Дпрактична 4

1.Зародження та розвиток драми

Особливого розквиту і значення у класичний й елліністичний період у Давній Греції досягають театр і драматургія. Попередником античної драми був дифірамб. Дифірамби – гімни, що складалися з партії хору та декламації заспівувача. Спочатку драма – тичне мистецтво не знало акторів – фахівців, було самодільним і пов’язувалося з народними обрядами. Давньогрецький театр поєднував декламацію, музику, співи, танці. За новітніх часів була спроба відродити традиції грецької драми. Саме внаслідок цього за доби Високого Відродження й виникла опера.

Партія хору в грецькій драмі спочатку була провідною. Драма ще не відірвалась від епічної та ліричної поезії - хор розповідав про події, оплакував нещастя, радів із перемог. Поступово драма ( по-грецькому “ дія” ) стає власне драмою. Але хор залишається обов’язковим персонажем грецького театру. Він коментує те, що відбувається на сцені, це рупор ідей автора, втілення народної думки. У трагедії хор зображав найчастіше народ. Пізніше значення партії хору в грецькій драмі зменшується й головними дійовими особами стають актори.

Спочатку актор – це той, хто відповідає хору, а згодом – той, хто діє. В одній виставі актор міг бути богом, служницею, могутнім царем і тендітною дівчиною( жіночі ролі в грецькому театрі виконували чоловіки). У давньогрецькому театрі всі головні ролі за традицією виконував автор. Софокл перший відступив від цього звичаю, бо втратив голос.

Сюжетами для грецьких трагедій служили всім відомі міфи. Проте знайомий сюжет не тільки не применшував інтересу глядачів, а, навпаки, збільшував його. Як свідчать історики, реакція глядачів була такою бурхливою , що між лавами ходили спеціальні слуги з палицями й приборкували дуже запальних. Коли людина знає, про що йдеться, то зможе всі розумові здібности скерувати не на те, щоб стежити за інтригою, а на те, щоб збагнути задум поета. Стосовно цього грецька драма була ідеальною. Збіг сюжетів у греків не вважався плагіатом . І Есхіл , і Софокл, і Евріпід писали, скажімо, про Електру - дівчину, яка спонукала брата вбити матір, щоб помститися за смерть батька. Але перед нами три трагедії, орігінальні за змістом , філософською спрямованістю, поетичним відтворенням дійсності.

Греки вміли цінувати не тільки сюжет. Давньогрецька драма у специфічній формі віддзеркалює широке коло проблем, якими жила Еллада. Драматичні поети стають проповідниками громадянських та моральних ідеалів, театр перетворюється на арену боротьби ідей і партій. Присутність на спектаклі дорівнювала виконанню громадських обов’язків. Гроші на квитки роздавала держава.

Проблеми, які виносили на загальний суд грецькі драматурги, стосувались усієї громади. Театр був школою соціального виховання. З усіх видів мистецтва і літературних жанрів, поширених за полісного періоду, найвідомішим стає драматична поезія: трагедія та комедія.

Горді слова Прометея : “Свого нещастя на негідне рабство я не проміняю“, - з трагедії Есхіла “ Прометей закутий “ характеризують і іх автора, і його епоху. Ці слова – формула поведінки незалежної і сильної духом особистості, тому вони мають виключне значення для розуміння громадянського кредо Есхіла - “володаря думок Еллади”, поборника розуму і свободи.

СТАНОВЛЕННЯ ТРАГЕДІЇ. З часом драматургічні уявлення починають базуватися на певному тексті. Знаходять вони і структуру, яка поступово закріплюється. Спочатку відбувається вихід актора, за ним слідує вступна пісня хору, звана «парод»відкритий прохід на оркестру між амфітеатром і будівлею сцени.через парод глядачі входили до залу на початку спектакля,всередині спектаклю через парод входив хор на сцену. Далі розгортаються мовні сцени між піснями хору - елісодіі. В грецькій драмі-мовна сцена,між хоровими партіями або включення діалогічної частини в в хорову трагедію.Вони відокремлюються один від одного стасімом (хоровими партіями). Трагедія завершується ексодом - відходом хору зі сцени, супроводжуваним заключним стасімом. Спочатку в трагедії діє один актор, який на ранніх етапах простий оповідач, лише оповідає про події. Поступово він опановує акторською майстерністю. Есхіл уводить другого актора, Софокл - третього. Закріплюється і певний обсяг трагедії: у ній до 1400 віршів.   Творці трагедій змагалися один з одним. Перше таке змагання відбулося під час час 64-ї Олімпіади, тобто в останній третині VI ст. до н. е.. Першим драматургом-трагіком вважається Феснід (2 пол. VI в. До н. Е..). Розповідають, що він їздив по демам, тобто сільським округах, селами, і давав вистави. При цьому його візок була і Сієною, і служила в якості декорацій. Відомий і його учень Фриних (2 пол. V в. До н. Е..), Не раз перемагав у змаганнях. Він першим ввів у трагедію жіночі образи, але від його трагедій збереглися незначні фрагменти. Фриних поставив трагедію на історичний сюжет «Взяття Мілета». Її темою було повстання грецького міста Мілета в Малій Азії, облога і жорстока розправа персів над жителями. Трагедія так вразила глядачів, що вони не могли стримати сліз, за ​​що Фриних був оштрафований. Мабуть, причина була все-таки в тому, що в трагедії містилася критика Афін, які не надали Милету необхідної допомоги.   Для того щоб драматичні вистави здобули достойні втілення, необхідно було декілька умов. По-перше, добротний літературний текст. По-друге, добре підготовлені актори і хор. По-третє, наявність сценічного майданчика-місця на якому розігрувалось драматургічне дійство.

2. Історія Давньогрецького театру охоплює майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні (це пісні,які заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса,коли вже починалася нестримно весела й буйна карнавальна частина урочистостей;виконувала їх процесія селян,які вже добряче почастувалися Діонісовими дарами,деякі з них несли в руках великі зображення символів плодючості-фали(носії зображень-фалофори),які символізували животворні сили природи,що пробуджувалися навесні), що містили елементи діалогу та театральної дії. Подальший розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета Феспіса (друга половина 6 століття до н. е.), якому приписується і введення першого актора. З хору, що становив аж до епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій половині 6 століття виділився особливий виконавець — актор, яким був сам драматург.

Театральна культура Стародавньої Греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. Широко використовували грецьку театральну спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку), діячі епохи Відродження і Просвітництва. Демократичні традиції театрального мистецтва античної Греції зберегли значення і для наступних епох. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.

Походження давньогрецького театру. Давньогрецький театр виник з сільських святкувань на честь бога Діоніса. Спочатку Діоніс вважався богом продуктивної сили природи, і греки зображали його у вигляді козла або бика. Проте пізніше, коли населення стародавньої Греції познайомилося з обробітком виноградників, Діоніс став богом виноробства, а потім і богом поезії і театру.

Кілька разів на рік відбувалися святкування, присвячені Діонісу, на яких співали дифірамби (хвалебні пісні). На цих святкуваннях виступали і ряджені, котрі складали свиту Діоніса. Учасники мазали особу винною гущавиною, надягали маски і козлині шкури. Разом з урочистими і сумними, виспівували веселі, а часто і непристойні пісні. Урочиста частина свята дала народження трагедії, весела і жартівлива – комедії.

Трагедія, за свідченням Аристотеля, веде свій початок від заспівувачів дифірамба, а комедія – від заспівувачів фалічних пісень. Ці заспівувачі, відповідаючи на питання хору, могли розказати про які-небудь події з життя бога і спонукати хор до співу. До цієї розповіді домішувалися елементи акторської гри, і міф як би оживав перед учасниками свята.

Проливають світло на походження грецької драми і самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос – козел і оді – пісня, тобто пісня козлів, оскільки супутниками Діоніса були сатири, козлоногі істоти, що прославляли подвиги і страждання бога. Слово комедія теж походило від двох грецьких слів комос і оді. Слово комос позначало хід натовпу ряджених, що обсипали один одного жартами і насмішками на сільському святі на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає пісню комоса.

Ґрунтом Давньогрецького мистецтва вважають міфологію. В ході розвитку грецької трагедії до її сюжетів, окрім міфів про Діоніса, ввійшли розповіді про долі героїв старовини – Едіпа, Агамемнона, Геракла і Фесея, і інших. Таким чином, грецька драматургія запозичила свої сюжети з міфології. Це пояснюється характером грецької міфології – її глибокої художньої виразності.

Які ж твори античних драматургів ставилися на сцені давньогрецького театру?

Одна з найвідоміших трагедій Есхіла — «Прикутий Прометей». Прометей зображений як уособлення людської величі, розуму, цивілізації і прогресу. Він вступає в боротьбу із самовладдям богів, відсталістю, пристосовництвом. За словами Маркса, «боги Греції були поранені насмерть» у цьому творі. Есхіл не був супротивником релігії, але його релігія — це, насамперед, вірність етичному початку, уособленням якого є Правда. У трагедії «Прохачки» драматург розвиває тему Правди і називає три вимоги моральності: шанування богів, шанування батьків, гостинне ставлення до чужоземців. Як видно, це ті ж положення, що складають основу християнської віри.

Іншим давньогрецьким драматургом була Софокл (трагедія «Антігона»).

Софокл, як і Есхіл, цікавиться людиною. Для нього звичні біблійні сюжети служили формою, що увібрала в себе життєвий матеріал і глибоке знання людини.

Говорячи про театр Давньої Греції, не можна не згадати і наймолодшого поета цієї епохи — Евріпіда. Твори Евріпіда зрозуміліші сучасному читачеві, тому що теми його трагедій ближче нам, і головна з них — любов і внутрішньосімейні стосунки. Евріпід прагне до найбільшої правдоподібності трагедійної дії.

Останнім великим поетом Древньої Греції був Арістофан — великий комедіограф. Критика Арістофана — насамперед політична. Зовнішня форма арістофанівської комедії дає можливість пародіювати структуру трагедії. У дні драматичних змагань глядачі зранку дивилися трагедію, а надвечір — комедію, яку Арістофан визначав як «виставу, покликану очищати душу не страхом і жалем, а веселощами і сміхом».Найвідоміші комедії Арістофана — «Світ» і «Хмари». Поет, не бентежачись, пародіює молитви, статті законів, релігійні обряди.

Про те, як розвивалася грецька драматургія, та й узагалі література, після Арі-стофана, нам відомо дуже мало, але вона відіграла величезну роль у розвиткові пізніших літератур.

Давньогрецький театр — це ніби дитинство театру. Однак як дитинство накладає відбиток на все подальше життя людини, так і театр Давньої Греції вплинув на наступний розвиток театру. Протягом багатьох століть інтерес до нього не слабкішає.

3.есхіл батько трагедіїЕсхіл

Есхіл - перший грецький драматичний поет, який здобув світове визнання. Есхіла (525-456 р.р. до н.е.) називають “батьком трагедії”. Жив він у Греції за доби створення Афінської держави та встановлення афінської рабовласницької демократії. Це був героїчний час греко-перських війн, у яких нова Греція брала гору над старим деспотичним Сходом. Перемоги у битвах під Марафоном (490 р. до н.е.), біля Саламіна (480 р. до н. е .) та під Платеями (479 р до н . е .), учасником і свідком яких був Есхіл, назавжди лишилися в його пам’яті символом патріотизму і єдності греків у боротьбі за незалежність.

Сам поет завжди ставив свої військово-громадянські заслуги вище від поетичних. В епоху, коли він жив, були закладені підвалини філософії, моралі й релігійного світогляду, що мало неабияке значення для подальшого історичного розвитку народів Сходу й Заходу. Його перу належать двадцять сатиричних драм і сімдесят трагедій, з яких до нас дійшло тільки сім.

Світ, створений драматургом у його трагедіях, - це світ цілісних і шляхетних, сміливих і діяльних натур. Герої Есхіла сперечаються навіть з богами, не схиляючи голови і перед всемогутнім Зевсом. Естетичне кредо автора відображає філософію гармонії людини і природи, утвердження людської гідності і моральних засобів її обстоювання. Недаремно він був сучасником Конфуція і Будди, вчення яких справили певний вплив і на філософію еллінів.

Есхіл першим показав на сцені театру драму людського буття. За свідченням Арістотеля, Есхіл уперше ввів до сценічної дії другого актора; це означало скорочення партії хору і розширення діалогу. Він застосував у своїх трагедіях прийом зіставлення протилежних характерів, який пізніше наслідували його послідовники. Есхілові приписують введення розкішних костюмів для акторів, масок, котурнів та іншої сценічної атрибутики. Одним із перших він почав також використовувати технічні пристрої. Поява на сцені тіней померлих, падіння скель у безодню підземного царства Аїду, прибуття богів повітрям- усе це потребувало певних технічних засобів, яких до Есхіла не існувало. Крім того, драматург запровадив у свої трагедії танець. Він сам вигадував танцювальні фігури і ставив танці.

Стиль трагедій Есхіла- монументально- патетичний. Він має багато спільного з образотворчим мистецтвом Стародавньої Греції у V ст. до н. е. Мова трагедій Есхіла – свіжа, яскрава та споконвічна, як чотири природні стихії- земля і небо, вогонь і вода, що за уявленнями еллінів, становили першооснову життя. Зіткнення цих стихій у самій людині, їх перетворення і благотворні зміни в процессі розвитку суспільства, нарешті, звільнення людини від первісної дикості- усе це намагався відтворити у своїх трагедіях афінський драматург. Але для перемоги нового над старим потрібні були герої- титани, натхнені духовними ідеалами своєї доби. І Есхіл, на свій лад осмислюючи стародавні міфи, створює трагедії, в яких виходить за межі звичних для його часу уявлень про світотворення і намагається осягнути заповітні таємниці гармонії і краси. Відважне, титанічне прагнення Есхіла за своєю сміливістю рівнозначне хіба що подвигу оспіваного ним Прометея. “Батько трагедії” Есхіл тяжіє до епічного стилю. Його герої – величні й монументальні. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими виразами.

Стиль Есхіла має багато спільного з сучасним йому образотворчим мистецтвом V ст. до н.е. Моральні ідеали епохи скульптори й поети втілюють в образах героїв стародавніх міфів. Есхіл звертався до міфів, а писав твори злободенні, що не загубили свого значення й дотепер. Есхіл увійшов до світової літератури як поборник розуму й свободи.

Трагедія Есхіла “ Прометей закутий “( 470 р. до н. е. ) є одним з найвідоміших і не забутих до нашого часу творів драматичної поезії еллінсьої епохи. Відомо, що ця трагедія входила до трилогії. Власне, трагедія “ Прометей закутий “ – це ще не драма в сучасному розумінні, а радше, цілісний епізод героїчної легенди, дещо статичної та декламаційної, розробленої у високому стилі. Драматичній дії відведено тут дуже скромну роль. Драматургія Есхіла ще міцно пов’язана , з одного боку, з гомерівською епічною поезією, з іншого- із традиціями хорової лірики.

Дія знаменитої трагедії відбувається в Скіфії, де прикутий до скелі Прометей страждає через свою безкорисливу любов до людей. Титан виступив на захист людей, яких бог- громовержець Зевс, заволодівши усім світом, прирік на тваринне існування. Люди блукали у темряві “ціле життя без просвіту “ , нічого не знаючи ні про себе, ні про світ довкола. Прометей викрав для них з Олімпу вогонь, показав, де сходить і заходить сонце, винайшов науку чисел і відкрив таємницю письма, приручив диких тварин, запріг коней у колісниці і пустив солоним морем вітрильні човни. Він знайшов для людей цілющі трави і навчив їх медицини. Із надр землі Прометей видобув цінні метали і навчив людей їх обробляти.

Гордо каже про себе титан. Проте найголовніше те, що Прометей подарував людям надію, збудив у них дух боротьби, дав їм владу над природою.Дари Прометея людям символізують початок цивілізації, яка, з погляду автора, була б неможлива без потягу до творчості та волелюбності. Тому Прометей Есхіла – бунтар і мислитель, який понад усе ставить силу розуму.

Титан Прометей мав чарівну здатність передбачення і знав, яка кара чекатиме на нього, якщо він наважиться піти наперекір волі володаря Олімпу.

“ … Усе це добре наперед я знав. Свідомий гріх, свідомий, не зрікаюсь…”- заявляє Прометей. Хор, співчуваючи йому, сподівається, що титан все ж таки звіниться від кайданів, а тоді й “ перед Зевсом міццю не поступиться “. Але Прометеєві відомо інше:

Есхілів Прометей втілює розум і силу духу, велич подвигу в ім’я щастя людей.

Поет часто застосовує прийом трагічного мовчання. Коли Гефест, Влада і Сила пішли, Прометей, лишившися на самоті, звертається до природи. Швидкокрилі вітри, незліченні морські хвилі, всевидюще сонце і прамати Земля будуть свідаками його страждань. Провидець Прометей передбачив свої муки, він не кається.

Громадянський смисл трагедії легко доступний для сучасного читача. Прометей дарує людям небесний вогонь, чим допомагає їм подолати дикість і побудувати культуру. Він мужньо терпить від Зевса жорстоке покарання: його, прикутого до скелі, терзає орел. Прометей мовчить, тоді Зевс у нестримному гніві обрушує скелю з титаном в підземне царство. Почуття і поведінка Прометея відповідали образу ідеального громадянина. Він жертвує собою заради суспільної користі і мужньо терпить муки.

Щоправда, Есхіл не зміг створити драму гострих конфліктів та динамічної дії, психологічного розкриття живих і багатогранних характерів; його мова була часом “затемнена” й метафорично ускладнена. Проте, незважаючи на це, його творчість підготувала грунт для класичної трагедії майбутнього.

У “Прометеї закутому” Есхіл виходить за рамки міфу, поглиблює конфлікт. Прометей у нього не лише дарувальник вогню, але й винахідник багатьох наук і ремесел. Тому образ цей неоднозначний, у ньому втілено декілька ідей, а саме:

– ідея людинолюбства;

– ідея цивілізації;

– ідея духовної свободи;

– ідея гордого страждання.

Есхілів Прометей став символом борця проти гнобителів, що жертвує собою заради щастя народу.

4. Другий великий класик античної драми, Софокл (496-406 р. до н.е.) вступив на літературне поприще у період найвищого розквіту афінської рабовласницької демократії й був водночас свідком початку її кризи. В юності Софокл став свідком блискучих перемог греків над персами, і якщо “ батько трагедії “ Есхіл був безпосереднім учасником славних походів і воєнних успіхів еллінів, то Софокл їх прославляв. Коли в Афінах святкували перемогу над перським флотом у битві біля острова Саламін, шістнадцятирічний Софокл заспівував у хорі хлопчиків, вшановуючи героїв- переможців. Вихований в атмосфері патріотичного піднесення, яким була охоплена Еллада, Софокл через усе життя проніс палку любов до батьківщини і пишався тим, що його рідне місто Афіни об’єднало греків у боротьбі проти ворогів. Добу, за якої жив Софокл , називають “ золотим віком Перікла “.То був період найвищого розквиту афінської рабовласницької демократії. Софокл був другом Перікла, відомого політичного діяча Афін, і сам обіймав відповідальні державні посади, зокрема був одним із десяти стратегів, скарбником Афінського морського союзу. Про причетність Софокла до державних справ збереглося свідчення його сучасника, поета Іона з Хіоса, який повідомляє, що у 411 році до н. е., після антидемократичного заколоту, драматург брав активну участь у перегляді афінської конституції.

Авторитет, політична й економічна могутність Афін після перемоги в греко-перській війні швидко зростали. Проте “золотий вік Перікла” закінчився ще за життя Софокла, він став свідком занепаду афінської демократії. Колись могутні Афіни зазнали низки жахливих поразок у братовбивчій Пелопоннеській війні. Голод і чума довершили лихо. Під тиском цих обставин падіння Перікла стало неминучим.

Міфологічний світогляд, навіть у добу Софокла, ще мав чинність закону. Коли в Афінах спалахнула епідемія чуми, а військо афінян зазнало нищівної поразки, Перікла, який до того був улюбленцем народу, звинуватили в тому, що його рід не догодив богам і за це вони наслали лихо на квітучі Афіни. Він був усунутий від влади і невдозі помер від чуми, що лютувала в Афінах.

За дев’яносто років життя драматург створив понад 120 трагедій, з яких до наших днів повністю дійшли тільки сім. Головне у Софокла - благородне прагнення людини до кінця виконати свій обов’язок перед власним сумлінням, вітчизною й народом.

Подібно до Есхіла Софокл брав сюжети своїх п’єс з міфології, наділяючи, проте, давніх греків певними рисами й думками своїх сучасників. Він створив галерею ідеальних, скульптурно цілісних та прозорих і живих людських характерів.

Оспівуючи велич, благородство й розум людини, віру в перемогу справедливості, Софокл, однак, гадав, що людські можливості завжди обмежені силою долі, яку ніхто не може ні передбачити, ні змінити; що життя людей і воля одвічно підкорені волі богів. Воля богів за Софоклом, виявляється у постійній змінності людського життя, у грі випадковостей, які то підносять людину до вершин щастя й добробуту, то кидають у безодню горя.

Софокл завешив розпочату Есхілом реформу класичної грецької трагедії. Він значно послабив роль хору в трагедії, ввів третього актора й домігся помітної індивідуалізації характерів. Кожного його героя, на відміну від епічно цілісних “богоподібних“ персонажів Есхіла, наділено суперечливими рисами характеру й складними душевними переживаннями. Водночас це сильні особистості, які не знають внутрішніх хитань, здатні на героїчні вчинки й рішучі дії.

Суттєвим є й те, що Софокл ввів новий принцип розвитку драми - явище перипетії - крутий поворот дії до протилежного: від радощів до горя, від величі до нікчемності тощо. Із цим пов’язане в нього часте звернення до контрасту, протиставлення події і характерів.

Софокл охоче використовував засіб трагічної іронії для з’ясування докорінної різниці між задумом і виконанням, бажаним і дійсним.

Трагедії Софокла - гармонійні і цілісні, композиція в них струнка й проста, усі частини співвіднесенні, скрізь відчувається почуття міри.

В трагедіях Софокла нового значення набуває важливий конструктивний елемент драми-агон ( суперечка ), коли персонажі стрімко обмінюються гострими короткими репліками. Агон покликаний не стільки примирити, скільки виявити несумісні, але рівноцінні моральні чи світоглядні позиції. У Софокла агон виявляє суперечливу, дуалістичну природу людини, яку відкрили софісти. Софокл надає цій дуалістичності трагічного характеру.

Вірячи в неминучість накресленої богами долі, Софокл водночас доводить, що першопричиною усіх нещасть людини є її власні вчинки, її характер. Доля, за Софоклом, - кара богів за скоєні людиною злочини й неподобства, і лише виявлення характеру людини в діях призводить до виконання накресленого богами.

Щоб розкрити характер людини, Софокл будує інтригу так, що його герої потрапляють у найскладніші ситуації. Людина ж зобов’язана завжди залишатися людиною, навіть коли її загрожує смерть (трагедія “Антігона”), навіть коли проти неї незборима доля (трагедія “Едіп-цар”).

Антична теорія драми про єдність дії й часу виходить передусім з практики Софокла. У його трагедіях значення хору зменшується, а діалоги й монологи більш розгогрнені, ніж в Есхіла.

Про Софокла кажуть, що він приборкав розбурхане море Есхілових метафор. Стиль Софокла стриманий, хоч і не менш величний. (Будова трагедій Софокла - ясна і чітка: пролог окреслює план дії, реалізація якого веде до кульмінації, часто катастрофічної, потім настає розв’язка.

Ще Арістотель звернув увагу на цю особливість композиції трагедій Софокла - перехід від незнаного до знаного, пов’язаний з несподіваним поворотом дії. Геометрично бездоганна композиція трагедій великого драматурга стала каноном. Антична теорія єдності дії й часу в драмі виходить перш за все із практики Софокла.

Великого мораліста Софокла, на відміну від “батька трагедії“ Есхіла, цікавить більше доля окремо взятої людини, а не цілого роду.

Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця. Недарма неогуманісти ХVІІІ -ХІХ ст. сприймали трагедії Софокла як втілення античного ідеалу “благородної простоти і спокійної величі“.

Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхіла, він удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян.)

Антігона“, написані на матеріалі популярного у Давній Греції фіванського циклу міфологічних переказів.

. Людина мусить поводитись достойно, навіть коли їй загрожує смерть - головна думка трагедії Софокла “Антігона” ( 442 р. до н.е. ) . Сюжет трагедії Софокла нагадує колізію одного з відомих епізодів “ Іліади “ Гомера - повернення Ахіллом тіла Гектора старому Пріаму. За уявленнями стародавніх греків, кинути тіло загиблого, навіть ворога, на наругу - означало завинити перед богами, небіжчиком та його родом.

В трагедії “Антігона“ порушується питання про двоїстість людини, яка належить одночасно і природі, і суспільству. А це тягне за собою неоднозначну і суперечливу з погляду моралі оцінку її вчинків.

Два брати, Етеокл і Полінік, загинули в битві за Фіви: перший- героїчно захищаючи рідне місто, а другий- у спробі зрадницьки захопити його. Царь Креонт, керуючись державними міркуваннями, наказує віддати почесті першому братові, а другого, зрадника, залишити без поховання в полі. Проте цей суворий наказ порушує юна Антігона: вона таємно звершує поховальний обряд над тілом брата-зрадника. Підкоряючись власному наказу, Креонт приговорює Антігону до смерті, хоча любить і жаліє її. Син Креонта Гемон, закоханий в Антігону, вбиває себе над її тілом. Мати Гемона і дружина Креонта Еврідика дізнається про смерть сина і теж накладає на себе руки. Креонт залишається самотнім.

В образі юної Антігони приваблюють сила волі, рішучість і сміливість, виявлені нею у боротьбі з жорстоким Креонтом. Антігона свідомо йде назустріч загибелі, хоч їй дуже хочеться жити, бо життя таке привабливе для молодої дівчини. Але вона зробила свій вибір: ніколи більше не бачити їй сонячного світла, не слухати весільних пісень, не бути дружиною і матір’ю.

При всій повазі до сили людського розуму Софокл вважає її хибною мудрістю, якщо вона суперечить традиційній полісній етиці та моралі, на яких грунтуються неписані божественні закони:

В трагедії Софокла показується, що одночасна приналежність людини до того й того законодавства - природи і суспільства, диктує їй просто-таки протилежні, несумісні закони і ставить її перед нерозв’язним моральним вибором. Сюжет “Антігони“ конструюється таким чином, що людина змушена обирати між двома рівнозначними і однаково сутнісними для неї законами. Але що б не вибрала людина, вона робить трагічний вибір.