Zemlya

Земля

Споконвіку люди вважали землю матір*ю, яка завжди зігріє своєю ласкою, підтримає, нагодує і захистить у лиху годину. Все від землі – вважали наші предки. Своїм життям і добробутом люди зобов*язані, насамперед, землі. Вона і народжує, і ховає.

Стародавня народна приповідка мудро вчить: «держіться землі, бо земля держить нас». Українці любили землю, пишалися нею і шанували рідний край.

В українській мові збереглося багато пестливих слів, якими називав наш народ рідну землю: земелька, земле, землице.

Землю гладили натрудженими руками, ніби набираючись здоров*я від її тепла.

Здавна існував звичай – від’їжджаючи у далеку дорогу брати з собою грудочку рідної землі,таким чином зберігаючи зв'язок з могутньою силою, що породила і благословила їх на життя.

Люди ставилися до землі, як до живої істоти, що відчуває ласку і біль. Дуже добре відтворив народну думку про землю Б. Грінченко: «Земля жива! Вона все чує і знає, як до неї ставляться. Вона і радіє і пособляє їм, а як ні, то гнівається, що не шанують! Вона наша мати. Вона свята! Її цінувати треба!»

Присягаючись, землю цілували і навіть їли. Найцінніша клятва – клятва землею.

Чесна праця завжди вважалася найбільшою повагою до землі. Захаращена бур*янами - вона не може дихати. Спрагла від спеки -вона хоче пити. Земля сподівається на людські руки і щедро віддячує людям за їх працю.

В нашій країні завжди засуджували нероб, які не прикладали рук до своєї землі, не піклувалися про її здоров*я, силу та красу. Отже, праця на землі вважалася святим обов’язком. Люди не представляли щастя без обробленої ниви. Про це складали пісні: «Ой у полі…», «Ой у полі нива», «Ой у полі плужок оре» та інші, у яких народ оспівував хліборобську працю.

Земля завжди була символом багатства, бо давала найголовніше – хліб. Народ твердо вірив у те, що наполеглива праця на власній землі приносить не тільки хліб, але й здоров’я та радість.

Хліб цінували більше за золото. Люди захоплювалися красою та багатством хлібної ниви. Уважно спостерігаючи за полем, вони навчилися помічати та поетизувати найменші зміни його протягом року.

Українці поважали землю, яка, в свою чергу, оберігала і плекала їх життя. Так було раніше і так буде завжди.

Але земля не прощає жорстокості і образи, не любить лінивих і байдужих. Вона чекає на дбайливого господаря, для якого слова В. Кочевського могли б стати заповіддю: «Не ображай землі насінням кволим, сліпим огріхом, клопотом мізерним. Хто чисту совість має перед полем, тому воно віддячить чистим зерном».