ЗМІСТ

	стор.
Передмова.	5
Семінар 1. Сутність української політики. Українська політична влада.	6
Семінар 2. Українська держава.	21
Семінар 3. Політичний режим в Україні. Проблеми виборів в Україні.	42
Семінар 4. Громадянське суспільство та громадянська культура в Україні.	61
Семінар 5. Політичні партії в Україні.	77
Семінар 6. Українські політичні еліта та лідерство.	88
Література.	100

Семінар 3. Політичний режим в Україні. Політичні вибори в Україні.

План:

1. Політичний режим в Україні.

2. Політичні вибори в Україні.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

Політичний режим (3.1.) в Україні характеризується як демократія (3.4.). Хоча незавершеність побудови громадянського суспільства, а також повністю правової та соціальної держави, не дозволяють говорити про стовідсоткову демократію в Україні, якщо порівнювати її з демократіями держав ЄС, США чи навіть Японії.

Українська демократія як політичний режим має наступні риси:

• визнання суверенності українського народу, який є єдиним джерелом влади в державі;

• участь громадян у вільних виборах, які є регулярними, загальними, рівними при таємному голосуванні;

• принцип поділу влади на законодавчу (Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України) та судову (Конституційний та Верховний Суди України), що дозволяє уникнути можливості зловживань з боку структур державного апарату;

• наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму), політичного плюралізму та демократичних процедур прийняття рішень;

• конкурентність, що забезпечується наявністю багатопартійної системи;

• конкуренція політичних сил, де принцип змагальності реалізується через легалізацію політичної опозиції, адже саме опозиція є важливим чинником гармонізації владних відносин і каналом донесення вимог суспільства до органів державної влади. Аналіз діяльності парламентської та позапарламентської опозиції в сучасній Україні дозволяє стверджувати, що вплив опозиції на органи державної влади обмежується періодичним тиражуванням популістської риторики для самореклами, особливо у передвиборчі періоди. Вже кілька років в українському політикумі точаться дискусії про необхідність інституціалізації парламентської опозиції, що передбачає вибір найоптимальнішої моделі опозиційної діяльності;

• наявна вільна преса, що гарантує альтернативність інформації та можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики, та забезпечення ідеологічного плюралізму, хоча ЗМІ (телеканали та періодичні видання) так чи інакше контролюються різними політичними силами;

• реальні гарантії прав і свобод людини, які закріплені Конституцією України і які обмежують всевладдя держави;

• методи здійснення влади в Україні – переважно через переконання;

• плюралізм ідеології (за відсутності державної ідеології);

• раціонально-легальний тип легітимності влади;

• відносна відкритість політичної еліти – у вітчизняному політикумі способом просування особистості до лав еліти є або багато грошей, які можна потратити на передвиборчу компанію, або стати членом команди, що працює на впливового політичного лідера. Іншими словами, типовою моделлю формування української політичної еліти є клієнтарно-кланова модель, тобто усі нібито рівні у можливостях посісти високі посади, але не усі в змозі це зробити;

• способи урегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві переважно мирні або ж конфліктно-правові (які вирішуються через суди чи Конституційний Суд).

Проте, назвати цілком демократичним режим в Україні не можна, адже спостерігаються наступні явища:

• відносини між народом і його обраними представниками будуються не на основі контролю, оскільки немає механізму звітності депутатів перед народом та немає контролю неурядових організацій за діяльністю державних структур;

• спостерігається втручання держави у справи громадянського суспільства;

• не завершено створення соціальної та правової держави;

• невелика роль недержавних та неполітичних організацій у політичному процесі та об’єднань та низький рівень розвитку громадянського суспільства. Подальша демократизація України неможлива без активізації діяльності громадянського суспільства. Тому пріоритетним завданням влади є конвертація позитивного громадянського імпульсу у структурну модернізацію українського суспільства і держави. Адже справжня, а не формальна демократія визначається тим, як громадяни вміють процедурно утворювати інститути державного управління і наскільки вони спроможні підтримувати їх ефективне функціонування. Розвиток демократії вимагає налагодження ефективної системи контролю за органами державної влади з боку громадянського суспільства. Отже демократизація – це обопільний процес, що висуває суворі вимоги як до влади, так і до громадян;

• пасивні форми ставлення населення до політичної участі, адже значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників констатує: демократія так і не перетворилася на безперечну цінність для більшості українських громадян. Досвід повсякденного життя не зламав ставлення громадян до демократії як до привнесеної ззовні, не сформувалася віра у здатність демократичних цінностей та інституцій забезпечити участь громадян та обмежити монополію на владу.

Невіра в ефективність дії демократичних механізмів в українських реаліях посилюється і внаслідок того, що правляча політична еліта в Україні є доволі закритою групою. Демократичні механізми і на загальнонаціональному, і на місцевому рівнях використовуються доволі часто для обслуговування корпоративних інтересів. Ці чинники підтверджують: політична система України у своїх найважливіших ціннісно-культурному, нормативно-регулятивному, організаційному та поведінковому вимірах залишається демократичною радше за формою, але не за змістом.

У більшості посткомуністичних країн (і в Україні зокрема) все ще зберігається політичне протистояння прихильників і противників демократії, і це свідчить про недостатню легітимність демократичної влади. Адже значна частина громадян посткомуністичних країн пасивно або й з недовірою ставиться до базових демократичних процедур та інституцій. “Нові демократії” мають зміцнювати й розширювати соціальну базу прихильників демократичної і ринкової культури з метою консолідації суспільства. Отже, консолідація демократії означає інституціалізацію правил конкурентної політичної гри та чітке визначення меж політичної боротьби, вихід за які може загрожувати функціонуванню всього демократичного процесу. Консолідацію демократії можна визначити як процес, коли епізодичні домовленості, половинчасті норми і випадкові рішення періоду переходу від авторитаризму трансформуються у відносини співробітництва і конкуренції, міцно засвоєні, постійно діючі та добровільно прийняті тими особами і колективами (тобто політиками і громадянами), які беруть участь в демократичному управлінні.

Специфіка демократичних транзитів у посткомуністичних країнах, які супроводжувалися розгортанням глибоких соціально-економічних криз, різкою соціальною диференціацію населення та зростанням маргіналізації суспільства, спричинила поширення у масовій суспільній свідомості цих держав розчарування у базових демократичних цінностях та орієнтирах. Впродовж 1990-х років навіть поняття “демократизація” значно нівелювалося, втративши ореол суспільно-політичного ідеалу. Політичними та соціокультурними наслідками такої ситуації стали політична апатія громадян, їх вкрай низькі потенції до самоорганізації і прояву політичної активності, що зараз спостерігається в Україні. Звідси й доволі невелика легітимність інституцій влади, неузгодженість між формальними і неформальними політичними практиками за умов домінування останніх.

Поглиблення процесів системної демократичної трансформації висуває сьогодні перед українським суспільством і державою нагальну потребу розв’язання відразу трьох масштабних і складних завдань.

По-перше, необхідним уявляється досягнення певних усталених в Європі стандартів і норм організації політичної, економічної, соціальної і культурної сфер на основі визнання універсальних вимірів демократії (наприклад, реального гарантування і забезпечення базових прав і свобод громадян).

По-друге, нагальною проблемою є усвідомлення суспільством і державою ключових тенденцій суспільного розвитку в Європі та світі в цілому та пошуку, виходячи з цього, стратегічних орієнтирів майбутнього розвитку України. Для вирішення цієї проблеми необхідне розгортання широкого суспільного діалогу між всіма національними суспільно-політичними силами.

По-третє, вкрай необхідним є практичне просування суспільства і держави за виробленими у процесі такого суспільного діалогу дороговказами. Для цього необхідно визначити загальну траєкторію реалізації перспектив суспільно-політичного розвитку України та внести конкретні корективи й уточнення у суспільну практику. Отже, треба виробити національну стратегію або довгостроковий план розвитку української політичної нації.

Провідною метою проведення системної трансформації є формування в Україні такої системи суспільно-політичного устрою, яка становила б собою втілення соціополітичних потенцій нації, її культурних і ментальних особливостей та була б здатна розвиватися відповідно до ключових тенденцій загальноцивілізаційного суспільного поступу. Остаточний етап демократизації має знаменуватися утворенням оригінальної національної суспільно-політичної моделі. Реалізація вищезазначених завдань системної трансформації стає можливою лише за умов врахування національної специфіки та досвіду здійснення суспільно-політичних перетворень в країні.

В Україні важливими чинниками формування сутнісних особливостей політичного режиму стали:

• слабкість та високий рівень політичної поляризації еліти, що увиразнилося вже на початку 1990-х років;

• висока конкуренція приватних інституцій за встановлення контролю за урядом;

• збереження кадрів колишньої системи на більшості ключових позицій адміністративного управління і національного, і регіонального рівня;

• сформована наприкінці 1990-х років консолідація владних еліт навколо акторів-гегемонів;

• розквіт бюрократичної корупції, з якою кожний уряд систематично, але безрезультатно бореться;

• пов’язаний з переліченими чинниками низький рівень довіри населення до здійснюваної політики, до нових інституцій та лідерів.

ПОЛІТИЧНІ ВИБОРИ В УКРАЇНІ

З проголошенням незалежності епіцентр політичної боротьби перемістився в український парламент – Верховну Раду України першого (XII) скликання. Парламентська політична палітра була доволі насиченою. Кількісно переважали представники лівих сил, що спочатку об’єднались у блок “За суверенну Радянську Україну”, який з часом був перетворений в “групу 239” (за кількістю депутатів, що її утворили). Їй протидіяв “Демократичний блок”, що об’єднував спочатку 79, а пізніше 125 депутатів національно-демократичної орієнтації (очолювали на перших порах І. Юхновський, згодом – І. Заєць).

У 1993 р., насамперед внаслідок економічних негараздів, посилилися кризові явища у політичній сфері. Не обійшли вони і парламенту. Внутрішньопарламентські суперечності, які стали супутником тодішньої ВР з часу її скликання, посилилися і набули рис внутрішньопарламентської кризи. Представники полярних політичних таборів відкрито ігнорували пропозиції опонентів щодо налагодження нормальної законотворчої роботи. За таких умов 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову “Про проведення Всеукраїнського референдуму щодо довір’я (недовір’я) Президенту, Верховній Раді України”, який був призначений на 26 вересня. Та це не дало бажаного результату, а ще більше загострило протистояння в суспільстві і поглибило конфронтацію в самій Верховній Раді. Однак вже 24 вересня 1993 р. парламент відмінив рішення про Всенародний референдум і прийняв Закон про дострокові вибори Верховної Ради 27 березня і Президента – 26 червня 1994 р., які і відбулися на основі мажоритарної системи виборів (3.12.).

Перші в умовах незалежності вибори (3.8.) до Верховної Ради відбулися 27 березня 1994 р. У голосуванні взяли участь близько 28,8 млн. громадян, або 75,6% внесених до списків виборців.

З 450 депутатських місць було обрано народних депутатів:

• у першому турі виборів – 49,

• у другому турі (який відбувся у квітні) — 289,

• після нових турів голосування (влітку і восени) – 56.

• на довиборах (у грудні 1995 р.) – 14 осіб

• на останніх довиборах (7 квітня 1996 р.) – 15.

З 423 народних депутатів 1994 р. виборів була найбільша кількість позапартійних депутатів – 170 осіб.

Серед політичних партій найбільшою підтримкою виборців користувались:

• КПУ (кожен четвертий народний депутат або 25% складу ВР),

• Народний Рух України – 5,9% складу ВР,

• Селянська партія України – 5,34%,

• Соціалістична партія – 4,15%.

Стало очевидно, що маятник суспільних інтересів в Україні виразно схиляється на лівий фланг. Партії національно-демократичного та націоналістичного спрямування домінували на заході, комуністи – на сході.

Відбулася структуризація парламенту.

Були створені депутатські фракції:

• Комуністична (90, згодом 84 депутати),

• Народного Руху України (відповідно, 22 і 27 депутатів),

• група “Аграрники України” (відповідно, 21 і 36 депутатів),

• Соціалістична (відповідно, 15 і 25 депутатів).

• “Центр” (38 депутатів),

• “Реформи” (27 депутатів),

• “Єдність” (25 депутатів),

• “Державність” (25 депутатів),

• Міжрегіональна депутатська група (25 депутатів).

У напруженій політичній боротьбі проходили президентські вибори 1994 р., на яких було висунуто 11 претендентів – Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь.

Голоси виборців поділили:

• Л. Кравчук (37,68%);

• Л. Кучма (31,25%);

• О. Мороз (13,09%);

• В. Лановий (9,38%);

• інші кандидати зібрали значно менше голосів.

На 10 липня було призначено другий тур, в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав майже 14 млн. 660 тис. голосів (52%), в той час як Л. Кравчук – 12 млн. 100 тис. голосів (45%).

У жовтні 1997 р. прийнято новий Закон “Про вибори народних депутатів України”. Він запроваджував нову, мажоритарно-пропорційну систему виборів, що було поєднанням принципів мажоритарної та пропорційної системи виборів.

Передбачалося обрання 225 депутатів в одномандатних виборчих округах за принципом відносної більшості. Ще 225 депутатів обиралися у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками від політичних партій і виборчих блоків. Уперше громадянам України надавалася можливість обирати не лише між окремими депутатами, а й між політичними партіями. Партії отримали не тільки пріоритетне право висування кандидатів у депутати та формування у разі успішного проведення виборчих кампаній депутатських фракцій, але й гарантованого представництва у виборчих комісіях, що робило виборчий процес більш відкритим, “прозорим”. Також уперше прямо зазначалося, що участь громадян України у виборах є добровільною. Вважалося, що виборці, які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують результати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голосуванні на виборах (другого туру не передбачалося).

На вибори по пропорційній системі йшли 30 політичних партій та виборчих блоків партій, у списках яких було зареєстровано 3539 осіб. Це були: Виборчий блок партій “Вперед, Україно!”, Партія Християнсько-демократичний союз, Українська Християнсько-демократична партія, Виборчий блок партій “Партія праці та Ліберальна партія – РАЗОМ”, Ліберальна партія України, Партія труда, Виборчий блок партій “Блок Демократичних партій – НЕП (народовладдя, економіка, порядок)”, Демократична партія України, Виборчий блок партій “Європейський вибір України”, Ліберально-демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Виборчий блок партій “Менше слів”, Всеукраїнське об’єднання “Свобода” (Соціал-національна партія України), Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”, Виборчий блок партій “Національний фронт”, Конгрес Українських Націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська Республіканська партія “СОБОР” (Українська Республіканська партія), Виборчий блок партій “СЛОн – Соціально-Ліберальне Об’єднання”, Партія “Віче” (Конституційно-демократична партія), Партія “Міжрегіональний блок реформ”, Виборчий блок партій “Трудова Україна”, Слов’янська партія, Українська партія Справедливості - Союз ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців, Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!”, Селянська партія України, Соціалістична партія України, Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, Всеукраїнська партія трудящих, Всеукраїнське об’єднання “Громада”, Комуністична партія України, Народна партія (Народна аграрна партія України, Аграрна партія України), Народний Рух України, Народно-демократична партія, Партія духовного, економічного і соціального прогресу, Партія захисників Вітчизни, Партія Зелених України, Партія мусульман України, Партія національно-економічного розвитку України, Партія “Наша Україна” (Партія “Реформи і порядок”), Партія регіонів, Партія “Союз”, Прогресивна соціалістична партія України, Республіканська християнська партія, Соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Українська Національна Асамблея, Християнсько-демократична партія України

Крім цього 43 партії та виборчі блоки зареєстрували своїх кандидатів у одномандатних виборчих округах. В одномандатних виборчих округах на день виборів було зареєстровано 3962 кандидати (з них 56,6% висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій).

Вибори до Верховної Ради України третього скликання відбулися 29 березня 1998 р. У голосуванні взяли участь 26,753 млн. громадян, або 70,73% виборців, занесених до списків.

На час відкриття першої сесії було зареєстровано 430, а на 1 січня 1999 р. – 448 народних депутатів України.

У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на пропорційній системі голоси виборців розділили між собою 8 політичних партій та виборчих блоків партій, які домоглися перевищити чотиривідсотковий бар’єр:

• Комуністична партія України (КПУ) – 24,65% (84 мандати);

• Народний рух України (НРУ) 9,4% (32 мандати);

• виборчий блок Соціалістичної партії України (СПУ) та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!” – 8,56% (29 мандатів),

• Партія зелених України – 5,44% (19 мандатів),

• Народно-демократична партія – 5,01% (17 мандатів),

• Всеукраїнське об’єднання “Громада” – 4,68% (16 мандатів),

• Прогресивна соціалістична партія України – 4,05% (14 мандатів),

• Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 4,01% (14 мандатів).

Народна партія (Народна аграрна партія України, Аграрна партія України ) майже пройшла до парламенту по пропорційній системі – не вистачило тільки 0,3% голосів аби пройти 4% виборчий бар’єр. Партія “Наша Україна” (Партія “Реформи і порядок”) та Виборчий блок партій “Трудова Україна” також не пройшли 4 % бар’єр, тільки подолавши 3 відсоткову планку. Це вказувало, що вищеназвані партії мають певну підтримку, але ще не достатньо сильну.

В одномандатних виборчих округах (мажоритарна система) голоси виборців отримали:

• безпартійні (114 осіб, тобто 51,12%);

• КПУ – 38 (17,04%);

• НРУ – 14 (6,28%);

• 12 (5,38%) – від НДП;

• 8 (3,59%) – від Аграрної партії України;

• 7 (3,14%) – від Всеукраїнського об’єднання “Громада”;

• інші 17 партій отримали меншу 3% кількість народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах.

Отже, вибори Верховної Ради 1998 р. засвідчили значні позиції соціалістично-комуністичної ідеології у суспільстві, яке, внаслідок економічної катастрофи перших років незалежності, все більше відчувало ностальгію по соціалізмові.

Головою нової Верховної Ради було обрано члена Селянської партії України О. Ткаченка, першим заступником – комуніста А. Мартинюка, заступником – лідера СДПУ(о) В. Медведчука. Загострило внутрішньопарламентські суперечності й нововведення регламенту, за яким парламентські фракції формувалися виключно на основі політичних партій та виборчих блоків партій, що подолали виборчий поріг (внаслідок гострої боротьби 5 грудня 1998 р. це положення було відмінене).

Політичне життя рубежу 1998-1999 рр. визначалось підготовкою до майбутніх президентських виборів. За причини слабкості політичного структурування на певний час законодавча діяльність Верховної Ради була паралізована, адже про свої президентські амбіції заявили майже всі лідери парламентських груп і фракцій (за виключенням колишнього лідера об’єднання “Громада” П. Лазаренка, який за короткий час перебування на чолі уряду привласнив величезні кошти і втік за кордон, та лідера народних демократів В. Пустовойтенка, який став новим прем’єр-міністром і заявив про підтримку кандидатури діючого Президента). На вибори йшли 13 претендентів:

• чинний Президент Л. Кучма,

• на той час позапартійний Є. Марчук,

• керівник компартії П. Симоненко,

• соціаліст О. Мороз,

• лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко,

• керівники розколотого Руху Г. Удовенко і Ю. Костенко,

• лідер Партії зелених В. Кононов,

• інші кандидати.

Президентську виборчу кампанію відзначала сукупність наступних обставин:

• активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій (з 84 зареєстрованих на той час партій про підтримку того чи іншого кандидата заявило 47);

• відсутність дієвої консолідації політичних однодумців;

• безуспішні спроби утворення коаліції політичних однодумців і висунення єдиного кандидата, які внаслідок відмінності політичних поглядів і не здатності до політичних компромісів суб’єктів виборчих змагань виявилися безуспішними (“Канівська четвірка”).

За підсумками першого туру виборів Президента (31 жовтня 1999 р.) голоси виборців розподілилися:

• діючий Президент Л. Кучма набрав 9,599 млн.,

• П. Симоненко отримав 5,849 млн. чоловік,

• О. Мороз – 2,97 млн. голосів,

• Н. Вітренко – 2,887 млн. голосів.

У другому турі (14 листопада1999 р.) переміг Л. Кучма (на його підтримку висловилося 15,871 млн. чоловік, або 56,2%).

Незабаром розпочався процес підготовки всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, який був спрямований на реформування вітчизняної політичної системи, передусім, уточнення того місця, яке займала в ній Верховна Рада України.

Згідно з підписаним 15 січня 2000 р. президентським Указом “Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою”, на референдум виносилися шість питань:

1. Надання Президентові підстави розпустити парламент у разі висловлення недовіри Верховної Ради України на всеукраїнському референдумі.

2. Можливість дострокового розпуску Верховної Ради, якщо протягом місяця не сформується парламентська більшість, або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців Державного бюджету.

3. Необхідність обмеження депутатської недоторканності.

4. Зменшити загальну кількість народних депутатів України з 450 до 300 осіб.

5. Можливість формування двопалатного парламенту.

6. Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом.

Вони були націлені на зміни в Конституції України, які б надавали Президентові додаткових повноважень і стимулювати ефективність роботи Верховної Ради.

29 березня 2000 р. Конституційний Суд України зняв перше й шосте питання з референдуму. Підсумки проведеного 16 квітня 2000 р. Референдуму за народною ініціативою (стверджувальні відповіді на усі питання перевищували 80%) й президентські законопроекти, направлені до Верховної Ради 25 квітня, які передбачали внести відповідні зміни до Конституції, знову загострили ситуацію. Однак жодна пропозиція не змогла набрати 300 голосів народних депутатів, необхідних для внесен­ня змін до Конституції.

13 січня 2000 р. у Верховній Раді утворилася парламентська більшість, яка відмежувалася від політики лівих сил, заявила про підтримку курсу реформ і заявила про власну відповідальність за їх долю. Нове політичне об’єднання сформували 241 депутат, представники 11 фракцій (“Батьківщина”, “Відродження регіонів”, “Громада”, НДП, НРУ, УНР, “Незалежні”, Партія зелених, “Реформи-Конгрес”, СДПУ(о), “Трудова Україна”). Парламентська більшість також виступила з підтримкою реформаторського курсу уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко.

Само по собі формування першої в історії українського парламентаризму правоцентристської більшості не змогло стримати нової політичної кризи. У парламенті і почасти в українському суспільстві знову сформувалися непримиренні політичні угруповання. Вже восени 2000 р. в черговий раз загострилося політичне протистояння, приводом до якого стали події навколо зникнення журналіста Г. Гонгадзе та “касетний скандал” (пов’язаний із записами на магнітну плівку розмов у президентському кабінеті, здійснених В. Мельниченком).

31 березня 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради, які проводились на основі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи. За голоси виборців боролись 33 політичні партії та блоки.

За пропорційною квотою лише 6 партій та блоків подолали чотиривідсотковий поріг:

• Блок “Наша Україна” (лідер В. Ющенко) – 23,57%;

• Комуністична партія України (лідер П. Симоненко) – 19,98%;

• Блок “За єдину Україну” (лідер В. Литвин) – 11,77%;

• “Блок Юлії Тимошенко” (БЮТ) – 7,26%;

• Соціалістична партія України (лідер О. Мороз) – 6,87%;

• СДПУ(о) (лідер В. Медведчук) – 6,27%.

За мажоритарною квотою беззаперечне лідерство здобув блок “За єдину Україну”.

У підсумку народні депутати репрезентували політичні сили:

• “За єдину Україну” – фракція налічувала 119 народних депутатів (30 – за пропорційною системою, 84 – за мажоритарною);

• блок “Наша Україна” – 110 (70 + 40),

• КПУ – 65 (59 + 6),

• СДПУ(о) – 26 (19 + 7),

• БЮТ – 22 (22 + 0),

• та СПУ –22 (20 + 2).

Головою Верховної Ради було обрано лідера блоку-переможця В. Литвина.

На основі блоків та партій “За єдину Україну” та СДПУ(о) була сформована парламентська більшість. На основі блоків та партій “Наша Україна”, КПУ, БЮТ та СПУ була утворена парламентська опозиція.

Отже, вибори 2002 р. свідчать, що ліві партії починають втрачати свої позиції. Це пояснюється як фізичним зменшенням електорату лівих сил (нове покоління не вважає ідеологію лівих привабливою), так і певними успіхами економічних реформ на шляху ринкової економіки.

У 2004 р. відбулися чергові вибори Президента України. Виборчі перегони стали найгострішими та найзатятішими за всі роки незалежності. З-поміж 24 кандидатів у Президенти (В.А.Ющенко, В.Ф.Янукович, О.О.Мороз, П.М.Симоненко, Н.М.Вітренко, А.К.Кінах, О.М.Яковенко, О.О.Омельченко, Л.М.Черновецький, Д.О.Корчинський, А.В.Чорновіл, М.Ф.Грабар, М.Ю.Бродський, Ю.І.Збітнєв, С.В.Комісаренко, В.О.Волга, Б.Ф.Бойко, О.М.Ржавський, М.В.Рогожинський, В.А.Кривобоков, О.Ф.Базилюк, І.Л.Душин, Р.М.Козак, В.П.Нечипорук) у другий тур голосування пройшли В.А.Ющенко (39,90 % голосів) та В.Ф.Янукович (39,26 % голосів). “Найближчими” переслідувачами першого туру виборчих перегонів були О.О.Мороз (5,82%) та П.М.Симоненко (4,97 %), результати яких були передбачувані, зважаючи на популярність серед частини населення лівих гасел.

Результати другого туру голосування (В.Ф.Янукович – 49,46%, В.А.Ющенко – 46,61 %) опозиція проголосила сфальсифікованими та вивела своїх прибічників на Майдан Незалежності з протестами. Так почалася “Помаранчева революція”. Був призначений третій тур голосування. Результати переголосування принесли перемогу В.А.Ющенко – 51,99 % голосів. В.Ф.Янукович отримав 44,20 % голосів.

Внаслідок бурхливого політичного протистояння та компромісу (у вигляді політичної реформи) між народними депутатами Верховної Ради – прибічниками обох кандидатів, Президентом України став В.А.Ющенко.

У 2006 р. вибори до Верховної Ради відбувалися на основі пропорційної системи виборів (3.13.).

З 45-ти партій, що брали участь у виборчих перегонах, трьохвідсотковий бар’єр подолали лише 3 партії та два блоки партій.

Голоси виборців розподілилися наступним чином:

• “Партія регіонів” – 32,14 %;

• “БЮТ” – 22,29 %;

• Блок “Наша Україна” – 13,95 %;

• СПУ – 5,69 %;

• КПУ – 3,66 %;

• не підтримали жодну партію – 1,77 %.

Процент голосів (більше 1 %) відданих за інші партії засвідчив певну популярність їх передвиборчих програм та гасел:

• Блок Н.Вітренко “Народна опозиція” – 2,93 %;

• “Народний блок Литвина” – 2,44 %;

• “Український народний блок Костенко і Плюща” – 1,87 %;

• Партія “Віче” – 1,74 %;

• “Громадянський блок ПОРА-ПРП” – 1,47 %;

• “Опозиційний блок НЕ ТАК” – 1,01 %.

Лідерами у областях (максимально подані голоси) на виборах 2006 р. стали:

Партія регіонів у регіонах Сходу та Півдня (АР Крим (58% голосів), Дніпропетровська (44,98%), Донецька (73,63%), Запорізька (51,23%), Луганська (74,33%), Миколаївська (50,34%), Одеська (47,51%), Харківська (51,70%), Херсонська (39,14%) області та м. Севастополь (64,26%)).

БЮТ у регіонах Півночі, Центру і частково Заходу (Вінницька (33,25%), Волинська (43,93%), Житомирська (24,93%), Київська (44,54 %), Кіровоградська (30,13%), Полтавська (26,81%), Рівненська (31,30%), Сумська (33,25%), Тернопільська (34,49%), Хмельницька (35,57%), Черкаська (38,25%), Чернівецька (30,34%), Чернігівська (33,90%) області та м. Київ (39,22%)).

Наша Україна частково у західному регіоні (Закарпатська (25,79%), Івано-Франківська (45,06%), Львівська (37,95%) області)).

У Верховній Раді політичні сили отримали наступну кількість мандатів:

• “Партія регіонів” – 186;

• “БЮТ” – 129;

• Блок “Наша Україна” – 81;

• СПУ – 33;

• КПУ – 21.

Результати виборів недвозначно свідчили, що комуністично-соціалістична ідеологія втратила привабливість для населення і за ці партії голосують більше за інерцією ніж за власним свідомим вибором.

Також вибори довели, що крайнє-ліва та крайнє-права (радикальні) ідеологія не є популярною у народу. Населення бажає розвитку суспільства без стрімких і радикальних перетворень, тобто українці дедалі стають прагматичнішими та стриманішими.

За визначенням міжнародних експертів вибори 2006 року були найбільш демократичними за всі роки незалежності України.

У 2007 р. відбулися позачергові вибори до парламенту. 2 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко розпустив Верховну Раду України та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007, проте вони були перенесеними на 24 червня 2007 року. Парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ неконституційним і не виділили кошти на вибори. Парламент продовжував проводити засідання, але Президент вважав їх недійсними. Указ було оскаржено в Конституційному Суді України, який унаслідок різних юридичних причин так і не прийняв рішення по суті цієї справи.

Віктор Ющенко заявив, що може призупинити постанови і відкласти день виборів, аби парламент затвердив деякі важливі законопроекти, зокрема, законодавство про вибори, опозицію, та функціонування парламенту. Врешті-решт було досягнуто домовленості між основними політичними силами, внаслідок яких парламент на декілька днів відновив роботу при визнанні Президентом цього факту, а дата виборів змістилася на 30 вересня, причому причиною їх призначення оголошувалося припинення існування Верховної Ради, внаслідок відсутності в ній 1/3 депутатів від конституційного складу: опозиційні депутати (БЮТ та партії “Наша Україна”) спеціально для цього припинили свої депутатські повноваження.

Позачергові вибори народних депутатів України (30 вересня 2007 року) проводилися за пропорційною системою і майже не змінили політичну картину в парламенті. До Верховної Ради ввійшли також 5 політичних сил (з 20-ти, які йшли на вибори), але замість партії соціалістів до парламенту ввійшов блок партій, об’єднаних навколо Народної партії, яку очолював колишній спікер Ради В.Литвин.

Голоси виборців розподілилися наступним чином:

• “Партія регіонів” – 34,37 %;

• “БЮТ” – 30,71 %;

• Блок “Наша Україна – Народна самооборона” – 14,15 %;

• КПУ – 5,39 %;

• “Народний блок Литвина” – 3,96 %;

• не підтримали жодну партію – 2,73 % (майже на 1 % більше ніж у 2006 році).

Соціалістична партія у 2007 р. майже увійшла до парламенту (як і роком раніше Блоку Н.Вітренко “Народна опозиція”) соціалістам не вистачило майже 0,1 %.

Більше 1 % народної підтримки вдалося набрати лише Прогресивній соціалістичній партії України (лідер – Н.Вітренко) – 1,32 % голосів, яка проте, порівняно з 2006 р., втратила народної підтримки на 1,61 % голосів.

До партій, що не ввійшли до парламенту, але закривали “першу десятку” політичних сил, які активно проявили себе на виборчих перегонах належали:

• Всеукраїнське об’єднання “Свобода” – 0,76% (178 660 голосів);

• Партія Зелених України – 0,40% (94 505 голосів);

• Виборчий блок Людмили Супрун – Український регіональний актив (УРА) – 0,34% (80 944 голосів).

Інші 10 партії та блоків партій – Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Партія Вільних Демократів, “Блок партії пенсіонерів України”, Партія національно-економічного розвитку України (ПНЕРУ), “Український Народний Блок”, “Селянський Блок “Аграрна Україна””, Блок “Християнський блок”, Виборчий блок політичних партій “КУЧМА” (Конституція-Україна-Честь-Мир-Антифашизм), Блок “Всеукраїнська громада”, Всеукраїнська партія Народної Довіри – сумарно набрали 1,28 % голосів виборців, що показує їх низьку популярність серед населення України.

Лідерами у областях (максимально подані голоси) на виборах 2007 р. Стали:

Партія регіонів у регіонах Сходу та Півдня (АР Крим (60,98% голосів), Дніпропетровська (48,15%), Донецька (72,05%), Запорізька (55,45%), Луганська (73,53%), Миколаївська (54,40%), Одеська (52,22%), Харківська (49,61%), Херсонська (43,23%) області та м. Севастополь (64,53%)).

БЮТ у регіонах Заходу, Півночі та Центру (Вінницька (49,97%), Волинська (57,59%), Житомирська (37,00%), Івано-Франківська (50,67%), Київська (53,38 %), Кіровоградська (37,57%), Львівська (50,38%), Полтавська (37,86%), Рівненська (50,97%), Сумська (44,45%), Тернопільська (51,57%), Хмельницька (48,16%), Черкаська (47,03%), Чернівецька (46,17%), Чернігівська (41,92%) області та м. Київ (46,18%)).

Закарпатська область традиційно віддала перевагу блоку “Наша Україна – Народна самооборона” – 31,11% голосів.

У Верховній Раді політичні сили отримали наступну кількість мандатів:

• “Партія регіонів” – 175;

• “БЮТ” – 156;

• Блок “Наша Україна – Народна самооборона” – 72;

• КПУ – 27;

• “Народний блок Литвина” – 20.

При порівнянні результатів виборів 2006 та 2007 рр., можна стверджувати, що Партія регіонів зберегла загальне лідерство та трохи збільшила народну підтримку – на більше ніж 2 % голосів. БЮТ різко набрав популярності від 22,29 % у 2006 р. до 30,71 % голосів у 2007 р., що було викликано як тим, що БЮТ знаходився у жорсткій опозиції до влади і партій, які цю владу уособлювали (Президент В.Ющенко – НУ-НС, Прем’єр-міністр В.Янукович – Партія регіонів), так і більш активною у порівнянні з іншими партіями передвиборчою агітацією, яку проводив БЮТ. “Наша Україна”, яка йшла на вибори у 2007 р. у блоці з “Народною самообороною” Ю.Луценка залишилася на 3 місці (13,95 % у 2006 р. і 14,15 % у 2007 р.). КПУ також збільшила народну підтримку від 3,66 % у 2006 р. до 5,39 % у 2007 р. за рахунок голосів, які не були надані соціалістам. КПУ перемістилася з 5-го місця, яке вона посідала у парламенті у 2006 р. на 4-е. Соціалістична партія геть програла вибори і з 4-го місця у парламенті 2006 р. опинилася за бортом парламентського корабля. І навпаки “Народний блок Литвина”, який з 2,44 % голосів підтримки не пройшов у парламент у 2006 р., посів у 2007 р. 5-ту сходинку політичного п’єдесталу, отримавши 3,96 % голосів.

У регіональному розподілу голосів підтримка населенням політичних сил майже не змінилася: Схід та Південь підтримали Партію регіонів, причому її популярність у цих регіонах дещо збільшилася, Північ, Захід та Центр підтримали БЮТ, причому популярність цієї сили на Заході помітно збільшилася. Так, наприклад, Львівська та Івано-Франківська області у 2007 р. віддали перевагу вже не Нашій Україні, а БЮТ. Причому популярність БЮТ у Івано-Франківській області зросла з 30,4% у 2006 р. до 50,7% у 2007 р., а у Львівській області – з 33% у 2006 р. до 50,5% у 2007 р. Наша Україна дещо втратила голоси у західному регіоні, навіть втративши лідерство у 2 областях, проте надолужила загальний рівень підтримки на загальнодержавному рівні.