Kozatska Derjava Shevchuk

І.Виговського ставиться негативно, але без заїлості, водночас до московського сателіта Мартина Пушкаря так само, бо його дії розкольницькі. Публікує тут пункти Юрія Хмельницького разом із статтями його батька, не знаючи, що ті пункти вже були царським урядом сфальшовані. Роботу виконано, але відсутність копій, зокрема окремих копій тільки першої книги як самостійного цілого, свідчить про те, що в діло літопис не пішов. Цьому були суспільно-політичні причини. 1722 року, у січні І.Скоропадський, як ми оповідали, іде за своїми пунктами до Москви, намагаючись хоч якось урятувати автономію України й охоронитися від сваволі росіян. Петро І тримає гетьмана до квітня, а ЗО квітня наносить старій і хворій людині смертельного удару: запроваджує в Україні правління Малоросійської колегії. Це таки добиває гетьмана, він умирає, в Україні встановлюється тиранський нагляд Малоросійської колегії, декого з-поміж канцеляристів навіть арештовують, акція Полуботка в наступному році завершується арештом наказного гетьмана й української старшини. Очевидно, під впливом цих подій Самійло Величко вирішує зробити свою роботу великомасштабною: він творить другу книгу свого літопису і має розрізнені матеріали, навіть починає писати вступну частину, якої, здається, не завершив або вона пропала. Такі думки підказує археографічний аналіз рукопису. Кочубеї могли сприяти такій роботі, бо в цей час вони дбають про моральну реабілітацио свого родича Василя Кочубея, над яким висіло тавро наклепника. Десь приблизно в цьому часі постає поетичний панегірик Кочубеям, яким переслідується та ж таки мета. Друга книга літопису С.Величка В.Кочубеєві також приділяє немало уваги, про нього літописець як про свого роботодавця висловлюється й пише пошанівно. У другій книзі згадуються події 1723 року, отже, й часово написання твору накладається на вищеописані події.

Крім оригіналу до нас дійшов тільки один список літопису С.Величка, так званий Судієнковий, зроблений у пізнішому часі. Рукописа оздоблено десятьма портретами гетьманів, введено в

нього безліч документів, поетичних текстів, є тут вставні новели, виписки з різних книг; будує свій твір автор строго за засадами історичної науки, які вивчалися в Київській академії в курсах риторик. Частину документів, не маючи оригіналів, С.Величко відтворює у своєму переказі, деякі просто стилізує. Суспільні погляди літописця мають свою специфіку. Він, як і Самовидець, прихильник думки, що козацький етан має замінити в Україні стан шляхетський, незалежно чи йдеться про старшину, чи про козака простого, — отже, всі козаки "шляхетно уроджені". Гетьманів засуджує всіх, окрім Богдана Хмельницького, не милує й полковників, у яких бачить потяг до корисливості, відсутність турбота про загальне добро. З другого боку, як і Самовидець, негативно ставиться до посполитих, що примазувалися до козацтва: будників,

308

ПГЦМОМ ^ОЧИТШПКА

£ ІЛ Ц /JsjisftiZ Ij] J RUv А ЬіТсіЬ <ГЇ tc ш СЛ&, Л fajr У ^ U ^ ^ S v J ^ j-

Автограф "Передмови до читальника " з літопису С.Величка

винокурів, дейнеків. Ідеалом суспільного організму для нього є Запорозька Січ, але небезоглядно. Апологізує Івана Сірка як класичного запорожця, але засуджує запорожців-заколотників: П.Суховія, І.Бруховецького тощо. Отже, позиція С.Величка — загальнокозацька. Виклад історичних подій веде, по змозі, об'єктивно, хоч і не приховує своїх симпатій. Загалом, він автономіст російської орієнтації, але стриманий: засуджує М.Пушкаря, вимічає в літописі російські зловживання, так і звірства в Україні. Але ідея "неутральства" (незалежності) йому чужа, вважає-бо, що Україна сама не зможе втриматися. Засуджує він і гетьманів та полковників польської орієнтації, так само й турецької, але їхні дії намагається описати об'єктивно. Витримує пошанівне ставлення до всіх монархів, що було в етиці того часу. До І. Мазепи ставиться іронічно, називаючи його "махіавелем" (Макіавеллі), лисом, бабієм, але і його дії описує об'єктивно, навіть із певною, недекларованою прихильністю. Росіян відкрито не характеризує, але особливого пієтету до них не виявляє, поляків засуджує за криводушшя, підступність, невміння дотримати слова, але захоплюється їхнім умінням і здатністю боронити свою свободу; стоїть на загальноправославній позиції у супротилежності до католицизму, а особливо до унії. Засуджує жадобу до збагачення, ко-

309

рисливість, владолюбство, бо через пристрасть до цих пороків зникає в людині любов до ближнього та суспільного добра. Літописець — виразний противенець чвар та міжусібних змагань, для нього це — безумство, яке й губить Україну й Козацьку державу. До сусідніх народів загалом ставиться без антагонізму, навіть до татар, хоч і вказує на їхню зрадливу вдачу. Скажемо принагідно, що апологізація Запорозької Січі в час, коли вона була розорена й вийшла з меж Російської держави, бо підтримала повстання І.Мазепи, а в пору написання літопису визнавала гетьманом Пилипа Орлика, була своєрідною мужністю. Свого літописа С.Величко пише з виразною метою: щоб діла предків наших не впадали в забуття, а про час, який описує, намагається подати максимум інформації, ілюструючи виклад або ж ведучи його великою кількістю документів, які могли зберігатися тільки в Генеральній військовій канцелярії, тобто або був до них допущений, або звідтіля в якийсь спосіб узяв. Ймовірніше, був допущений, а коли так, то про його роботу гетьманський уряд знав, відтак їй і сприяв. За своїм розмахом, величністю завдання, які автор ставить перед собою, літопис Самійла Величка не знає собі рівних. Має він цілком виразний автономічно-державницький характер і історію свого народу пише, виходячи з його інтересів та його понять про вольності й соціальні права. Мова твору — книжна українська, хоч документи (польські та російські) часто цитує в оригіналі.

Літопис С.Величка творився як загальнонаціональний твір: історичний, публіцистичний, художній, як збірка документів автентичних і художніх стилізацій під документ, творів різних авторів чи виписок із них. "Треба також звернути увагу на те, що Величко хотів дати правдиву козацьку історію в своєму літопису, — пише Дмитро Багалій, — і коли сам помилявся, це залежало від помилок його джерел. Він удається до ласкавого читача, нехай той помилки ці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису — той теж звертався із таким проханням до свого читача. Величко, як він сам каже, совісно дошукувавсь історичної правди в своїм літопису " (Д.Багалій. Нарис... — С.55).

Заналізовані нами козацькі літописи — це вершина українського літописання XVII — XVIII століть, його патріотична лінія. Решта ніби доповнюють той образ українського народу, який вони створили, часом і не маючи державницьких ознак, тобто є пам'ятками регіональними, локальними, а інколи носіями ідеології сусідніх держав. Загалом же, українська літописна література майже виключно рукописна. Але XVII століття знає твір, який вийшов друком і якого згодом аж надто часто перевидавали — це звісний "Синопсис". Уперше його видано в Києво-Печерському монастирі в 1674 році, з деякими доповненнями повторно — в 1678 ро-

310

ці, остаточно сформований текст з'явився 1680 року, після чого книжка виходила близько 30 разів, ставши офіційним підручником історії в Російській імперії, що теж сталося не випадково, — лаврські ченці на чолі з Інокентієм Гізелем, чи тільки при його формальному благословенні, разом із друкарем Іваном Армашенком виконали цього разу завдання не українського уряду, а таки російського, ввівши в обіг цілий ряд постулатів російського монархізму і практично вперше провівши ідеологічну фальсифікацію української історії, перевівши її, кажучи образно, на російські рейки. Про це свідчить сам заголовок книжки: "Синопсис, або коротке зібрання від різних літописців про початок слов'яно^російського народу і перших князів богоспасительного града Києва, про життя святого благовірного великого князя київського і всієї Росії (тут і далі виділення наші. — В.Ш.), найпершого самодержця Володимира і про наслідників держави його Російської аж до пресвітлого і благочестивого государя нашого царя і великого князя Феодора Олексійовича, всієї Великої, і Малої, і Білої Росії самодержця, у святій великій чудотворній лаврі Києво-Печерській, ставропігії святого архієпископа Константина, патріарха вселенського, за благословенням пречесного в Христі пана отця Інокентія Гізеля, милістю Божою архімандрита тієї ж святої лаври видруковане". Зрозуміла річ, що російським ідеологам вельми ходило про те, щоб наслідне право Київської держави (проти чого згодом різко запротестував анонімний автор "Історії Русів", про це буде мова) було приписане російським царям, тим самим українська історія вводилася як часткова в російську історію, а Володимир зображався як перший самодержець всієї Росії, хоч Росії як такої за Володимира не існувало. Важливо було, отже, щоб це зробили не в Москві, бо тоді це б мало вигляд узурпації цього права, а таки в Києві, і не просто в Києві, а в центрі східного слов'янського православ'я — в Києво-Печерському монастирі, звідки вийшли перші київські літописи, та й і з історичної столиці Київської держави. Таким чином, видання планувалося як колаборантеьке, через що російський уряд пізніше так ретельно дбав про його поширення, нав'язуючи в імперії російську монархічну схему історії Русі. Цьому не перешкоджало й те, що автори користувалися південними, українськими варіантами найдавнішого літопису і найбільше приділяли уваги історії Київського князівства та Києва. Історичний виклад доведено тут до 1679 року, тобто ще йдеться про турецьку навалу на Україну в 1677 — 1678 роках, але що особливо цікаво: коли в інших літописах української офіційної традиції основна увага віддавалася Богданові Хмельницькому та його Визвольній війні, тут опис про це зовсім відсутній, що теж було не випадково: пропагувати боротьбу за свободу України було не в інтересі замовників "Синопсиса", адже не для свободи України вони сюди прийшли.

311

Приблизно в тому-таки часі, на рік попередивши "Синоисиса", пише свого "Літописа, або Хроніку справ і подій" Іоахим Єрлич, українець, православний шляхтич, але бачив він українську історію польськими очима, тобто, як і автори "Синопсиса", дивився на неї очима колаборанта (видано у Варшаві в двох томах у 1853 році). Ця супротилежна до козацької літописна традиція здобула в часі своє продовження. Так, ієромонах Києво-Печерського монастиря Пантелеймон Кохановський у 1681 — 1682 роках написав два літописних збірники, котрі стосуються церковно-політичної історії всього східного слов'янства "Поширений синопсис руський" — праця писалася ніби в доповнення "Синопсису", а загалом була не так історичним твором та літописом, як збіркою історичних матеріалів, а точніше — це самостійна історична компіляція, споріднена з іншими подібними працями. Очевидно, П.Кохановський не писав її на офіційне замовлення, але й не творив усупереч "Синопсису"; можливо, що його працею, вже маючи "Синопсиса", не зацікавилися російські офіційні чиновники, бо вона залишилася без поширення, хоч напевне автор сподівався винагороди, судячи з його церковної ідеології. З протилежного, польського боку постав "Літопис подій у Південній Русі" львівського каноніка Яна Юзефовича, римо-католика, який просторо описує повстання Богдана Хмельницького з антиукраїнських, пропольських позицій, водночас подаючи цікаві факти з історії Львова, використовує записки львівського міщанина С.Кушевича, львівського студента Бержонського (Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888).

Автори "Синопсиса" — П.Кохановський, І.Єрлич, Я.Юзефович та інші — це представники тієї гілки літописання в Україні, які послуговувалися в оцінці українських подій інтересами сусідніх держав (більшою чи меншою мірою); можна гадати, що козацьке літописання певною мірою творилося полемічно супроти колаборантського чи іноземного, хоч залюбки запозичувало з нього факти (згадати б опрацювання "Війни домової" С.Твардовського С.Величком, С.Савицьким, СЛукомським, посилання на "Синопсис" в усіх козацьких літописах).

Існували, однак, літописи та хроніки іншого типу, які творилися з просвітньою метою. Найцікавіша з них "Хроніка" Леонтія Боболинського. Її назва: "Літописець, тобто хроніка з різних авторів та численних істориків, діалектом написана у монастирі СвятоТроїцькому Іллінському Чернігівському ієромонахом Леонтієм Боболинським, законником монастиря Київського Видубицького, року від Різдва Христового 1699" — це твір, очевидно, індивідуального складання, бо в списках він не поширювався, звід чи компіляція звісток з церковної та цивільної історії від початку світу до початку XVII століття. Перша його частина — огляд священної та всесвітньої історії від початку світу до взяття турками

312

Константинополя, друга частина оповідає про "держави турецькі", третя — "про держави руські, польські та литовські". Далі йде "Хроніка руська" — виклад історії України, доведений до нашестя турків на Україну в 1677 — 1678 роках, далі йде "Хроніка литовська" — до смерті короля Стефана Баторія (тут оповіджено історію Литовського князівства й частково Московії). Завершується літопис "Хронікою польською", доведеною також до Стефана Баторія. По тому подано ряд документів (уривки цього літопису були надруковані у виданні: Летопись Г.Грабянки. — К., 1854. — С.273 — 334). Мета твору — пізнавальна, а не політична, бо, як пише автор у передмові: "Добро бо є письмо, а не їжею все насичуватися, тож не тільки сам читай, але іншим, що не знають письма, розкажи і подай до знаття" (Там-таки. — С.275).

Тут ми розглянули твори літописні та історико-хронікальні другої половини XVII — першої чверті XVIII століття, що фактично складають окремий період українського літописання — пізніші цього типу твори є ніби похідними від них. Визначили між ними кілька традицій: українську державницьку — як похідне історико-політичного мислення на Лівобережній Україні, що її звуть Гетьманщиною, засновану на ідеї автономізму та українського патріотизму при незмінній російській орієнтації (літописи Т.Сафоновича, Самовидця, Г.Граб'янки, С.Величка), традицію колаборантську ("Синопсис", літописи І.Єрлича, Я.Юзефовича, які писалися в інтересі чужих держав) і твори просвітницькі ("Хроніка" Л.Боболинського, згодом з цією метою переклав "Космографію" С.Величко). Водночас складалися тоді й численні невеликі літописи: хронічки, хронографи, діарії — частина з них загубилась у часі, як "Діаріуш" Самійла Зорки чи частина діаріїв, ведених у Генеральній військовій канцелярії. Поставали й регіональні літописи, як "Межигірський літопис", що обіймав час від 1608 по 1708 рік, Добромильський (обидва опубліковано у виданні: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888), Гуклівський літопис Г.Григорашія з 1600 по 1830 рік (ЗНТШ. - Львів, 1911. - T.CIV. - С.75 - 81), Чернігівський з 1587 по 1750 рік (Киевская Старина. — №4/6. Приложения) — перша його частина написана до 1791 року. Велися літописи по монастирях, зокрема в Підгорецькому "Синопсис, списаний 1699 року" (друкувався неповністю в Записках чину св.Василія Великого. — Жовква, 1927), Межигірському (збірник, що приписується Іллі Кощаківському), літопис Львівського кармелітського монастиря з 1648 по 1676 рік (Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888), літопис Мгарського Лубенського монастиря з 1682 по 1775 рік (Киевская Старина. — 1889. — №4/6) тощо. Немало таких літописів до нас не дійшло. Практикувалося писання діаріушів, але розквіт цієї форми літописання припадає на XVIII століття. З пер-

313

тої його чверті знаємо "Діаріуш" Миколи Ханенка 1722 року, виданий у Москві в 1858 році, "Діаріуш" П.Борзаківського та ПЛадинського (Чтения в историческом общества Нестора-лето- писца. — Кн. 12), "Діарій Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола" (Киевская Старина. — 1895. — №7. — C.10Q — 155), де є записи від травня 1725 по травень 1727 року — його написано французькою мовою. Тут є не тільки поточні записи, але й екскурси в історію України. Залишив після себе латиномовну "Історію Львова" українсько-польський поет Бартоломей Зиморович (надрукована була в перекладі польською мовою у Львові в 1833 році).

Про те, що наша думка про взаємозв'язаність розвитку державності в Україні із постанням літописів загальнонаціонального звучання і значення має підставу, свідчить і те, що після рішучих ударів російських царів та уряду по автономії України в 20-х роках XVIII століття офіційна гетьманська літописна традиція відразу ж зазнає ущербку. Але тільки з'явився знову гетьман, цього разу Данило Апостол, як відразу ж українці починають дбати про відродження національної пам'яті. Так у 1728 році з'являється в стінах Київської академії драма "Милість Божа", здогадно І.Неруновича, в якій знову йдеться про Б.Хмельницького, боротьбу України за свободу і висловлюється радість з приводу відновлення гетьманату. Зрештою, 30-ті роки витворили й відповідний собі літописний твір — це "Короткий опис Малоросії", зате саме цьому творові судилось у XVIII столітті найбільше поширення. Літопис анонімний, що й зрозуміло: котромусь із канцеляристів було доручено зробити коротку редакцію літопису Г.Граб'янки. Схема будови історичної минувщини українського народу — типово козацька автономістична. Козацький період історії генетично виводиться із Київської Русі. Докладніша оповідь ведеться з часу Богдана Хмельницького. Генеза "Короткого опису Малоросії" також цілком ясна: на цей час треба було дати освіченим колам України мобільний твір, який легко було поширювати через переписування. У 1777 році один із варіантів цього опису був доповнений і дописаний Олександром Безбородьком, його видав В.Рубан у Петербурзі. Цей-таки твір згодом став основою "Історії Русів". У 1788 році в Парижі вийшла книга "Annale de Russie", першою частиною якої став переклад "Короткого опису Малоросії". Загалом, треба сказати, твір цілком виправдав своє призначення і став у XVIII столітті основним носієм історичного знання.

Про те, що літописи виконували національно усвідомчу та пропагандистську функцію, свідчить такий цікавий факт. 24 листопада 1891 року Володимир Антонович на засіданні історичного товариства Нестора-літописця прочитав доповідь про долю протоієрея Олексія Андрієвського, священика Покровської церкви в селі Бабичах Черкаського повіту. Спершу він був уніат, а в час Коліївщини повернувся до православ'я і став ревним його захисником.

314

СЛУЧАЮЩИХСЯ ПРИ ДВОРЪ

ЯСНЕ1В1Ы01В0Г0, ВГО НМОСТИ, ПІНА ЮАННА СКОРОПАДСКОГО, ВОІСП, ІСЕВДСПТПІШОГО ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЩЕСТВА, ЗАПОРОЖСШЪ

ОБОИГЬ СТОРОНІ ДНМРА ГЕТМАНА f

ОKb'A3ІЙ И ЦЕРЕМОНІЙ,

ТА КО Ж7>

ИВЪ КЛІШК.1ШЧИ ВОЙСКОВОЙ ОТПРАВУЕМЫХЪ ДТЛЪ,

начсишІнся

1722 году,

и оконченный ВЪ ТОМЪ ЖЕ ГОЛУ ,

ИО tll'tTAt'К IE НІЙ И ІНИІ'И.ИШІ ПОМЯНУТОГО ;К Ь гктмлил ЯСНЕКСІЬМОИ.ІОГО'.

ІОАННЛ СІСОІ'ОПЛ.ІСКОГО, ВЬ МІІСЯЦІІ ноль,

ШШШ КДННКЇЯРИГ. СИРІШІЇ! КДНЦО/ІРШО)^,

ЗСиколаглілі Ханснколгъ,

II€1С1С II-t.

ft'I. УіІНПКГСИТКТСКОІ ТИПОП'АФІИ. 135$.

Титульна сторінка видання "Діаріуиіа " М.Ханенка

У 1789 році уніати звернули на нього увагу польського уряду, і Андрієвського поставлено було до відповідальності перед Порядковою комісією. Священика звинувачували в підбурюванні селян до бунту. Речовими доказами цього стала зброя, знайдена в нього (чотири рушниці і два пістолі), а найцікавіше — українські рукописні книги, серед яких був і літопис про Б.Хмельницького,

315

що його цей священик читав своїм прихожанам — йдеться, очевидно, про літопис Г.Граб'янки чи "Короткий опис Малоросії". За вироком комісії отця Андрієвського було засуджено на 12 років у Кам'янецьку фортецю, де він мав утримувати себе власною фізичною працею (Чтения в историческом обществе Несторалетописца. - К., 1892. - Кн.6. - С. 14 - 15).

Як ми вже згадували, була розвинута практика державних діаріушів, які велись у Генеральній канцелярії і які ставали щоденником роботи гетьманського уряду, вона знайшла свій розвиток у писанні приватних діаріушів, яких найвидатніших у XVIII столітті знаємо три. Нащадок гетьмана Михайла Ханенка Микола Ханенко, канцелярист Генеральної канцелярії, згодом помічник генерального писаря і генеральний бунчучний та хорунжий, людина, близька до гетьманів 1.Скоропадського та П.Полуботка, написав два діаріуші. Один офіційний, що описав подорож 1.Скоропадського до Москви з метою оборони українських прав (1722), про нього вже була мова, а другий — приватний, який вів із 1723 по 1743 рік із перервами (перший діаріуш вийшов у Москві в 1858 році, другий видав у 1884 році в Києві Олександр Лазаревський). Це нотатки із сімейного та службового життя українського політичного діяча, цікавий документ побуту української старшини першої половини XVIII століття. Другий визначний щоденник — це діаріуш Якова Марковича, генерального підскарбія, небожа дружини гетьмана І.Скоропадського Насті, зятя наказного гетьмана П.Полуботка. Початком діаріуша стала "Кроніка 1452 — 1712", написана тим-таки П.Полуботком. Політичні події записувати автор уникав, зате щоденник відбив якнайширше життя української старшини та їхню економічну діяльність (невелику частину діаріуша видав у 1859 році внук Я.Марковича Олександр. О.Лазаревський видав його, також неповно, в трьох томах - Т.І. - К., 1893; Т.П. - К., 1895; Т. III. - К., 1897: в томі XXII "Жерел до історії України-Руси" (Львів, 1913) було видано продовження щоденника). Третій, особливо великої ціни діаріуш написав гетьман на вигнанні Пилип Орлик. Назва його: "Діаріуш подорожній, який в ім'я найпресвятійшої Тройці почався в році 1720, місяця жовтня, дня 10". Доведено діаріуша до 1734 року, писано його польською мовою з українізмами, численними латинізмами, словами церковнослов'янськими, Грецькими та турецькими. Рукопис складає п'ять томів. У діаріуші відбито печальну історію блукань гетьмана-вигнанця, а також віхи його невсипущої дипломатичної боротьби за незалежну Україну (у 1936 році у Варшаві було видано в оригіналі том перший "Діаріуша" працею Я на із Токар — Токаржевського-Карашевича, в наші часи два томи факсиміле рукопису видав Гарвардський університет у США).

Як бачимо, діарії писали люди, що належали до найвищих станів нації: гетьмани чи представники їхніх родів. За літописи й

316

історичні записки береться й інша козацька старшина. Серед них Яків Лизогуб, генеральний хорунжий, полуботківець. Йому приписують "Літописець, або короткий опис найвизначніших подій та випадків, що в якому році діялося на Україні малоросійській обох боків Дніпра і хто саме був гетьманом". Літопис обіймає час від 1506 по 1737 рік (надруковано в "Сборнике летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси". — К., 1888). Від початку XVI до кінця XVII століття — це компілятивна хронологія подій, в основному її вибрано з літопису Самовидця. Від 90-х років XVII століття до кінця 1737 року джерелом літопису були родинні записи Лизогубів, отже, маємо твір індивідуального творення, а не державного, як це було у випадку з "Коротким описом Малоросії".

Данило Апостол помер 1734 року, а з ним — і гетьманство до його відновлення у 1750 році, в цьому часі помічаємо й антракт у творенні українського літописання, як ми звемо, офіційного; за індивідуальною спонукою дещо творилося. Так, у 1738 році прилуцький сотник Стефан Лукомський, згодом сотник Яготинської сотні та полковий обозний, переклав з польської на українську "Щоденник Семена Окольського". Цю роботу він згодом продовжив, переклавши "Записки Матвія Титловського", ці переклади доповнив із "Українського вірогідного літопису" (до нас не дійшов) та "Війною домовою" С.Твардовського у власному перекладі (також не зберігся). І тільки аж у 1770 році склав "Історичне зібрання", яке обіймає час від 1299 по 1599 рік, по тому додано згадані переклади. Така протягла праця свідчить про сталі історичні зацікавлення автора (він ще переклав книгу Йосипа Флавія "Іудейська війна"), отже, творив сам від себе (Самоил Величко. Летопись. - К., 1864. - T.IV. - C.151 - 181, 297 - 313). Козацтво, до речі, С.Лукомський виводить із XIV століття.

За гетьманства Кирила Розумовського (1750 — 1764) відразу ж з'являється літописний твір. Важко на сьогодні сказати, чи створено його було з офіційної спонуки, чи й ні, бо надто гостро він ставить російсько-українські суперечності того часу, але не помилимося, коли скажемо, що відновлення гетьманства реанімувало й літописну традицію в Україні. Йдеться про твір Григорія Покаса. Родом він із міста Погар Стародубського полку, в 1742 — 1757 роках був військовим канцеляристом. Приятелював із автором згаданих вище двох діаріушів Миколою Ханенком, вони були посвоячені. Після 1758 року став погарським війтом, мав звання військового товариша. "Заманіфестував себе, — як пише О.Оглоблин в книзі "Люди старої України" (Мюнхен, 1959. — С.178), — як противник російської централістичної політики на Україні", був ініціатором антиросійського виступу в Погарі, за що арештований і утримувався під караулом. По тому війтівство втратив. Помер десь перед 1781 роком. Григорій Покас створив цікавий історичний твір "Опис про Малу Росію", який відомий із

317