1.В чому полягають особливості сучасної риторики?Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.Сучасна риторика– це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення.Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання.

2.Як взаємозалежні логіка і риторика.Ці науки, на наш погляд, знаходяться у відносинах пересічення, і, володіючи спільним аспектом дослідження, у той же час кожна з них становить собою відносно самостійну й незалежну галузь науки. Зокрема, якщо предметом логіки є усе мислення в цілому (різні його види, форми), закони мислення, то предмет риторики — вербальне мислення й ті закони, котрі забезпечують ефективність даного виду мислення. Крім того, якщо в центрі уваги логіки перебуває теорія доказу, то риторику цікавить процес аргументації (не в теоретичному, а в прагматичному аспекті) і, перш за все, така функція цього процесу, як переконання.

Логіка допомагає риториці щось довести, переконати. Зв'язок між ними односторонній.

3.Чому всієї сили логічних аргумент.недостатньо, щлб перекон.людину,що нехоче змін.сою точ.зору? Тому що людина не тільки логічна істота, але і емоційна. тому слід використовувати й інші аргументи

4. Об’єктивні труднощі викликані тим, що логіка є законами про правельне мислення, а мисленням неможна пізнати всю реальність. Окрім того, на людину слід впливати емоційними аргументами.

5.Яким суспільним потребам покликана слугувати сучасна риторика? Риторика – відносно нова навчальна дисципліна в системі середньої та вищої освіти України, викладання якої зумовлено потребами сучасного суспільства молодої самостійної держави. Як показує практика сучасної школи, традиційне викладання таких філологічних дисциплін, як мова та література, не може забезпечити випускників необхідними навичками активного мовного вираження та впливу, які необхідні сучасній людині. У суспільстві існує багато професій, які можна назвати сферами діяльності з «підвищеною мовленнєвою відповідальністю». Це юристи та лікарі, педагоги та психологи, дипломати та соціальні робітники, менеджери та ін. – вони проходять відповідні курси професійної риторичної майстерності. Але знання із загальної риторики необхідні кожній людині у будь-якій галузі суспільного життя. Саме такі знання необхідно отримувати у школ

6.СПІЛКУВАННЯ - це процес передавання й сприймання повідомлень за допомогою вербальних і не вербальних засобів, що охоплює обмін інформацією між учасниками спілкування, її сприйняття й пізнання, а також їхній вплив один на одного і взаємодією щодо досягнення змін у діяльності.

Існують різноманітні класифікації видів спілкування.

1. Безпосереднє і опосередковане спілкування.Безпосередній контакт партнерів, які бачать і чують одне одного, знаходяться в одному часі і просторі. Опосередковане спілкування відбувається між людьми, що розділені простором або часом і користуються такими засобами, як телефон, факс, комп'ютер, листування, символи, аудіо- або відеозаписи, книги, ЗМІ, передають (або залишають речі).

2. Реальне і уявне спілкування.Реальне спілкування відбувається між реальними партнерами. Уявне - спілкування з літературними (театральними, кіно-) героями, з фетишами, фотографіями людей (відсутніх або померлих). Інколи люди заміщають реальне партнерське спілкування "розмовами" з тваринами, рослинами, іграшками, міфічними та релігійними персонажами.3. Залежно від кількості партнерів можна виділити типи спілкування: людина - людина - міжособистісне;особистість - група;внутрішньогрупове (між членами групи);міжгрупове.

4. Офіційне і неофіційне спілкування. Офіційне (формальне) спілкування регламентується певними офіційними соціальними, посадовими стосунками, кодексами. Неофіційні (побутові, сімейні, товариські) стосунки не мають таких чітких приписів і здійснюються на більш вільних засадах. 5. Вербальне і невербальне спілкування.Вербальне - спілкування за допомогою мови і мовлення. Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять, від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій партнерів. За допомогою слів люди програмують свою поведінку і поведінку інших. Вербальне спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, усним і письмовим. У безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу роль відіграє інтонація, за допомогою якої партнери виділяють ключові слова, підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більш інтонації, ніж об'єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для вираження емоцій. Усне вербальне спілкування може опосередковуватися телефоном. При телефонних розмовах партнери позбавлені можливості спостерігати за мімікою, пантомімікою, зовнішнім виглядом партнера, обстановкою. Письмове вербальне спілкування (листи, книги, плакати, газети, тексти на екрані комп'ютера) залишає в розпорядженні партнерів лише слова і граматичні правила і форми.

Невербальне спілкування полягає в передачі і одержуванні інформації за допомогою міміки, пантоміміки, різного роду сигналів і символів.

7.Чому фундамен. Компонен. Є «три век.К».

Для ефективного спілкування, тобто взаємодії на рівні обміну інформацією, необхідний контакт. Він повинен бути як вербальним, так і невербальних.Контакт можна вважати встановленим тоді, коли обидва партнери впевнені в обопільному участь у спілкуванні. Контакт– особливий стан взаєморозуміння, співпереживання і готовності до взаємодії. Комунікабельність – здатність людини до плідної взаємодії з іншими людьми; товариський. Комунікати́вність(відлат.communicatio— «зв'язок», «повідомлення»)— сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації.

8-13.Типи промов А. Промови, що читаються за конспектом.

Промови, що читаються за конспектом: У певних випадках "no-написаному" говорити просто необхідно, й не завжди тому, що промовець не може від себе сказати кілька живих і яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання. Наприклад, політичні діячі рідко виголошують свої промови експромтом: занадто важливе те, про що вони говорять, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів. Офіційна політична промова, таким чином, є першим прикладом читаної за рукописом промови.

Б. Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам'ять Виступи тривалістю 1—2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин шкільні вчителі та вузівські викладачі, наприклад, грунтовно готуються до лекцій, опановують | значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не "засушують" його, читаючи з конспекту. Запам'ятавши певний обсяг матеріалу, вони викладають його перед аудиторією "з пам'яті", часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції Оратора. Отже, якщо передбачається тривалий за часом виступ, ораторові необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Якщо є що сказати, то промовця "веде" сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає. Допоможуть у такому разі тези, короткий, стислий план виступу, можливо з певним фактичним матеріалом ^ (цифрами та цитатами). Читати тези не слід, а заглядати в них — можна. Розгорнуті тези і план називаються конспектом.

В. Промови, які готують заздалегідь і вчать напам'ять - Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно, але потрібно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує своє слово. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати свій виступ (розміром приблизно на одну сторінку), а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитися на власне ораторських прийомах. Це саме стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, ґречність, щирість, вишуканість слова, при добрих манерах. Якщо немає певності в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа). Аудиторія має розуміти, що промовець просто не обтяжує свою пам'ять зайвими цифрами чи цитатами, занотовувавши їх.

Г. Імпровізовані промови (експромти) Такі промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин. Уявіть себе, наприклад, учасником якоїсь дискусії. Припустимо, хтось ганить ваші ідеали, і мовчання ваше сприймається як розгубленість. Звичайно, якщо ви маєте справу не з п'яним чи хуліганом, треба щось відповідати, й тут до кишені за папірцями не полізеш. Це — захист (апологія). Наш час — епоха різноманітних зборів, засідань, комісій, до яких ви можете потрапити. Тут теж дотепне й вдало сказане слово може зіграти значну роль у розв'язанні певної справи. Або ж вас терміново залучили до якогось урочистого зібрання, й громада вимагає: скажи! І говорити знічено загальні фрази — означає втратити свою репутацію й загубити справу. Доводиться імпровізувати. Але згадаймо старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлено! Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, в яких ви в гостях (їх біографії, характери, пристрасті), ви можете буквально "на ходу" продумати, що саме скажете і що люди бажали б від вас почути.

16. Промова як дослідження.Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди мусить прого­лошувати щось вагоме й, по можливості, нове. Виступ повинен бути актуальним, змістовним. Має від об­ра­жати  володіння проблемою. Поверховість та малоерудованість одразу ж поміт­ні.Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад.Чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мис­лен­ня, тим оригінальніша вона у поглядах, а значить — цікавіша для інших. Не треба лякатися того, що з даного питання "мало літерату­ри". Якщо й справді так, це оз­на­чає, що промовець вільний від чужих думок і має право викладати власні мір­ку­вання. Адже споконвіку серйозними недоліками промови вважалися шаблон­ність, переказ чужих думок без власної оцінки. Хоча одна лише "власна" позиція може інколи засвідчити хіба що малокомпетентність промовця. Як усяка розумова робота, підготовка промови — процес твор­чий, й кожен ви­ко­­ристовує власну методику. Проте можна виділити певний "алгоритм" підготовки про­мови: етапи роботи над інформацією, які долає кожен, хто досліджує свій пред­мет.

17.Учому полягає різн.між темою та обєктом.Тема-головний задум твору; основна предметна сфера роздумів оратора в межах якої він проводить відбір життєвих явищ; початковий етап розробки плану і композиції публічного виступу, визначення його мети. Обєкт-процес або явище,що породжує проблемну ситуацію.

18.Охарактер.відмінн.між тема та тематика.Тема-головний задум твору; основна предметна сфера роздумів оратора в межах якої він проводить відбір життєвих явищ; початковий етап розробки плану і композиції публічного виступу, визначення його мети.Тематика-сукупність підтем,що спрямовані на розкриття теми промови та слугують для реалізації мети промови.

19.Що таке підтема,мікротема. Підтема-змістовно-самостійна та цілісна частина теми, що розкриває її певний аспект. Мікротема-невелика складова підтеми, що стосується конкретного питання, конкретної та чіткої інформації, щодо певного аспекту тем.Як правило,мікротема виражаєтья у вигляді абзацу.

20. Як тема визначається настановою, загальною метою промови? Настонова це – те що ти хочеш передати у промові, про що розповідати ти збираєшся, і тому спочатку слід обрати що ти хочеш передати, а тоді до бажаного сформулювати темуОбираючи тему, слід одразу ж з'ясувати для себе, якої конкретної мети ви прагнете. Адже тримати людей у напруженій цікавості можна й дві години, але вони можуть розійтися, знизуючи плечима: а що, власне, оратор нам хотів сказати?Тому слід мати настанову на загальну мету.

21.Чому ауд. Приваб.складні не виріш.до кінця проблеми.Не бійтеся зачіпати складні й не до кінця визначені проблеми, викликати заперечення — бійтеся іншого: щоб не подумали, що ви малодушно обминаєте протиріччя або, гірше того, свідомо приховуєте істину.

Як каже П. Сопер, якщо, перш ніж ви почали говорити, всі заздалегідь з вами згідні, то який інтерес до теми може бути?.

Разом з тим, ваш обов'язок — запропонувати вирішення важких і злободенних проблем. Отже, вибирайте теми, які ви здатні пояснити.

22.Що означ.вирази «розкрита» і «нерозк.»теми? Тема розкрита-коли ідея промови зрозуміла і доведена. Нерозкрита-коли матеріал не відповідає темі, коли основна думка промовця не зрозуміла, коли вона не доведена.

23. Перші створюють план з поставленою задачею, на що слід зупинитися на промові, які задачі слід розв’язати. Але в такому випадку тези плану можуть не співпадати з дійсність з метою промови, та може не існувати чітко злагодженої картини промови. Другі пишуть план лише тоді коли опрацювали літературу, ознайомилися з темою, виникли власні думки, та факти, які слід послідовно систематизувати та покласти у логічну послідовність. ДРУГІ більш прийнятні оскільки не треба обирати потрібну інформацію, а можна подавати наявну інформацію за планом.

24.Чи згодні ви з тим, що нотатки краще робити на окремих картках? У процесі пошуку літератури зручно записувати кожен твір на окрему картку, як це робиться в бібліотечному каталозі. Адже легко вносити в свій "мікрокаталог" нові матеріали. На окремому аркуші пишеться вже повний, попередньо впорядкований на ка­ртках список.Визначивши основні дослідження з вашого питання, зробіть собі виписки. Конспектування вимагає належної культури. Це не те конспектування, яке ви ведете на лекціях (навчальне). Там ви за викладачем пишете до зошита майже все. Виписки ж в бібліо­теці зручно робити так, як і список літератури — на картках. По суті, варто виписати точні цитати, навіть беручи їх у лапки, до кожної додати знизу позначку, звідки саме й з якої сторінки позичено цю думку, наприклад:

Аргументація прокурора:"Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочи­ну з боку прокурора — недопустима. Коли кваліфікація на­буває суперечливого характеру, прокурор чітко ви­слов­лює свою пропозицію і ґрунтовно її аналізує й аргументує".

Молдован В.В. Судова риторика. — К, 1998. — С.76.

Позначка "Аргументація прокурора" служить для класифі­кації картки (з цією метою можна використати кольорові позначки чи графічні знаки-фігури тощо)— до якого розділу майбутньої роботи ви цю цитату віднесете. Пам'ятайте правило: пишуть лише на одному боці карт­ки й тільки одну цитату.

Конспекти в зошитах або на великих аркушах дуже зв'язу­ють. А такий компакт­ний набір цитат завжди можна розкласти перед собою на столі, складаючи їх так, як вам потрібно. До того ж між вже знайденими цитатами можна завжди легко вста­вити нову цитату або власну думку. Так поступово формуватиметься текст вашої промови.

25.Які системи бібліогравіч.опису знаєте.Існують дві системи бібліографічного опису:повна та скорочена.За повною системоюописуються всі показники видання: автор, назва, місце видання (місто), видавництво, рік, кількість сторінок, і все це вміщується на окремій картці. Наприклад:

Бойко О. Д.

Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр "Академія", 1999. — 568 с.

Часом потрібна не ціла книга, а окремий твір автора у збірці його праць, або робота одного з авторів колективної монографії. Тоді прийнято трохи інший вид запису.

Якщо роботу написано колективом авторів, — як правило, вказують прізвища перших трьох авторів з додатком та ін.

Не менш важливо звернути увагу на систему крапок і ком; на те, що в одному разі кількість сторінок позначається великою літерою С., а в другому — малою. Усе це — свідчення вашої наукової культури.

Друга система бібліографічного опису простіша, її використовують у повсякденній навчальній роботі, якщо після автора й назви вказано лише місце видання та рік.

Складаючи список літератури до письмової роботи, прізвища авторів подають в алфавітному порядку (з урахуванням перших трьох літер прізвища). Письмова наукова робота вимагає ретельного бібліографічного опису за всіма правилами; звичайно, доповідь поза сферою академічного красномовства того не потребує.

26.Що таке Бібліографічний опис— це сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами, необхідні та достатні, і є результатом аналітико-синтетичної переробки інформації. Процес складання бібліографічного опису передбачає виявлення та формування за певною методикою множинибібліографічних данихпро окремий документ або його частину, чи групу документів.

Якщо зустрічається думка, що сподобалась, її потрібно обов'язково виписати. Чимало інформації просто забувається. Однак виписки теж треба робити грамотно. Більшість теоретиків риторики рекомендують робити виписки на картках: кожну виписку на окремій картці. При цьому зверху вказують тему, якої стосується запис, а внизу - вихідні дані джерела. Повний бібліографічний опис джерела повинен складатися з таких компонентів: автор, назва книги, місто, видавництво, рік видання, кількість сторінок, сторінка. Наприклад:

Сосюр Ф. де.Курс загальної лінгвістики. - К.: Основи, 1998. - 324 с. - С. 28.

27.Чому остаточний текст промови інколи розходиться з попередньо накресленим планом? Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи скласти картки за логі­кою розвитку теми й переписати їх у ви­гляді вже звичайного тексту, щось додаючи, по­ширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Тут потрібно добре продума­ти композицію промови, яка зовсім не обов'язково буде повністю збігатися з планом.

Після запису потрібно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що потріб­но звернути увагу, — чи точні обрано слова: якщо сумніваєтесь у значенні слова, краще перевірити його за словником. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова "випадати" з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів худож­нос­ті в тексті (метафори, епітети і т.п.) — без них текст виглядає за­надто сухим. Прос­тежте, чи не втратилися логічність та доказо­вість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та при­кладами. Такий детальний конспект потрібний перш за все початківцю.

28-31. Знаки партитури- графічна розмітка написаного тексту з метою його правильного інтонування.

А. Рядкові знаки

1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок);  | | на два раху­нки (раз, два); | | | на три рахунки (раз, два, три). Наприклад: "Буряк і цибуля  | | були до вас довезені | по дуже поганих дорогах |||". Між реченнями та абзацами пауза мусить бути дещо довша (на три рахунки). 2. Дужки ромбічні < >, якими варто позначати вставні речен­ня або слова. Наприклад: "Левко підійшов до шопи — <розмокла земля втягувала ноги по кісточки> — і взяв лопату".

3.  Дужки квадратні [ ] — вживаються, коли варто додати слово (слова), яке допомогло б утримати непевний зміст речен­ня, знайти потрібну інтонацію.Наприклад: "У коморі не було не те що жита —[навіть] зернинки торішньої ніде не запало". 4.Лапки "  ", в які беруться слова, що вимовляються з інто­нацією іронії.Наприклад: Що наші роблять? "Пообідали та хліб їдять".

Б. Надрядкові знаки

5. Знак наголосу . Якщо для вас якісь слова в тексті нові, і ви не знаєте, як пра­виль­но поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя, кілометр і т.п.

6. Підвищення тону . Цей знак використовується для інто­нування й означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні і т.п.Наприклад: "Чи ти пив п'янку радість кохання?"

7.  Обидві ці позиції інколи позначаються недиференційовано, як пониження тону  . Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи пев­ної його частини. Зазвичай ця ситуація спостерігається наприкінці речення.  Наприклад: "Він був дуже, дуже    обережний".

8. Злам інтонації     .Використовується при зламі інтонацій­ного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).Наприклад: "Вона була вже не бідна нині, а з грішми".

В. Підрядкові знаки

9. Логічний наголос ____ . Логічний наголос не можна плу­тати з наголосом граматичним: це знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватись залежно від мети, якої хоче досягти оратор. Візьмемо для прикладу речення"Я запізнився". В ньому можна з однаковим успіхом зробити наголос як на першому, так і на другому слові. Перше —протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наго­лоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються. Наприклад: "Вона нестарша, амолодшасестра". Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди вира­жені однаковою граматичною формою. Наприклад:"Він щене оратор, він тількивчиться". Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є щеприховане протиставлення. Наприклад: "У мене тількидвіруки" (мається на увазі — не три, не чотири). Друге –введення нового поняття. Якщо в виступі вперше називається яка-небудь річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (сло­ва), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом.Наприклад: "Раптом ми побачилирічку. Річка буламальов­нича". В першому реченні наголос падає на слово "річка", в дру­гому це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка "мальовни­ча".

10.  Уповільнення темпу_ _ _ _.Цей прийом використову­ється для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.Наприклад: "А лин, вловлений у панському ставі, був величезннй".

11.   Прискорення темпу   →   . Використовується для позна­чення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова і т.п.).Наприклад: "І тоді, — додав Ілля, — він і подався до міста".

12. ЛегатоỤ.Використовується для позначення злиття слів у вимові, коли вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна. Наприклад: "Вже сутеніло, коли Олекса підійшов до комори".

32.Навіщо потрібно орат.тренування перед виход.до аудит.?Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувативголос чи „про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100−120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії).Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогою ви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

33. Етапи підготовки промови − творчий процес, який можна поділити на такі епати: вибір теми − складання плану − збирання матеріалу − запис промови − розмітка тексту знаками партитури − тренування.

1) Вибір теми.Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом.

2) Складання плану.Плани бувають трьох видів:простий, складний і цитатний. Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень.

Складний план − це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча це не обов’язково).

Цитатний план − це план, подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання.

3) Збирання матеріалу.Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, − це, насамперед, книги, журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т. ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги.

4) Запис промови.Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи записати зібраний матиріал у вигляді звичайного тексту. Після запису необхідно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу − чи правильно було дібрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова „випадати” з тексту стилістично? Прослідкуйте, чи не втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.

5) Розмітка тексту знаками партитури.Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення, тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи і т. ін.

Знаки партитури за місцем іх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.

6) ТренуванняТим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи „про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100−120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогою ви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

34.Що таке тема,ідея,надздача виступу? Тема-головний задум твору; основна предметна сфера роздумів оратора в межах якої він проводить відбір життєвих явищ; початковий етап розробки плану і композиції публічного виступу, визначення його мети. Ідея-головне враження промовця, що є стислим висновком щодо розгляду теми промови.Надзадача-емоційний стан чи спонукання до дії, на яке спрямована промова.

35. Які три структур.моменти виділ.з антич.часів.Кожен текст має свою структуру. П.Сопер розглядає види таких структур для промов різних жанрів. Однак є загальна, єдина для всіх виступів логічна схема-каркас. Ще з античних часів виділяються три структурні моменти твору: вступ, ос­новна частина та висновки Вступпередбачає формування емоційного фону в аудиторії. Особа, яка виступає, розповідає про себе, тему, коли можна задавати запитання, про свої відчуття. Восновній частинівисвітлюється суть, пропонуються шляхи розв’язання ситуації, йдеться про проблеми, вирішення яких є у нас на меті, проблеми, які існують чи можуть існувати, але наші пропозиції повинні вирішити ці проблеми. Передзаключною частиноюзнаходиться кульмінація – це ключовий момент виступу. Заключна частина – це емоційний фон після завершення виступу. Нагадуємо з чого починався наш виступ, про що йшлось і до якого висновку чи вирішення спільно дійшли. (Основну увагу треба при­діляти найбільшій за обсягом основній частині, власне викладу, що містить докази на користь вашої позиції. Якщо вступ занадто великий, то промова нагадуватиме немовля, в якого велика голо­ва й мале тільце. При розтягнутих висновках виступ буде подіб­ний до жирафи з малесенькою головою, але занадто довгими ногами. Якщо довго викладати висновки, аудиторія може обра­зитися чи занудьгувати: адже переважна більшість людей вже все й так зрозуміла, тому "розжовувати" очевидне не треба: до­статньо допомогти думці слухачів оформитися у слово, що й стане моментом переконання).

36. Як інакше називаються вступ та висновки в класичній риториці?В класичній риториці:вступ -зацікавлення + основна частина -опис + оповідь + міркування, висновки -переконання). Основна частина:Перш за все дайте опис ситуації, змалювавши ті обставини, які будуть об'єктом уваги. Наприклад, описом може стати плав­ний перехід від вступу-афоризму до конкретної ситуації:"Казав один мудрий чоловік давніх часів, грецький філософ Геракліт, що не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки, бо вона тече й вода в ній змінюється.». Як режисер виводить на сцену дійових осіб і розставляє їх у відповідній мізансцені (коли завісу піднято, ми бачимо групу людей у певному розташуванні, в певнім місці й т.д.), так і ви в описі зав'язуєте рух майбутнього сюжету, плин дальших подій.Опис мусить плавно перетекти в оповідь. Але опис — статич­ний, а оповідь — динамічна, рухлива."Погляньте навколо: всюди вирує неспокій. Політичні партії змагаються за вплив на народ». Міркування (хрія). Тут ми розкриваємо суть проблеми за допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечни­ми фактами. При цьому потрібно нарощувати аргументацію по­ступово, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець — це забезпечить стій­кий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неослабну увагу аудиторії."Людина, що замислюється над долею вітчизни, не може не зробити сьогодні власного вибору. Щоправда, вибір свій зробили вже її ті, хто менше за все думає про вітчизну: злодії, крутії, бандити, ошуканці»

37. Якими способами орат.досягає зацікавлення аудит.на поч.промови.Оратор, входячи до аудиторії, насамперед звертається до неї. Тут на допомогу йому приходять так званіетикетні формули: пані та панове, брати та сестри і т.п. Пам'ятайте, що момент початку промови є найвідповідальнішим: який тон ви задасте, так і прозвучить весь ваш виступ.

Можна, наприклад, почати виступ прикладом з власного досвіду: "Трапилось зі мною таке...". Це одразу ж зацікавлює, все­ляє віру в щирість оратора, в його здатність мудро зважувати життєвий досвід тощо.

Вступ може починатися з цитування чужої мудрості, крила­того вислову, з відомого афоризму, наприклад:"Недаремно ка­жуть, що краще з розумним загубити, ніж з нерозумним знайти. От і...".Інколи така цитата може передувати тексту у виглядіепіграфа (найчастіше в писаній промові). Цікаво й ефектно початиз того, що на даний момент хви­лює суспільство — скажімо, трагічні події на зразок стихійного лиха, або ж, навпаки, радісна звістка про важливі прогресивні перетворення:"Сьогодні, коли всі ми охоплені почуттям...". Це одразу ж встановлює контакт з аудиторією, справляє враження, що оратор живе тими ж думками й почуттями, що й усі присут­ні, отже, говоритиме про щось цікаве й важливе. Варто проциту­ватигазетний чи радіотелевізійний матеріал, приклад з книги, яка у всіх на вустах,з кінофільму. Так ваша тема непомітно пов'яжеться з настроєм аудиторії.Можна також почати виступ з цитування якихось точних цифрових даних, документів, наприклад: "Відомо, що в сьо­годнішній Україні живе близько п'ятдесяти мільйонів лю­дей...".

Можна, нарешті, почати просто з якогось влучного й при­стойного жарту, що одразу ж викликає людські симпатії. Жарті­вник є завжди начебто "свій"; психологи кажуть, що така ситуа­ція свідчить: той, хто жартує, звичайно відчуває душевний стан, цінності та тривоги аудиторії, її "культурний код". Жарт знімає відчуження між людиною за кафедрою й тими, хто перед нею. Крім того, він фокусує увагу. Важливо тільки пам'ятати, що не варто перетворюватися на скомороха. Дотепність ваша мусить бути інтелігентною, це стане виразом поваги до аудиторії. Особ­ливо обережно такі речі використовуйте в церковному красно­мовстві.

Вступ-зацікавлення є лише підходом до теми, й необхідно одразу ж, викликавши інтерес аудиторії, сконцентрувавши її увагу на проблемі, спрямувати слухачів у потрібне вам русло, перейти до основної частини.

38.У чому полягає різниця між описом та оповіддю.Опис-відтворення характеристики обєкта з метою відтворити свідомістю образ обєкта. Оповідь-зображення послідовно низки подій або явищ,їх взаємозвязок та обумовленість.

Різниця: оповідь не надає характеристику обєктів, а виявляє їх взаємозвязок (обєктів і явищ).

39.Що таке Міркування (хрія)- тип мовлення, в якому досліджуються предмети або явища, розкривают.їхні внутрішні ознаки,доводяться певні положення. Тут ми розкриваємо суть проблеми за допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечни­ми фактами. При цьому потрібно нарощувати аргументацію по­ступово, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець — це забезпечить стій­кий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неослабну увагу аудиторії.

40. Чи можна допов.міркування худож.картинами.Звичайно, міркування можна урізноманітнити художніми картинами, зокрема, яскравими описами. Як правило, вони ілю­струють те чи інше логічне положення хрії. Та введення подіб­них картин дає змогу відступити від жорсткої логіки викладу. Інколи можна запозичити в письменників такий прийом: винес­ти на початок, скажімо, кульмінаційний момент подій.

41.Що таке інтеграція моментів промови. Інтеграція—обєднання всіх частин промови.Когезія— один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють, завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв'язок, зазвичай, певні мовні формули: отже, по-перше, по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з'ясувалося в подальшому тощо.Ретроспекція— це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися такими словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого разу я вже говорив тощо.Проспекція— це натяк на те, про що йтиметься у наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами, як наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, в подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде і т

42.Які існують стилі мовлення. Художній стильє складним сплавом, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливе поєднання елементів усіх стилів літературної мови. Засобами художнього слова через систему образів художній стиль впливає на розум, почуття та волю читачів, формує їхні ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.Образність відрізняє художній стиль від решти стилів. Приклад діалектизмів:«В Яремчі, неподалік від водоспаду, сидів гуцул у кептарику, в брилку, у вишитій сорочці і палив люльку. Поряд лежали полотняні бесаги з якимось кадібком, купленим у Яремчі на ярмарку, біля бесагів витяглись ноги у білих гачах».

Основна функція наукового стилю— повідомлення. Твори, написані в цьому стилі, містять наукову інформацію, тому до нього ставляться жорсткі вимоги в дотриманні норм.Сфера застосування наукового стилю — наукові й науково-технічні праці, призначені для спеціалістів, підручники для вищих шкіл.Основні ознаки наукового стилю: ясність і предметність тлумачень, логічна послідовність і доказовість викладу, узагальненість понять і явищ, об’єктивний аналіз, точність і лаконічність висловлювань, аргументація та переконливість тверджень.Головна ознака наукового стилю — термінологічність.

Основна функція публіцистичного стилю— формування громадської думки. У публіцистичному творі потрібно не тільки подати інформацію, а й пояснити її з певних позицій, переконати читача в правильності цих позицій. Поєднання логічності викладу матеріалу з емоційно-експресивним забарвленням є важливою особливістю публіцистичного стилю.Прикл.:«Проблеми із самоврядуванням часто криються на рівнях, про які й не підозрюємо. Чи ними нехтуємо, намагаючись розв’язати проблему одномоментно. Новітні традиції, закладені в суспільну свідомість впродовж сімдесяти років історії, яка передувала нинішнім часам нашої незалежності, не минули безслідно»

Офіційно-діловий стиль— це стиль документів. Він використовується для спілкування в державному, громадському, політичному і господарському житті; у ділових стосунках між державами, установами та окремими громадянами суспільства. Офіційно-діловий стиль відрізняється наявністю стандартизованості, тобто використанням сталих зворотів, однотипових виразів та вживанням спеціальної офіційно-ділової термінології. Прикл:«Предметом застави не можуть бути об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизаці». (Закон України «Про заставу»)

Розмовний стильвиконує функцію спілкування. Він характеризується невимушеністю і простотою форм. Розмовним стилем люди користуються в усіх сферах життя: у побуті, у сім’ї, на виробництві. Основне призначення цього стилю — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.Лексику розмовного стилю представлено великою кількістю експресивних та емоційно-забарвлених слів, зокрема метафор, порівнянь, синонімів, фразеологізмів, фольклоризмів, діалектизмів, просторічних та скорочених слів, вигуків тощо.

43.Що треба знати про м-цтво цитування.Цитування — це пряме художнє використання першо­джерела з посиланням на нього, введення тексту іншого автора до тексту власного твору, пряме, а іноді опосередко­ване запозичення окремих елементів і тем із літературного першоджерела.

Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело того чи іншого друкованого літературного джерела слід наводити цитати. Існує вимога точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором. Загальні вимоги до цитування такі:

– текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;

– цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

– кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;

– при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути максимально точним у викладі думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і робити відповідні посилання на джерело;

– цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо і те і те знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу;

– якщо автор наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. – М.Х.), (підкреслено мною. – М.Х.), (розрядка моя. – М.Х.).

44. Чому не рекомендується вчити напам’ять написаний текст виступу? 1.Промова, яку повністю вивчають напам'ять,вимагає чималих зусиль від оратора. Вона сприймається більш позитивно, ніж промова, яку читають. Однак під час виступу існує небезпека "застопоритися", адже точний словесний текст важко відтворювати, особливо великий. 2.Вимагає великих зусиль від оратора при підготовці.3.Потрібні умови-можуть задати питання і збити. 4.І все-таки пам'ять недосконала, покладатися на неї небезпечно. Спокою і упевненості доповідачеві додасть запис підказок, на які можна кинути погляд під час виступу. Писати можна на чому завгодно, але побоюйтеся помилок подібній до помилки Марка Твена, яку процитував Дейл Карнегі у своїй книзі про публічні виступи."Тридцять років тому я щовечора читав завчену напам'ять лекцію, і щовечора на допомогу собі мені приходилося мати листок із записами, щоб не збитися. Записи являють собою перші слова абзаців, їх було одинадцять. Вони виглядали приблизно так:У цьому районі погода...У той час існував звичай...Але в Каліфорнії ніхто не чув...Одинадцять таких записів. Це було щось подібне до плану лекції, який допомагав мені не пропустити що-небудь. Але на папері вони виглядали схожими один на одне, вони не утворювали картини. Я знав їх напам'ять, але ніяк не міг міцно запам'ятати їхню послідовність, отже мені завжди доводилося тримати перед собою записи і час від часу заглядати до них.»

45. Чи правий Арістотель «ясність-головне достоїнство»Ясність-це комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті змісту форми. "Головне достоїнство мови - в ясності” (Стендоль). Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

—        порушення мовцем норм літературної мови;

—        перенасиченість мовлення термінами, іншомовними словами;

—        індивідуальне слововживання.

 Основний шлях розвитку ясності мовлення - сам процес спілкування. Практика показує, що чим частіше суб'єкт вступає у процес комунікації, причому з різними типами аудиторій, тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема, над ясністю. Адже від цього багато в чому залежить досягнення поставленої ним мети та задоволення від спілкування.Аристотель у праці «Риторика» підкреслює, що ясність — головна позитивна якість промови. Ясність слова оратора означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промовець.Краса й образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизуватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образності, говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.

46. Чи промова обов.мусить насичена емоціями.Існує погляд, буцімто промова має бути перш за все “емоцій­ною”, насиченою живими й відкритими почуттями, інакше, мовляв, виникає враження нещирості. Ніяк не заперечуючи справедливо­сті таких вимог, зазначимо, що самими лише емоціями аудиторію переконати важко. Вислухавши емоційну, але малозмістовну про­мову, слухачі розходяться з невиразним почуттям невдоволення: начебто все було й щиро, й емоційно, але про що, власне, говорив оратор? Кібернетики, що займаються проблемами інформаційної змістовності мови, ладні навіть заперечувати будь-яку емоційність у повідомленні: для них емоції — то лише шумовий ефект, який означає брак справжньої інформації. Це, звісно, теж однобокість, бо емоція сама вже є достатньою інформацією. Але, безперечно, що, звертаючись до людей, оратор мусить прагнути переконати їх не лише власними почуттями, але й силою логіки.

47.Як впливає на викл.матер.с-ма його мор.цінностей.Природна цікавість людини знати причини тих чи інших явищ є основою для наших доказів. Користуючись категоріями "правильне" чи "неправильне", оратори дотримуються певної системи цінностей. Якщо, наприклад, промовець засудив із самого початку смертну кару, то він вже не може робити після цього "реверанси" на користь цього виду покарання, твердити, що це "виправдане інтересами суспільства". Це буде порушенням логічного постулату промови.Тобто в основі логічного аналізу закладено вибір системи цінностей: щось ми вважаємо прямим, а щось —кривим. Так само як у геометрії теорема будується на не-доведених, а прийнятих на віру аксіомах, так і будь-яка промова має в основі своїй аксіологію (вчення про цінності, розділення добра та зла). Перед тим як виступати й переконувати, оратор повинен чітко усвідомити, що саме він підносить як непорушну істину. Погане враження справляє той, хто починає шукати істину безпосередньо на трибуні (якщо це, звичайно, не риторичний прийом).

48. Індукція— це хід думки від часткового до загального.Індуктив.метод.Промова починалася з часткового факту і слухачі мали бути заінтриговані: куди "хилить" промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктивний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, "Василь говорить грамотно, цікаво та змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно".Дедукція,навпаки,— хід думки від загального до часткового.Дедуктив.методведе слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини: фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'ятати, спираючись на факти. Наприклад, "Добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, Василь говорить грамотно, цікаво і змістовно".

49.Що таке доказ за аналогією.Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто за аналогією — це один з видів умовиводу, що виникає від часткового до часткового. Аналогія — це висновок, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов'язковою умовою при наведенні аналогій є порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими).Заналогією треба бути обережним. Перш ніж наводити порівняння, треба переконатися у можливості такого порівняння, у дійсній, об'єктивній схожості цих предметів, їх параметрів і властивостей. Впливова сила аналогії часто збільшується завдяки гу­мористичному порівнянню. Гумор прихиляє слухачів на бік промовця і нерідко допомагає йому зробити слухачів немовби своїми «спільниками», довести свою правоту.Іноді вправний оратор перетворює порівняння в алего­рію, в розгорнутий образ, який не тільки переконує ауди­торію, а й хвилює її, впливає на почуття і волю слухачів. Часто такі порівняння є засобами доказу.Наприклад: Адвокат вдається до ана­логії у справі люторицьких селян, які звинувачувалися в опорі поліції. Прокурор намагається виявити ватажків, і тому Ф.Н. Плевако заперечує: «Ви не припускаєте такої незвичної солідарності, такої дивної одностайності без попередньої змови. Увійдіть у дитячу кімнату, де нянька забула вчасно нагодувати дітей, ви почуєте крики і плач, що лунають воднораз з декількох колисок. Була тут поперед­ня змова? Хто викликав погодженість у дитячій кімнаті? Голод створив її, — робить висновок Ф.Н. Плевако. — Го­лод викликав одночасно непокору поліції з боку люториць­ких селян».

50. Конфірмація – це елемент аргументації, що підтверджує істинність аргументу.

51. Які закони логіки не слід поруш.орат. 1. Закон тотожності(всяка суть збігається сама із собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів. Наприклад, якщо ми говоримо про дівочу косу, то слово "коса" ми маємо вживати тільки у цьому значенні (пор.: "коса" як інструмент косаря).

2. Закон протиріччя(ніяке судження не може бути водночас істинним і помилковим). Якщо вислови суперечать один одному, вони не можуть бути істинними.

3. Закон виключеного третього(істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що суперечать один одному в один і той самий час у відношенні до одного і того самого предмета (явища, особи) лише один — істинний.

Іноді об'єднують закон протиріччя і виключеного третього у загальне положення: між двома висловами, що суперечать один одному, немає середнього (третього не дано). Наприклад: "Ця стіна біла" і "Ця стіна рожева". Тільки одне твердження є істинним, третє — виключене.

4. Закон достатньої підстави(всяке судження, що приймається, має бути належним чином обгрунтоване). Достатньою підставою для оратора можуть бути: фактичний матеріал, цитати, наочність. Усе це дає змогу переконати аудиторію у справедливості своєї думки

52.що таке логічна помилка?Види лог.помил. Логічні помилки –це такі помилки,які виникають тоді, коли порушено закони логіки або логічні прийоми використано недобросовісно (софістичне).види:1. Підміна тези(побудова виступу на неправильних поглядах). Наприклад: "Вивчати логіку не треба, бо без неї можна прожити".2. Недоведена основа доказу. Наприклад: "Пора відкинути церковну мораль як застарілу".3. Визначення невідомого через інше невідоме.Наприклад: "Атман — це індивідуальна проява Брахмана".

4. Подання визначення через заперечення. Наприклад: "Чай — не горілка, багато не вип'єш".5. Коло в доказі. Наприклад: "Якщо ти цього не втрачав, то ти його маєш"; "Чи втрачав ти роги? Ні? Отже, ти їх маєш".6. Неврахування полісемії слова.Наприклад: "Чи будемо ми сьогодні ввечері дивитися фільм? — Подивимося" (слово "подивимося" тут може означати і те, що співрозмовники подивляться фільм, і сумнів в цьому).7. Об'єднання неспіввідносних понять.Наприклад: "Цей чоловік має прекрасні жінку і авто".8. Повторення доказу (тавтологія).Наприклад: "Цього не може бути, бо такого не може бути".9. Поспішні висновки після недбалого перерахування фактів.Це "докази" типу: "Оскільки поруч із слідами багаття первісних людей часто знаходять рештки людиноподібних істот, це означає, що саме ці істоти розводили багаття". Але логічніше припустити, що їх там було засмажено.

10. Модель — після цього; отже; з цієї причини.Наприклад: "Після ворожіння на дощ, пішов дощ. Отже, ворожіння безперечно було причиною дощу".11. Нерозрізнення об'єктів дії, визначене невмінням правильно побудувати речення чи встановити зв'язок між реченнями.Наприклад: "Іван — сирота. Його батько помер, коли йому було 16 років" (незрозуміло, кому було 16 років — батькові чи сину).

53.Чи може орат.апелювати до самої логіки. логіка не є пусте, формальне розуміння, відірване від життя. Навпаки, знання її законів і типів логічних помилок допоможе промовцеві уникнути смішного й незграбного положення, коли його докази нікого не переконують, оскільки їх недоведеність чи штучність, або й не-конкретність буде легко викрита будь-якою людиною, яка може поставити лекторові запитання.

Варто також знати, що психіку людини побудовано не лише на логічних моделях. Саме наше розуміння часто є методом оборони й обгрунтування у власних або в чужих очах цілком ірраціональних поривань. .Відомо, наприклад, що в людей, чия психіка ушкоджена, існує суїцидальний синдром, неусвідомлене тяжіння до смерті (самогубства). Так само патологічного вбивцю тягне вбивати не тому, що це для нього чимось вигідно, а тому, що так велить йому зіпсоване й спотворене почуття самоствердження. Пара-ноїдальні особи, що вчиняли подібні злочини, здатні вельми красномовно, годинами обґрунтовувати правильність своїх лихих вчинків, але тут логіка слугує безумству. З іншого боку, коли адвокат у суді закликає до співчуття злочинцеві, змальовує його нещасне дитинство, обставини, що призвели цю людину до такого життя тощо, то це хоч є й ірраціональним, проте людяним, і ніхто за це адвоката не засуджує.

54.що таке психолог.налаштованість.аудитор. Ви приходите в аудиторію, де сидять живі люди, що мають власну думку щодо питань, про які ви говоритимете. Ви можете відчути серед них “своїх”, але не завжди. Адже виступати час- то-густо доводиться перед людьми індиферентними, яким усе байдуже, й перед тими, хто настроєний відверто вороже. Будь- яку бездоганну логіку може збити брутальний хуліганський вигук, зле, прискіпливе зауваження, “невинне” запитання на зразок: “Чи довго ви ще говоритимете? Час іти на обід” тощо. Тому треба вміти враховувати психологічний настрій аудито­рії, зважаючи на неусталеність і конфліктність психіки підлітка та юнака. Ваше завдання — або закріпити чи, принаймні, не зрушити ті позитивні емоції, які зібрали громаду людей, або ж подолати все те, що вороже вам і ставить за мету зірвати чи знецінити ваш виступ.

Перш за все звертайте увагу на вік аудиторії — це допоможе вам і обрати правильну та цікаву саме для цієї категорії людей тему промови, і “прорахувати” реакцію аудиторії. Наприклад, якщо аудиторія дитяча, то потрібно враховувати, що діти не можуть спокійно сидіти протягом, скажімо, години, їхня увага переклю­чається на інші об’єкти. Тому оратор у виступі перед дитячою аудиторією повинен обов’язково змінювати форми розповіді, не перевантажувати дітей фактами, вводити у розповідь елементи гри, бесіди і т.п. Якщо аудиторія юнацька, то потрібно врахову­вати, що юнаків та дівчат насамперед цікавлять питання кохан­ня, сенсу буття і т.п. Крім того, молодіжна аудиторія достатньо емоційна та відверта: оратор повинен бути готовий до найнеспо­діваніших запитань. Зріла аудиторія — менш емоційна, вона, на відміну від юнацької, скоріш за все буде слухати ввічливо, але її важче зацікавити, її непросто захопити якоюсь ідеєю, тобто пере­конати.

Крім того, щоб не зробити “невидимого” кордону між собою та аудиторією, досвідчені оратори користуються займенником “ми”, а не “я”: “Ми розглянемо”, “Ми побачили” і т.п. Це допома­гає аудиторії відчути себе активною учасницею творчого проце­су, а не суто пасивними слухачами.

55. Як оратор мусить врахов.бажання та сподів.людей. Як точно відзначає П. Сопер, більшості людей притаманні психологічні установки на самоствердження, про-довження роду, осягнення здоров'я та збереження життя.Це продиктовано елементарним, "тваринним" страхом за власне життя й життя та благополуччя своїх близьких. Але психологічно варто апелювати не тільки до тих бажань і страхів, щр. наводить Сопер, а й до ширшого кола психологічних імпульсів. Так, дослідник перераховує звичайні бажання і прагнення, які є у будь-якої людини:

• фізичне благополуччя, пов'язане з прагненням людини зберігати життя і здоров'я, свободу і діяльність; отже, породжуючи почуття загрози всьому цьому, ми одразу ж пробуджуємо увагу аудиторії;

• економічні інтереси, прагнення до власності та гарантій добробуту, насамперед, у сфері професійній (скажіть робітникам, що завод буде закрито, й це одразу викличе підвищений інтерес;

• суспільні інтереси, що включають прагнення людини до престижу, авторитету та влади, а також до піднесення статусу тієї групи, до якої ця людина належить; питання національної і соціальної консолідації, або ж те, що їм заперечує і противиться — це завжди "жива струнка" будь-якої аудиторії;

• розвага — "інстинкт гри", що сполучається з духом змагання, риску й осягнення нових обріїв;

• почуття власної гідності: люди полюбляють, коли оратор підкреслює їхній розум, практицизм, проникливість тощо, натяк же на те, що перед оратором сидять не дуже розумні люди, назавжди зруйнує контакт з цією. аудиторією.

56. У чому значення спростування аргумен. опонента. Спростування-обгрунтування хибності тези, за допомогою істинни доказів. три види спростування:— спростування шляхом критики тези;— спростування шляхом критики аргументів;— спростування шляхом критики демонстрації.

1. Правила стосовно тези

1. Теза має бути чітко і ясно сформульована. У будь-якому доведенні необхідно перш за все знайти, що доводиться, яке положення обґрунтовується. Для цього висунута теза має бути сформульована точно і ясно. Якщо ж доводжуване положення сформульоване недбало, розпливчато і невизначено, то й доказ у цілому стає досить часто плутаним і суперечливим.

2. Теза протягом доказу (або спростування) має залишатися однією й тією ж.Правило це означає, що доводитися завжди має саме те положення, котре висунуте як теза, а не якесь інше, хоч і схоже з тезою.