4 Збірка Стуса Зимові дерева

Поетична збірка В.Стуса «Зимові дерева»

1.Концепт «самособоюнаповнення» у творчості поета.

2.Тематика збірки:

а) екзистенційні мотиви;

б) роль митця у суспільстві;

в) існування людини в природі;

г) історична пам’ять;

д) медитативна лірика;

е) твори соціальної тематики.

3.Висновки

Збірка «Зимові дерева» буде предметом нашого аналізу саме тому, що вона дає змогу простежити власне процес формування, становлення тих морально-етичних, естетичних критеріїв, які характеризують самого «зрілого» В.Стуса у період досягнення ним вершин творчості. Саме тут криються, іноді ще не зовсім усвідомлювані самим автором, важелі його еволюційного творчого руху, саме в цій з6ipцi можна прокреслити образи тер­нистого шляху поета до розуміння самототожності митця як єди­но можливого чинника творчого розвитку.

Поезія була для В.Стуса «самособоюнаповненням» (як пізніше він окреслить власну творчість у часи перших осяянь самотності у вірші «Мені зоря сіяла нині вранці...»), вона аж ніяк не була втечею у фантазійний cвіт від мороку буденності, так само не була вона i тільки засобом боротьби з пригнічуючою реальністю. Це було саме життя в уcix його проявах, це було входження у всесвітній pyx, мобілізування вcix життевих сил у прагненні самовдосконалення, переростання самого себе, повної самореалізації. Недаремно син поета назвав своє науково-естетичне дослідження про батька «Життя як творчість». Будь-яке схиблення, будь-який компроміс iз нав'язаними обставинами означали втрату для В.Стуса самого себе, а отже, неможливість справжньої творчстi. Саме тому він надзвичайно гостро сприймав мистецьку трагедію генія П.Тичини, саме тому з таким захопленням говорив про творчість iншого українського поета В.Свідзинського. Поезії збipки «3имові дерева» в повній мipi ілюструють твopчi пошуки, часом сміливі експерименти автора, репрезентують його «життя серцем» (адже недаремно Григорій Сковорода названий у авторській передмові «одним з найкращих друзів»), надзвичайну вимогливість до себе, але, i це дуже важливо при відтворенні справжнього портрету особистості поета, не до інших лю­дей, чиїми стражданнями переймався поет-людина В.Стус.

Головними темами, які цікавлять молодого поета у з6ipцi «Зимові дерева» є гармонійне існування людини у природі, митець i його мистецьке призначення, національна основа справж­нього мистецтва, кохання як особливий світ людських взаємовідносин, протистояння людини ворожому суспільному середовищу, людина i доля, можливість духов­ного розвитку людини, національна основа людського світогляду. Багатство освітлюваних автором тем зовсім не зумовлює строкатості збірки, навпаки саме підпорядкованість загальній ідеї шляхів самовизначення, самоствердження людини у світі дає змогу говорити про збірку як майстерно створену добірку поезій, яка творить цілком оригінальний авторський cвiт.

Звичайно, ми не можемо не торкнутися виразних екзистенційних мотивів збірки, про які переконливо свідчать такі дослідники, як наприклад, М.Коцюбинська. Екзистенціальна проблемати­ка, особливо популярна у другій половині XX ст., започаткована ще творами С.К'еркегора, розроблена працями А.Камю, Ж.­П.Сартра, грунтовно досліджена М.Гайдеггером, особливо гостро ставить питания віднайдення людиною самої себе у ворожому, байдужому по своїй суті до окремої долі людини cвітi, питання про можливість справжнього життя, яке полягає у свідомому прийнятті страждання як єдино можливого шляху духовного розвитку. Так, М.Коцюбинська свідчить: «В екзистенціалізмі людина не розглядається як об'єкт, що має чіткi, раз назавжди окреслені обриси. Вона не просто є, вона стає. «Я» сприймається як структура відкрита, що уможливлює «будування себе». Така система поглядів, безперечно, близька Стусовій концепції люди­ни». Однак Стусовський екзистенціалізм має свою виразну особливість: самотня людина В.Стуса у своєму стражданні-протистоянні світу збepiгaє i збільшує душевні сили i життєву енергію через свій нерозривний зв'язок з національним корінням. Для самого В.Стуса було характерним усвідомлення приреченості боротьби за збереження національної ідентичності, але він розумів i те, що ця боротьба переходить в інший вимір, набагато тонший i складніший. Це розуміння приходить згодом, а поки що молодий поет виходив iз кризи політично-соціального тиску, знаходячи себе icтиннoгo між двома берегами: старої національної традиції, ідеї чергового відродження нації i новаторськими пошуками в руслі сучасних європейських ідей. Саме це свого часу виокремлювало В.Стуса з прогресивного кола ровесників, а з другого боку, саме це не дає можливості залучати поета до спільноти естетів-ерудитів європейського спрямування, втікаючих у сфери «чистого мистецтва». Відшукуючи у його творах данину традиції чи новаторству, ми, однак, розуміємо всю штучність подібного однобокого підходу, а тому розглядаемо певні елементи системи морально-етичних поглядів митця під кутом зору їх значимості у творчості.

Мабуть, одним з найболючіших питань у 1960-х pp. було для В.Стуса питания про роль митця у суспільстві, про активну громадянську позицію митця в тогочасних умовах, а головне - про можливість справжньої творчості тільки за рахунок самообмежень, суворої самокритики, загалом, «самоспалення» на очищувальному вогні coвicтi. Поет розмірковує над природою пре­красного («Увечері везли віолончель...», «Море...»), його хвилюють естетичні проблеми правдивості і штучності у мистецтві («Натурщик»), він намагається обгрунтувати ідеал краси в мистецтві, використовуючи при цьому як традиційну манеру («Хрещатиком вечірнім під неоновим...», «Вона хилиталася цілий день..»), так i нові, але в характерній мaнepi «шістдесятництва» з його оновленням образної системи за рахунок реалій сучасності, методи («МАЗ»). Однак більш важливим для В.Стуса було не тільки проникнення у суть творчого процесу, але i вироблення системи категоричних імперативів у цьому пpoцeci. Показовим у цьому плані є вірш «Біля гірського вогнища». Ви­користовуючи образ гірського вогнища (вогонь полум'яного життя у темряві смерті), поет говорить про творче натхнення, про спраглий потяг до творіння, про повну відданість своїй пpaцi, що спалює душу i серце. Вiн уже знає, що путь, яку він обрав для себе, небезпечна, що він стає на прю з долею, але інакшої путі немає, бо не дає спокою сумління:

...як бути паленим крильми

багаття 6іло-голубого,

не в силі вибухнуть грудьми,

не в силі бути з вічним боргом

перед очима i чолом,

перед світанням, днем i вечором?.

Існування ліричного героя у cвітi є існуванням на межі, недаремно поет використовує образи: «божеволіюче сонце», «день, котрий бреде у клекотi й клятьбі. Biн ще шукає точку опори, щоб розпочати рух, хоча вже передбачає, що джерелом життевої енергії стає бажання творити. Низка риторичних запитань ліричного героя у фіналі поезії демонструє надзвичайне прагнення самореалізації, однак вони звернені, скоріше, до сучасників, тому що сам В.Стус вже віднайшов відповідь на них.

Поезія «Вершник» представляє своерідний «кодекс честі», в якому в імперативній фopмi, характерній для творчої манери В.Стуса, формулюються естетичні завдання митця. Поет уявляється молодому, романтично настроєному автору в образі таємничого самотнього вершника (причому його кінь ніхто інший, як Пегас!), який наодинці з долею i життевими небезпеками вирушує у невідомість, точніше — невідкритість, тільки йому видним поетичним шляхом. Однак цей в цілому традиційний образ супроводжується цікавими авторськими роздумами над природою людських прагнень. Мета, якою керується кожний шукач істини, є одночасно i межею, що «розпанахує навпіл» (бо мета завжди є ycвiдомленням того, чого немає, отже, icнyє певна межа між там, що є, і тим, чого потрібно досягнути, межа, на якій перебуває кожний). Справжньою ж метою, причому це виділено в тексті авторською розбивкою, є не досягнення запланованого, бо це означає вичерпання прагнень, пустку, а отже, — пастку, а «проминання». Страшися поціляння. Проминання — в о н о п і д носить.

Цей складний термін в естетиці В.Стуса, неодноразово реалізований у поезіях «зрілого» періоду, означає прагнення до збереження себе самого у тому перебуванні на межі, у тому досяганні недосяжного, яке становить суть творчості. Інший аспект проминання — проминуле, те, що є набутим досвідом, небезпека якого полягає в тому, що він загрожує стати категоричним детермінантом майбутнього. Обов'язковим у протистоянні з минулим є необхідність свідомої самоти (оскільки — «почет друзів iз обличчям гарпій») i вічного перебування на межі, яка постає в образі «вістря ножа». Як висновок, подається ствердження єдиного можливого шляху у керуванні власною великою метою, святим обов'язком, що названий «великим Мусом».

Не менш виразно імперативність звучить у невеличких, але дуже ємнісних поезіях, об'єднаних автором під назвою «із циклу «Забуттям». Імперативні настанови ліричного героя свідчать про розуміння необхідності інтелектуальних пошуків i є усвідомленим шляхом власного самобудування: «Заглиблюйся. Помалу / випростуй плечі / Межи берегами — / задосить світу». Автор використовує один iз улюблених образів світу між берега­ми, який потім трансформується у поняття «межисвіту», «межипростору».

Справжне мистецтво для В.Стуса — це мистецтво, закорінене у національну свідомістъ, тому його так цікавить історичне минуле українського народу, пам'ять нації, нерозривний зв'язок тисяч поколінь i небезпека його втрати. Він був далекий від того, щоб ідеалізувати минуле, даючи йому тверезу критичну оцінку, тим більше поет був свідомий того, що сучасні завдання не можна вирішувати, користуючись етико-естетичними категоріями минулого. Однак В.Стус не мислив себе поза духовним життям своєї нації, поза її віковічними прагненнями, наголошуючи не тільки на збереженні духовних скарбів (як у доволі традиційній пoeзії про народну пісню «Закосичила, заспівала...»), але i на принципово нових підходах до націотворення, націлених на індивідуальне будування людиною самої себе, враховуючи неможливість такого самотворення без усвідомлення внутрішньо генетичного зв'язку з нацією (адже подібний шлях: збереження –забування - відчуження — знищення, — цілком задовольняв радянську владу з її прагненням створення особливого типу людини — людини без національності). Тому така величезна увага до минулого, яке є необхідною ланкою будь-якого розвитку, оскільки забезпечує його просторово-хронологічне тривання: мину­ле — сучасне — майбутне, — відображена у поезіях циклу «Ко­стомаров у Саратові», «Сто років, як сконала Січ...», «Останній лист Довженка», «Дума Сковороди», «Тисячолітньому Києву...». Цікавлять його i прадавні, язичницькі часи, як у поезіях «Накликання дощу» i «Під диким сонцем», i козацько-гайдамацька минувшина («Гайдамацьке», «Пісня конфедератів», «Шаблюкою воронованою...»).

У семи поезіях циклу «Костомаров у Саратові» поет замислюється над темою вічної самотності митця, його громадянським покликанням, свідомим служінням високим ідеалам мистецтва, темою не новою, але зi спробами нового бачення. Поета цікавить точне відтворення психології несправедливо ув'язненої людини, що перебуває під тягарем розпачу i безнадії, відчуваючи безсилість свого болю i гніву, усвідомлюючи безодню самоти, ще не осягнуту нею yпoвнi, людини, яка поступово виходить на свідоме прийняття страждання як Долі, усвідомлення самої себе як частки Bcecвiтy (поезії «За роком piк росте твоя тюрма...», «Cвiт -тільки свист мигтючий...», «Задумалася свічка...», «Незграбно ворон кружеля...»); зразком громадянської лірики може служити поезія «Живі — у домовині. Mepтвi — нi...», де традиційна через свою хронологічну двоплановість (минуле=сучасність) тема протистояння митця гнобленню системою набуває оригінального звучания завдяки переміщенню характеристик живого i мер­твого; у поезії «Але хто поверне...» постає виразна громадянська позиція ліричного героя, нескореного, незважаючи на повну безнадію боротьби, який виголошує пристрасний викривальний монолог, звертаючись до сучасників (К.Москалець виділяє цей вірш, який сам поет у листі до Віри Вовк називає «сковородинською молитвою», з-поміж iнших, вважаючи, що ліричний ге­рой тут є «православним аскетом i пристрасним полемістом», який не бажає коритися з обставинами). Цікавим виглядають виразні peмiнicценції Т.Шевченка у поезії «Не побиваюсь за минулим...», наявні на вcix рівнях, виразні у цей період творчості В.Стуса настільки, що дають привід окремим дослідникам говорити про невиправданість i хибність подібного підходу. Так, М.Павлишин говорить про «випадки дикого пародіювання», які, ймовірно, автор використовує « для того, щоб очуднити поетичну мову Шевченка, вказавши на її аж надмірну знайомість...». У даній пoeзiї, однак, слід також брати до уваги, що тут найбільшою мipoю серед ycix поезій збірки проглядає живий образ М.Костомарова, особливо ж, враховуючи поетичну творчість останнього, який зазнав відчутного впливу політичної поезії Т.Шевченка.

Історія України в її тривалій боротьбі (віковічність якої передана, зокрема, у поезії «Сто років, як сконала Січ...» за допомогою магічного числа «сто») є icтopiєю трагічною, загибель «славної України» почалася вже давно, вона, для В.Стуса, прямо пов'язана з вибором Богдана Хмельницького, як це звучить у вірші «Шаблюкою воронованою...»:

Ген татарські горять вогні,

голі стріли в обличчя мечуть.

На Богдановому коні - предтеча.

i сьогодні він лише фіксує очевидні наслідки, усвідомлюючи трагічний фінал. Це не стільки попередження сучасникам, скільки констатація очевидного, яка, однак, зовсім не передбачає відстороненості чи бездіяльності, а відшукує історичне підгрунтя для боротьби за національну свідомість.

У «Думі Сковороди» поет подає власну інтерпретацію «філософії серця» мислителя, наголошуючи на тому, що це була, насамперед, філософія простого життя, неускладненого зайвими борсаннями у сподіваннях його поліпшення за рахунок мaтepiальних благ, життя у єдності з життям природи. У «блакитному світі», який втратив свої яскраві кольори («звечірнів»), оскільки набув єдиного божественного кольору, поет бачить повну гармонію життя філософа у його злагоді з самим собою. Цікавим є порівняння у вірші порогу i гpixa (пopir треба переступити, щоб вирушити в дорогу, гpix треба переступити, бо він не дасть змоги побачити цю дорогу). Г.Сковорода лишається для В.Стуса ідеалом життя самітньої, але щасливої у своєму постійному ду­ховному кшталтуванні людини. Тому самотність стає не карою, а подарунком, i виступає одним з головних мотивів збірки. Поет ніби прозріває свою майбутню важку дорогу самотворення, яку він свідомо приймає як Долю у пізніший період творчості.

Ліричний герой багатьох віршів збірки «Зимові дерева» прагне самотності, оскільки на самоті йому легше вдивлятись у глибинь своєї душі, наодинці залишається лише чесність, твере­зий погляд і відвертість, бо немає сенсу грати якусь ролю з самим собою. Найчастіше ця самота є цілком фізичною, а не уяв­леною, оскільки ліричний герой втікає від буденності, жорсто­кості, байдужості, а іноді моторошності світу людей у світ справжній, зворушливий своєю відкритістю і чистотою, світ при­роди. Тут він досягає гармонійного поєднання із Всесвітом (не­забутні для В.Стуса мотиви «соняшної» лірики раннього П.Ти­чини), як у поезіях «Лісова ідилія», «Даруйте радощі мої...», «Спокій», «Скільки в небі шамотіння снігопаду!..», «Тут ніби зроду сонця не було...», тут знаходить заспокоєння пекучого болю, що терзає душу («Учора, як між сосон догоряв...», «Вий­ду в ніч...», «На грані»), або просто насолоджується можливістю спокійних роздумів, знаходячи життєдайну підтримку у суго­лосних з його переживаннями вічних життєвих процесах приро­ди («Куріють вигаслі багаття...», «Осліпле листя відчувало яр..», «Справляю в лісі самоту...», «Ліс випустив мене з своїх обіймів...», «Варіація», «Озеро Кисегач» та ін.).

Особливо гостро тема пошуків людиною самої себе у гармонізуючому з її душевним світом світі природи звучить у поезії «Учора, як між сосон догоряв...». Картини пізнього вечора, глу­хої ночі і світанку, змінюючи одна одну, вказують на часову тривалість і водночас їх фрагменти є віддзеркаленням внутріш­нього світу ліричного героя: догораючий між сосон день - об­раз самотності; гавкіт псів — відокремленість від світу, байдужа фіксація периферійних явищ; крик гайвороння — постійна при­сутність смерті. Ліричний герой відчуває власний потенціал тво­рення і самотворення, але не має достатньої життєвої енергії, тому він так прагне звільнення, очищення, світлого спокою (об­раз снігу, що падає на «схололі лиця»). Надзвичайно гостро він усвідомлює свою екзистенційну сутність:

Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут —

на цілий світ! І поєдничим болем

обперся об натужні крони сосон.

Біль зболеної душі є не тільки його болем (саме тому він «поєдничий»), але це біль, який дає очищення: виразна екзистенціалістська позиція вивищення душі через очищення страждан­ням. Тому цілком обґрутовано звучить далі висновок:

А стогін їхній, вічністю пропахлий,

Вивищує покари до покор.

Тобто, мова йде про перевагу свідомого страждання («по­кора») над стражданням несвідомим, пасивним, яке сприймається як несправедлива кара («покара»), а тому не приносить очи­щення.

Мова поета у таких віршах тьмяна, часом збивається її ритм, поет вимушений конденсувати думку з метою її увиразнення, а загалом, як слушно зауважує М.Коцюбинська, В.Стус «послідовно обстоював примат чуттєвості над розумом, emotio над ratio, Долі над Розумом», незалежно від того, які настрої переважа­ли: впевнений оптимізм, як у фіналі вірша «На грані» («Не мовкни. Борсайся в холодній піняві: / Ми не перейдемо! Не переминемо!», чи відчуття розгубленості і напруже­ного пошуку відповіді, як у вірші «Справляю в лісі самоту...»:

І що я розпачем зову?

Не так живу? Не так росту?

І відкриваю світ не так я?

Прокльони — навзаєм віддяки?

Особливе місце серед медитативної лірики збірки займають спогади-роздуми, сповіді, які приваблюють наполегливими спробами самоусвідомлення, самовизначення, віднайдення гли­бинної основи для формування власного світогляду ліричного героя. Такими є твори: «З дитячих спогадів», «Потоки», «Минає час моїх дитячих вір...», «Бідне серце!..», «Не співатиму. Каза­тиму...» та ін., а також до них можна приєднати зразки інтим­но-медитативної лірики «О що то — єдність душ?.,», «Я знаю...», «З гіркотою», «Те, що було тобою, стало сном...», «Як нам поро­зумітись...» та ін.

«Потоки» — це звернення-сповідь ліричного героя, звернен­ня до найдорожчої у світі людини — Матері (для В.Стуса став­лення до матері було одним з головних моральних критеріїв людини), сповідь перед нею і Богом, сповідь, яка несе виразні ознаки не покаяння, а войовничого діалогу, в якому ліричний герой пояснює свою життєву позицію. (Тут наявна певна богоборська традиція, притаманна ранньому В.Стусу, захопленого позицією Гете у «Прометеї»). Про релігійне ставлення, відобра­жене у поезіях В.Стуса, мабуть, найбільшою мірою розмірковує у своєму есе «Страсті по Вітчизні» К.Москалець, який свідчить, що «Стус не лише знав, на відміну від значної частини своїх ровес­ників, основні засади християнського вчення, але і відчував жи­вий інтерес до цього різновиду віри”. На його думку, головною проблемою для ранньої творчості В.Стуса залишалася «конверсія первісно релігійного почуття і мислення в політичне», яка спричинила труднощі у виробленні чіткої власної позиції.

Повертаючись до аналізованого твору, зазначимо, що потоки - це хвилі спогадів, вражень і відчуттів, що виникають у свідомості ліричного героя внаслідок певного психологічного стану (пригадуються «потоки свідомості», але в даному випадку це не стільки плин думок, скільки плин емоцій), це постійні спроби психологічного самоаналізу і свідомого самотворення як особис­тості. Материнське серце, що болить за сина, саме стає пронизли­вим болем ліричного героя, цей біль є болем чистого, святого страждання, тому це страждання стає метою і реалізацією життє­вих прагнень, результатом і рушійною силою моральної боротьби з самим собою. Образ матері нерозривно пов'язаний з рідною землею, домівкою і спогадами дитинства, причому сама мати стає тінню -- символічним супутником кожної людини і символом втраченого, загубленого, такого, що постійно бачимо у снах і спо­гадах. (Як тут не згадати тіні Елізіуму, душі, втрачені для світу живих, але безцінно дорогих, як Евридіка для Орфея; з другого боку, це образ втрати душі самої себе, неможливість повернення до гармонійного і прекрасного стану переднародження). Дощ стає плачем душі за самою собою (також потоки), подолання межі між теперішнім і минулим стає «понадмірним смертним гріхом».

Збірка «Зимові дерева» містить також твори гостро-соціальної тематики («Не можу я без посмішки Івана...», «Цупких не роздереш обійм...», «Звіром вити, горілку пити...», «Отак живу: як мавпа серед мавп...»), наявна у ній і гірка іронія з приводу дегуманізації (« -А скажи — Модільяні був ідіот?..», де дослі­джується проблема взаємовідносин між чоловіком та жінкою, «Балухаті мистецтвознавці!», де основою проблемою стає викрит­тя «цензорів у погонах») і денаціоналізації суспільства («Без присвяти»). Не може залишити поета спокійним ситуація пере­бування людини у ворожому до неї, моторошному своєю штучн­істю і байдужістю світі: «Безсонної ночі», «Порожні мчать авто..», «Який це час?..», «В бетонованих каналах міста...» та ін. Можна сказати, що для раннього В.Стуса громадянська позиція вияв­ляється особливо серйозною, тому що на початковому етапі пол­ітичні чинники суспільного життя виступають дуже вагомими для молодого, часом надзвичайно емоційного поета, хоча він по­вертається до неї і в наступних збірках.

В цілому, можна говорити про першу друковану книжку В.Стуса, як таку, в якій у повній мірі відображене формування життєвої позиції автора, вироблення головних принципів твор­чості, які стали морально-етичними принципами його життя. Цими принципами стали: постійна робота над самим собою, самобудування і самотворення, прагнення постійного творчого росту за єдино можливої його умови — усвідомлення нерозривного зв'яз­ку з нацією, до якої належиш, віднайдення власної безкомпромі­сної позиції у ставленні до антигуманного соціального і політич­ного тиску системи, готовність до самопожертви і, разом з тим, надзвичайне проникнення у світ людської психології, стоячи на засадах найвищого гуманізму.

6