образ дисс

Таким чином, ключовим принципом цивілізації як системи є принцип со­ціального порядку. Головна її вимога до власних підсистем і елементів — підкорятися існуючим нормам і законам, відповіда­ти заданим зразкам і поведінковим стереотипам. Цивілізаційній системі необхідне педантичне відтворення наявного порядку, аби успішно виконувати свою репродуктивну функцію.

Важливою складовою цивілізації є правова цивілізація. Розглядаючи філософсько-правові погляди на правову цивілізацію, виділимо праці, у яких розкрито: сутність правової цивілізації як комплексу правових систем (В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Панов [42]), філософсько-правові концепти давньогрецького суспільства (Д. Томсон [352]), взаємозв’язок культури, цивілізації, права та релігії (С.І. Франк [368]). Знайомство з указаними вище працями робить можливим такі міркування.

Саморегуляцію цивілізації уможливлює її елемент — правова цивілізація. Не викликає сумніву той факт, що виникнення правових цивілізацій — греко-римської, конфуціанської й мусульманської (ісламської) — мало надзвичайно важливі соціокультурні наслідки для величезних регіонів і народів, які їх населяють. Пов'язані з традиціоналізмом звичаєвого права, вони перетворили його практично-духовний досвід у якісно нові форми цивілізованої нормативності, які здатні до саморозвитку. Динаміка їхньої іс­торичної еволюції багато в чому визначалася географією ареа­лу. Так, правові цивілізації Сходу (конфуціанська і мусульман­ська) розвивалися досить уповільнено і на цей час багато в чому традиційні й навіть архаїчні. Греко-римська правова ци­вілізація з властивими їй ознаками західності еволюціонувала надзвичайно динамічно й породила дві споріднені правові ци­вілізації — романо-германську та англо-американську, якими охоплена значна кількість сучасних держав. Кожна з правових цивілізацій містить такі компоненти: 1) культурні традиції практичного й духовного життя, усталені психологічні, ментальні та світопояснювальні стереотипи, архетипові форми колективного несвідомого; 2) сукупність норма­тивів звичаєвого права; 3) релігійні уявлення й вірування; 4) мо­рально-етичні погляди, типові моделі належного, укорінені в суспільній свідомості; 5) філософсько-правові концепти, які ви­роблені інтелектуальним авангардом та ввійшли в духовний ба­гаж народів; 6) актуальні ідеологеми, які відповідають насущ­ним потребам сучасних держав. Таким чином, правові цивілізації — великий комплекс правових систем, які мають загальні, глибокі культурно-історичні корені, давні, серйозно й усебічно опрацьовані релігійні, етичні й філо­софські засади, споріднені нормативно-ціннісні структури й по­дібні юридичні ознаки. Розгляд їх сутності підкреслює важливість впливу таких категорій, як духовність, моральність, національна ментальність, на формування сучасних правових систем взагалі та професійної культури юриста зокрема.

Заслуговує на увагу й низка робіт, у яких розглядаються деякі аспекти проблеми професійної культури юриста як складової культури його особистості. Це, перш всього, наукові розвідки, у яких висвітлено: концепцію професійно-правової культури юриста та ідею професіограм юридичних професій (О.М. Бандурка, О.Ф. Скакун [36]), правове людинорозуміння як філософсько-правову проблему (В.С. Бігун [46]), взаємозв’язок культури особистості юриста з його професійною культурою (В.О. Лозовий, О.В. Петришин [193]), проблеми спілкування і творчості в контексті політичної діяльності (В.В. Макеєв, Г.С. Працко [199]), трансформацію культурного потенціалу особистості в контексті глобалізаційних парадигм (І. Ф. Надольний [222]). Знайомство з вищеокресленими дослідженнями дає можливість стверджувати, що креативність правової цивілізації як частини й цивілізації як цілого багато в чому залежить від таких категорій, як «культура особистості» та «професійна культура юриста». Важливе значення для нашого наукового пошуку має й той факт, що більшість учених слушно наголошує на згубності відриву особистості від рідної культури [87; 88; 171; 199]. Розглядаючи окреслення призначення культури особистості в наукових розробках [51; 72; 46; 247], можна виділити такі функції культури особистості: освітньо-виховну, інтегральну, регулюючу, пізнавальну, світоглядну, комунікативну, оціночно-нормативну, людинотворчу (гуманістичну), нормативну, семіотичну (знакову), ціннісну (аксіологічну), інформативну. Заслуговує на увагу слушне твердження В.О. Лозового, що діяльнісно-видовий зріз аналізу культури особистості передбачає виявлення різних її видів на основі відповідних, аналітично диференційованих форм діяльності. Він обґрунтовано виділяє як головні характеристики соціально­го індивіда культуру професійну, політичну, правову, фізичну, інтелектуальну, моральну, естетичну, економічну, екологічну, культуру спілкування, почуттів та інші види культури особистості [193, с. 29–32].

Філософсько-правовий аналіз культури особистості має рефлексивний характер, тому допускає критичне ставлення до сумнівних тверджень і ідей. Так, розглядаючи правові аспекти культури особистості, В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Панов зазначають: «Природно-правове мислення розглядає особистість як абсолютну цінність, яка підлягає довільним оцінним маніпуляціям … для вільної особистості неприйнятні ніяки форми насильства над нею, ніякі втручання в її особисте й внутрішнє життя. У юридичній практиці ці положення набувають статусу природного права особистості на вільне волевиявлення» [41, с.232]. Аналізуючи вищенаведене, наголосимо, що це твердження в цілому характеризується актуальністю, методологічною виваженістю й практичною значущістю. Разом з тим вважаємо, що має дискусійний характер висловлювання «мислення розглядає». Відомо, що мислення — інформаційна діяльність, яка набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання. Отже, діяльність не може «розглядати», видається, що більш слушним у цьому випадку був би такий варіант аналізованого твердження: «У контексті природно-правової парадигми особистість конституюється як абсолютна цінність…».

Структуруючи культуру особистості за сферами її життєдіяльності, можна безпосередньо виділити професійну культуру юриста. Зробивши аналіз монографії С.С. Сливки «Професійна культура юриста» (теоретично-методологічний аспект) [315] і праць, присвячених розгляду різноманітних аспектів проблеми професійної культури юриста, у яких аналізується: гуманістичний вплив етики на професійну культуру юриста [30; 104; 112; 129; 133; 142; 209; 350; 379], залежність ефективності професійної юридичної діяльності від особистісної свідомості юриста [1; 38; 39; 82; 173; 206; 207; 234; 319; 381], професійні якості юриста в їх взаємозв’язку з виконанням його службово-функціональних обов’язків [7; 45; 49; 99; 123; 128; 190; 196; 197; 236; 244; 253; 398], головні чинники правової культури, які мають відношення до професійної культури юриста [137; 166; 176; 220; 221; 232; 257; 290; 292; 328; 343; 350; 374; 385; 388], можна виокремити, ураховуючи предмет нашого дослідження, наступне.

Професійна культура юриста — це певний різновид субкультури, формування й існування якої зумовлене особливостями професії юриста. Інакше кажучи, це субкультура, що "вбирає" в себе елементи певних видів культур, "набір" яких визначається кваліфікаційною характеристикою (ознаками) особистості юриста та його професійною діяльністю.

C.С. Сливка, розглядаючи поняття «професійна культура юриста», зазначає: «Професійна культура юриста як комплексна практико-прикладна юридична наука…» [320, с. 10]. Однак, відштовхуючись від цієї ідеї, уточнюємо, що називати культуру наукою не зовсім коректно, бо вона є якісною характеристикою людського буття, а наука — система фундаментальних знань. Викликає сумнів і таке словосполучення, як «практико-прикладна наука». Видається, що ця ідея може бути викладена так: «Юридично-професійна культурологія як комплексна прикладна юридична наука …».

На нашу думку, згадана вище наука включає в себе, щонайперше, систему знань про певні елементи різних видів культур, які необхідні юристові в його професійній юридичній діяльності (зокрема, учення про духовну, національну, правову, політичну культуру тощо). Елементи різних видів культур, які входять до складу професійної культури юриста (як субкультури), мають певну ієрархію залежно від юридичної спеціалізації та професійної діяльності, а також від конкретних завдань, які розв'язує юрист у конкретній життєвій ситуаці. З іншого боку, професійна культура юриста як його властивість, яка і є об’єктом нашого дисертаційного дослідження, передбачає засвоєння досвіду професійної діяльності попередників, знання, уміння й навички реалізації правових та інших