14. Філософська система аристотеля: загальна характеристика.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) Народився у місті Стагірі (Македонія) в родині лікаря Нікомаха. У 17 років стає учнем Платона, протягом 20 років навчався в його академії. Перебуваючи під значним впливом учення Платона, Аристотель поступово виробляє свою систему поглядів і розходиться з Платоном, висловивши:”Платон мені друг, але істина дорожча”. Він вважав, що кожна одинична річ є єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:

І) матерія, або пасивна можливість становлення;

2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;

3) початок руху, бо світ існує в русі;

4) мета, до якої прагне все.

Аристотель показує нерозривну єдність матеріального і духовного початків буття. Кожна річ і Космос в цілому - це нерозривна єдність форми і матерії. Сутність речі є невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються з матерії та форми, і на вищі - чисті форми. Найвищою сутністю є чиста форма, позбавлена матерії, яка є причиною й остаточною метою всього, що існує. Світ існує вічно і вічно існує рух, зміна. Вершиною ієрархічного світу є Абсолют - перший нерухомий двигун ("першодвигун"). Це є найдосконаліше буття, чиста форма, вищий розум, думка, зосереджена в собі. Аристотель визначав Абсолют як "думку, що мислить сама себе". Він поєднує філософський Абсолют, або першопричину світу, з Богом як предметом релігійної шани, деміургом, який визначає доцільність буття.

Вчення про нерозривність форми і матерії в чуттєвому світі зумовлює і особливості гносеології (вчення про пізнання) Аристотеля, який вважав, що предметом науки є загальне. Загальне існує і проявляється тільки в тому одиничному, що чуттєво сприймається і пізнається розумом через нього. Відзначаючи роль чуттєвого сприйняття в процесі пізнання, Аристотель одночасно надає провідну роль розуму. Він створив логіку, яку розумів як науку про доведення, а також форми мислення, необхідні для пізнання. Думки, вважає Аристотель, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між явищами і процесами світу. Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове знання. Весь аристотелізм наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у Сократа і Платона.

15. Напрямки елліністичної філософії. Епікур і епікуреїзм. Стоїцизм і скептицизм

До третього періоду античності (ІVст.до н.е. – поч. VІст. н. е.) відносять елліністичну та

Римську філософію. Скептицизм, стоїцизм, епікуреїзм – головні течії елліністичної

філософії. Їх проблематика визначається змінами у соціально-політичному житті країни,

крахом полісних ідеалів. Головна риса філософування – відхід метафізики на « другий»

план, перевага надається логіці, риториці, етиці. Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (347-271 рр. до н.е.).

         Фізика Епікура грунтується на трьох принципах:

-         ніщо не виникає з небуття;

-         ніщо не зникає в небуття;

-         Всесвіт завжди був таким, яким є тепер, і завжди був таким.

         Тіла є поєднанням атомів. Кількість атомів і порожнечі не мають меж. Звідси твердження Епікура про існування незлічених світів у Всесвіті.

         Етика є ядром вчення Епікура. Її основний принцип - насолода. Кожна жива істота звичайно прагне насолоди й уникає болю. Отже метою життя є насолода. Епікур визначає насолоду як відсутність болю і збентеження.

Всі потреби Епікур поділяє на три групи:

- природні й необхідні;

- природні і не необхідні;

- неприродні і не необхідні, які виникають лише внаслідок хибного судження.

         Атараксія, правильне життя без хвилювання, поряд із свободою від тілесного болю передбачає і свободу душі від хвилювання й тривоги. Їїдосягненню служить і дотримання чеснот. Мудрий буде орієнтуватися на справедливість, оскільки інакше він не буде захищений від санкцій з боку суспільства. Справедливість полягає в угоді, яку люди уклали для забезпечення користі.

Наприкінці ІVст.до н.е. в Греції формується стоїцизм. Засновник стоїцизму — Зенон з Китіона ( — 336-264 рр.) — і його послідовники головним розділом філософії вважали етику, що навчає жити відповідно до природи, діяти розумно, визволитися від пристрастей й стати господарем своєї долі. Мета життя людини — жити у відповідності з природою, витримувати удари долі й ніколи не втрачати обличчя. Заняття зі своїми учнями Зенон проводив у "писаній стої" (місце, де знаходились колони з візерунками), тому його послідовники називалися стоїками. Філософія, згідно з положеннями стоїцизму, складається з трьох частин: логіки, фізики, етики.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.Представників його характеризувало зневір’я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики —Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу

«утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували

атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі