг виробництва в розрахунковому році; ВВПт–1 — реальний обсяг виробництва в попередньому році; Бі — рівень безробіття в розрахунковому році; т Бі 1 — рівень безробіття в попередньому році. З цієї форм ули випливає, що коли рівень безробіття в національній економіці не змінюється (Бі = Бі 1), то реальний ВВП зростає в середньому на 3% за рік. У роз-винутих країнах упродовж останніх десятиліть природний обсяг виробництва зрос-тав приблизно на 3% щороку. Цей показник називають темпом зростання природного ВВП, а його значення, як нам уже відомо, зумовлене нагромадженням капіталу, при-ростом населення та науково-технічним прогресом. Якщо рівень безробіття порівняно з попереднім роком зростає на 1%, то реаль-ний ВВП зменшиться на 2%, що означає величезні економічні втрати — недовироб-ництво товарів і послуг, зниження доходів населення тощо.

Інфляція – це складне, багатостороннє явище, причини якого криються у взаємодії факторів сфери виробництва і сфери грошового обігу. Інфляція - це знецінення грошей.

Причини інфляції:

- дефіцит товарів і послуг;

- диспропорції у суспільному виробництві між товарами групи А (засоби виробництва) і товарами групи Б (предмети споживання);

- мілітаризація економіки, збільшення витрат виробництва;

- монополізація економіки;

- дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів, неефективне капітальне будівництво;

- руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи та запізніле формування нової системи;

- розлад системи безготівкових розрахунків;

- надмірний податковий тиск;

- політика дешевих грошей НБУ;

- популістські економічно необгрунтовані постанови Верховної Ради України про збільшення дефіциту бюджету;

- діяльність великої кількості посередників між виробниками і споживачами.

Зовнішніми факторами інфляції є:

- зростання цін на імпортні товари і послуги;

- “доларизація” економіки;

- структурні світові кризи;

- негативне сальдо торгового і платіжного балансу.

Інфляція призводить до відчутних наслідків у соціальній та економічній сферах суспільного життя. У соціальній сфері наслідками інфляції є:

- створення передумов для перерозподілу доходів між працівниками та підприємцями на користь останніх;

- збільшення прибутків підприємців та зменшення реальних доходів робітників; - підвищення зарплати не поліпшує матеріального становища населення;

- загальна невпевненість підприємців у перспективі свого економічного становища;

- загострення соціальних суперечностей;

- політична і соціальна нестабільність в суспільстві.

Негативними наслідками інфляції в економічній сфері є:

- посилення диспропорції розвитку суспільного виробництва;

- спрямування позичкових капіталів в галузі з швидким зростанням цін;

- посилення економічного ризику інвестицій, що викликає скорочення нових інвестицій і затухання науково-технічного прогресу;

- зростання ціни робочої сили повільніше, ніж ціни засобів виробництва;

- скорочення платоспроможного попиту населення;

- затоварювання виробництва;

- відплив капіталу з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією;

- прискорення обігу капіталу та зростання прибутків;

- розрив сталих господарських зв’язків між економічними суб’єктами;

- нераціональні перевезення товарів;

- перерозподіл багатства в суспільстві: суб’єкти, що одержали надприбутки, вміщують свої доходи в реальні цінності (земельні ділянки, золото, будівлі, ювелірні прикраси);

- згортання комерційних кредитів, бо кредиторам невигідно продавати свою продукцію з відстрочкою платежу;

- зростання обсягів бартерних операцій;

- уповільнення товарообороту;

- нестача платіжних засобів;

- недостача основного і оборотного капіталу;

- криза неплатежів;

- зменшення реальної вартості всієї суми державних доходів;

- падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де інфляція відсутня;

- стримування припливу іноземного капіталу;

- погіршення платіжного балансу країни.

Обсяги виробництва і зайнятості найбільш сильно реагують на зміну фаз економічного циклу в галузях, що виробляють засоби виробництва і споживчі товари тривалого користування. У галузях, що виробляють споживчі товари короткочасного користування, коливання зайнятості і випуску менше значні. Причини цього пов'язані з двома обставинами. По-перше, відновлення устаткування і придбання нових товарів тривалого користування можна відкласти на певний строк. Тому в періоди спадів ділової активності попит на ці товари скорочується особливо значно – фірми і домашні господарства не поспішають одержувати щось нове, а обходяться накопиченим запасом виробничих потужностей і споживчих благ. Тому зайнятість у цих галузях швидко знижується, випуск падає, а безробіття зростає. По-друге, саме в цих галузях виробництво, як правило, є висококонцентрованим і на ринку панує невеличке число фірм. Олігополістична структура ринку дозволяє фірмам швидко знижувати рівні зайнятості і випуску в період спаду ділової активності, щоб стабілізувати рівень цін. У галузях, які виробляють товари короткочасного користування, ринки більш конкурентні і тому фірми не можуть протидіяти тенденції до зниження цін за допомогою скорочення зайнятості і випуску. Відповідно, у цих галузях ціни коливаються більш значно, ніж зайнятість і випуск.

Питання 50

Національний дохід суспільства виступає одним з найважливіших показників функціонування економіки як єдиного цілого. Поряд із сукупним суспільним продуктом та валовим національним продуктом він відіграє важливу роль у макроекономічному аналізі. Це пов`язано з тим, що саме у національному доході відбиваються найважливіші соціально-економічні явища, суперечності та процеси, пов`язані з рухом суспільного багатства, а також результати та структура суспільного відтворення за певний час. Рух національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Дослідженню джерел та економічної природи національного доходу, механізмів обміну, принципів розподілу та використання належить одне з провідних місць у світовій економічній теорії

Створений протягом певного часу національний дохід — це по суті економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і соціальні можливості суспільства.

Національний дохід — це сукупність коштів, за рахунок яких існує та розвивається суспільство та які підлягають поділу між окремими індивідами та групами. Пропорції останнього справляють безпосередній вплив на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи їх диференціацію, а разом з тим матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп. Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва — власниками факторів виробництва. На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна плата, рента, у тому числі земельна. Названі доходи називають первинними, або основними, оскільки вони підкреслюють специфіку економічних суб`єктів, що одержують такі доходи, — їх безпосередню участь у створенні національного доходу. Водночас первинні доходи учасників виробництва можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов`язаний з фактором виробництва, з його привласненням у певній економічній формі. Первинні доходи виступають і як різні за формою особисті доходи. Первинні доходи не залишаються повністю у розпорядженні суб`єктів виробництва, а у результаті перерозподілу частково трансформуються у вторинні, або похідні доходи. Основними каналами перерозподілу національного доходу є система ціноутворення, фінансово-кредитна система, насамперед її центральна ланка — державний бюджет, внески до суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо. Вторинні, або похідні доходи у сучасних економічних системах реалізуються через виплати із соціального страхування, стипендії, інші надходження з фінансових закладів (проценти по вкладах, виграші по позиках, лотереях тощо).

показник “національний дохід, використаний на споживання та нагромадження” обчислюється за формулою НД = ФС + ФН, де ФС — фонд споживання населення, який у формі особистих доходів надходить трудящим та власникам економічних ресурсів, а також непрацездатним; ФН — фонд нагромадження, який у формі капіталовкладень (державних та ін.) використовується для розширення виробництва та соціальної інфраструктури.

Питання 51

Економічні потреби та інтереси реалізуються у споживанні, яке є завершальним моментом і кінцевою метою виробництва. Люди виробляють продукти для того, щоб задовольняти свої потреби, тобто споживати. Без виробництва не може бути споживання, оскільки саме виробництво створює блага для споживання. Звідси випливає: призначення виробництва — служити споживанню, задовольняючи при цьому економічні потреби та інтереси людей. Виробництво, створюючи продукти для споживання, породжує потреби в продуктах і послугах, що виробляються, і в остаточному підсумку визначає рівень фактичного споживання та задоволення потреб суспільства. У свою чергу споживання впливає на виробниц-тво тим, що, по-перше, постійно відновлює потребу в продуктах до того ж у все зростаючій їх кількості, а по-друге, створює нові потреби. Тим самим споживання спонукає виробництво до створення нових продуктів, що є методом розв’язання суперечності між виробництвом і споживанням.

Таким чином, потреби суспільства, його економічні інтереси та економічні суперечності спонукають виробництво до розвитку, з тим щоб все повніше і краще задовольняти різноманітні особисті і виробничі потреби, підвищувати рівень народного споживання та якість життя людей

Споживання – це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді. Заощадження–частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому. Розподіл доходу в розпорядженні стосується домашніх господарств:

Д1 = Y;

С=Y-S;

S=Y-С.

Середня схильність до споживання (ССС):

ССС =

Середня схильність до заощадження(ССЗ)

ССЗ =

ССС+ССЗ = 100%.

Функція споживання

Y – РД (доход у розпорядженні).

Функція заощадження

При аналізі споживання та заощадження важливим є визначення проблеми використання додаткового доходу. (Δу=у2-у1). Додатковий дохід розподіляється на ΔS та ΔС.

ΔS = S2-S1, ΔC = C2-C1

Характеристику ΔS та ΔС дають категорії гранична схильність до споживання та до заощадження

Заощадження — це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження З дорівнюють національному доходу НД мінус споживання С:

З = НД – С.

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними об’єктами заощадження є домогосподарства і підприємства.

Економічні дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки споживання, а й заощадження. Багаті заощаджують більше ніж бідні не тільки в абсолютних цифрах, а також як процент від доходу. Часто найбідніші витрачають більше ніж заробляють. Тому, як правило, замість заощадження зростають борги.

Розглянемо функцію заощадження та граничну схильність до заощадження. Функція заощадження показує зв’язок між розміром заощадження та доходом.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто

.

Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використання національного доходу на заощадження повинні дорівнювати обсягу національного доходу країни. Правда, в реальній дійсності така рівність досягається не завжди. Але за теорією слід виходити з того, що національний дохід дорівнює сумі споживання й заощадження:

НД = С + З.

Норма національного заощадження (ННЗ), визначається за формулою:

,

де З — обсяги заощадження національного доходу, наприклад, за рік. Заощадження, здійснювані за рахунок національного доходу називаються чистими заощадженнями.

Оптимальною нормою національного заощадження вважається 20—25%. Між нормою національного заощадження, інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок.

Питання 52

Суспíльні фóнди споживáння – частина фонду споживання суспільства, яка використовується для розвитку народної освіти, медичного обслуговування, виплати пенсій, стипендій та ряду інших послуг, що надаються населенню безкоштовно.

Відповідно до проекту закону про суспільну власність в Україні:[1]

Суспільні фонди споживання – цільові фонди, які є особливими об’єктами права суспільної власності, що утворюються відповідно до закону на загальнодержавному та/або територіальному рівнях, формуються за рахунок джерел, передбачених законом і забезпечують солідарну підтримку визначених законом верств населення та/або фінансування визначених законом видатків.[2]

Суспільні фонди споживання утворюються з метою збереження, відновлення та розвитку суспільних ресурсів.

За цілями суспільні фонди споживання утворюються для:

1) реалізації ефективної природно – ресурсної політики, збереження, відновлення та розвитку суспільних ресурсів;

2) спільного задоволення потреб громадян України шляхом фінансування видатків за напрямами, визначеними законом;

3) спільного задоволення потреб членів окремої територіальної громади шляхом фінансування видатків за напрямами, визначеними законом та суспільним договором;

4) соціального забезпечення (страхування) окремих категорій осіб, визначених законом.

Суспільні фонди споживання є некомерційними самоврядними організаціями.

Суспільні фонди споживання не можуть займатися іншою діяльністю, крім тієї, для якої їх створено, та використовувати свої кошти на цілі, не пов'язані з цією діяльністю.

Кошти суспільних фондів споживання, утворених на загальнодержавному рівні, не включаються до складу державного бюджету.

Кошти суспільних фондів споживання, утворених на територіальному рівні, не включаються до складу місцевого бюджету.

Суспільні фонди споживання діють на підставі статутів, що затверджуються у порядку, визначеному законом.

Фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування є суспільними фондами споживання, що утворюються і діють відповідно до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Суспільні фонди споживання утворюються за рахунок:

- обов’язкових страхових внесків осіб;

- плати за користування та/або відчуження об’єктів права суспільної власності;

- коштів державного бюджету та/або місцевих бюджетів;

- добровільних внесків;

- інших джерел, передбачених законом.

Умови та порядок формування і використання суспільних фондів споживання встановлюється законом.

Умови та порядок формування і використання територіальних суспільних фондів споживання, що формуються за рахунок плати за використання (відчуження) об’єктів права комунальної власності встановлюються законом та суспільним договором.

Управління суспільними фондами споживання здійснюється на основі рівного представництва сторін управління фондами.

Сторонами управління суспільними фондами споживання є:

1) об’єднання роботодавців на загальнодержавному рівні, об’єднання профспілок на загальнодержавному рівні, Кабінет Міністрів України, а також, якщо це передбачено законом та статутом фонду, об’єднання громадських організацій на загальнодержавному рівні - якщо фонд утворений на загальнодержавному рівні і формується за рахунок переважно обов’язкових страхових внесків осіб;

2) представники Верховної Ради України від опозиції, Президент України, Кабінет Міністрів України, а також, якщо це передбачено законом та статутом фонду, об’єднання громадських організацій на загальнодержавному рівні - якщо фонд утворений на загальнодержавному рівні і формується за рахунок переважно плати за користування та відчуження об’єктів права суспільної власності;

3) територіальна громада в особі об’єднань громадян, що діють в межах адміністративно-територіальної одиниці, представницький орган місцевого самоврядування, виконавчий орган місцевого самоврядування - якщо фонд утворений на територіальному рівні і формується за рахунок переважно плати за користування та відчуження об’єктів права комунальної власності.

Об’єднання громадських організацій на загальнодержавному рівні, що входять до складу органів управління суспільними фондами споживання, якщо це передбачено законом та статутами фондів, можуть мати статус громадських спостерігачів з правом накладення обмежень, визначених законом, щодо виконання окремих рішень органів управління суспільними фондами споживання.

Суспільні фонди споживання, якщо це передбачено законом та статутами фондів, можуть мати спільні інформаційно-технічні системи обліку об’єктів права суспільної власності, системи обліку наданих громадянам та використаних ними прав щодо отримання забезпечення за громадянським мінімумом, а також інші інформаційно-технічні системи, необхідні для виконання фондами повноважень, передбачених законом.

Суспільні фонди споживання, якщо це передбачено законом та статутами фондів, можуть мати спільні (об’єднані) виконавчі, контролюючі та наглядові органи, необхідні для здійснення фондами повноважень, передбачених законом.

Структура та склад органів управління суспільних фондів споживання, а також умови і порядок представництва сторін управління та їх повноваження, в тому числі структура, склад, умови, порядок представництва та повноваження громадських спостерігачів визначаються законом та статутами фондів.

Питання 53

Бюджет сім'ї — це план доходів і витрат сім'ї на певний період (тиждень, місяць, рік). Складається він з двох частин. Перша частина охоплює джерела формування сімейного біджету, друга — видатки сім'ї. Часто ці показники використовуються в економічних і соціологічних дослідженнях для визначення матеріального рівня життя народу, окремих соціальних груп населення, динаміки життєвого рівня.