9.2. Сульфаніламідні препарати
Сульфаніламіди – це група хімічних речовин, похідних пара-амінобензенсульфаміду – аміду сульфанілової кислоти (пара- амінобензенсульфокислоти). З середини двадцятого століття велика кількість подібних речовин вживається як антибактеріальні препарати. Пара-амінобензенсульфамід – найпростіша сполука даного класу препаратів (також називається білим стрептоцидом) застосовується в медицині до теперішнього часу. Пронтозил (червоний стрептоцид) був не лише першим препаратом цієї групи, а й взагалі першим у світі синтетичним антибактеріальним препаратом. Сульфаніламіди мають хіміотерапевтичну активність при інфекціях, які викликають грампозитивні та грамнегативні бактерії. Їх дія пов'язана, головним чином, з порушенням процесу утворення мікроорганізмами необхідних для їх розвитку ростових факторів – фолієвої та дигідрофолієвої кислот та інших речовин, молекули яких містять пара-амінобензенову кислоту. Механізм дії пов'язаний зі структурною подібністю сульфаніламідного фрагменту з пара-амінобензеновою кислотою (ПАБК) – субстратом ферменту дигідроптероатсинтетази, який синтезує дигідроптероєву кислоту. Це призводить до конкурентного пригнічення дигідроптероатсинтетази, що, в свою чергу, приводить до порушення синтезу з дигідроптероєвої, дигідрофолієвої, а потім тетрагідрофолієвої кислот і в результаті – до порушення синтезу нуклеїнових кислот у бактерій.
Для отримання терапевтичного ефекту сульфамідні препарати необхідно призначати в дозах, достатніх для попередження можливості використання мікроорганізмами пара-амінобензенової кислоти, що міститься в тканинах. Прийом сульфаніламідних препаратів в недостатніх дозах або занадто раннє припинення лікування може призвести до появи стійких штамів збудників, що надалі не піддаються дії сульфаніламідів. Необхідно враховувати, що деякі лікарські препарати, молекула яких містить залишок пара-амінобензенової кислоти (наприклад, новокаїн), можуть виявляти антисульфаніламідну дію. За М.Д. Машковським сульфаніламіди поділяють на такі групи:
1. Короткої дії:
Стрептоцид Норcульфазол
Етазол Сульфадімезин
2. Середньої дії:
Сульфазин
3. Тривалої дії:
Сульфапіридазин
Сульфамонометоксин
Сульфадиметоксин
Існують препарати, механізм дії яких ґрунтується на розкладанні ЛЗ до сульфаніламідів і 5-аміносаліцилової кислоти, які відповідно мають антибактеріальну та протизапальну дію. До цього типу відносять препарати для лікування неспецифічного виразкового коліту: cалазосульфапіридин (1), cалазопіридазин (2), cалазодиметоксин (3):
9.3. Похідні хінолінокарбонових кислот
Сполуки цього ряду виявляють високу активність до грамнегативних бактерій (кишкова, дизентерійна, черевнотифозна палички) і значно меншу активність до грампозитивних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи). У мікробній клітині препарати інгібують топоізомерази та синтез ДНК. До першого покоління цих препаратів відносять хінолінкарбонові кислоти: налідиксову, оксолінієву та пімедінієву
Налідиксова кислота Оксолінієва кислота Піпемідієва кислота
Високою активністю та найбільш широким спектром дії володіють 6-флуорхінолони – сполуки, які містять атоми Флуору в конденсованому ядрі бензену. Ці сполуки широко використовують в медичній практиці при інфекціях дихальних шляхів, середнього вуха, м’яких тканин шкіри, кісток, нирок, сечових шляхів, шлунково-кишкового тракту, при туберкульозі й ревматизмі. Наприклад, ципрофлоксацин, офлоксацин, пефлоксацин та ін. особливо важливі при лікуванні інфекцій, викликаних штамами, стійкими до інших ЛЗ. Проте флуорхінолони негативно впливають на рост хрящової тканини, тому в педіатричній практиці їх не використовують.
Пефлоксацин Норфлоксацин
Ципрофлоксацин Ломефлоксацин
Офлоксацин