1. Недоліки діючої системи кошторисного фінансування бюджетних установ.

Порядок, складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року № 228. „Про порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ”.

Згідно цього порядку кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошториси складаються усіма установами на наступний бюджетний рік, якщо ці установи функціонували до початку року, на який плануються видатки або на решту періоду року з часу утворення установи.

Хоча кошторис є плановим документом, має встановлену законом форму і затверджується Міністерством фінансів України, але все таки існують недоліки діючої системи кошторисного фінансування бюджетних установ.

До недоліків діючої системи кошторисного фінансування бюджетних установ належать:

• фінансування потреб (реальних) бюджетних установ;

• фінансування видатків на ремонти (капітальні поточні);

• впорядкування мережі бюджетних установ (нормативне навантаження);

• залучення позабюджетних коштів;

• низька заробітна плата працівників бюджетних установ.

Питанням цільового та економного витрачання коштів бюджетними установами постійно опікуються фінансові органи. Не випадково останніми роками урядом України було ухвалено низку рішень спрямованих на економію бюджетних коштів та підвищення ефективності їх використання. Так було поставлено за мету оптимізувати кількість і структуру бюджетних установ, скоротити видатки на їх утримання, насамперед видатки на державне утримання.

Бюджетним установам доводяться ліміти витрат на утримання легкового та спеціального автотранспорту, заборонено придбання мобільних телефонів і легкових автомобілів без дозволу Міністерства фінансів; обмежено можливості з преміювання, надання допомог, встановлення надбавок до посадових окладів; рекомендовано забезпечити ефективне використання належних їм приміщень, передбачивши здачу в оренду вільних.

Під час визначення обсягів видатків повинні враховуватися об’єктивні потреби в коштах кожної установи виходячи з її основних виробничих показників і контингентів, які встановлюються для установ: кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних закладах тощо, обсягу виконаної роботи, штатної чисельності, необхідності реалізації окремих програм та накреслених заходів, щодо скорочення витрат у плановому періоді. А головне, що показники видатків, які включаються до кошторису, повинні забезпечувати досягнення конкретних результатів.

При цьому установи, які розглядають проекти кошторису зобов’язані:

• забезпечити чітке виконання вимог законодавства, а також вказівок щодо складання кошторисів на наступний рік;

• додержання суворого режиму економії коштів і матеріальних цінностей;

• забезпечувати в проектах кошторисів і планів асигнувань можливості здійснення відповідних видатків протягом року;

• не допускати включення до кошторисів асигнувань, не зумовлених необхідністю;

• не допускати прийняття в кошторисах сум не підтверджених розрахунками та економічними обґрунтуваннями.

Якщо є видатки сума яких перевищує асигнування затверджені в бюджеті, то це тягне за собою відповідальність що передбачена законодавством.

При складанні проектів кошторисів ставиться вимога щодо:

• урахування об’єктивної потреби в коштах кожної бюджетної установи ґрунтуючись на її основних виробничих показниках і контингентах, які встановлюються для установи, обсягу виконуваної роботи, штатної чисельності, необхідної реалізації окремих програм та запланованих заходів, щодо скорочення витрат у плановому періоді;

• першочергове забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установи;

• передбачення видатків на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості.

Незважаючи на складні умови сьогодення, в перспективі поряд із покращенням економічного становища обов’язково постане питання про зміну самої природи бюджетного фінансування. Держава, як замовник на послуги бюджетних установ повинна відповідно їх оплачувати з тим, аби не просто відшкодувати понесені видатки, а й давати змогу оновлювати - матеріально-технічну базу, заохочувати працівників, вирішувати соціальні потреби колективу. Відповідно до цього повинні бути визначені тарифи за послуги установ соціально-культурної сфери.

Від того, скільки коштів буде надано на утримання шкіл, дошкільних закладів, поліклінік, фізкультурних і спортивних установ тощо залежить міра задоволення потреб населення, гарантованих Конституцією України. З огляду на те, що бюджетні кошти завжди обмежені обсягами доходів, які реально надійшли до бюджету (а в умовах економічної кризи вони мають тенденцію до зменшення), особливої актуальності набувають проблеми:

• консолідації фінансових ресурсів, необхідних для задоволення соціальних потреб, насамперед бюджетних коштів, позабюджетних фондів, відомчих коштів;

• залучення альтернативних джерел доходів для фінансування соціально-культурної сфери, основними з яких повинні бути кошти від додаткових платних послуг бюджетних установ ( за умови незмінності обсягів безкоштовних послуг), доходів від підприємницької діяльності, від здачі в оренду приміщень, обладнання;

• організації взаємовідносин між органами влади та закладами соціальної сфери за принципом ”замовник – виконавець соціальних послуг” і здійснення фінансування цих закладів за умови виконання замовлення;

• поширення практики державного замовлення на виконання соціально-культурних послуг, укладення контрактів на засадах гласності та конкурсного добору виконавців;

• оптимізація структури об’єктів соціально-культурної сфери відповідно до потреб населення.

Одним із напрямків залучення додаткових коштів для фінансування соціально-культурної сфери є розширення переліку податкових пільг тим суб’єктам господарювання, які спрямовують частину своїх прибутків на утримання неприбуткових соціально-культурних організацій. Наявний порядок оподаткування прибутку підприємств передбачає включення до складу валових витрат, а отже звільнення від оподаткування податком на прибуток, коштів використаних на утримання соціально-культурних об’єктів, коштів або вартості майна переданих неприбутковим організаціям.

Не менш перспективним напрямком, окрім стимулювання спрямування коштів підприємницьких структур організаціям бюджетної сфери за допомогою податкових пільг, є підтримка недержавних формувань, особливо малих підприємств, фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які працюють у соціально-культурній сфері, створюють робочі місця, у тому числі для осіб з обмеженою працездатністю. Безпосереднє датування таких суб’єктів господарювання суперечить засадам ринкової економіки і тому імовірними напрямками державного сприяння повинно бути:

• надання організаційної підтримки та консультаційної допомоги, особливо під час створення таких організацій, і налагодження їхньої діяльності;

• сприяння у підготовці кадрів, координації проектів, доступі до банків даних тощо;

• сприяння у наданні приміщень із комунального фонду, зменшення орендної плати за приміщення;

• надання пільг за місцевими податками і зборами.

Суттєвого зменшення бюджетних видатків на охорону здоров’я можна досягти за умови запровадження страхової медицини, яка передбачає принципово інший підхід щодо фінансування зазначених видатків і залучення крім коштів державного і місцевих бюджетів інших дохідних джерел, насамперед коштів населення. Страхова медицина охоплює фінансування:

• видатків на медичне обслуговування населення;

• підготовки медичних кадрів;

• видатків на наукові дослідження в галузі медицини;

• будівництва нових медичних закладів.

При страховій медицині джерелами фінансування видатків на охорону здоров’я є:

1. бюджетні кошти, які спрямовуються на підготовку медичних кадрів, фінансування наукових досліджень, будівництво нових медичних установ, оплату медичних послуг для непрацюючих громадян;

2. кошти суб’єктів господарювання – обов’язкові внески, які входять до складу затрат виробництва. За рахунок цих надходжень оплачується гарантовано медична допомога для працюючих громадян;

3. кошти населення для оплати медичних послуг на рівні вищому, ніж той, що гарантується обов’язковими внесками суб’єктів господарювання на медичне страхування.

Для запровадження страхової медицини та медичного страхування треба провести значну підготовчу роботу для узагальнення за статистикою захворювань і розробки науково обґрунтованих розмірів обов’язкових відрахувань на медичне страхування. Доцільним є вивчення зарубіжного досвіду.

Проблемою є також і те, що дуже важко залучити позабюджетні кошти, а саме: благодійні внески, гранти та дарунки.

Сюди відносять всі види добровільної, безповоротної та безоплатної допомоги як передача будь-яких видів майна, благодійні внески, гранти та дарунки в тому числі внески від спонсорів та меценатів.

Гранти надаються на безповоротній основі та спрямовуються на реалізацію цілей, визначених програмою їх надання, проектом міжнародної технічної допомоги тощо.

Також кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фізичних осіб, від інших бюджетних установ. Сюди відносяться також інвестиції, які згідно із законодавством надходять до бюджетних установ, у тому числі на спорудження житлових будинків.

Власні надходження бюджетні установи використовують відповідно до закону про державний бюджет установ чи рішення про місцевий бюджет за спеціально визначеними напрямками. Всі надходження за виконані роботи, надані послуги, одержані за оренду, є спеціальними (позабюджетними) коштами бюджетних установ. Бюджетні асигнування, спеціальні кошти та інші кошти одержані з додаткових джерел не підлягають вилученню.

При плануванні діяльності бюджетних установ мають обов’язково застосовуватись фінансові (грошові) та натуральні кошти. На макрорівні фінансова норма – це розмір планових витрат на розрахункову одиницю – один клас у школі, одне ліжко у лікарні, тощо. Ця норма складається з окремих економічних елементів витрат за кожною статтею (заробітною платою, нарахуваннями, навчальними витратами, медикаментами тощо), що припадають на розрахункову одиницю на мікро рівні.

Натуральна норма – це кількісний набір продуктів або інших матеріальних цінностей на одну розрахункову одиницю. Натуральна норма найбільш прийнятна при розрахунках харчування в лікарнях, дитячих дошкільних установах, інтернатах, тощо, виходячи з необхідного набору продуктів харчування на один ліжко-день, а також на придбання м’якого інвентарю, спецодягу з подальшим переведенням у грошове вираження, при плануванні і фактичному використанні коштів.

Тому у період інфляції цін на продукти харчування і матеріальні цінності за основу обчислення береться натуральна норма. Ось чому план не завжди виконується на 100 відсотків. Саме інфляційні процеси, які не були передбачені на початку бюджетного періоду, коли складався кошторис установи і є причиною невиконання планових показників.

Наступним недоліком є фінансування потреб (реальних) бюджетних установ. В установах, що утримуються в бюджеті, так само, як і у підприємств у сфері матеріального виробництва може виникнути додаткова потреба в запасах товарно – матеріальних цінностях для виконання робіт або надання послуг за профілем їхньої основної діяльності. Відсутність фінансових ресурсів у достатньому обсязі стримуватиме придбання необхідних матеріалів. Це відіб’ється негативно і перше створює загрозу зриву виконання робіт; друге порушує фінансову дисципліну. Тому в ході фінансового планування необхідно не лише забезпечувати відповідність фінансових ресурсів, які потрібні, а й своєчасне спрямування їх на конкретні об’єкти і цілі.

Наступним недоліком є те як здійснюється фінансування видатків на ремонти. Без сумніву майже кожна установа району потребує проведення чи капітальних чи поточних ремонтів. Особливо установи, що знаходяться у сільській місцевості, клуби, фельдшерсько – акушерські пункти, дитячі садочки тощо знаходяться в поганому стані і потребують ремонту або реконструкції. На ці роботи потрібні кошти, яких не виділяють. Про будівництво нових будівель мова взагалі не йде. Хоча в проекті кошти закладено, але фактично вони не виділяються, а якщо і виділяються то в недостатньому обсязі.

1. Основні напрями вдосконалення кошторисного фінансування бюджетних установ

Величина витрат на утримання установ та організацій невиробничої сфери визначається кошторисом. У зв'язку з цим порядок фінансування витрат, за яким фінансуються всі види шкіл, середні спеціальні та вищі навчальні заклади, дошкільні установи, установи охорони здоров'я і соціального забезпечення, органи державної влади, управління та витрати на оборону держави, значна частина науково-дослідних інститутів та деякі інші організації, називається кошторисним.

Планування витрат за кошторисами – складова частина бюджетного планування. Воно відбиває певні економічні відносини між державою і відповідними організаціями та установами з визначення обсягу фінансових ресурсів, що виділяються для виконання покладених на них функцій.

Розробка методології та організація робіт з планування покладені на Міністерство фінансів України. Обсяг витрат за кошторисами розраховують самі установи та організації. При цьому за основу беруть показники економічного та соціального розвитку, виходячи з мережі та контингентів цих установ: по школах – кількість учнів, по вузах – кількість студентів, по лікарнях – кількість ліжок. У прогнозі економічного і соціального розвитку мережа та контингенти затверджуються на кінець планового року, а по середніх та вищих навчальних закладах передбачаються показники прийому та випуску учнів і студентів.

Крім планових, установи та організації розраховують ряд показників, не передбачених планом. Це кількість педагогічних ставок, ліжко-днів, дитино-днів тощо.

Важливою складовою частиною є нормування витрат. За економічним змістом нормування є методом планового впливу на склад і структуру витрат бюджетної установи. Воно має забезпечити однаковий рівень задоволення однотипних потреб установ.

У практиці бюджетного планування використовують матеріальні, фінансові та бюджетні норми. Норма витрат – це величина витрат на розрахункову одиницю. Матеріальні норми ґрунтуються на кількості матеріальних цінностей, які витрачаються на одиницю виміру, наприклад, кількість палива для опалення 1 м3 приміщення, електроенергії на 1 м3 площі, набір продуктів харчування на день на одного хворого чи дитину в дитячому садку тощо.

Матеріальна норма, переведена за діючими цінами у вартісну, є фінансовою нормою, наприклад, вартість харчування одного хворого на день.

Якщо бюджет є єдиним джерелом фінансування, то фінансова норма є одночасно і бюджетною. За наявності, крім бюджету, інших джерел фінансування фінансову норму поділяють на дві частини – бюджетну і позабюджетну.

За методами побудови фінансові норми поділяють на індивідуальні, комбіновані та укрупнені. Індивідуальні норми встановлюють на окремі види витрат: опалення, освітлення, водопостачання, їх використовують при складанні індивідуальних кошторисів бюджетних установ. Комбінована норма об'єднує різні види витрат: канцелярських, навчальних тощо. Укрупнені норми відображають вартість утримання однієї установи: бібліотеки, клубу, здоровпункту. Комбіновані та укрупнені норми застосовують при зведеному плануванні.

За способом застосування норми поділяють на обов'язкові та розрахункові. До обов'язкових належать норми забезпечення інвентарем, норми харчування, ставки заробітної плати тощо. Розрахункові норми визначає сама установа, виходячи зі звітних даних за минулі періоди.

Практика засвідчує, що кошторисний порядок планування і фінансування установ та організацій невиробничої сфери потребує вдосконалення. Це зумовлено насамперед тим, що розширилися джерела фінансування і частка бюджету в ньому знижується.

На нашу думку, всі установи соціальної сфери на всіх рівнях управління мають складати фінансовий баланс за формою балансу доходів і витрат. Основою для його складання мають бути показники економічного та соціального розвитку установ та системи в цілому.

У методичному плані за основу має бути взято підхід, за яким усі види діяльності установ і міністерств слід розглядати при плануванні в тісному зв'язку з метою повного обліку всіх джерел фінансування та збалансованого забезпечення фінансовими ресурсами всіх видів діяльності.

Це сприятиме підвищенню ефективності та якості їхньої роботи, концентрації зусиль на вирішенні ключових проблем розвитку, підвищенню науково-практичного рівня їхньої діяльності. У зв'язку з цим доцільно у складі показників розвитку організацій та установ соціальної сфери розробляти фінансовий план, що складається з п'яти розділів:

1. Джерела формування та надходження коштів.

2. Приріст активів установи, організації.

3. Повернення залучених коштів.

4. Витрати за категоріями видатків.

5. Витрати, пов'язані з внесенням обов'язкових платежів до бюджету та державних цільових фондів.

Фінансові плани соціальної сфери мають стати важливою ланкою фінансового планування в державі, сприяти повному задоволенню потреб соціального розвитку у фінансових ресурсах.

Важливим питанням, що стосується вдосконалення кошторисного фінансування є те як ефективно використовуються бюджетні кошти.

Під ефективністю розуміється відношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами. Ефективність є результатом цілого ряду зусиль по досягненню поставлених завдань, але найбільшою мірою вона залежить саме від управління видатками як визначальної ролі в процесі використання бюджетних коштів на виконання конкретних завдань.

Будь-яка спроба оцінити результативність діяльності організації потребує вироблення основи для оцінки ефективності цієї діяльності. Це, насамперед, має бути спосіб вимірювання результатів, визначених у завданні. В той же час необхідно, щоб завдання відображали результати в кількісних вимірах. Для цього необхідно визначити показники для вимірювання цих результатів. Отже, з точки зору управління видатками основні питання оцінки ефективності зводяться до таких:

• Що таке ефективність?

• Як здійснити її кількісну оцінку?

• Як її використати?

В основу ефективності асигнувань закладено обсяги використаних коштів. З точки зору видатків та користі від них для забезпечення ефективності досягнуті результати повинні задовольняти вимоги споживачів громадських послуг. Ефективність с складовою результативності. Отже, як може бути виміряна ефективність?

Як правило, використані ресурси можна виразити в грошовій формі. Для оцінки окремих результатів роботи потрібні інші форми, наприклад, кількість виплат, кількість учнів середніх шкіл, рівень знань яких відповідає визначеним стандартам. Зміни цих кількісних показників як протягом часу, так і в порівнянні з встановленими цілями, можуть бути виміряні у відношенні до використаних коштів. При оцінці ефективності використання коштів необхідно нейтралізувати вплив змін цінових варіацій.

Для оцінки ефективності використовується три методи:

• Порівняльний аналіз: результати, досягнуті в попередні роки, порівнюються з визначеними цілями, а також зіставляються альтернативні шляхи вирішення тих чи інших завдань;

• Факторний аналіз: являє собою статистичний підхід, в основу якого покладено вплив зміни факторів на результат;

• Аналіз пакета даних: досліджується співвідношення між ресурсами та результатами з точки зору максимальної ефективності, досягнутої найбільш прогресивними організаціями.

Коли йдеться про місцевий бюджет, громадськість зацікавлена, наскільки ефективно використані можливості бюджету. Тут в пригоді стають показники результативності. При розробці показників результативності особливу увагу необхідно приділяти потребам споживачів і взаємозв'язку з процесом формування та виконання місцевих бюджетів.

Як ми знаємо, чи ефективно ми діємо?

• Ефективність не є абсолютом. Ніколи не можна сказати, що ми досягли максимальної ефективності і вже нічого більше робити не можна.

• Змінюються обставини, змінюються вимоги, з'являються нові можливості, використовуються нові методи та технології.

• Таким чином, оцінка ефективності має відбуватись регулярно через реалістичні оціночні цикли.

Приклад оцінки ефективності:

1. Об'єкт оцінки:

• перегляд норм використання в школах обслуговуючого персоналу - бухгалтерів, поварів, технічних працівників, охорони та інших.

2. Проблемні питання:

• хоча норми існують, вони значно застаріли і не відповідають сьогоднішнім вимогам;

• як результат – невідповідність кількості обслуговуючого персоналу реальним потребам та особливо в розрізі шкіл;

• перевищення потреб на фінансування обслуговуючого персоналу.

3. Мета:

• досягти більшої рівномірності розподілу обслуговуючого персоналу по школах та вищого рівня обслуговування;

• заохочення школи визначити пріоритети;

• досягти загальної економії при перерозподілі структури видатків.

4. Застосовані методології:

• перегляд існуючих норм;

• зміни в структурі норм залежно від розміру школи;

• централізоване здійснення окремих функцій.

5. Інформація:

• кількість учнів, вчителів, обслуговуючого персоналу; наповнюваність класів;

• додаткове обладнання в кожній школі.

6. Аналіз:

• регресний аналіз залежності кількості обслуговуючого персоналу, учнів та вчителів від факторів, які на них впливають;

• аналіз вибірки шкіл (які обходяться меншою кількістю обслуговуючого персоналу) для визначення оптимальної структури обслуговуючого персоналу.

7. Висновки:

• невідповідність старих норм;

• значне загальне перевищення кількості обслуговуючого персоналу;

• менше 10% шкіл мали недостатню комплектацію;

• можливість скорочення витрат за рахунок перегляду норм, запровадження альтернативних форм надання послуг;

• делегування цих повноважень керівникам установ;

8. Впроваджені заходи:

• перегляд норм;

• створення кущових груп обслуговування;

• загальна економія витрат 20%;

• свобода вибору напрямків використання вивільнених коштів керівниками шкіл.

З метою забезпечення ефективнішого використання бюджетних коштів, встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів і ре­зультатами їх використання, підвищення-якості надання державних послуг і рівня прозорості та доступності бюджету для громадськості, починаючи з 2002 року в Україні запроваджено програмно-цільовий метод формування бюджету. [34]

Аби виміряти й оцінити результати від використання бюджетних коштів, будь-які видатки бюджету за такого підходу мають бути затверджені у вигляді – програм із зазначенням виконавця, мети та критеріїв оцінки її виконання.

Вперше програмно-цільовий метод складання бюджету було запропонова­но в Сполучених Штатах у середині 60-х років. Згодом програмно-цільовий підхід до складання бюджету поширився в Канаді та більшості країн Європейського Союзу. Нині у Сполучених Штатах програмно-цільовий метод складання бюдже­ту застосовується більшістю урядів штатів і муніципальних урядів. Але, на думку дослідників, найпрогресивнішими у плані застосування програмно-цільового ме­тоду складання бюджету є Австралія та Нова Зеландія. Бюджетні звіти цих країн показують, що вони досягли вражаючого рівня ясності та прозорості у висвіт­ленні діяльності їхніх урядових структур і результатів, які при цьому досягаються. [30]

У зв'язку з тим що програмно-цільовий метод складання бюджету - це новий спосіб формування бюджету, в основі якого лежить нова для України філософія, Кабінет Міністрів України розробив Концепцію застосування про­грамно-цільового методу в бюджетному процесі, схвалену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2002 року № 538-р.

Концепція визначає мету та основні принципи застосування програм­но-цільового методу, а саме:

1)Забезпечення прозорості бюджетного процесу, що чітко визначає цілі та завдання, на досягнення яких витрачаються бюджетні кошти, підвищення рівня контролю за результатами виконання бюджетних програм.

2)Забезпечення за результатами виконання бюджету оцінювання діяльності учасників бюджетного процесу щодо окреслених цілей і виконання завдань, а також аналізу причин неефективного виконання бюджетних програм.

1. Упорядкування діяльності головного розпорядника коштів у форму­ ванні та виконанні бюджетних програм шляхом чіткого розмежування відпові­дальності за реалізацію кожної бюджетної програми між визначеними головним розпорядником коштів відповідальними виконавцями бюджетних програм.

2. Посилення відповідальності головного розпорядника бюджетних коштів за дотримання відповідності бюджетних програм законодавчо визна­ченій меті його діяльності, а також за фінансове забезпечення бюджетних програм і результати їх виконання.

3. Підвищення якості розроблення бюджетної політики, ефективності розподілу та використання бюджетних коштів.

Застосування програмно-цільового підходу передбачає й інші органі­заційні заходи. Зокрема кожне міністерство має розробити стратегію своєї діяль­ності не лише на наступний рік, а й на середньострокову перспективу, завдяки чому суттєво зростає роль головних розпорядників коштів у складанні своїх бюджетів. Підвищується також відповідальність за використання бюджетних коштів на всіх рівнях бюджетної системи.

ВИСНОВКИ

Проведене в дипломній роботі дослідження дозволило зробити ряд висновків теоретично-методологічного і науково-практичного характеру, зокрема:

1. Вагоме значення в діяльності бюджетних установ має кошторисне фінансування адже це плановий документ, що визначає обсяг, цільову спрямованість і поквартальний розподіл коштів, які відпускаються з бюджету на утримання установ.

Кошторисне фінансування здійснюється на основі принципів, що визначені законодавчо і це дуже важливо, адже дотримання цих принципів дає можливість спрямовувати кошти на визначені цілі і заходи, та отримати максимально необхідний суспільству результат при мінімальних витратах грошових коштів.

Без затверджених кошторисів і планів асигнувань установам не можуть виділятись бюджетні кошти. Затвердження форм кошторисів та плану асигнувань здійснюється Мінфіном України.

Перевагою кошторисного фінансування є і те, що у бюджетному плануванні передбачені різні види кошторисів – індивідуальні, зведені та кошториси централізованих витрат, що є досить зручно при складанні кошторисів установ.

Обов’язковими складовими кошторису є загальний та спеціальний фонд.

2. В роботі наведені статті економічної класифікації, які час від часу змінюються, що є досить нормальним явищем. Крім того кошторис має і захищені статті, які не підлягають пропорційному скороченню затверджених бюджетних видатків, що здійснюються щомісяця за умови, коли спостерігається таке явище як недоодержання доходів. Умови пропорційного скорочення бюджетних видатків визначені Законом України „Про бюджетну систему України”.

Захищеними статтями бюджетних видатків є такі, що фінансуються першочергово та не підлягають скороченню. Перелік захищених статей може переглядатися разом зі змінами обсягів фінансових ресурсів держави, пріоритетів у використанні бюджетних коштів і тому, як правило цей перелік визначається щорічними законами про державний бюджет України, які складаються на основі бюджетних резолюцій. Так обов’язково захищеними статтями можуть бути:

• оплата праці працівників;

• нарахування на заробітну плату;

Важливим є коригування видатків – визначення обсягу витрат на розрахункову одиницю, яка характеризує обсяг діяльності даної установи, наприклад, на одне районне управління. Без сумніву встановлення єдиних вимірників видатків однорідні, переважно масові об’єкти фінансування передбачене для бюджетного коригування має не менш важливе значення.

3. Встановлено, що згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 28 лютого 2002 року № 228 „Про затвердження порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ” має недолік те, що проекти кошторисів подаються і затверджуються головними розпорядниками, які можуть не знати тих важливих питань, які виникають під час фінансування бюджетних установ. Доцільніше б було складати кошториси так щоб затверджені планом кошти фактично використані на 100 відсотків до плану.

4. Аналізуючи склад і структуру доходів бюджетних установ було виявлено, що за останні три роки надходження до установ збільшувалися, це було пов’язано із залученням позабюджетних коштів. Спеціальні кошти бюджетних установ мають свій правовий режим і характерні особливості. Спеціальні кошти є власністю установи і не підлягають вилученню.

Позабюджетні кошти плануються і використовуються бюджетною установою на потреби останньої, що є досить добре для покращення ефективності діяльності установи. Також це в деякій мірі є стимулом в роботі працівників бюджетних установ. Причому спеціальні кошти спрямовуються насамперед не лише на поточні витрати, а й на розвиток матеріально-технічної бази, тобто за своєю економічною природою вони близькі до власних коштів госпрозрахункових організацій. Міністерство фінансів України розробили перелік видів спеціальних коштів. Це без сумніву є позитивною стороною, адже держава дозволяє отримувати установами додаткові кошти причому даючи населенню певні послуги, виконуючи деяку роботу. Безперечно залучення позабюджетних коштів установами на сьогодні є досить актуальним питанням і потребує детального розгляду з боку держави, бо не завжди і не кожна установа отримує додаткові кошти.

5. Проведення аналізу діяльності кошторисних видатків бюджетної установи показав, що видаткова частина починаючи з 2004 року зростала. Це пов’язано з інфляційними процесами в державі. Наступним і не менш важливим в кошторисному фінансуванні є те, що за основу розрахунків взято, наприклад, укомплектованість штату.

6. Багато питань виникає коли мова йде про доцільність і ефективність використання коштів бюджетними установами. За цим слідкують фінансові органи (державне казначейство, контрольно-ревізій не управління тощо). Саме вони здійснюють перевірку установ, проводять ревізії. Не випадково останніми роками урядом України було ухвалено низку рішень спрямованих на економію бюджетних коштів та підвищення ефективності їх використання. Так було поставлено за мету оптимізувати кількість і структуру бюджетних установ, скоротити видатки на їхнє утримання, насамперед видатки на державне управління. Дане рішення має позитивний бік адже, недоцільне витрачання фінансових ресурсів приведе до нестачі фінансування видатків тих установ.

Бюджетним установам доводяться ліміти витрат на утримання легкового та спеціального автотранспорту, заборонено придбання мобільних телефонів і легкових автомобілів без дозволу Міністерства фінансів; обмежено можливості з преміювання, надання допомог, встановлення надбавок до посадових окладів; рекомендовано забезпечити ефективне використання належних їм приміщень, передбачивши здачу в оренду вільних.

7. Аналізуючи діяльність діючої системи кошторисного фінансування бюджетних установ можна назвати декілька недоліків, але вони пов’язані з економічним станом в нашій державі також із недосконалістю законодавчо-нормативної бази. До цих недоліків відноситься і низька заробітна плата працівників бюджетних установ, саме це зумовлює перехід кваліфікованих кадрів до інших галузей народного господарства.

Наступним недоліком є фінансування видатків на ремонти (капітальні, поточні) будови управлінь знаходяться в поганому чи аварійному стані, а кошти на ремонт в достатній кількості не виділяються.

Також не в повній мірі відбувається фінансування потреб (реальних) бюджетних установ.

8. Практика засвідчує, що кошторисний порядок планування і фінансування установ потребує вдосконалення. Це зумовлено насамперед тим, що розширилися джерела фінансування і частка бюджету в ньому знижується.

На нашу думку, всі установи соціальної сфери на всіх рівнях управління мають складати фінансовий баланс за формою балансу доходів і витрат. Основою для його складання мають бути показники економічного та соціального розвитку установ та системи в цілому.

Це сприятиме підвищенню ефективності та якості їхньої роботи, концентрації зусиль на вирішенні ключових проблем розвитку, підвищенню науково-практичного рівня їхньої діяльності. У зв'язку з цим доцільно у складі показників розвитку організацій та установ соціальної сфери розробляти фінансовий план, що складається з п'яти розділів:

1. Джерела формування та надходження коштів.

2. Приріст активів установи, організації.

3. Повернення залучених коштів.

4. Витрати за категоріями видатків.

5. Витрати, пов'язані з внесенням обов'язкових платежів до бюджету та державних цільових фондів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Конституція України. Затверджено ВРУ 28.06.96. №254 / 96-ВР. // Відомості ВРУ – 1996 - №30.

2. Закон України „Про Державний бюджет України на 2004 р.” Від 20.12.03 р.

3. Постанова Кабінету Міністрів від 28 лютого 2002 р. №228 „Про затвердження порядку складання, розгляду та затвердження основних вимог до складання кошторисів бюджетних установ”

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. №332 „Про граничні суми витрат на придбання автомобілів, меблів, іншого обладнання та устаткування, мобільних телефонів, комп’ютерів державними організаціями, а також установами, організаціями, які утримуються за рахунок Державного та місцевих бюджетів” // Урядовий кур’єр – 2001 – 18 квітня.

5. Про порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторису доходів та видатків бюджетної установи та організації. Постанова Кабінету Міністрів України від 09.01.2000 р. №17. – С. 85.

6. Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету: Наказ Міністерства фінансів України від 09.01.2001 р. №6.

7. Про затвердження Порядку обліку зобов’язань розпорядників коштів бюджету в органах Державного казначейства: Наказ Державного казначейства в Україні від 19.10.2000 р. №130. – С. 51.

8. Про порядок касового виконання Державного бюджету за видатками: Наказ Держказначейства від 27.02.2001 р. №3.

9. Бюджетний кодекс України. – Х: ТОВ „Одісей”, 2004. – 96 с.

10. Бескид Й. М. Державний бюджет України // Методологічні рекомендації. – Тернопіль 1996 р. – С.256

11. Булгакова С. О., Василенко Л. І., Єрмошенко Л. В. Бюджетна система України.: Навчальний посібник К. 2003 р. – С.356

12. Бровкова Є. Г., Прондус И. П. Финансово-кредитная система государства. – К.: Сирин, 1997. – С.368

13. Василик О. Д. Державні фінанси України.: Навчальний посібник. – К.: Вища Школа 1997 р. – С.364

14. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС, 2001. – 416 с.

15. Василик О. Д. Павлюк К. В. Державні фінанси України Київ „НІОС” – 2002. – С. 332.

16. Єліфанов А. О., Само В. І., Дякимова І. І. Бюджет і фінансова політика України. – К.: Наукова думка, 1997.

17. Иванов А. Г. Методика разрешения противоречий внутри бюджетной системы / НАН Украины, Институт экономики промышленности. – Донецк, 1997. – С. 69-84.

18. Ізмайлова К. В. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник – К.: МАУП 2000.

19. Довгалюк В. І. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навчальний посібник – НВП „Евріка” ТОВ Хмельницький 2003.

20. Довгалюк В. І. „Необхідність та порядок оцінки фінансового стану місцевих бюджетів”. Збірник наукових праць другої Міжнародної науково-практичної конференції 22 – 23 квітня 2004. ХІБ. – НВП „Еврика” ТОВ Хмельницьк, - 2004р.

21. Загородній А. Г., Вунюк Г. М., Смовженко Т. С. Фінансовий словник – 2-ге видання, виправлення К.: 2001 р. – С.264

22. Кириленко О. П. Європейська хартія місцевого самоврядування і місцеві бюджети України // Вісник ТАНГ. – Вип. №6 – Тернопіль 1999.

23. Кириленко О. П. Зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів // Фінанси України. – 1996 - №9. – С. 13.

24. Кириленко О. П. Міжбюджетні відносини в Україні і світовий досвід // Вісник ТАНГ. Спеціальний випуск №6 – Тернопіль, 1998.

25. Кириленко О. Л. Фінанси – Тернопіль: Економічна думка -1998.

26. Кириленко О. П. Місцеві бюджети України (Історія, теорія, практика) НІОС. Київ 2000. – 384 с.

27. Кравченко В. І. Фінанси місцевих органів влади України .: основи теорії і практики. – К.: НДФІ 1997 р. – 460 с.

28. Кравченко В. І. Місцеві фінанси все ще співають романси // Українське місто – 1999. №1. – С. 18.

29. Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навчальний посібник К.: товариство „Знання” КОО, 1999. – 487 с.

30. Криниця С. О. Зміцнення фінансової місцевого та регіонального самоврядування // Фінанси України – 1998 - №2. – С. 18.

31. Кульчицький М. І. Роль між бюджетних відносин у стимулюванні розвитку регіонів України // Фінанси України. – 2000 - №3– С. 16-18.

32. Лісовська Л. П., Ганевич Д. М. Формування місцевих бюджетів // Фінанси України 1996 р. - №7. – С. 13.

33. Лук’яненко І. Г. Трансформація джерел доходів місцевих бюджетів в Україні // Фінанси України. – 2004. - №9. – С. 31.

34. Луніна І. Місцеві бюджети України: пошуки нових підходів до проведення реформи // Економіка України 1998 - №3. – С. 5-8.

35. Модуль З. Виконання місцевих бюджетів на основі положень бюджетного кодексу України. – Київ 2002 р. – С.263

36. Павлюк К. В. Фінансові ресурси держави. – К.: „НІОС”, 1998 р.

37. Пасічник Ю. В. Бюджетна система: Навчальний посібник – Черкаси: Відлуння. – 1999 р. – С. 376.

38. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн.: Навчальний посібник. К. „НІОС” 2002 р. – С.256

39. Опарін В.М. Фінанси: Навчальний посібник. К.: 2001 р.

40. Рибак В. Проблеми формування дохідних джерел місцевих бюджетів // Економіка України. – 1996 р. №10. – С. 4.

41. Романів М. В. Роль Міністерства фінансів України в забезпеченні контролю за рахунок фінансових ресурсів держави // Фінанси України. – 1998 р.- №9. – С. 17-18.

42. Романів М.В. Державний фінансовий контроль і аудит К.: НІОС, 1998р.

43. Садков В.Г. Гриневич Л.С. Межбюджетные отклонения и методические основы определения размеров региональных бюджетов // Финансы. – 1997 г. - №6. – С. 18.

44. Наєнко Ю. І. Ткачук А. Ф. Привалов Ю.О. Місцеве самоврядування в Україні: Проблеми і прогнози К.: Інститут соціології НАНУ, 1997р.

45. Слухай С.В. Фінансове вирівнювання на рівні територіальних громад – досвід ФРН // Фінанси України. – 1998 р.- №5. – С. 20.

46. Симоненко П.С. Фінансовий аналіз НВП „Еврика” ТОВ Хмельницьк, 2002р. – С.358

47. Статистичний щорічник України за 2003 рік / Держкомстат України: За редакцією Осауленко: Відповідальний за виконання В.А. Головко. – К.: Техніка, 2004р. – С.245

48. Стігліц , Джозеф Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А.Олійник, Р.Сільський .- К.: Основи, 1998 р. – С.356

49. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання. –К.: КНЕУ, 2002р. – С.298

50. Фінансове право (За законодавством України) за ред. Воронової Л. К., Бенерської Д.А.

51. Фільшейт М.М. Фінанси України // Навч. посібник – Кіровоград 2000 р.

52. Федосов В. Бюджетний менеджмент КНЕУ., К.- 2004р. – С. 244.

53. Фінанси підприємства: Підручник / А. М. Поддьєрьогін, Ф 59 М. Д. Білик, Л. Д. Буряк. та ін.; Кер. кол. авт. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. – 5-те вид., перероб. та допов. – К.: КНЕУ, 2004. - 546 с.

54. Чечуліна О.О. Напрямки реформування управління виробництвом // Казна. – 2001р. - №6. – С. 15.

55. Чирна Д.М. Напрямки збалансування місцевих бюджетів // Фінанси України. – 1998 р. - №2. – С. 25.

56. Щвець В. Оптимізація місцевих бюджетів – нагальна вимога часу // Економічний рукопис. – 1999 р. - № 1. – С. 10.

57. Юрій С.І. Бескид Й.М. Бюджетна система України – Навч. пос. Київ НІОС. 2000. – 400 с.

58. Юрій С.І. Бескид Й.М. Державний бюджет України. Навч. пос. – Тернопіль: ТАНГ. 1998. – С. 300.