Kozatska Derjava Shevchuk

адреси з подякою, а поети оспівували цей акт як велике свято (Яків Галятовський у панегірику "Луни радості, і вітання, і подяки" та п'єса "Милість Божа", розіграна в Київській академії в 1728 році, яка приписується І.Неруновичу) — хочеться вірити, що це була радість не казенно організована, а таки щира.

У лютому 1728 року Данило Апостол виїхав до Москви на коронування Петра II, а більше для того, щоб таки визначити договірні статті, за якими мав би Україною правити. Російські сановники приймали його шанобливо, за визначеним етикетом, але протримали тут аж до вересня і тільки 9 вересня із грамотою відпустили додому, подарувавши шубу. Переговори між гетьманом та президентом Колегії іноземних справ графом Г.Головкіним почалися ще в березні, принаймні, 12 березня подано було Головкіну "Статейні пункта" Д.Апостола, а 18 березня ще й пункти додаткові (всього 19 параграфів). Відповіді на ці пункт називались "Рішительні пункти" (мали вони 20 параграфів і були віддані Д.Апостолу аж 22 серпня 1728 року). Ці пункти подавались у формі царського указу. А.Яковлів у книзі "Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках" (Варшава, 1934) слушно зазначає, що "заміна традиційної договірної форми формою указиою, започата Петром І, знайшла в "Рішительних пунктах" своє довершення".

Що ж вимагав чи просив Данило Апостол у своїх "Статейних пунктах"? Утримати судову систему, яка встановлювалася реформою П.Полуботка (інстанції та апеляції); вибори гетьмана мають відбуватися вільними голосами, а тоді мають бути царські затвердження (після них); вибори генеральної старшини, полковників, військової старшини і сотників мають бути з відома гетьмана, але вільними голосами; російські війська треба вивести з України або зменшити їх, відповідно й скасувати збори на них; залишити право на утримання компанійських полків; всі податки мають іти до гетьманського урядового скарбу, як це було за попередніх гетьманів; вибрати підскарбія з-поміж знатних українців; знести нові збори, заведені Малоросійською колегією; звільнити від зборів козаків та духовенство; підтвердити права козаків, їхніх дітей та вдів на куплені й вислужені маєтності, а право надання маєтностей має належати гетьманові; видавати царські грамота на маєтності тільки після гетьманських універсалів на них, а крім того — за рекомендацією та проханням гетьмана; мита з привізних товарів мають належати до військового скарбу. Прохав гетьман також, щоб було повернуто у Київ скасовану Петром І митрополію; заборонити духовенству й монастирям купувати козацькі землі й одержувати маєтності за заповітами; також, щоб було видруковано книги "Прав малоросійських".

Як бачимо, "Статейні пункти" Данила Апостола витримані як реанімація української Козацької держави, що була цілком розладнана після нещадних супроти неї ударів Петра І, і стали фактично

268

реакцією на нищення царем та російським урядом українських прав та вольностей і поверненням України у той статус, який вона здобула договорами з царями і довгий час за ними жила. Водночас гетьман своїми статтями хотів реформувати суд і упорядкувати майнові стосунки на Гетьманщині, зліквідувати як російські, так і внутрішні зловживання. Отже, державотворча програма Данила Апостола була чітка, струнка і творилась на користь Україні. Все зазначене треба було конче вчинити, бо правління Малоросійської колегії практично розладнало урядові українські структури від низу до верху, а тенденція царя і його уряду була спрямована на ліквідацію української автономії і перетворення України у російську провінцію; звісно ж, про удосконалення українського правління не йшлося, відтак відкривалися шлюзи і для російських зловживань (згадаймо хоч би той факт, що члени Малоросійської колегії присвоїли собі близько половини зібраних ними податкових сум), а чи могли піти на такі пункти росіяни? Очевидно, ні, бо їхня політична тактика, складена історично, скеровувалася на поступове відібрання прав та свобод (заковтування), а не на їхнє утвердження, вдосконалення чи повернення, — суперечність тут між центральним та автономним урядами була непереступна.

Як же на "Статейні пункти" відповіли "Рішительні пункти", тобто пункти російського уряду? А у своєму дусі. В судах порядок апеляцій та інстанцій затверджувався, але Генеральний суд реорганізовувався, він ставав колегією з трьох суддів росіян і з трьох українців, отже, вимога права судитися самостійно унеможливлювалася. Гетьман мав бути президентом цієї колегії, а вищою інстанцією ставала Колегія іноземних справ. Гетьмана дозволялося вибирати вільними голосами, але без царського указу його заборонялося і скидати, і вибирати, — знову-таки визнавалося тільки формальне право вибору, фактично ж воно також унеможливлювалося, як це й було при виборах І.Скоропадського і Д.Апостола. Старшини мали вибиратися вільними голосами, але тільки кандидати, а після гетьманського і "народного" подання їх мав призначати цар. І тільки кандидатів на полкову старшину і сотників затверджував гетьман; знову те саме — бачимо тут тверду волю розбивати стрункість управлінської системи за принципом: поділяй і владарюй, а отже — зневажання прав та вольностей. Російське військо, ясна річ, мало залишатися на тих-таки умовах, що й раніше, тобто в Україні продовжувалась окупація; кількість компанійських полків зменшувалась до трьох — по 500 чоловік у кожному. Нові податки, накладені Малоросійською колегією, скасовувалися, вони мали йти не до царської казни, а в гетьманський скарб, але для контролю встановлювали не одного, а двох підскарбіїв: одного росіянина, а другого українця. Козацьке право на куплені й вислужені маєтності передається цареві, гетьман може тільки висловлювати щодо того свою думку за порадою старшини,

269

митні збори з привізних товарів мають належати до царського скарбу.

Отже, що ми маємо? А те, що всі права та вольності України було вельми урізано, суперечності не розв'язувалися, більше того, гетьманський уряд був сплутаний по руках та ногах, скрізь забезпечено було щільну залежність від Росії із пильним доглядом російськими очима за Україною, з незмінною її окупацією. Права гетьмана Д.Апостолу надавалися навіть менші, як І.Скоропадському, і цілком слушно пише Б.Крупницький у своїй монографії про Д.Апостола: "Відновлюючи гетьманське звання, російський уряд зовсім не думав про те, щоб повернути Україну, як державне тіло, до стану, в якім вона була за старих гетьманів. Часи Петра 1-го не минули без сліду. В Верховнім Тайнім Совєті сиділи діячі із його школи, які раз-у-раз звертали на Петрів шлях. Таким чином, відновлення гетьманату — це був свого роду компроміс між старими формами і новими, заведеними Петром 1-м на Україні, особливо з часів Малоросійської колегії" (с.68). Зрештою, цього було мало російському урядові, через що 8 серпня 1728 року7 вийшов указ про підпорядкування гетьмана у військових справах генерал-фельдмаршалу князю М.Голіцину, тоді як раніше гетьман підлягав безпосередньо цареві. Окремим пунктом у "Рішительних пунктах" стояла повна заборона гетьманові входити у зносини із іншими державами, за винятком прикордонних, у дрібних справах. Окрім того, при особі гетьмана призначався міністр-резидент, що також цілком зв'язувало гетьмана у його урядових діях та рішеннях, бо всі справи він мав вирішувати, не лише радячись із старшиною, що було у звичаї, але і з резидентом. Резидентом було призначено того ж таки Федора Наумова, з яким, до речі, Д.Апостол не був у добрих стосунках, що передбачало постійні поміж ними конфлікти (які, гадаємо, по-єзуїтському передбачалися російським урядом, що й почалося вже з перших днів правління гетьмана — у справі Андрія Марковича), а вже у серпні 1728 року Д.Апостол подав у таємну раду скаргу на резидента, звинувачуючи його "у хабарях, підступах та в інших образах"; відповідно й Наумов почав проти гетьмана контракцію, чинячи це, як і інші російські резиденти, грубо й нахраписто, через що у вересні 1728 року російський уряд вирішив Ф.Наумова відкликати. На його місце приїхав князь Олексій Шаховськой, який пробув в Україні від 1729 до

1731 року. Його коротко заступив полковник Роман Тургенев, а в 1732 році сюди приїхав генерал Семен Наришкін, що пробув до осені 1733 року, — ці резиденти владу гетьмана поступово перебирали на себе, очевидячки-таки, з волі вищих інстанцій, принаймні С.Наришкін, від'їжджаючи 1733 року, передав правління Україною трьом генеральним суддям-росіянам і Генеральній канцелярії. В 1734 році знову прибув князь Шаховськой, тоді ж гетьман і помер, відтак владу перебрав на себе повністю російський ре-

270

зидент, а гетьманство знову було на довгий час скасовано. За правління цариці Анни гетьманська влада поступово зводилася до номінальної, і Д.Апостол, людина вже ветха і хвора, покірно тому улягав.

Отже, найвищим актом його державотворчості й були "Статейні пункти", ним і старшиною укладені, а це значить, що прагнення і волю послужитися Україні він мав високі, тільки ж можливості мав вельмі малі, бо був цілковито сплутаний і "Рішительними пунктами', і прискіпливим наглядом та контролем російських резидентів, поступово перетворюючись під їхнім натиском у маріонетку.

Не можна забувати, що саме в цей час лютувала "Канцелярия тайных разыскных дел", прообраз пізнішого ГПУ — КГБ, коли за кожне необережне слово проти царя людину хапали, і вона навіки пропадала (дивись про це: М.Горбаль. Слово і діло государеве. — Харків, 1930), за гетьманом пильно стежили, він це знав, через що страх мав аж такий, що просив навіть дозволу поїхати на освячення церкви. Кожен його рух таємно розслідувався, а від резидента був залежний перш за все і всі справи мав із ним звіряти, тобто особистою владою не володів ніякою. Генеральна канцелярія, яка раніше була виконавчим органом усіх зовнішніх та внутрішніх справ і діяла відповідно до волі гетьмана (отже, практично виконувала центральні військові функції), тепер стала ніби колегією, в неї входила спеціально призначена старшина, а роль генерального писаря од канцлера Козацької держави звелася до керування технічною канцелярською роботою, в колегію ж він входив як звичайний член, а саме значення канцелярії знизилося; більшого ж значення набирав раніше залежний від Генеральної канцелярії, а тепер ні, Генеральний суд, установлений "Рішительними пунктами", куди входили й росіяни. Окрема адміністрація керувала тепер фінансами країни, де була своя "канцелярія зборів", сюда також входив росіянин. Отже, гетьман зі своєю урядничою канцелярією вже не міг безроздільно керувати ні справою суддів, ні фінансами, відтак і сам уряд був розділений у собі, що робило українську державу, як тіло, не з'єднане в управлінні, а головний контроль здійснювався чужоземцем. Кандидатів у старшину також уже не вибирали, їх призначала старшинська рада у Глухові. Але й так призначені кандидати Москву не задовольняли, і гетьман подавав інший склад, а потім ще інший (так було в 1727 році) — селекція робилася доскіплива. Зрештою, Колегія іноземних справ сама складала власний список кандидатів, які й ставали генеральною старшиною, отже її склад творився не через вибори, як належало за козацькими правами, і не через вибори кандидатів, як регламентували "Рішительні пункти", але й без гетьманової й самих українців участі, хоч в основу клалися-таки пропозиції Д.Апостола. Чини козацької старшини поступово набирали зна-

271

чення рангу, а не посади, а самі чини вже тепер почали рівняти до російських: гетьман — повний генерал, генеральний обозний — генерал-майор, інша генеральна старшина — російські полковники, тобто українські чини загалом понижувалися. Полковники призначалися лише російським урядом (практика, заведена Петром І, при цьому він надавав перевагу росіянам та іноземцям, а з українців — виразним колаборантам —• наприклад, полковником полтавським став В.Кочубей, син звісного донощика). За Д.Апостола з 9 полковників шестеро були чужинцями: серб М.Милорадович, волохи Танські, росіяни [.Пашков, І.Хрущов, Богданов, два сини гетьмана Апостола теж були напівволохи, а решта — таки колаборанти —• Г.Галаган, В.Кочубей. Але дечого гетьманові все-таки вдалося досягти. Зокрема, довгий час порожнюючі полковницькі посади були заміщені, а "вакування" їхнє справляло значні труднощі при управлінні.Так само ретельно заповнював гетьман вакантні посади в полках, за "Рішительними пунктами" право це чинити належало йому — і він це вчинив ще на початку гетьманування (1727). А вчинити це гетьману конче було потрібно, адже на полковників, поставлених не зі своєї волі, впливу мати не міг, отже, самоволю їхню хотів прискоромити вимогою колегіальних рішень, тобто радячись з полковою старшиною, яка від гетьмана була залежна й чинила йому на руку. Третя добра справа, що її вчинив Д.Апостол, реанімуючи козацьке правління, — це посильна боротьба з насиллям у гетьманській адміністрації чу- жинців-приходнів,які відзначалися винятковою неморальністю: займалися підкупами, насильствами, відбиранням маєтків, брали хабарі, сваволили, нахабно не слухались гетьмана, — такими були вихрести Марковичі, волохи Танські, серб Милорадович, з якими гетьман повів рішучу боротьбу, хоч і не до кінця щасливу. Щоправда, замість Милорадовича йому вдалося поставити гадяцьким полковником відомого патріота, державця Григорія Граб'янку. Таку саму боротьбу повів гетьман і проти полковників-росіян, що посіли полки Стародубський, Чернігівський та Ніжинський і відзначалися невситимою спрагою до самозбагачення, не перебираючи при цьому ніякими засобами. Змістити Хрущова йому не вдалося, але полковника ста родубського Пашкова російському урядові довелося забрати. Втім, незважаючи на бажання гетьмана, прислано сюди знову-таки росіянина О.Дурова — росіяни здобутим не звикли поступатися. Немало скаржився Д.Апостол в Колегію іноземних справ на зловживання російських окупаційних офіцерів, які поводилися в Україні мов справжні загарбники, до речі, серед них було немало німців (Вейсбах, Дуглас, Роп). Боротьба з ними нічого не дала. Не ліпше поводилися в Україні й командири російських залог по містах, серед них особливо відзначився глухівський комендант Скорняков-Писарєв. Гетьман, при підтримці Ф.Наумова, все-таки зумів присмирити розгульне

272

свавілля російської солдатні, особливо на початку свого гетьманування. ГТровів Д.Апостол судову реформу, видавши 13 липня 1730 року простору інструкцію, яка опиралася на засади універсалу П.Полуботка від 19 серпня 1722 року. Було реформовано полкові суди, які тепер мали два різновиди: для справ важливих і кримінальних, і для справ дрібних, відповідно устійнювався і склад суду: ширший у першому випадку і менший у другому. Сотенні суди тепер також мали бути колегіальні, так само реформувалися на колегіальні сільські суди. Рішення мали виносити за судовими статутами, вводилася апеляція. Останній пункт інструкції вводив обов'язковість формальних купчих, духівниць та інших документів. Правні книги, якими користувалися в Україні, зведено в один кодекс, який було перекладено російською мовою, бо росіяни української мови не розуміли. Для цього скликано комісію. За час правління Д.Апостола зведення "Прав, за якими судився малоросійський народ не було завершено. Звід і переклад закінчили аж у 1743 році.

Фізичне винищення козаків, почате Петром І (дальні походи, канальна робота), продовжилося і за Д.Апостола, але цього разу будувалася Українська оборонна лінія для убезпечення від кримських татар. Щороку гнали сюди з усіх полків 10 тисяч козаків і 10 тисяч посполитих, і тут, як пише автор "Історії Русів", немало українців поклало свої голови й кістки. Козаки змушені були взяти участь у російсько-польській війні 1733 року, яка велася за польський престол, — сюди пішло 20 тисяч козаків.

Д.Апостол сприяв тому, щоб запорожці повернулися на місця свого постійного пробування, — ця справа виявилася затяжною, і гетьман скоро від неї відійшов. Зрештою, всі клопоти, гризоти, змагання швидко підірвали його силу, і навесні 1733 року його паралізувало, а в січні 1734 року гетьман помер і був похований у любих йому Сорочинцях. Ховали його пишно.

Загалом Д.Апостол був переконаним автономістом-держав- ником російської орієнтації, з якої тільки раз короткотривало схитнувся. Був він людиною практичною, обережною, мав дар військового провідника і доброго адміністратора. Любив Україну, але позбутися задля неї маєтків чи титулів, як це вчинили І.Мазепа та П.Орлик, не міг і не бажав. Через це його патріотизм цілком пристосуванський, тобто він лиш прагнув зберегти автономію України, наскільки то було в його часі і можливо.

Спершу його гетьманська діяльність— енергійна, він щиро прагне повернути своєму народові його права, береться за впорядкування державного управління, але, зустрівшись із непробивним муром російської експансивності, не починає, як його попередник П.Полуботко, прямої боротьби, а поступово від справ відступає, покірно схиляється перед обставинами і доходить до повної апатії.

273

18 Шевчук В.

Шістаадцать років міжгетьманства в Україні, тобто 1734 — 1750 роки, були часом досить сумним для України. Після смерті Данила Апостола російська імператриця Анна Іоанівна грамотою від 31 січня 1734 року звеліла бути до вибрання нового гетьмана на Гетьманщині Правлінню з шести членів. Очолювали його російський князь Олексій Шаховськой та генеральний обозний Яків Лизогуб. Входили сюди росіяни: князь Андрій Барятинський (його заміняв полковник Іван Сенявін), полковник Василій Гур'єв, а з українців — генеральний суддя Михайло Забіла, підскарбій Андрій Маркович та осавул Федір Лисенко. Вони мали правити за "Рішительними статтями", даними Данилу Апостолу. Особливу увагу царський уряд звертав на контроль за надходженням прибутків у гетьманську казну.

У1735 році почалася російсько-турецька війна, в цьому році

уній узяли участь шість тисяч городових козаків і дві тисячі запорожців. Похід генерала Леонтьева на Крим був невдалий — в ньому загинуло дев'ять тисяч чоловік, серед них немало й українців. У наступному 1736 році взяли участь у поході на Крим чотири тисячі городових козаків і три тисячі запорозьких, які значною мірою допомогли графу Мініху захопити Перекоп, Козлов, столицю Кримського ханства Бахчисарай та Кінбург — тут знову

275

17 *

немало лягло трупом українців, зокрема з генеральним бунчучним Семеном Галецьким. До речі сказати, сучасні російські експансіоністи цілком безпідставно говорять, що Крим було захоплено тільки російською зброєю. Ми далекі від того, щоб вихваляти участь українців у цій несправедливій, цілком загарбницькій, тобто імперіалістичній, війні, але факти є факти, які існують незалежно від тих чи інших ідеологічних передзавзять, — козаки, замість скріплювати свою державу, клали голови на чужих землях, бо мусили — честі це їм багато не приносить, тим більше, що під час війни Україна заполонилася російським військом, котре вело себе не ліпше татар під час їхніх нападів і вельми наприкрювалося населенню.

У 1737 році українці активно діяли при узятті Очакова. Війна продовжувалася в 1738 році і в наступному. Д.Бантиш-Каменський у своїй "Истории Малороссии" пише про це так: "Вісімнадцять тисяч двісті вісімдесят вісім малоросійських козаків билися під прапором фельдмаршала Мініха і графа Лассія в 1738 році, кілька тисяч брало участь у Молдавському поході" (История Малороссии. — Спб.; К.; X., 1903. — С.447). І весь цей час Україна стогнала від переходів та постоїв, а особливо зимівель військ. Тодішній мемуарист Манштейн у "Современных записках о России" писав, навіть маючи тенденцію обілювати факти: "Україна багато потерпіла від Турецької війни через чотирирічне квартирування російської армії, постачання її підводами і всіляких утяжень з боку військових чиновників" (Там-таки. — С.74). Отже, цікава виходила річ: сини України гинули на чужих землях, а власна розорювалася і нищилася тими, що декларували її оборону.

Ще одна особливість того часу: царський уряд вельми часто міняв своїх управителів Україною. Вони приходили один за одним: Олександр Рум'янцев, за ним генерал Кейт, потім генерал-гу- бернатор Михайло Леонтьев, який, як пише той-таки Д.БантишКаменський, "порушив свято до того бережену рівність між великоросійськими та малоросійськими чинами Генеральної канцелярії", за ним Іван Неплюєв та інші. Чому так чинилося, зрозуміло: правителі мусили відчувати себе тут людьми чужими, тимчасовими, щоб не вкорінитися та не призвичаїтися до умов існування на цій землі, а отже, про ту землю не могли дбати, хіба — про власне збагачення через грабунок та хабарі. Відтак ставали носіями й політичної реакції, яка на той час прийняла воістину драконівські форми: шаленіла в Україні так звана Міністерська канцелярія, відновлена замість Таємної фаворитом цариці Біроном. Анонімний автор "Історії Русів" справедливо писав: "Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербур- зької Тай мої канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла

276

її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні й зисковні. У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино за доноси та всякого роду причіпки перехожих і квартированих солдатів, а особливо із втікачів та інших волоцюг; а доноси були про слово і діло Государеве. І теє слово і діло було для злочинців та лайдаків наче сигналом, або лозунгом, або ж талісманом на їхню злобу і помсту, і складалося воно з трьох пунктів: стосовно життя, честі і добра Государево! особи та його родини. Кожного обивателя, хоч би він був найчесніша людина і знаної поведінки, тортуровано на донос усім відомого злочинця і лайдака. Коли не почастував хто як слід солдата і всякого волоцюгу, коли не обдарував або з необережності роззлостив чим, то вже горе тому! Волоцюга зараз іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на такого й такого донести слово і діло Государеве: "Куй його і мене!" Начальство, не маючи нічого про начальство випитувати, але оторопівши з одного слова донощика, забиває в кайдани обмовленого, а також донощика, висилає їх під найстрогішою вартою і в найстрогішій таємниці до Міністерської канцелярії, а там, не входячи в дослідження стану донощика й обмовленого, причин самого доносу і чи може він бути справедливий, і не беручи навіть на розум, чи міг обмовлений, з огляду на відстань і спосіб життя, вчинити яке зло Государеві та його родині, яких він ніколи не бачив і бачити не може, але, виконую™ сліпо свою інструкцію, призначають донощика на тортури і коли він трьома різними прийомами їх витримає і потвердить донос свій, то вже обмовлений є безголосий і його кагують і мордують неодмінно. Відомий і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була Міністерська , що "якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фонтаном кров людська, пролита міністерською рукою" (Історія Русів. — К., 1991. — С.297 ). Арештовували також людей, винуватих в образі царських регалій. До якого ідіотизму це доходило, свідчить той-таки автор "Історії Русів", оповівши історію про одного знаного поміщика, або власника містечка, Горського. "Офіцер армійський, — пишеться в пам'ятці, — на ім'я Якинф Чекатунов, що переїздив через містечко теє і не був як слід од господаря утрактований, побачив в домі його на одній печі по кахлях вимальованого майстром орла, враз заарештував командою господаря сього і вислав до Міністерської канцелярії з доносом, що він палить на печах своїх герб державний невідомо з яким наміром. Міністерська канцелярія, прийнявши донос той як слово і діло Государеве, допитувала поміщика, з яким наміром поставив він на печі своїй герб державний і його припалює? Поміщик, виставляючи на доказ свідків і свою присягу, хоча виправдовувався, що купив він піч тую у вільному містечку Городні, у гончара тамтешнього Сидо-

277