79. Українська національна культура та світова цивілізація.

У XX ст. активізувалися рухи народів до національного самовизначення. Вони пройшли по всіх континентах. Характерною ознакою стали національні революції, які проголошували принципи самовизначення, самоутвердження націй, зумовлювали створення національних держав на базі етносоціальних спільнот. Вироблялися наукові обгрунтування для набуття правового статусу новоутвореними державами, для абсолютизації форм соціально-економічного, політичного та духовного життя нації.

Політична теорія утверджувала пріоритет держави як ідеальної форми національної політичної організації, що декларувала політичну рівність народів, які проживають у конкретній країні. Націоналізм виводиться на рівень певної релігії, яка має віру в Бога замінити на віру в націю.

Економічна теорія націоналізму досить суперечлива, тому що економічні проблеми вважаються другорядними, а почасти ігноруються, перевага віддається ідеалізації та милуванню самими собою.

Провідною тезою націоналізму є лінгвістична теорія, яка абсолютизує роль національної мови, вважаючи її єдиним провідним чинником збереження, утвердження та виживання національної спільноти. Стверджується, що мова — це передусім консолідуюча сила, яка єднає націю не лише на аборигенній території, а й у зарубіжжі. На рівні державного утворення ця теорія не витримує критики; нині не існує жодної однонаціональної держави при тому, що практично всі країни одномовні, незважаючи на те що в них проживають люди різних національностей.

Культурна теорія найбільш популярна щодо визначення об'єднуючого фактора. Це проявляється у колективному егоїзмі, який бачить свою культуру месіанською щодо інших. Теоретики вважають, що лише культурний націоналізм може об'єднати народ і вивести його на політичний рівень об'єднання нації.

Останні півтораста років гаряче дебатувалось питання стосовно теорії двох культур; на політологічному рівні протиставлялися класові групи, стверджувався антагонізм між ними, доводилось, що кожна з них творить свою культуру, але час усе ставить на свої місця. Вихідці з панівного класу П. Могила, Ф. Прокопович, Б. Хмельницький, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Гоголь, Леся Українка, сім'ї Симиренків, Терещенків, Тарновських, Ханенків були представниками своєї нації; відповідно всі здобуті знання вони максимально застосовували практично на своїй землі, адаптуючи чужі набутки до своїх потреб.

80. Українська Православна Церква (УАПЦ) — незалежна православнацерква в Україні та в українській діаспорі Західної Європи й Північної Америки, що відродилася під часнаціонально-визвольних змагань(1917—1921). На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію,соборноправність, українізацію.

Після Лютневої революції1917року в Росії,національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив про себе на повний голос і в церковному житті. У другій половині 1917 року у Києві була створенаВсеукраїнська Церковна Рада, що складалася з духовенства та мирян.

Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій Дородніцин. Раніше (в середині 1917 року), владика Олексій видав перший молитовник українською мовою. До ради також увійшли протоієреїВасиль Липківський,Олександр Маричівта інші визначні духовні та світські особистості. Вона ставила собі за мету створення Української Автокефальної Православної церкви. Але швидкому вирішенню цих питань заважала, як політична нестабільність в Україні та більшовицька агресія протиУНР, так і те, що майже вся православна ієрархія складалась з етнічних росіян, які зайняли антиукраїнську позицію.

На початку 1918року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної відмосковського патріархатуукраїнської церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.

Після створення Української Держави, гетьманПавло Скоропадськийтакож всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи погодились на обмежену автономію

Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії,1 січня1919року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви».

5 травня 1920 р. УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної помісної церкви. Тим часом в Україні не залишилось жодного єпископа, який би був прихильником української церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували дії Всеукраїнської церковної ради.

14-30 жовтня 1921 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних засад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа.» Протягом 1917—1921 років УАПЦ вже мало понад 1500 парафій і в кожній з них священиків, 30 окружних церковних рад, 30 єпископів, в Києві відбувся випуск 300 слухачів теологічних курсів (спочатку були місячні, опісля тримісячні і згодом піврічні богословські курси).

Все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930 — 1937 рр. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в підрадянській Україні.

81. Украї́нська Гре́ко-Като́лицька Це́рква - одна із двадцяти двох Східних Католицьких Церковсвого права ^[3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів^[4]) вона є найбільшою у світі з усіх Східних Католицьких Церков та другою після Римо-Католицької Церкви. З27 березня 2011року церкву очолюєВерховний архієпископКиєво-ГалицькийСвятослав Шевчук.

Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У1596Київський митрополитМихайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписалиБерестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикціїКонстантинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити уСимволі віри«від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайнихрещення, збереження одруженого священства, залишити три видиЛітургії(св. Івана Золотоустого,св. Василія Великого,св. Григорія Двоєслова)^[5]. Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація^[6]. У ХХ ст. за митрополита Андрея Шептицькогорозпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У2011УГКЦ представила свійкатехизм «Христос — наша Пасха»^[7], в якому віровчення Церкви подано на основі анафориЛітургії св. Василія Великого.

У ХІХ-ХХ ст. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором слів гімну Україниє священикМихайло Вербицький. У суспільному і громадському житті УГКЦ відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.

Після легалізації УГКЦ в 1989році, впродовж наступного періоду аж до1992року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який відбувався у Бучачі в серпні 2000року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату,28 липня2003року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня2008року — Луцького екзархату.

82. Ри́мо-Като́ли́цька Церква— інститут католицькоїЦерквилатинського обряду(частковоамвросіанського,ліонськогоймосарабського) із центром уВатиканіна чолі зПапою Римським, який є її земним головою. Від інших церков Римо-католицька церква відрізняється організаційною централізованістю та найбільшим числом прихильників (біля чверті населення світу в2004 р.); неформально й найчастіше іменується просто Католицькою церквою. Відповідно традиції, (так само як і Православна Церква) характеризується чотирма відмінними ознаками : єдина, свята, вселенська (що й означає слово католицька), й апостольська.

Римо-католицизм поширився у світі завдяки активним місіонерськимзусиллям з16 століттявнаслідок рухуконтрреформації — і є нині найчисельнішою християнською деномінацією.

Загальне число вірних (як мирян так і кліру) 2007 року оціновалося як 1147 мільйонів[1]. У 1950 році зросло у світі налічувалося 437 млн католиків а в1970— 654 млн[3]. На 31 грудня 2008 року членство церкви складало 1666 млн, зростання в порівнянні з2000роком склало 11,54 %, що дещо перевищує загальне зростання населення світу (10,77 ).

Католицька доктрина стверджує, що Католицька церква була заснована Ісусом Христомв1 ст. АДв римській провінції Іудея.Новий завітсвідчить про призначення Христом дванадцяти апостолів, яким він доручив продовжити свою справу. На апостолів уДень зіслання святої трійцізійшовСвятий Дух, чим знаменувалося заснування церкви. Католицька доктрина навчає, що Католицька церква є наступницею цієї першої християнської громади. Вона тлумачить зізнанняСв. Петра, описане вЄвангелії від Матеяяк призначення Христом Св. Петра та його спадкоємцівримських єпископівтимчасовими очільниками Церкви. Ця доктрина отримала назвуапостольського наслідування.

Після розколу зі східними православними церквамиу1054, римський католицизм успішно бореться за те, щоб стати єдиною духовною владою у західній Європі. Церковні діячі мали великий політичний і духовний авторитет, процвіталочернецтво. На початку16 століттязростаюча хвиляпротестантизмувиявила потребу негайних реформ всередині церкви:Собор у Тренті(1545—1563) скликаний для обговорення цих реформ, широко визначив сьогоднішній догматичний, дисциплінарний, і літургійний характер римо-католицизму, хоча важливі зміни започатковано і введено надругому Ватиканському Соборі.