What is social policy

8НАМКАКА. УЕ14.14 Сапаїїіап Зосіаі Роїісу.

\¥аіегІоо, Опіагіо і/піл>ег$і(у Рге$$.

р.3-20

IVІні1 і$ Зосіаі Роїісу?

Що таке соціальна політика?

Її припущення, визначення і застосування.

Існують численні точки зору щодо точного значення “соціальної політики”. Для того, щоб прийти до певної концептуальної ясності, буде корисно проаналізувати припущення, що лежать в основі визначень та ідеологічних перспектив соціальної політики. Такий підхід міг би допомогти нам виділити базові моменти, що є визначальними для поглиблення нашого розуміння того, що представляє єсбот-о сс'т:,' ттг,т'’ політика.

держава має право втручатися в область індивідуальних свобод і економічної свободи; 3) необхідними є урядові чи громадські втручання, коли існуючим соціальним установам не вдається виконувати їхні обов’язки; 4) громадська політика створює соціальні зіткнення, наслідки яких стають предметом моральної відповідальності певної групи.

Соціальна політика розробляється через урядові втручання і оцінюється за здатністю забезпечувати широкий діапазон людських потреб для верстви населення, що є залежною від суспільства. Причина для залежності може виникати як внаслідок особистої невдачі так і суспільних умов. Фізичне чи психічне захворювання, смерть годувальника, нещасні випадки, що супроводжуються втратою доходу, етнічні і культурні фактори, розпад сім’ї, відсутність кваліфікації, недостатня освіта і поважний вік - ось фактори, що несприятливо впливають на здатність індивідів бути самодостатніми за будь-яких умов. Суспільні умови часто спричиняють або дають свій внесок в особисті турботи і залежність. Безробіття внаслідок автоматизації, регіональній нерівності в розподілі прибутків, перебазуванню промисловості, відсутність рівних можливостей для самовдосконалення, раптові та неочікуванні соціальні та економічні зміни загрожують здатності і можливостям індивідуальних людських істот і груп планувати і діяти для свого власного добробуту. Особистий відгук на прискорені соціальні зміни часто проявляється у відмові і переоцінці особистих

2

життєвих цілей. Так, соціальна політика, що в рамках сформульованого підходу, має справу з певними проявами особистої невдачі і суспільних умов, найкраще підсумована в аналізі сера Уільяма Беверіджа за 1942 р., що стосується “п ’яти згубних гігантів” сучасного суспільства: лінь чи безробіття і неповне завантаження; ігнорування чи неадекватна освіта; захворювання, які включають слабке здоров’я і фізичні чи психічні вади, бідність чи важкі умови життя; і нестача достатніх доходів, щоб забезпечити прийнятні норми життя.

Сер Уільям Беверідж, пишучи в дослідженні про соціальну захищеність, виявив, що задача уряду в час війни і миру є не слава керівників чи змагань, а щастя звичайної людини. Ф.Густав Мьоллєр, один з архітекторів шведської держави добробуту висував свою точку зору, що цивілізована держава має моральний обов’язок досягати три завдання соціального захисту:

1) Вона повинна була гарантувати базовий мінімальну норму життя для кожного громадянина;

2)вона повинна була забезпечувати для соціального добробуту природне право кожного незалежно від доходу;

3)вона повинна була досягати цих цілей через рівність доходів і соціальну справедливість.

Мьоллєр, в ролі міністра добробуту в соціал-демократичній партії, привів Швецію до її зеніту в соціальному добробуті. Уряди, як представники народу, несуть моральну і правову адміністративну відповідальність за забезпечення лідерства і формулювання соціальних програм. Уряди на всіх рівнях покликані прийняти цю відповідальність, оскільки вони контролюють громадські фінанси, і як вважається, повинні мати технічну кваліфікацію щодо цих проблем і, в демократичних країнах, отримують мандат виборців для законодавчих дій. Метою соціального законодавства, взагалі кажучи, є розвиток особистого добробуту і також захист громадських інтересів. Далі, розробка і розвиток соціальної політики передбачає моральний вибір. Фундаментальною цінністю є те, що така політика, програми і керівництво ними є підконтрольні суспільству. Оскільки уряди підзвітні народу, їхнє втручання в соціальну політику є також підконтрольним.

Друге ключове положення, що переважає в усіх варіантах соціальної політики стосується права держави щодо індивідуальної свободи. При розробці і розвитку соціальної політики вважається, що держава має право і моральний обов’язок взаємодіяти з особистою свободою і втручатися в її соціальні, економічні і політичні інституції. Таке втручання потрібне для покращення добробуту тих, хто напряму зазнав впливу певної несприятливої обставини і, в той самий час, покращувати добробут усіх членів суспільства. Наприклад, історія і розвиток державного захисту в розвинутих індустріальних країнах світу чітко відображає доктрину права держави втручатися у вільну гру економіки для

І

відношення до всього різноманіття потреб - матеріальних, культурних, емоційних - поза межами широкої сфери задоволень, які можна залишити ринкові.

Далі він визначає соціальну політику, як функцію діяльності, яка веде суспільство в напрямку, відмінному від того, яким воно звичайно мало би йти.

Пітер Таунсенд, інший британський науковець, дав визначення соціальної політики, виходячи з широких соціологічних перспектив, включаючи цілі і засоби. Він пише:

Соціальна політика найкраще представляється, як свого роду калька по відношенню до керування суспільством в напрямку соціальних цілей: вона може бути визначена і як основа, і як признана раціональність, які соціальні установи і групи використовують чи вносять в життя, щоб забезпечити соціальний захист чи розвиток. Соціальна політика є, іншими словами,

інституціоналізованим контролем служб, агенцій і організацій для підтримки і змін соціальної і структури і цінностей. Іноді цей контроль може бути в громадській свідомості і свідомо виражатися урядовими прес-секретарями та іншими. Іноді він може бути невисловленим і навіть неусвідомленим.

Подальші визначення соціальної політики такими американськими письменниками як Натан Глейзер і Говард Фрімен є корисними для розгляду, оскільки вони проясняють концепцію. Глейзер признає, що термін “соціальна політика” є дуже еластичний. Він робить спробу робочого визначення концепції:

... Усі ці варіанти громадської політики, що розвинулись в останні сотні років для захисту родин і осіб від нещасних випадків промислового і міського життя, і які намагалися забезпечити достойний мінімум життєвих умов для усіх. Серце соціальної політики є полегшення умов для бідних.

Фрімен і Шервуд додають ще один вимір до визначення, стверджуючи, що соціальна політика є:

5

іншими установами, такими як добровільні організації, бізнес, праця, промисловість, професійні групи, групи громадських інтересів і церкви. Далі, соціальну політику можна зрозуміти в рамках громадських цілей чи прагнень і засобів. Цілі і засоби соціальної політики є невіддільні внаслідок їх прямого і непрямого взаємовпливу.

Цей письменник намагається розглядати соціальну політику з точки зору широких перспектив. Він мав би розрізняти “політику соціального добробуту” і соціальну політику. Політика соціального добробуту є виразом філософії і програм, що стосуються бідних, залежних, невдатних (фізично і психічно) та інших членів суспільства, які внаслідок різноманітних причин потребують підтримки (економічної, соціальної і психологічної) для їхнього благополуччя. Політика соціального захисту сконцентрована на обмежених ділянках громадської діяльності. Соціальна політика, навпаки, є областю громадської політики, однією з граней якої є політика соціального захисту. Виділяються серед інших вимірів соціальної політики ті окремі ділянки громадських інтересів, що фокусуються на розвитку людських можливостей, напряму чи опосередковано. Наприклад, політика охорони здоров’я є соціальною політикою в тому, що вона визначає принципи і умови, при яких охорона здоров’я може існувати на універсальному рівні для усіх верств населення. В цьому розумінні вона прямо пов’язана з розвитком можливостей людини. Однак, опосередковано, вона також має справу з такими близькими до громадських інтересами як наявність служб планування сім’ї, харчування, медичної освіти і відновлення, які впливають на здоров’я всього населетт” "

іжливо визначати соціальну політику з такої широкої перспективи? П р и и ц ^ ^ ^ оправдання для широкого визначення соціальної політики полягає в істотній взаємодії між різними способами соціо-економічного втручання. Наприклад, політика соціального захисту для бідних не може бути адекватно пояснена без розуміння і аналізу багатьох супутніх громадських дій, що стосуються податків, мінімальної зарплати, стимулів до праці, повного працевлаштування, можливостей для праці, політики і програм відновлення працездатності, і регіональних розбіжностей в доходах і пропозиції праці. Звичайно, не вважається, що усі громадські варіанти політики, самі по собі є соціальною політикою. Тим не менше, через соціальний вплив, створений громадською політикою, вони повинні розглядатися частиною конгломерату компонентів окремої політики, що визначають національну соціальну політику. Як наслідок, соціальна політика, в основному стосуються широкого кола проблем громадської політики і соціального впливу, що виникає внаслідок взаємодії між соціальними, економічними, політичними і культурними факторами.

6

Неможливо адекватно пояснити природу і функції соціальної політики без аналізу домінуючих соціальних цінностей і ідеології, що панують в суспільстві.

Ідеологія, за визначенням Третього нового міжнародного словника Уебстера “,є

узагальнені твердження, теорії і цілі, що визначають соціо-політичну програму. Далі, ідеологія є картиною вірувань і концепцій (як фактичних так і нормативних), метою яких є пояснення складних соціальних явищ з метою спрямування і спрощення соціо-політичних виборів, що стоять перед особистостями чи групами. Соціальні цінності формують ядро даної ідеології. Внаслідок того, що соціальні цінності є масштабнішими від об’єктів і ситуацій, ідеології залишаються незмінними і менше сприйнятливими до динамічних змін. Хоча ідеологія забезпечує неемпіричну перспективу, вона не є гіпотезою для емпіричного підтвердження, а положенням: її сила полягає в соціо-економічній підтримці її послідовників. Ідеологія є однією з рушійних сил часу чи віку - виправданням для соціальної дії чи бездіяльності, раціоналізацією для соціальної справедливості чи несправедливості, і поясненням втручання держави в соціальний добробут чи його відсутності.

Зважаючи на те, що соціальна політика і програми соціального добробуту зазнають впливу ідеологій і в свою чергу впливають на соціальні цінності, доцільно проаналізувати деякі окремі ідеології для того, щоб поширити наше розуміння співвідношень між ними.

Обмежимо наш аналіз чотирма основними ідеологіями: консервативною, ліберальною, радикальною і марксистською.

Консервативна ідеологія в основному базується на філософії індивідуалізму і концепції суспільства, що еволюціонує, з наголосом на збереженні традиційних цінностей, норм і соціальних інституцій. Таким чином, з консервативної точки зору урядова взаємодія з особистою свободою, громадськими інституціями, ринковою економікою і традиційними цінностями повинна бути мінімальною і виправдовується як останній рятувальний засіб, коли всі інші заходи зазнали невдачі. Консервативна ідеологія присвячена збереженню етики праці, самодопомоги і стриманості в усіх речах. Наголос робиться на швидше поступовому соціальному розвитку, ніж різкій соціальній зміні. Заслуговує уваги причетність консервативної ідеології до соціального добробуту і соціальної політики.

Ті, хто аргументує за збереження і розвиток індивідуалізму як суті соціального добробуту, могли би стверджувати, що особистість має бути впевнена в своїх силах: вона має бути впевнена в своїх можливостях і повинна дійсно тягнути себе до гори своїми власними переконаннями. Північно-американська доктрина індивідуалізму навіть стверджує, що громадське субсидування для бідних душить їхню ініціативу, позбавляє їх відчуття самовідповідальності,

7

допомагає створювати паразитів і руйнує моральні фібри суспільства. Кожний раз, коли соціальна політика, спрямована на зростання урядового втручання, вноситься в арену громадських дискусій і дебатів, лицарі індивідуалізму опонують цій політиці, оскільки вони бачать її як перешкоду до їхньої системи цінностей і вірувань. Вони ратують за менше урядове втручання, скорочення громадських витрат на соціальні програми, збереження старих цінностей (бережливість, стриманість, ініціатива і обережність), і захищають такі соціальні інституції як родина і громада. Один з напрямків консервативної думки аргументує за каральні і обмежувальні міри таким чином, щоб “забезпечена бідність” відчувала свою залежність некомфортною. Немає співпадіння в тому, що в пилу суперечностей щодо зростання місцевих витрат для підтримки безробітних, повносправних, неодружених чоловіків і неповних родин (з одним з батьків), представники місцевого уряду захищають робочі заходи, такі як збирання снігу, обрізання сухих гілок на деревах вздовж провінційних доріг для того, щоб піднести бідним урок протестантської робітничої етики і моральності.

Однак, ті хто підтримує таке суспільство і уряд, відповідальні за допомогу нужденним, бідним, залежним і невдатним жертвам нашої соціо-економічної системи, підтримують значніше урядове втручання. Філософською основою для їхньої підтримки є “Декларація прав людини”, прийнята ООН в 1948 році. Статті 22 і 25 висловлюють основу, що виправдовує втручання держави від імені особистості:

Стаття 22. Кожний, як член суспільства, має право на соціальну безпеку і закликається до реалізації через національні зусилля і міжнародну співпрацю, і у відповідності з організацією і можливостями кожного стану, економічних і культурних прав, необхідних для його гідності і вільного розвитку його особистості.

Стаття 25. Кожний має право на норми життя, адекватні своєму станові здоров ’я, і добробуту, і своєї сім ’ї, включаючи їжу, одяг, побутові речі і медичне обслуговування, і необхідні соціальні послуги і право на захист у випадку безробіття, хвороби, неповносправності, вдівства, старшого віку чи інших втрат засобів до існування в умовах, що не піддаються особистому контролю.

Ці дві статті виділяють соціальні права, які мають бути відокремлені від громадських і політичних прав, гарантованих законодавством в більшості демократичних країн. Однак, зростаюча складність сучасного суспільства і швидкість, з якою відбуваються соціальні, технологічні і економічні зміни в західних суспільствах, передбачають необхідність визнання соціальних прав, як захисту від цих глибоких змін, що загрожують добробутові людини. Соціальні зміни набувають відносного характеру, поступово змінюючись із зміною суспільних відносин, цінностей, недоліків і можливостей.

і

8

Твердження щодо соціальної політики Канадської ради з соціального розвитку чітко виявляє точку зору, що як особистість, так і суспільство є відповідальними за людський добробут. Так, рада констатує:

Метою соціальної політики є добробут людини. Вона має два аспекти. З одного боку, особистості повинні гарантувати свободу і можливість нести відповідальність аж до тих пір, доки вона здатна, для забезпечення її основних потреб і прагнень. З іншого боку, досягнення добробуту людини, особливо в теперішніх умовах, є настільки ж соціальною як і особистою відповідальністю. Тільки через колективне планування і дії (соціальна політика) можна утвердити умови, що дозволять людям реалізувати свій потенціал і творчо допомагати суспільству.

суспільства проголошуються цінності і положення у відповідності з їх внеском в особистий добробут і процвітання. Урядове втручання в соціальну політику виглядає виправданим, оскільки суспільство утримує уряд відповідальним і підконтрольним. Природно, що суспільні витрати на заходи соціальної політики для підвищення відповідальності уряду мали б тенденцію до зростання. Мета соціальної політики також розглядається як зміна тих умов в межах соціоекономічної і політичної систем, що спричиняють особисті проблеми. Таким

/

9

чином, радикальна точка зору відстоює фундаментальні соціальні, економічні і політичні реформи чи зміни, і мета соціальної політики полягає у внеску до цих змін. Використовуючи прямі і безкомпромісні методи, радикали йдуть до кореня чи природи соціальних проблем, прагнучи принципових рішень.

Накінець, існує марксистський напрямок соціальної політики. Використовуючи теорію конфліктів як відправну точку, марксизм постулює основний і вроджений конфлікт між особистістю і суспільством. Соціальна політика в демократичній системі інтерпретуються марксистськими аналітиками як хитрість, спрямована на здійснення контролю над визначенням, акцентами і напрямком соціального захисту. Ця політика розглядається як підтримка капіталістичної економіки, сила якої контролюється елітою. Приклад марксистської інтерпретації соціальної політики може допомогти пояснити цю точку зору.

Гелпер в своїй книжці “Політика соціальних служб” подає корисну критику соціальних служб в Америці. Його основною ціллю є аналіз мети, цінностей, положень і функцій соціальних служб і розгляд ролі, яку вони відіграють в підтримці чи виклику цінностям, установам і поведінці сучасного соціального порядку. Він розпочинає свій аналіз з існуючих суперечностей в соціальних службах: позитивні соціальні прагнення і зусилля для забезпечення людських потреб, що представляють кращі риси соціальних служб, підриваються силами, які підтримуються і підсилюються соціальними службами в суспільстві без певної мети. При тому, що вони турбуються про покращення добробуту людини, соціальні служби підтримують цінності, інституції і процедури, що є руйнівними для цього добробуту.

Аналіз Гелпера соціальних служб в Сполучених Штатах має ліве спрямування та , з міцні корені в марксистській теорії і чітко, часто блискуче, радикальний щодо перспективи, аргументації і в зумиснїй рішучості.

За Гелпером більшість політичних дебатів щодо соціальних служб проводились в ліберально-консервативних рамках, які визначили межі аргументації. Гелпер заявляє, що ліберальна позиція базується на уявленні, що соціальні служби є в основному є “хорошою річчю” і, якщо ми зможемо наростити ці служби, ми зможемо вирішити проблеми. Участь споживача є основною для планування структури соціальної служби, що є гуманною і чутливою до потреб людей. Неефективність соціальних служб може бути перетвореною на більш ефективну шляхом зміни пріоритетів в соціальних витратах. Консервативна позиція, навпаки, свідчить, що “чим менше, тим краще”. Для Гелпера ліберально-консервативні дебати про соціальні служби є непродуктивними в досягненні результатів, які можна розглядати. Більше того, ці дві позиції є швидше подібними, ніж відмінними в своїх основних положеннях

і