Kozatska Derjava Shevchuk

Усі ці викладки зробити потрібно для того, щоб усвідомити ще одну істину: козацьке літописання не було актом стихійного творення, а мало під собою теоретичну базу і засновки, викладені по тогочасних риториках, у яких докладно розглядалися історіографічні принципи; аналіз цих принципів та засад українських літописців неодмінно приводить нас до думки, що літописці своє мистецтво творення історії пізнавали в стінах Київської академії, а вже потім практично цей акт здійснювали, досить послідовно тих принципів дотримуючись. Саме на цих принципах і творилися, назвемо їх так, поважні літописи.

Перший із таких поважних літописів була хроніка Теодосія Сафоновича. Колишній викладач Київської колегії та її ректор, ігумен Київського Золотоверхого монастиря Т.Сафонович у 1672 році склав компіляцію, яка здобула назву: "Хроніка із літописців стародавніх, із святого Нестора Печерського та інших, також із хронік польських про Русію, звідки Русь почалася, і про перших князів руських, і про подальших князів, що по них наступали, і про їхні справи". Звернімо увагу на рік, у який твір було написано, — рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і за гетьманування Івана Самойловича, тобто це був час остаточного закріплення (після подій із Іваном Бруховецьким) на Лівобережжі козацької партії російської орієнтації —• за Івана Самойловича вона здобула цілком стабільне становище. Твір Т.Сафоновича оповідає про Київську Русь до кінця XIII століття — за Іпатівським зводом, причому літописець вибирає факти, що стосуються історії Української землі, тим самим зв'язуючи ту історію з історією власне українською. Як пише Михайло Марченко: "Сафонович зв'язав стародавню історію Русі з пізнішою українською і намагався розкрити ряд сторін історичного розвитку у взаємному зв'язку стародавнього з новішим аж до його сучасності, до другої половини XVII ст." (Марченко М. Українська історіографія. — К., 1959. — С.58). Тенденція ця в українській традиції не нова, вона фіксується проздовж XVI — XVIII століть і постійно українськими книжниками підкреслюється. Т.Сафонович говорить про потребу для того, хто родився у православній вірі, знати про свою батьківщину "й іншим, що питатимуть, сказати, бо людей, що не знають свого роду, вважають за дурних" (Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1921. — Т.П. — С.309) — визначення більш як цікаве, бо свідчить про свідомість своєї позиції і про прагнення поширювати в народі історичне знання про рідну землю. Для Т.Сафоновича історія Галицької землітак само важлива, які історія Київщини й Волині. Друга частина хроніки — це збірка історичних оповідань, власне історія України, викладена у зв'язку з історією Російських та Білоруських земель, чим автор ніби уґрунтовує російську орієнтацію своїх сучасників-гетьманів. Говорить Т.Сафонович і про спільне походження росіян та українців, але ця ідея

298

ХРОНІКА

З ЛІТОПИСЦІВ СТАРОДАВНІХ

КИІН НАУКОВА ДУМКА ІУ92

Титульна сторінка видання літопису Т. Сафоновича

не є провідною в його творі, вона тільки ледь накреслена; загалом же, головний інтерес хроніста — це минуле рідного народу та його інтереси, а не того, хто над ним панує, як це було в пізнішому за часом постання "Синопсисі". Те, що хроніка Т.Сафоновича здобула поширення у списках, свідчить, що вона складалася не з індивідуальної спонуки, а при сприянні тодішніх українських політиків, а можливо, писалася й на замовлення. Важко сьогодні визначити: чи це замовлення йшло від Д.Многогрішного чи вже

299

від І.Самойловича; зрештою, позиція обох мало різнилася, адже в основі своїй була проросійською, хоч виразно автономічною.

Другий із таких офіційних літописів був так званий "Літопис Самовидця", який згодом був поширений у ряді списків, а вперше надрукований Осипом Бодянським (Чтения в Московском обществе истории и древностей российских. — Год 2-й, №1,2). Заголовок літопис має такий: "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Продовжувачі довели цей твір до 1734 року, а сам він кінчається 1702 роком, коли, очевидно, й був написаний. Літопис обіймає розповідь про події другої половини XVII століття. У 18 78 році його видала Київська комісія для розбору давніх актів за редакцією Ореста Левицького, в наші часи видано було його втретє (видав Я.Дзира у Києві, в 1971 році). Більшість учених, що займалися літописом, прийшла до думки, що автором його був Роман Ракуш- ка-Романовський, військовий та суспільний діяч часу Руїни.

Загальна властивість літописів, і козацьких зокрема, та, що вони сполучають матеріал про події, що відбувалися до їхньої постанови записувати їх, отже, пишуть історію, укладаючи хронологічно по роках за матеріалом, а в продовження часто записують події, які бачили самі. Літопис Самовидця також має цю особливість: до 1672 року — це історичний твір, а по тому — діаріуш, щоденник або його опрацювання, події йдуть уже як бачені власними очима. Мова літопису книжна українська, хоч значно ближча до народної, аніж мова інших літописів. Особливу увагу тут відведено повстанню Богдана Хмельницького, яке автор справедливо трактує як визвольне, але засуджує тих, що пустошили країну, обстоює лад супроти сваволі. Автор — прихильник думки, що реєстрове козацтво має посісти в країні стан, який посідає шляхетство, до Запорозької Січі ставиться неприхильно як до свавільників, зате до польського короля — з пошаною. До кримського хана має негацію, як взагалі до татар і турок; загалом, був прихильник цивілізованої згоди з поляками, до чого не дійшло через "пиху гетьмана Хмельницького". До Москви й московського царя автор так само ставиться прихильно. Взагалі, він бачив Україну обов'язково під протекторатом іноземного володаря. Здебільшого його розповідь спокійна, розважна й об'єктивна, але дражливі питання життя XVII століття, особливо російський гніт, намагається оминати. Він противник союзу з бусурманами, засуджує за те Б.Хмельницького та П.Дорошенка, через що, розказуючи про війни з Туреччиною європейських народів та володарів, він завжди на їхньому боці. З українських діячів пряму симпатію висловлює тільки Сомку та Сірку, зовсім негативно ставиться до І.Виговського, Ю.Хмельницького, LБруховецького, до останнього за те, що опирався на чернь. Також неприхильний до П.Дорошенка, Д.Многогрішного, ще неприхильніший до І.Самойловича за його

300

летопись

С А М О В И Д Ц А

ПО НОВООТКРЫТЫМЪ СПИСКАМЪ

СЪ ПРИЛОЖЕШЕМЪ

Т Р Е Х Ъ М А Л О Р О С С І Й С К ГХРОНШГЬ:ОХМЕЛЬНИЦКОЙ, ДРАТКАГО ОІТИСАНІЯ МАЛОРОССІГ И „СОБРАНІЯИСТОРИЧЕСКАЯ"

И З Д А Н А

для

тп

Въ Тигюгряфі и К. Н. Милеа'їкпги, мл Крощатиі.-fe, въ д. Биека

1878 г.

Титульна сторінка видання літопису Самовидця

пиху. До І.Мазепи автор прихильний, так само й до Московських березневих пактів 1654 року; цікавиться історією Російської держави, а особливо прихильне у нього ставлення до Федора Олек-

301

сійовича. Отже, автор "Літопису Самовидця" відбивав досить точно старшинську ідеологію назагал проросійську, таку, якої на зламі століть дотримувався Іван Мазепа (до Г705 року), відтак відбивав, можна сказати, офіційну ідеологію тодішнього українського лівобережного уряду кінця XVII — початку XVIII століть. В історичній літературі вважається, що "Літопис Самовидця" найавторитетніший серед козацьких літописів, з нього користувалися інші козацькі дієписці та й історики XIX століття. Значення літопису ще й у тому, що подає ряд фактів, оповідань, побутових деталей, яких не подають інші літописи.

Другим із серії козацьких літописів, що вважаються найвидатнішими, і третім у серії літописів офіційних був "Літопис Григорія Граб'янки". Його назва така: "Події превеликої, з вини поляків, кривавої, небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками за найясніших королів польських Владислава, потім і Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої, із різних літописців і з діаріуша на війні писаного, в місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано і стверджено самобутних старожителів свідченням. Року 1710". Літописа було видано Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів у Києві в 1854 році, хоч уперше його видав був Ф.Туманський в журналі "Російський магазин" (1793 року. — Ч.ІІ — III), але імені автора там не значилося. Згодом уривки літопису надрукував І.Срезневський у "Запорожской старине" (T.I, ч.2), але теж без імені автора. Саме цьому літописові судилося найбільше рукописне поширення, списків його існувало десятки.

Григорій Граб'янка (? — 1738) був із 1730 року гадяцьким полковником, а до того часу входив до гадяцької полкової старшини. Писано твір церковнослов'янською мовою, обіймає він події з найдавніших часів до початку XVIII століття (власне до 1709 року — падіння І.Мазепи та вибору гетьманом І.Скоропадського). Головна частина викладу — війни Богдана Хмельницького. Цей твір загалом — компіляція із різних книг та рукописів, від часу І.Бруховецького певною мірою залежний від літопису Самовидця. Починається "Оголошенням до читача", де автор пояснює, чому він пише свою історію. Основна причина: збереження історичної пам'яті свого народу, особливо пам'яті про Богдана Хмельницького. Така позиція, як і в Самовидця, суголосна з лояльним ставленням до Росії і пошанівним — до царів. Г.Граб'янка часто посилається на книжки: "Четьї-Мінеї", "Синопсис", польських та німецьких істориків, але користується і з офіційних документів: актів, грамот, договорів України з Польщею та Московщиною, листів тощо. Використовував народні перекази, а першим джерелом називає "Діаріуш наших воїнів, в обозі писаний" — можливо, це те саме, що й "Діаріуш" Самійла Зорки у С.Величка. Літопис уже має всі ознаки історичного твору, що автором усвідомлюється:

302

д ъ й с т ш я

ПРЕШЬНОІ И ОТЪ НАЧАЛА ІІ0.4ЯК0ВК КРИ4ВШ0Й ттпМ БРАНИ

ГЕТМАНА ;ІАПОІ*ОЖСКОГО,

ЗА НАЙЯСНИЙШИХЪ КОРОЛЕЙ ПОЛСКИХЪ ВЛАДИСЛАВА, потомъ в КАЗЪМИРА, В Ъ РОКУ 1648, ОТПРАВОВАТИСЯ

НАЧАТОЙ И ЗА л-втъ ДЕСЯТЬ ПО СМЕРТИ ХМЕЛНИЦКОГО НЕОКОНЧЕННОЙ,

зъ РОЗНИХЪ .толисцовъ и изъ ДІАРІУША, НА ТОЙ ВОЙН* ПИСАННОГО,

ВЪ ГРАДЪ ГАДЯЧУ,

ТРУДОМЪ

ГРИГОРІЯ ГРЯБЯНКН,

СОБРАННАЯ И САМОБИТНИХЪ СТАРОЖИЛОВЪ СВЪДОТЕЛЬСТВИ

УТВЕРЖДЕННАЯ.

Року 1 I 1 О.

ИЗДАНА

ВРЕМЕННОЮ КОММИСС1ЕЮ

для

РАЗБОРА ДРБВНИХЪ АКТОВЪ.

К I Ё в ъ .

Вп Универсшш'тскоп типографіи.

1854.

Титульна сторінка видання літопису Г.Граб'янки

"Не треба читачам розуміти, що десь я поклав дещо від свого розуміння, але казав те, що написано достовірними істориками й оповіджено від самовидців, зібрав та написанню віддав" (Г.Граб'янка. Літопис. — К., 1854. — С.ІІІ). На відміну від Самовидця, Г.Граб'янка починає свого літописа від найдавніших часів, а закінчує вибором у гетьмани І.Скоропадського. Але виклад давньої

303

історії в нього зовсім короткий, так само коротко описуються події до Б.Хмельницького, основний же виклад — повстання Б.Хмельницького, що вилилось у Визвольну війну, на що кладеться 123 сторінки із 257 (історії до Б.Хмельницького відводиться 21 сторінку). В кінці подано реєстр подій без подробиць. "Козацький народ" Г.Граб'янка виводить із скіфо-аланів-козарів, коротко подає історію Київської Русі до нашестя татаро-монголів, по тому йде коротка розповідь про те, як "Мала Росія підпала польському ігу", і про те, як "скипетр Володимира від царства до князівства, а від князівства у воєводство перетворився" (Г.Граб'янка. Літопис. — С.18). По тому оповідається про запорозьких козаків, про їхні битви, військовий устрій, про козацьких ватажків-гетьманів, унію, Сагайдачного, повстання у першій половині XVII століття. І вже тоді — просторе оповідання про Б.Хмельницького. До 1664 року літописа будовано як серію оповідань, а з 1664 року події подаються й оповідним способом і хронологічно, літописно. Окремі розповіді присвячено І.Бруховецькому, І.Самойловичу, задніпрянським гетьманам та полковникам другої половини XVII століття — Гоголю, Яненку, Куницькому, Самусю, Палію, але коротко. Йдеться й про Мазепине гетьманування. Богдан Хмельницький для Г.Граб'янки — національний герой, до І.Виговського він ставиться неприхильно, М.Пушкаря похваляє, Гадя цьку угоду огуджує, неприхильно ставиться до І.Бруховецького, Василя Золотаренка. Сомка хвалить, навіть ідеалізує. Ворог турків і татар, прихильник союзу з Москвою, але не безсумнівний, бо рішуче виступає проти російських зазіхань на Україну, звучи їх в одному місці "ігом московського самодержавства" (с.143), — вклав ці слова у вуста Б.Хмельницького; неприхильно ставиться до російських воєвод в Україні та їхніх утисків. П.Дорошенка зве безбожником за його союз із бусурманами і ставить йому у вину сплюндрування України. До І.Самойловича ставиться прихильно за його вірність російській орієнтації, прихильно ставиться до С. Палія. І.Мазепу зве злохитрим, але особливої ворожнечі до нього не виявляє.

Отже, перед нами виразний український автономіст російської орієнтації, але який уже розуміє й біди, які та орієнтація приносить Україні; можна його визнати за автономіста полуботківського типу, тобто з тих, котрі змагалися за дотримання російським урядом Московських березневих статей 1654 року, але не мислили України поза чужоземною залежністю. Цікавою особливістю літопису Г.Граб'янки є усвідомлення державної традиції України від скіфів через Київську Русь до Козацької держави, отже, літописець цілком резонно вважає Україну спадкоємицею багатовікової державної традиції на своїх землях. Зрештою, була така й позиція Івана Скоропадського, про якого ми докладно писали вище: він також мислив себе в автономії Російської держави, через що не підтримав

304

повстання Івана Мазепи, але його погляди значною мірою поділяв; П.Полуботок, до речі, як ми довели в окремому про нього есе, належав до цього ж кола козацької старшини.

Отже, й літопис Самовидця, й літопис Г.Граб'янки є державницькими документами того типу української автономії, який у часи постання літопису домінував, і відбивали, зрештою, не особисті погляди Самовидця чи Граб'янки, а певної суспільної, на той час, можна сказати, офіційної формації і, цілком можливо, що виготовлялися літописи не з приватної ініціативи, а з державного доручення й потреби. Коли прийняти цю думку, багато речей стають зрозумілими: і така дивовижна поширеність літопису Г.Гра- б'янки (бо в цьому були зацікавлені не тільки аматори старовини, а безпосередньо політичні діячі чи й сама держава), і надзвичайна увага, яка приділялася Московському березневому договору 1654 року, а особливо Б.Хмельницькому, адже в першій половині XVIII століття питання дотримування умов того договору, як ми це вже не раз казали, було надзвичайно актуальне, тож однодушне намагання літописців повернути історичну пам'ять свого народу і певна однобічність такого повернення (майже однакове засудження гетьманів та політичних діячів антиросійської орієнтації), і однаково витримана офіційна лояльність, навіть огляди на цензуру свого часу, а також дивовижна взаємозалежність літописів пізніших від попередніх (наприклад, Граб'янчиного від ранішого Самовидцевого, "Короткого малоросійського літопису", "Літопису П.Симоновського" чи й "Історії Русів" від літопису Г.Граб'янки) мимоволі приводять до думки, що всі ці риси, які міцно зв'язують між собою козацькі літописи, виникли не спонтанно, а цілком можливо із офіційної побудки. Церковнослов'янська мова, якою написано літописа Григорія Граб'янки, могла вживатися автором також не через власну забаганку, бо існувала тоді добре вироблена українська книжна мова, а з метою поширення тексту у сфери й позаукраїнські, православні взагалі.

Четвертим літописом цієї групи, а третім у знаменитому козацькому літописному триптиху (Самовидець, Граб'янка, Величко), є монументальний літопис Самійла Величка, появу якого пояснити не так просто, як попередніх. Видано його було в повному обсязі Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів у трьох томах (Т.1. - К., 1848; Т.2. - К., 1851; Т.З. - К., 1855), до літопису було докладено Додатки ("Приложения"), які складали том 4, він вийшов у Києві в 1864 році. Том 1 було перевидано ВУАН

уКиєві в 1926 році, а повний переклад з коментарем у двох томах —

у1991 році. Повний заголовок першої книги літопису такий: "Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана Військ Запорозьких, вісім літ точилася, а близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі,

305

2 0 Шевчук В.

SAMUELIS VELYTSCHKO

COMMENTARIl DE BELLO C O S A C O R U M C O N T R A P O L O N O S

САМІЙЛА ВЕЛИЧКА

СК А З А Н І Є

ОВ О Й Н Ъ К О З А Ц К О Й

ЗП О Л Я К А М И .

ук и їв і

^л|>ук;і|>ні Української Академії Наук

Титульна сторінка видання літопису С.Величка

з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався". Далі в заголовку подано три основних джерела, за якими писався літопис: німецький історик Самійло Пуфендорф, козацький Самійло Зорка, польський

306

Самійло Твардовський, а написав твір Самійло Величко "колись канцелярист Війська Запорозького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720" — читача не має дивувати таке накопичення Самійлів — це була типова барокова гра; загалом же, С.Величко користувався джерелами й книгами найрізноманітнішими. Сам літопис складається із двох самостійних книг. Друга книга має окремого заголовка, свій розподіл за розділами, окрему передмову, хоч і писалась у продовження першої. Заголовок другої книги такий: "Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані і тут описані". Перша книга обіймає події 1648 — 1659 років, друга — 1660 — 1700, кінця літопис не має, отже, до якого року довів чи збирався довести свій твір С.Величко, не знаємо. Перша книга дійшла до нас не повністю, бракує кінця І частини, II — V частин (від 1648 по 1652 рік), невеликі втрати є і в другій книзі. Загальний же аналіз тексту приводить нас до такого висновку: первісно літопис замислювався як переклад на історичний прозовий стиль поеми польського історика-поета С.Твардовського "Війна домова", яка також кінчається 1659 роком. Чи була це приватна ініціатива літописця, чи так само, як інші літописи, — державне замовлення, сказати важко. Але звернімо увагу на рік виконання цієї праці — 1720. Від 1710 року, часу написання літопису Г.Граб'янки, українська автономія зазнала чималих обмежень, поставлені на Україні російські війська безчинствували, цілком ігноруючи гетьманську владу, козаків, як рабів, гнали на канальні роботи, ставлення до українців у Петра І загострилося не лише після повстання Івана Мазепи, але й після спроби Пилипа Орлика підняти загальноукраїнське повстання в 1711 році, адже тоді до геїьмана-повстанця пристали не тільки правобережці, а й лівобережці й слобожани; на Україні панував моральний і політичний терор, агенти Таємної канцелярії хапали навіть тих, хто сказав необережне слово. Гетьман І.Скоропадський не був сильною особистістю, хоч у його автономічній настроєності годі сумніватися. Питання порушення Московських березневих статей 1654 року з боку Росії стало ще актуальніше, на що особливо наголошувала козацька старшина на чолі з гетьманом І.Скоропадським. Отже, написання твору, який би ще раз нагадав по-но- вому землякам про героїчні діла Богдана Хмельницького, було справою конче необхідною. Тому є підстави думати, що роботу над першою книгою літопису С.Величку, людині вельми освіченій, яка виявилась після арешту та тюрми поза справами, було доручено. Те, що він писав її у маєтностях Кочубеїв, не має вражати, бо й Кочубеї тоді, як і більшість лівобережної української старшини, були автономістами російської орієнтації. Автор прославляє Б.Хмельницького, докладно описує його битви, подає українську історію на загальноєвропейському тлі (і це також недаремно, а щоб показати уписаність України в європейський контекст); до

307

17 *