3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

Конституційне право як навчальна дисципліна виникає пізніше, ніж відповідна галузь права та наука. Конституційне (державне) пра­во як навчальна дисципліна починає викладатися в університетах європейських країн наприкінці XIX ст., а в Україні — з 1863 р. у Київському університеті, з 1865 р. — у Новоросійському університеті. Навчальні курси були обмежені у часі та за змістом викладення ма-теріалу. їх викладання передбачало переважно вивчення здобутків на­уки державного права Російської імперії та ознайомлення з консти-туційним правом країн Європи та США.

Ця навчальна дисципліна набуває якісно нового значення і на західноукраїнських землях у зв'язку з конституційною реформою 1861 р. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, роль конституційного права як навчальної дисципліни підви-щується після конституційних перетворень 1905 р. Якісні зміни у ви-кладенні відповідного курсу при підготовці українських правознавців нівелювалися тим, що з огляду на відсутність національної держав-ності не могло йтися і про вивчення конституційного права України. Майбутні юристи вивчали державне право Австро-Угорщини та Росії.

До того ж, зважаючи на відсутність повноцінного конституційного права як галузі, відповідна навчальна дисципліна вивчалася безсистем-но і фрагментарно. Часто її практична значущість зводилася нанівець.

Після революційних подій 1917 р. конституційне право як на­вчальна дисципліна переживає складний етап, що охарактеризувався спробою створити самостійну навчальну дисципліну, яка б вивчала конституційне право України (1918—1921 рр.), та формуванням систе-ми освіти у галузі радянського державного права.

За часів національно-визвольних змагань 1918—1921 рр. послі-довні спроби відродити юридичну освіту в Україні, в тому числі у га­лузі конституційного права, здійснювалися П. Скоропадським. Про-тягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, 6 жовтня 1918 р. було урочисто відкрито у Києві перший Державний Ук­раїнський університет, а 22 жовтня — другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Але нетривалість існування Гетьманату не дала змоги реалізувати плани щодо розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

215

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Конституційне право як навчальна дисципліна вивчалося й у Київському юридичному інституті. Навчальна програма Інституту за 1918 р. передбачала вивчення конституційного права на Суспільно-юридичному факультеті. Зокрема, державне право вивчалося на II курсі Судового відділу (4 год.), а на II курсі Адміністративного відділу вивчалося державне право зарубіжних держав (2 год.) і місце-ве державне право (4 год.)¹. Аналіз навчальної програми дає змогу зробити висновок, що державне (конституційне) право як навчальна дисципліна мало оглядовий характер.

У перші роки встановлення радянської влади в Україні (1917—1921 рр.) радянська правова доктрина спочатку виходила з ідей миттєвої побудови комунізму, за якого не потрібні будуть ні держава, ні право, але подальший перебіг подій підтвердив хибність такої по-зиції. Починаючи з 1918-1919 рр., почалася підготовка спеціалістів у галузі радянського права. Для майбутніх правознавців необхідним бу-ло вивчення основ радянського державного права. Але радянське дер­жавне право як навчальна дисципліна в цей час не існувало в єдино­му вигляді. Можна говори™ про дисципліни у галузі державного пра­ва. Зокрема, у Московському університеті викладалися такі дис­ципліни, як «Державний устрій РРФСР» (1918 р.), «Публічне право Радянськоїреспубліки» (1919 р.), а у Свердловському університеті ви-кладався курс «Державне право» (1919 р.)². До серєдини 20-х років не існувало єдності в поглядах на термінологію навчальних дисциплін у галузі радянського державного права — поряд з державним і консти-туційним правом викладалися навчальні курси з радянського держав­ного будівництва, а починаючи з 1927 р. радянське державне будів-ництво витісняє з системи юридичних навчальних дисциплін ра­дянське державне (конституційне) право.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. ситуація стає прямо протилежною — у вищих юридичних за­кладах освіти поновлюється викладання радянського державного права, що витісняє державне будівництво. Система державного (кон­ституційного) права як навчальної дисципліни та як система відповідної галузі й науки відображала структуру радянських консти-

¹ Киевский юридический институт. Потребность в нем, его задачи, организация и обозрение преподавання. — Киев, 1918. — Приложение.

² Куприн, Н. Я. Из истории науки советского государственного права. — М., 1971. — С. 36.

216

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

туцій. Як зазначав А. I. Лєпьошкін, система підручників, посібників і навчальних програм з курсу радянського державного права майже повністю копіювала систему Конституції СРСР 1936 р.¹. В основу та­кого підходу було покладено доктрину А. Я. Вишинського про єдність структури Конституції СРСР і навчального курсу з радянського дер­жавного права, викладену ним у фундаментальному підручнику «Ра-дянське державне право» (1938 р.).

В. В. Цветков і С. О. Макогон зазначали, що система консти-туційного права як навчальної дисципліни визначається предметом цієї науки. Система навчального курсу радянського державного (конституційного) права, на думку українських вчених, мала таку структу­ру: 1. Радянське державне право. 2. Радянська конституція та її розви-ток. 3. Суспільний і політичний розвиток СРСР. 4. Основні права та обов'язки громадян. 5. Радянська виборча система. 6. Форми націо-нальної державності народів СРСР. 7. Органи Радянської соціалістич-ної держави². Запропонована система була принципово новою для ра­дянського державного права як навчальної дисципліни, оскільки при її формуванні вчені виходили не з структури радянських конституций, а з системи конституційного права як галузі права та науки. Показо-во, що В. В. Цветков і С. О. Макогон пропонують як самостійні розділи навчального курсу розділи, присвячені теорії радянського державного права та історії розвитку і становлення радянського конституціоналізму. Вказані розділи виходять за межі структури чинних на той час радянських конституций. Велика увага приділяється вчени-ми також вивченню конституційних прав і обов'язків громадян та ра­дянського виборчого права — їх вивчення передбачено після вивчен­ня основ радянського суспільного і політичного ладу, тоді як попе-редні підручники вважали ці теми допоміжними і їх вивчення лише завершувало викладання навчального курсу.

У подальшому радянські вчені прийшли до єдиної думки, що ра­дянське державне право як навчальна дисципліна має власну систему, яка визначається системою відповідної галузі права та науки. Але си­стема навчальної дисципліни не відображає повністю ні системи га­лузі, ні системи науки. її особливості визначаються практичними по­требами у підготовці спеціалістів-правознавців.

¹ Лепешкин А. И. Курс советского государственного права. — Т. 1. — М., 1961. — С. 103.

² Цветков В., Макогон С. Радянське державне право. — К., 1968. — С. 41.

217

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Після проголошення незалежності України починається новий етап становлення і розвитку конституційного права України як на-вчальної дисципліни. Ця навчальна дисципліна стае обов'язковою для вивчення у державних і недержавних вищих юридичних закладах освіти, але складність конституційного процесу позначилася на якості відповідних навчальних дисциплінах у галузі конституційного права: поряд із конституційним правом України викладаються такі навчальні дисципліни, як державне будівництво, державне право та будівництво тощо. За винятком навчального посібника В. Ф. Мела-щенка¹, фактично не існувало підручників і навчальних посібників з конституційного права України.

Ситуація з викладенням конституційного права України покра-щується з прийняттям нині чинної Конституції України. Відповідно до п. 6 Указу Президента України «Про першочергові заходи, пов'язані з прийняттям Конституції України» № 0553/96 від 12 липня 1996 р. на Міністерство юстиції України, Міністерство освіти України та інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади, покладався обов'язок забезпечи-ти підготовку відповідних програм та включити до навчальних планів, починаючи з 1996 р., спеціальні курси для вивчення нової Конституції України. Цей Указ об'єктивно сприяв концентрації зу-силь науковців та професорсько-викладацького складу щодо розроб-ки нових навчальних дисциплін з конституційного права України. Вперше за історію незалежної України конституційне право у формі вчення про нову Конституцію України отримало поширення не лише у вищих закладах освіти, а й серед широких верств населення.

Починаючи з 1996 р., створено належну навчально-методичну ба­зу викладання навчального курсу з конституційного права України. В 1999 р. було видано перший підручник із конституційного права Ук­раїни за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав на сьогодні кілька видань та підручник з конституційного права України за редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка і Ю. М. Тодики². Нині в Україні існує кілька Грунтовних підручників з конституційного права України. Зо-крема, відповідні підручники О. Ф. Фрицького, В. С. Журавського та

¹ Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995.

² Конституційне право України: Шдруч / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 1999; Конституційне право України: Шдруч. / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999.

218

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

ін. Побачили світ численні навчальні посібники, монографії та на-укові статті, присвячені проблемам, що вивчаються в курсі консти-туційного права України.

За п'ятнадцять років незалежності сформувалася комплексна сис­тема державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна розвивається у таких провідних вищих закладах освіти III—ІУрівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого; Одеська національна юридична академія; юридичні факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. I. Франка, Ужгородсько-го державного університету, Чернівецького Національного універси­тету ім. Ю. Федьковича; Київський університет права при Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Національна ака­демія внутрішніх справ України та інших закладах освіти. Зазначені центри освіти у галузі конституційного права сприяють розвиткові національної юридичної освіти у сфері конституційного права.

Навчальні дисципліни з конституційного права як система знань, що отримані наукою конституційного права і практикою його ство-рення та реалізації і як будь-яка яка інша система мають відповідні взаємовідносини та внутрішню ієрархію складових елементів. Систе­ма навчальної дисципліни з конституційного права представлена на-самперед такими самостійними навчальними дисциплінами, як «Конституційне право України» та «Конституційне право зарубіжних країн», а також спеціальними навчальними курсами, що деталізують основні інститути конституційного права.

Головною навчальною дисципліною в системі навчальних дис-циплін у галузі конституційного права в Україні є дисципліна «Кон­ституційне право України». На думку О. Ф. Фрицького, конституційне право України як навчальна дисципліна є певною сукупністю знань, які випливають із системи науки цієї галузі, а також практики ре­алізації науковихдосягнень¹. Російські правознавці А. О. Безуглов і С. О. Солдатов наголошують, що основним завданням навчального кур­су конституційного права є допомога студентам в опануванні консти-туційним правом як галузі права і як навчальної дисципліни². Тобто

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Шдруч. — К., 2002. — С. 58.

² Безуглов А. А., Солдатов С. А. Конституционное право Россини: Учеб. в 3 т. — Т. 1. — М., 2001. —С. 208.

219

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

вітчизняні та зарубіжні вчені-конституціоналісти послідовно наголо-шують на тому, що конституційне право як навчальна дисципліна має на меті опанування певного обсягу необхідних знань щодо правової природи конституційного права як галузі права і юридичної науки.

Отже, навчальна дисципліна конституційного права України — це си­стема знань у галузі конституційного права, одержаних наукою консти­туційного права та практикою конституційного будівництва і реалізації конституційного права.

Система конституційного права України як навчальної дис-ципліни представлена взаємопов'язаними розділами і темами, які вивчають основні інститути конституційного права та здобутки й до-сягнення відповідної галузевої науки.

Існують різні думки щодо системи навчальної дисципліни «Кон­ституційне право України». Так, М. П. Орзіх передбачав, що консти­туційне право України як і інші галузеві навчальні дисципліни має За-гальну і Особливу частини. Загальна частина має таку структуру: 1. Введення в сучасний конституціоналізм. 2. Конституційне право — галузь правової системи, законодавства і юридична наука. 3. Консти-туційні норми і джерела конституційного права. 4. Конституція — Ос-новний Закон держави і суспільства. 5. Конституційні відносини.

6. Конституційні правопорушення і правова охорона Конституції.

7. Конституційно-процесуальне право. Установчий, виборчий, юрис- дикційний, конституційний процес. Особлива частина репрезентова- на: 1. Конституційний лад держави і суспільства. 2. Конституційний статус людини і громадянина. 3. Громадянський стан особи. 4. Дер­ жавний лад. 5 Державний устрій. 6. Конституційна система органів державної влади. 7. Місцеве самоврядування¹. Пропозиція М. П. Ор- зіха про поділ навчальної дисципліни «Конституційне право України» на Загальну та Особливу частини є слушною, оскільки загальна теорія конституційного права, що формує науково-категоріальний апарат конституційного права, дає уявлення про інститути конституційного права, конституційно-правові відносини тощо, як правило, вив- чається як вступна частина навчального курсу. Загальна частина кон­ ституційного права не вивчається повною мірою, що веде до безсис- темного вивчення і Особливої частини «Конституційного права Ук­ раїни».

¹ Орзих М. Конституционное право: Отрасль права, законодательства и юридическая наука // Юридический вестник. — 1995. — № 5. — С. 144.

220

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

П. Б. Євграфов запропонував побудувати систему навчальної дис­ципліни конституційного права України з урахуванням як системи га-лузі, так і системи науки конституційного права. Вчений зазначав, що програма навчального курсу має відповідати не лише положенням чинного законодавства, а й відображати логіку розвитку відповідної науки. До вивчення П. Б. Євграфов рекомендує такі розділи: 1. Наука конституційного права України. 2. Конституційне право України як галузь системи права України. 3. Конституція України, її властивості, особливості та розвиток. 4. Основні поняття конституційного ладу України. 5. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні. 6. Законодавча влада в Україні. 7. Президент України. 8. Ви-конавча влада. 9. Судова влада і прокуратура. 10. Територіальний устрій України і місцеве самоврядування. 11. Заключні положення¹. Існують й інші думки щодо системи конституційного права України як навчальної дисципліни.

У кожному окремому вищому закладі освіти юридичного напряму, чи на юридичному факультеті відповідного вищого закладу освіти, навчальна дисципліна «Конституційне право України» за обсягом, системою і змістом визначається навчальними програмами, що роз-робляються відповідними профільними кафедрами і затверджуються вченими радами вищих закладів освіти та юридичних факультетів. Навчальні програми відрізняються залежно від спеціалізації навчаль­ного закладу, обсягу часу відведеного на вивчення навчальної дис­ципліни, та спеціалізації науково-дослідної роботи професорсько-ви-кладацького складу, задіяного у викладанні конституційного права України як навчальної дисципліни.

Важливою також є послідовність викладання конституційного права у системі інших юридичних навчальних дисциплін. Консти­туційне право України викладається після фундаментальних теоре-тичних й історичних юридичних навчальних дисциплін, таких як «Те-орія держави і права», «Юридична деонтологія», «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Історія політичних і правових вчень», «Філософія права» тощо. Водночас конституційне право України викладається першим у системі галузе-вих юридичних навчальних дисциплін. Недопустимо викладати такі

¹ Евграфов П. Б. Программа курса «Конституционное право Украинш». — Симферополь, 1996. — 41 с.

221

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

навчальні дисципліни, як адміністративне право України, криміналь-не право України, цивільне право України чи міжнародне право без попереднього вивчення конституційного права України.

У той же час усі юридичні навчальні дисципліни пов'язані між со­бою: теорія держави і права, юридична деонтологія, філософія права, історія держави і права України та зарубіжних країн формують науко-во-категоріальний апарат майбутніх юристів, дають уявлення про ста­новлення і розвиток галузі конституційного права України та його роль і місце в національній правовій системі. Вивчення консти­туційного права України сприяє подальшому вдосконаленню юри-дичного науково-категоріального апарату, який використовується при подальшому вивченні інших галузевих юридичних навчальних дисциплін.

Як писав російський учений-конституціоналіст В. В. Лазарев, провідна роль конституційного права в системі галузей права визна-чає також його місце як навчальної дисципліни. Ті поняття та кате-горії, що вивчаються конституційним правом, покликані створити своєрідний фундамент, грунтуючись на якому, напрацьовуються по­няття і категорії галузевих дисциплін. В особливості знань консти­туційного права вимагають механізми галузевого правового регулю-вання'. Тобто конституційне право як навчальна дисципліна є своєрідним «місточком», через який знання загальної теорії права збагачуються і трансформуються в систему галузевих правових знань, необхідних юристам-фахівцям.

Незважаючи на розмаїття навчальних програм із «Конституційно­го права України»², цій навчальній дисципліні властивий певний універсальний системний характер. Тобто існує універсальна система загальнообов'язкових для вивчення навчальних тем із консти­туційного права України, яка може розширюватися додатковими на-вчальними темами, залежно від профілю підготовки правознавців тим чи іншим вищим закладом освіти.

Предметно-галузевий зміст галузі та науки конституційного права визначають зміст відповідної юридичної науки. Система галузі кон­ституційного права та науки об'єктивно позначилася і на системі на-

¹ Конституционное право: Учеб. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М., 1999. — С. 35.

² Напр., Волошин Ю. О. Конституційне право України. Програма курсу, методичні матеріали і рекомендації для студентів спеціальності «Правознавство» денної форми навчання. — Маріуполь, 2002. — 113 с.

222

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

вчальних дисциплін з конституційного права. Усі недоліки та здобут-ки галузі і юридичної науки конституційного права знаходили оста-точний вихід у системі навчальних дисциплін з конституційного пра­ва та на відповідних спецкурсах.

У межах навчальної дисципліни «Конституційне право України» традиційно існують розділи і теми, що розкривають основні зако-номірності та особливості розвитку і функціонування інститутів кон­ституційного права і грунтуються на відповідних напрямах наукових досліджень. Як правило, на вивчення виносяться теми, присвячені загальній теорії конституційного права, основам конституційного ла­ду України, конституційно-правовому статусу людини і громадянина, формам безпосередньої демократії, конституційно-правовим осно­вам організації та здійснення державної влади в Україні, територіаль-ному устрою та місцевому самоврядуванню, конституційній юстиції та правовому захисту Конституції України тощо. Тобто теми, які відповідають основним інститутам конституційного права як галузі права, та основним напрямам наукових досліджень у галузі консти­туційного права.

Важливе місце у системі навчальної дисципліни конституційного права України посідає вивчення положень загальної теорії консти­туційного права. Цей розділ передбачає ознайомлення з консти-туційним правом як галуззю права, наукою та навчальною дисцип-ліною та науково-категоріальним апаратом конституційного права.

Оскільки галузь конституційного права є об'єктивною кате-горією і первинною щодо науки та навчальної дисципліни, то логічно почати вивчення загальної теорії конституційного права са-ме з цієї теми. Слід висвітлити поняття «конституційне право» та його співвідношення з поняттям «державне право», визначити пред­мет і метод конституційного права, його завдання і функції, а також акцентувати увагу на ролі й місці конституційного права України як галузі права в національній системі права та національній правовій системі.

Важливою складовою загальної частини конституційного права як навчальної дисципліни є теми, присвячені історії конституційного права як галузі права, юридичної науки та навчальної дисципліни. При вивченні цієї теми слід визначити хронологію історії консти­туційного права України як галузі національного права та простежи-ти її генезис у контексті світової історії становлення і розвитку кон­ституційного права. Також важливим завданням є вивчення основних

223

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

етапів виникнення, становлення та розвитку національного консти­туцшного права як юридичної науки та навчальної дисципліни.

Вивчення історії конституційного права як юридичної науки і на­вчальної дисципліни було б неповним без аналізу стану сучасної на­уки й освіти в галузі конституційного права. Слід приділити увагу вивченню поняття науки та освіти конституційного права, їх системи, завдань та функцій тощо. Зокрема, важливе теоретичне і практичне значення має вивчення конституційного права як навчальної дис­ципліни. Крім розгляду питань, пов'язаних зі співвідношенням і взаємозв'язками конституційного права України з іншими юридич-ними навчальними дисциплінами, а також із предметом, системою і джерелами цієї навчальної дисципліни, важливо визначити структуру навчального курсу «Конституційне право України», охарактеризувати його зміст і форму та рекомендувати відповідну навчально-методичну літературу

Особливе значення у вивченні загальної теорії конституційного права приділяється системі конституційного права та її основним складовим елементам — інститутам конституційного права та конституційно-правовим нормам. Слід звернути увагу на категорію «си­стема конституційного права», її ознаки, структуру конституційного права (інститути і норми конституційного права; загальну та особли-ву частини конституційного права; матеріальне та процесуальне кон­ституційне право, природне та публічне конституційне право тощо); на правову категорію «інститут конституційного права», на кла-сифікацію інститутів конституційного права та загальну характерис­тику основних інститутів конституційного права. Важливо подати ро-зуміння категорії «норма конституційного права», охарактеризувати особливості конституційно-правових норм, визначити їх види, вия-вити структуру конституційно-правових норм тощо.

Також потребує грунтовного вивчення тема, присвячена джерелам конституційного права. Слід звернути увагу на зв'язок категорій «си­стема конституційного права» і «джерела конституційного права» як на внутрішню і зовнішню форми конституційного права. При вив­ченні теми необхідно визначити поняття джерел конституційного права, види джерел конституційного права та їх юридичні власти-вості. Також доцільно детально охарактеризувати основні чинні дже­рела конституційного права та виявити їх систему.

При вивченні джерел конституційного права особливе значення має приділятися Конституції України 1996 р. та її юридичним влас-

224

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

тивостям. Зокрема, доцільно визначити поняття Конституції Ук­раїни 1996 р., вивчити історію чинного Основного Закону, структуру _Та функції Конституції України 1996 р. та її роль і місце в системі джерел національного конституційного права. Особливу увагу слід приділити аналізу механізму правового захисту Конституції України. У зв'язку з проведенням у 2006 р. конституційно-правової реформи, необхідно вивчити передумови проведення, сутність і зміст консти­туційно-правової реформи та механізми її реалізації у сучасних умо-вах.

Важливе значення у загальній теорії конституційного права приділяється й вивченню правової природи конституційно-правових відносин, а саме: детермінації цієї юридичної категорії та її змісту, а також видам конституційно-правових відносин. Необхідно розкрити склад конституційно-правових відносин і охарактеризувати суб'єкти конституційно-правових відносин і їх види, об'єкти конституційно-правових відносин та юридичні факти в конституційному праві. Конституційно-правова відповідальність як особливий вид консти­туційно-правових відносин може вивчатися як самостійна тема. Слід звернути увагу на співвідношення категорій «конституційно-правова відповідальність» та «юридична відповідальність у конституційному праві», а також визначити зміст і форми конституційно-правової відповідальності та її види.

Після вивчення загальної теорії конституційного права тра-диційно вивчаються основні інститути Особливої частини консти­туційного права як навчальної дисципліни або предметні інститути конституційного права. Пріоритетним інститутом конституційного права, який вивчається в навчальному курсі, є інститут основ консти­туційного ладу України.

Вивчення основ конституційного ладу України передбачає роз-криття питань, присвячених поняттю, сутності та ознакам консти­туційного ладу та його гарантіям. Конституційний лад як інститут конституційного права містить два самостійних інститути — інститут конституційних основ суспільного ладу й інститут конституційних основ державного ладу.

При вивченні конституційних основ суспільного ладу необхідно акцентувати увагу на понятті та змісті суспільного ладу, його основ-них принципах і системі суспільного ладу України. Здійснюється за-гальна характеристика політичної, економічної, соціальної та куль­турно! систем суспільства.

8 6-200

225

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Вивчення конституційних основ державного ладу передбачає ха­рактеристику поняття державного ладу України, визначення основ-них засад державного ладу (принцип суверенності, незалежності, де­мократизму держави, її соціального і правового характеру) та його ме-ханізму. Важливо зосередити увагу на функціях Української держави, їх видах і загальній характеристиці зовнішніх і внутрішніх функцій держави.

Іншим пріоритетним інститутом конституційного права України є інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Вивчення цього розділу навчальної дисципліни консти­туційного права починається з теми, присвяченої громадянству Ук­раїни. Ця тема передбачає вивчення поняття громадянства Ук­раїни, принципів громадянства України, набуття і припинення гро­мадянства України, конституційно-правового статусу органів, які вирішують питання, що пов'язані з громадянством України. Слід акцентувати увагу і на конституційно-правовому статусі іноземців, осіб без громадянства та біженців, які перебувають на території Ук­раїни.

Наступна тема присвячується конституційним правам особи і громадянина в Україні. При вивченні цієї теми необхідно визначи-ти поняття прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, охарак-теризувати систему прав і свобод людини і громадянина, звернути увагу на співвідношення національних конституційних норматив-но-правових і міжнародних актів у сфері прав і свобод людини і громадянина. Необхідно охарактеризувати громадянські, політичні, економічні, соціальні й культурні права і свободи люди­ни і громадянина та звернути увагу на гаранта прав і свобод люди­ни і громадянина.

Важливим є розділ конституційного права як навчальної дис­ципліни, присвячений формам безпосередньої демократії в Україні. При вивченні цього розділу визначаються теоретичні основи прямо­го народовладдя, а саме — поняття безпосередньої демократії, ос-новні форми безпосередньої демократії в Україні, гаранта форм пря­мого народовладдя.

Зазначений розділ вивчає дві основні теми, присвячені вивченню інституту виборів і референдумів в Україні. Вивчення інституту виборів передбачає висвітлення поняття виборів та виборчої систе-ми України, кваліфікацію видів виборів в Україні, характеристику процедури проведення виборів та її основних стадій та юридичної

226

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

відповідальності чинного виборчого законодавства. Заслуговує на увагу вивчення конституційно-правового статусу органів, уповно-важених організовувати і проводити вибори та здійснювати судо-вий і позасудовий контроль за виконанням законодавства про ви­бори. Навчальний матеріал доцільно ілюструвати матеріалами ви-борів до Верховної Ради України 2006 р. та виборів Президента Ук­раїни 2004 р.

Іншим головним інститутом безпосередньої демократії є референдуми. Вивчення цього інституту вимагає детермінації категорії «рефе­рендум», вивчення історії референдумів, класифікації видів референдумів, предметів референдумів, порядку організації й проведення ре­ферендумів та реалізації їх рішень.

Сьогодення вносить корективи в систему навчальноїдисципліни у галузі конституційного права України. Зокрема, вивчення основних інститутів форм безпосередньої демократії неможливе без вивчення не лише виборів і референдумів, а й інших форм безпосередньої де­мократії — зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо. Особливу увагу слід приділити вивченню такого національного феномена без­посередньої демократії, як Помаранчева революція. При цьому слід звернути увагу, що, не передбачена Конституцією України, Помаран­чева революція стала мирною легітимною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, що отримала загальне визнання як в Україні, так і у світі.

Наступною темою для вивчення є тема, присвячена консти-туційно-правовим основам організації державної влади в Україні. У цьому розділі висвітлюються загальні засади організації та здійснення державної влади в Україні, а також вивчається система органів державної влади та їх конституційно-правовий статус. При вивченні конституційно-правових основ державної влади в Україні слід враховувати зміну форми державного правління внаслідок конституційно-правової реформи 2006 р., що позначилася на пе-рерозподілі функцій парламенту і Глави держави на користь пер-шого.

Чільне місце належить темі, присвяченій законодавчій владі в Україні. При вивченні цієї теми слід розглянути питання, присвя-чені історії й теорії парламентаризму в Україні, конституційно-пра-вовому статусу Верховної Ради України та її ролі й місцю в системі поділу влади, порядку формування Верховної Ради України,

227

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

функціям і повноваженням Верховної Ради України, структурі Вер-ховної Ради України, порядку роботи Верховної Ради України та ос-новним парламентським процедурам. Приділяється особлива увага і питанням, що пов'язані з конституційно-правовим статусом народ­ного депутата України та конституційними засадами організації та діяльності комітетів Верховної Ради України, парламентських фракцій і труп народних депутатів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палата при Верховній Раді Ук­раїни тощо.

Важливе місце в розділі, присвяченому конституційно-правовим основам організації та здійснення державної влади в Україні, має приділятися вивченню інституту Ілави держави в Україні. ІДей інсти-тут є порівняно новим для конституційного права України — пост Президента України було засновано в 1991 р. — але він уже має свою історію: в Україні в 2004 р. вчетверте відбулися легітимні прези-дентські вибори.

Вивчення інституту Глави держави передбачає ознайомлення з пи­таннями присвяченими конституційно-правовому статусу Президен­та України, порядку обрання Президента України, його функціям і повноваженням, підставам дострокового припинення повноважень Президента України та характеристиці процедури імпічменту Важли-во приділити увагу ролі й місцю Глави держави в механізмі стриму-вань і противаг між гілками влади в Україні.

Однією з центральних тем розділу є тема, присвячена органам виконавчої влади в Україні. У межах цієї теми вивчаються питання про поняття виконавчої влади і систему її органів, основні принци-пи організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні та правову природу актів органів виконавчої влади. Основна увага приділяється Кабінету Міністрів України як вищому органу в сис-темі органів виконавчої влади в Україні. Вивчається порядок форму-вання Кабінету Міністрів України, функції та повноваження Кабінету Міністрів України, склад уряду та порядок відставки Кабінету Міністрів України. Також доцільно розглянути питання про порядок розробки проекту закону про Державний бюджет Ук­раїни та його виконання після затвердження Верховною Радою Ук­раїни. Окремо розглядаються питання, що присвячені консти­туційно-правовому статусу міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади.

228

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

Надежна увага має приділятися конституційному статусу місцевим органам виконавчої влади. Розглядаються питання, які пов'язані з порядком формування місцевих державних адміністрацій, їх функціями та повноваженнями, структурою та питання про взаємовідносини місцевих державних адміністрацій з органами місцевого самоврядування та з Кабінетом Міністрів України й цент-ральними органами виконавчої влади.

У межах навчальної дисципліни конституційного права України нині традиційно вивчається тема, що присвячена конституційним за­садам правосудия в Україні — судовій системі України, основним принципам організації та діяльності органів правосудия в Україні, статусу судів і суддів.

Зокрема, традиційною темою для конституційного права України тема, присвячена Конституційному Суду України. Вивчення цього інституту передбачає розгляд питань, присвячених поняттю Консти­туційного Суду України як єдиного органу конституційної юрис­дикції в Україні, порядку формування Конституційного Суду Ук­раїни та його конституційному складу, функціям і повноваженням Конституційного Суду України, порядку діяльності Конституційно­го Суду України, особливостям здійснення конституційного право-суддя та правовій природі нормативних актів Конституційного Суду України.

В останні роки цілком виправдано у системі навчальної дис­ципліни конституційного права України вивчається тема, присвя­чена конституційно-правовому статусу судів загальної юрисдикції в Україні. У контексті зазначеної теми вивчаються особливості судо-во-правової реформи 2002—2006 рр., система судів загальної юрис­дикції, порядок створення судів загальної юрисдикції та формуван­ня суддівського корпусу, функції судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції то-що.

Самостійного вивчення потребує і тема, присвячена консти­туційно-правовому статусу органів прокуратури. Тривалий час ця те­ма залишалася поза увагою як науки, так і освіти в галузі консти­туційного права України. На сьогодні питання про порядок форму­вання органів прокуратури, їх систему, функції та повноваження вив­чаються в межах навчального курсу з конституційного права України.

229

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальиа дисципліна

Викладання цієї теми передбачає врахування Перехідних положень чинної Конституції про прокуратуру

Наступним розділом у системі конституційного права України як навчальної дисципліни є розділ про територіальний устрій і місцеве самоврядування в Україні. Самостійною темою цього розділу є тема, присвячена територіальному устрою України. При вивченні цієї теми першочергова увага приділяється характеристиці таких правових ка-тегорій як «державна територія» і «територіальний устрій держави», а також питанням принципів територіального устрою України, систе-ми адміністративно-територіального устрою України, основних функцій адміністративно-територіальних одиниць в Україні. Розгля-дається спеціальний конституційно-правовий статус таких адміністративно-територіальних одиниць, як Автономна Республіка Крим та міст Київ і Севастополь. При вивченні питання про консти­туційно-правовий статус Автономно! Республіки Крим необхідно охарактеризувати Конституцію Автономної Республіки Крим, конституційні основи статусу та повноважень Автономної Республіки Крим, її принципи та гарант», систему та функції органів Автоном­ної Республіки Крим і їх взаємодію з вищими органами державної влади в Україні.

Наступна тема передбачає вивчення інституту місцевого самовря­дування в Україні. Часто ця тема має назву «Муніципальне право Ук­раїни» і розглядається поглиблено як спеціальний курс, але існування такого спецкурсу не виключає необхідності вивчення теми, при-свяченої місцевому самоврядуванню в межах системи консти­туційного права України як навчальної дисципліни.

Вивчення цієї теми передбачає ознайомлення з поняттям місцево­го самоврядування, його принципами, системою конституційно-пра-вових і міжнародних нормативних актів у галузі місцевого самовряду­вання, системою органів і посадових осіб місцевого самоврядування та порядком формування органів місцевого самоврядування, ор-ганізаційно-правовими і матеріально-правовими основами місцевого самоврядування в Україні. Особлива увага має приділятися системі гарантій місцевого самоврядування в Україні, що передбачена ст. 7 Конституції України.

Наведені розділи і теми, що становлять систему конституційного права України як навчальної дисципліни, не є вичерпними. Система цієї навчальної дисципліни є гнучкою і з урахуванням спеціалізації

230

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

виших юридичних закладів освіти та юридичних факультетів може доповнюватися додатковими розділами та темами.

Перспективним видається викладання такого самостійного розділу (теми), як «Конституційно-правові основи національної без-пеки і оборони України». Цей розділ уперше був розроблений Є. Я. Кравцем і передбачав вивчення тем, присвячених поняттю та сутності національної безпеки України, системі забезпечення національної безпеки України, обороні України в системі гарантування її національної безпеки конституційно-правовому статусу Ради національної оборони і безпеки України, Збройних сил України¹. Цей розділ може бути доповнений темами щодо конституційно-правово-го статусу Служби безпеки України, Управління державної охорони, Служби зовнішньої розвідки України тощо.

Як уже зазначалося, навчальна дисципліна «Конституційне пра­во України» є основною, але не єдиною в системі навчальних дис­циплин у галузі конституційного права України. У вищих юридичних закладах освіти та на юридичних факультетах також викладається самостійна навчальна дисципліна «Конституційне право зарубіжних країн», присвячена узагальненій характеристиці конституційно-правової теорії й практики зарубіжних держав. Вивчення цієї на-вчальної дисципліни сприяє розв'язанню важливих державно-пра-вових проблем в Україні, допомагає зрозуміти розвиток консти­туційного права Україні у контексті світової історії консти-туціоналізму та спрогнозувати подальшии конституційний розвиток України.

Успішно вирішується і проблема навчально-методичного забезпе­чення викладання такої навчальної дисципліни, як конституційне право зарубіжних країн. Перший в Україні підручник з консти­туційного права зарубіжних країн був виданий В. М. Шаповалом у 1997 р.² і перевиданий у 2000 р. Існують також інші підручники, на-вчальні посібники і монографії, присвячені проблемам консти­туційного права зарубіжних країн³.

¹ Конституційне право України /За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — 2-ге доопр. вид. — К., 2000. — С. 669-724.

² Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 1997.

³ Георгіца А. 3. Конституційно-правові інститути зарубіжних країн. — Чернівці, 1994. — 138 с.

231

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

У подальшому, перспективним видається викладання такої на-вчальної дисципліни, як Порівняльне конституційне право, що вже нині є однією з профілюючих навчальних дисциплін у окремих ви-щих закладах освіти України (наприклад, Маріупольський держав-ний гуманітарний університет та ін.). Конституційна компара-тивістика дає змогу адаптувати узагальнену конституційну теорію і практику до реальних проблем конституційного будівництва, оскільки порівняння конкретних інститутів конституційного права України з аналогічними інститутами зарубіжних країн дає мож-ливість виявити переваги і недоліки конституційного права України, а також упередити рецепіювання у національне конституційне право моделей, які не виправдали себе в зарубіжних країнах. Якщо в Російській Федерації порівняльне конституційне право викла-дається як самостійна навчальна дисципліна', то в Україні можна го­вори™ лише про існування таких спецкурсів у окремих вищих юри-дичних закладах освіти.

Втім потреба викладання навчальних дисциплін із порівняльного конституційного права є очевидною, оскільки Україна прагне інтег-руватися у єдиний європейський правовий простір. Це вимагає підго-товки високопрофесійних фахівців у галузі конституційної компара-тивістики, яких мають готувати сучасні вищі заклади освіти України. На жаль, для цього є лише нормативно-правова та інформаційна ба­за у вигляді великої кількості конституцій зарубіжних країн, перекла-дених українською та російською мовами, але бракує інших перекла-дених конституційних актів і відповідних підручників і навчальних посібників.

Утім нині в Україні спостерігаються позитивні зрушення щодо запровадження навчальних дисциплін у галузі порівняльного кон­ституційного права. Наприклад, на юридичному факультеті Маріупольського державного гуманітарного університету не лише викладається відповідна навчальна дисципліна, а й видається з 2005 р. фаховий часопис з проблем теорії та практики порівняльно­го права.

¹ Сравнительное конституционное право. — М., 1996. 232

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна

Окремі найважливіші та практично значущі теми, відповідно до специфіки вищого закладу освіти та професійного напряму в підго-товпі спеціалістів, викладаються на спеціальних курсах, що допов-нюють систему навчальних дисциплін у галузі конституційного права України. Зокрема, на юридичному факультеті Київського напіонального університету імені Тараса Шевченка викладаються такі спеціальні курси, як «Конституційно-правова думка XIX — по­чатку XX ст.ст.», «Основи правового статусу особи в Україні». Ши-роке коло спеціальних курсів у галузі конституційного права Ук­раїни викладається у недержавних вищих юридичних закладах освіти. В Українському центрі правничих студій викладаються такі спеціальні курси, як «Конституційна теорія», «Територіальна ор-ганізація влади в Україні», «Парламентське право та процес», «Ос-нови церковного конституційного права» та інші; в Інституті еко-номіки і права «Крок» викладається спецкурс «Конституційні ре-форми в Україні».

Спеціальні курси в галузі конституційного права викладаються у вищих юридичних закладах освіти, що готують фахівців для право-охоронних органів. У Національній академії Служби безпеки Ук­раїни викладаються спецкурси «Конституційні права, свободи і обов'язки громадян», «Конституційно-правові основи національної безпеки України», в Академії митної служби України — «Митна справа в історії українського конституціоналізму», «Проблеми демократії в конституційно-правових відносинах», у Національній ака­демії прикордонних військ України ім. Богдана Хмельницького — «Конституційні права, свободи та обов'язки», «Міграційне право» тощо.

Зовнішньополітичний курс України на євроінтеграцію перед-бачає відповідні зміни в усіх сферах суспільного і державного жит-тя, у тому числі в освіті України. Наміри України приєднатися до Болонського процесу, що дасть змогу уніфікувати вищу юридичну освіту України до системи вищої правової освіти країн—учасниць ЄС, позначилися на розширенні системи навчальних дисциплін у галузі конституційного права. Поряд із такими навчальними дис-циплінами, зокрема, «Конституційне право України», «Консти­туційне право зарубіжних країн» і «Порівняльне конституційне право», на сьогодні сформовано систему спещальних навчальних дисциплін у сфері конституційного права, як «Конституційні пра-

233

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

ва, свободи і обов'язки людини і громадянина», «Виборче право України», «Парламентське право України», «Муніципальне право України», «Конституційне процесуальне право України», а також відповідні навчальні курси і спецкурси європейського права тощо.

234

Розділ IV

Система конституційного права України

_їі

_р

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

4.1 Поняття та складові елементи системи конституційного права України

Поняття системи конституційного права сформувалося історично під впливом здобутків загальної теорії права в процесі дослідження проблем права та його системи. Але кожній історичній формації було властиве власне розуміння системи права.

Зокрема, ще давньогрецькі філософи і римські юристи висловлю-валися за поділ права на галузі, виходячи із властивостей самого права (Аристотель), або з суспільних інтересів (Д. Ульпіан). Так, Аристотель називав правом справедливість і уявляв це право у двох значеннях: 1) у широкому — як підпорядкування життя людей закону; 2) у вузькому — як дотримання рівності громадянами при користуванні благами.

У Давньому Римі право поділялося на приватне і публічне залежно від того, якою мірою і чиї інтереси воно репрезентувало. Так, римський юрист Д. Ульпіан висловлював думку про те, що публічним правом слід вважати те право, що має відношення до державного інтересу, а приват-ним — лише те право, що має відношення лише до інтересів (користі) приватних осіб. Утім у Давньому Римі юридична думка віддавала пере­вагу дослідженню закономірностей саме приватного права як припи-сам природного права, права народів і цивільного квірітського права. Публічні галузі права у цей період ще остаточно не сформувалися.

У середньовічній Європі поділ права на приватне і публічне, обгрунтований Д. Ульпіаном, майже не використовувався, натомість актуальності набув поділ права на світське та церковне (канонічне). У наступні століття існували різні погляди щодо сутності й змісту права та його системи, які визначалися рядом чинників, а саме: рівнем роз-витку суспільно-економічних відносин, рівнем становлення і розвит-ку суспільного пізнання, потребами у регулюванні тих чи інших суспільних відносин правовим інструментарієм, складом кола суб'єктів правотворення та правозастосування, правонаступництвом, національними традиціями тощо.

237

Розділ IV. Система конституційного права України

Так, під час буржуазно-демократичних перетворень кінця XVII —-початку XVIII ст.ст. у Європі та Північній Америці правознавці повер-нулися до системи права, що класично поділяється на приватне та публічне, але у подальшому пізнання «приватно-публічної» системи права позначилося не лише її численними модифікаціями, а й чис-ленними дискусіями щодо розмежування права на приватне і публічне. Дискусії щодо поділу права на публічне і приватне були надзвичайно актуальними і у XIX ст. Учені-правознавці (Берлінг, Ю. С. Гамбаров, О. фон Гірке, Зом, Р. фон Ієрінг, К. Д. Кавелін, Майєр, Умов та ін.) намагалися пояснити поділ системи права на приватне і публічне право, виходячи з теоретичних поглядів на право, що були властиві юридичним школам, які представляли ці вчені.

3 початку XX ст., з появою системного підходу в дослідженні пра­ва проблеми детермінації правової категорії «система права» набува-ють особливої актуальності у зв'язку з поширенням у світі ма-теріалістичних підходів до пізнання правових явищ. Зокрема, класо-вий підхід марксизму до сутності та змісту права в цілому нівелював здобутки дискусій про приватні та публічні інтереси у праві, проголо­сивши, що право є загальним інтересом індивідів панівного класу.

Позиція марксизму щодо спростування об'єктивних передумов поділу системи права на приватне і публічне на користь «права за-гального інтересу» позначилася на розвиткові положень вчення про систему радянського права, що існувала в колишньому СРСР і грунтувалася на висновку, що система права визначається системою суспільних відносин і формується з єдиних за своєю класовою сутніс-тю норм соціалістичного права, об'єднаних за галузями права.

Але формування радянської доктрини системи права відбувалася за складних умов і породжувало серйозні наукові дискусії. Період не-пу в радянській юридичній науці характеризувався плюралізмом пра­вових шкіл, представники яких намагалися створити різні концепції системи радянського права, намагаючись адаптувати поділ права на приватне і публічне до радянської правової доктрини. При цьому ак­тивно розвивалася насамперед приватно-правова наука, тоді як публічні галузі права, в тому числі й державне (конституційне) право, не знайшли надежного науково-методологічного забезпеченя¹.

¹ Федоренко В. Л. Вплив поділу права на приватне і публічне на розвиток системи конституційного права України (історико-правові аспекти) // Держава і право: 36. наук, праць. Юридичні і політологічні науки. Вип. 7. — К.: Інт держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Спілка юристів України, 2000. — С. 198-210.

238

4.1 Поняття та окладов! елементи систем конституційного права України

Ситуація змінилася після того, як в основу радянської правової доктрини була покладена цитата В. I. Леніна в листі до колишнього наркома юстиції РРФСР Д. I. Курського: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правовим, а не приватним»¹, що стала фатальною для вчених, погляди яких вщрізнялися вщ офіційної правової доктрини. 3 цього часу дискусії про поділ радянського державного права на приватне і публічне при-пинилися, а система радянського права розглядалася лише в одній, публічній площині. У подальшому українські вчені розвивали вчення В. I. Леніна², а питання про систему радянського права та його га-лузевих систем тривалий час перестали бути предметом наукових досліджень.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції СРСР, у зв'язку з по­требою кодифікації постало завдання наукового обгрунтування сис-теми радянського права. Це завдання покладалося на провідні юри-дичні науково-дослідні установи - Інститут права АН СРСР, Всесо-юзний інститут юридичних наук та юридичні факультети ви'щих за-кладів освіти. На першій Всесоюзній нараді працівників науки ра­дянського права в 1938 р. академік А. Я. Вишинський поставив пи­тання про «побудову системи радянського соціалістичного права на основі принципів радянської Конституції» та обгрунтування правової природи галузей права³. Втім сам А. Я. Вишинський у підручнику з радянського державного права, дотримуючись думки про побудову системи радянського державного права відповідно до структури ра­дянської Конституції, охарактеризованій Г. С. Гурвичем як «пошире-ний постатейний коментар» до Конституції СРСР 1936 р.⁴, не приділив цій проблемі жодної уваги.

Через рік А. Я. Вишинський визнав роботу вчених незадовільною і запропонував власну систематику, а вірніше - номенклатуру галузей радянського права, чільне місце серед яких посідало державне право

¹ Ленин В. И. Поли. собр. соч. — Т. 44. — С. 398.

² Мазуренко Ю. Система права переходного периода (опьіт систематизації). — X., 1925.— С. 21-25.

³ Вьішинский А. Основньіе задачи науки советского социалистического права // Советское государство. — 1938. — № 4. — С. 29-30.

' Гурвич Г. С. Некоторьіе вопроси советского государственного права // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 104-105.

239

Розділ IV. Система конституційного права України

а також закликав правознавців науково обгрунтувати особливості кожної окремої галузі радянського права¹. Виступи А. Я. Вишинсько-го поклали початок першої дискусії про систему радянського права (1938-1940 рр.).

Перша дискусія сприяла активізації наукових досліджень системи радянського державного права. 3 огляду на те, що основним джере-лом державного права була Конституція СРСР 1936 р., на державне право покладалося не лише регулювання певного виду суспільних відносин, а й ідеологічна функція забезпечення класового характеру всього радянського права. Академік I. П. Трайнін визначав державне право як «сукупність юридичних правил (норм), що виражають і закріплюють суспільний і державний устрій СРСР, форми, функш'ї і принципи діяльності радянської держави, що виходять з суверенних прав трудящих, основні права і обов'язки громадян СРСР»². При цьо-му сфера конституційно-правового регулювання, на думку вченого, визначалася не предметом і методом регулювання, а віднесенням то­го чи іншого питання до Конститущї СРСР та інших джерел держав­ного права.

Такі теоретичні погляди були об'єктивно відображені у визначенні місця державного права в системі радянського права. Державне пра­во розумілося у вузькому розумінні як галузь права, що регулює відносини державного володарювання, а в широкому — як загальна частина адміністративного, судового, кримінального, фінансового, військового та службового права³. Але «тотальність» державного пра­ва як галузі лише поглибила проблему розмежування галузей ра­дянського права.

Перша наукова дискусія 1938-1940 рр. про систему радянського права зводилися до пошуку критерію розмежування галузей права. Предмет і метод правового регулювання як критерії диференціації си­стеми права стали наріжним каменем зазначених дискусій. Врешті обидва критерії були визнані важливими і взаємозумовленими, що автоматично знецінювало думку I. П. Трайніна щодо державного пра­ва у «широкому значенні». Втім ця ідея не була відкинута раз і на-

' Вишинский А. XVIII Ст>езд ВКП(б) и задачи науки социалистического права // Советское государство. — 1939. — № 3. — С. 6, 26.

² Трайнин И. О содержаний и системе государственного права // Советское государство. — 1939. — № 3. — С. 36.

³ Там же. — С. 40-41.

240

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

завжди. Деякі науковці повторювали тезу про конституційне право як «загальну частину всіх інших галузей права», що є верхівкою піраміди системи права¹.

Перша наукова дискусія сприяла активізації відповідних наукових досліджень, але не змогла вирішити питання про галузеву систему конституційного (державного) права та його складові елементи. Зок-рема, А. I. Денисов і М. Г. Кириченко розуміли під системою права єдність і взаємозв'язок принципів і норм радянського права, згрупо-ваних у певні галузі відповідно до різноманітних галузей суспільного життя, що регулюються цим правом. Виходячи з наведеного визна-чення, вчені вважали, що система радянського державного (консти­туційного) права представлена його основними принципами (суве-ренітет народу; вільний суверенітет народів СРСР і їх рівноправність; виборність всіх радянських представницьких установ знизу до гори на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; підзвітність органів влади народу і відповідальність ви-борних посадових осіб перед своїми виборцями; демократичний централізм)². Отже, перша наукова дискусія знаменувалася постановкою проблеми про систему радянського державного права, але розв'язання визначеної проблеми звелося до констатації домінуючої ролі дер­жавного права в системі радянського державного права, визначення предмета правового регулювання як основного і єдиного критерію розмежування державного права з іншими галузями права та виділення як складові елементи системи державного права принципів дер­жавного права і державно-правових норм.

Перегляд теоретичних положень про систему радянського держав­ного права відбувся під час другої наукової дискусії (1956-1958 рр.), яка мала на меті створити належне теоретичне підгрунтя для нової ко-дифікації радянського законодавства. Після 1956 р. було піддано кри-тиці і засуджено підходи А. Я. Вишинського при вирішенні проблеми «побудови» системи радянського права та поставлено завдання ви-роблення критеріїв розмежування галузей радянського права та на­укової розробки системи кожної окремої галузі права. У передовиці журналу «Радянська держава і право» зазначалося, що «правильна по-

¹ Чхиквадзе В. М., Ямпольская Ц. А. О системе советского права // Советское государство и право. — 1967. — № 9. — С.34.

² Денисов А. И., Кириченко М. Г. Основьі советского государственного права. — М., 1953. —С. 33-34.

241

Розділ IV. Система конституційного права України

будова кодексу, що відповідає особливостям конкретної галузі права, порядок розташування правових інститутів в кодексі, відокремлення у ньому загальної частини і визначення її змісту — все це зовсім не технічні питання»¹, оскільки структура кодексу має відповідати сис-темі конкретно'! галузі права.

Початок другої дискусії було покладено статтею I. Л. Брауде, який одним із перших піддав ревізії доктрину А. Я. Вишинського і спросту-вав положення про принципи як основні елементи системи права. На думку I. Л. Брауде, система права — це єдність правових норм та інститутів що її формують (сукупність правових норм, які регулюють ту чи іншу галузь суспільних відносин), внутрішньо взаємопов'яза-них, що мають у своїй основі загальні принципи, але ця система є да­леко не сукупністю принципів². Стаття I. Л. Брауде викликала наукові дискусії щодо проблеми системи радянського державного права.

У ході дискусій вчені дійшли висновку про об'єктивний характер системи права, про інститути і норми права як основні елементи сис­теми права, про існування закономірних зв'язків між інститутами і нормами права та про предмет і метод правового регулювання як ос-новний і додатковий критерії диференціації галузей права. Вислов-лювалися й інші думки про критерії диференціації системи радянсь­кого права, а саме: домінуючі принципи права (Л. I. Дембо), завдання радянського права і соціалістичної законності (В. С. Тадевосян, В. М. Кудрявцев), логічна структура правової норми і різновиди санкцій (В. Ф. Мешера), наявність інституту правової відповідаль-ності (В. Ф. Мешера), але запропоновані критерії були альтернатив-ними, щодо виявлених — предмету і методу правового регулювання і в подальшому не підтвердилися практикою. Що ж до критеріїв внутрішньогалузевої диференціації, то С. С. Алексеев запропонував покласти в її основу принципи властиві систематиці галузей права у системі права³, але під час другої дискусії це теоретичне положення не здобуло надежного обгрунтування і розвитку.

Важливим здобутком у дослідженні системи державного (консти­туційного) права стала відмова від теоретичних положень А. Я. Ви-

¹ За повишение роли правовой науки в кодификації советского законодательства // Советское государство и право. — 1956. — № 1. — С. 7-8.

² Брауде И. Л. Некоторьіе вопросьі системьі советского права // Учение записки ВИЮН. — Вмп. 4. — М., 1955. — С. 5.

³ Алексеев С. С. О теоретических основах классификації отраслей советского права // Советское государство и право. — 1957. — № 7. — С. 99-107.

242

4.1 Поняття та складові елементи систем конституцшного права України

шинського про тотожність системи радянського державного права структурі радянської Конституції. Зокрема, Г. С. Гурвич, піддаючи критиці погляди А. Я. Вишинського, наголошував, що Конституція — лише основа державного права, яке незрівнянно ширше неї, багатіше визначеннями, положеннями, нормами, захоплює такі державно-правові галузі, в яких Конституція згадується лише поверхово, або не згадується зовсім. До того ж державне право є більш динамічним, ніж Конституція: швидше відображає життя, гнучкіше сприймає його зміни і реагує на нові його потреби¹.

У процесі дискусій учені дійшли висновку, що предметом радянсь­кого державного права є ті суспільні відносини, що виникають у зв'язку з формуванням органів державної влади та здійсненням їх діяльності², що значно звужувало предмет конституційно-правового регулювання, виводячи за його межі суспільні відносини, які тра-диційно вважаються предметом конституційного права, а саме: відносини, пов'язані з реалізацією народного суверенітету, прав і сво­бод людини і громадянина тощо.

Отже, дослідження системи радянського державного права, що відбулися в ході другої дискусії, сприяли формуванню поняття систе­ми державного права, визначенню інститутів і норм державного пра­ва як основних елементів цієї системи та критеріїв розмежування си­стеми державного права з іншими галузевими системами. Констату-ючи значні здобутки загальної теорії права у дослідженні проблем си­стеми радянського права, необхідно зазначити, що відповідні галузеві розробки підтвердили тезу С. С. Алексеева про те, що питання тіеї чи іншої галузі права включається як складова частина в загальну про­блему про систему радянського права. Зокрема, теоретичні здобутки в дослідженні системи радянського державного права майже повністю дублювали положення загальної теорії права про систему радянського державного права або ж взагалі базувалися на правовій доктрині А. Я. Вишинського.

Так, у підручнику з радянського державного права за редакцією ук-раїнського вченого С. С. Кравчука зазначається, що юридичні норми, які формують у своїй сукупності радянське державне право, поділя-

¹ Гурвич Г. С. Некоторьіе вопроси советского государственного права // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 104.

² Павлов И. В. О системе советского социалистического права // Советское государство и право. — 1958. — № 11. — С. 14.

243

Розділ IV. Система конституційного права України

ються на кілька основних груп залежно від їх змісту та суспільних відносин, що ними регулюються. Поділ державно-правових норм на «певні групи» і послідовність цих груп становлять систему радянсько­го державного права, основою якого є Конституция СРСР 1936 р.¹. ІДим наведене визначення фактично зводить систему конституційно­го права до змісту Конституції СРСР 1936 р.

Уперше зд обутки другої наукової дискусії (1956—1958 рр.) щодо на-укового обгрунтування системи радянського державного права були відображені в курсі лекцій з радянського державного права. А. I. Лєпьошкін розумів під системою радянського державного права систематику державно-правових норм за окремими державно-право-вими інститутами у зв'язку зі змістом урегульованих ними суспільних відносин, норм, послідовно розташованих всерєдині цієї галузі права залежно від їх значення у регулюванні тих чи інших видів суспільних відносин, що виникають у сфері організації діяльності політичної влади, здійснення громадянами СРСР і органами держави функцій державної влади². Наведене визначення є доволі складним, але відоб-ражає основні здобутки наукових дискусій 1956—1958 рр. щодо систе­ми радянського права.

А. I. Лєпьошкіну також вдалося аргументовано дослідити пробле­му співвідношення системи радянського державного права та систе­ми Конституції СРСР 1936 р., сформульовану Г. С. Гурвичем. Автор погоджується, що всі найважливіші інститути державного права ви-ражені й закріплені в конституції, що й пояснює схожість системи державного права і структури конституції. А. I. Лєпьошкін також ви-ступає проти повного ототожнення системи радянського державного права з системою Конституції СРСР 1936 р. Не всі норми радянської конституції за своїм змістом є нормами державного права, тоді як існує безліч інших норм, що не закріплені у конституції, але мають відношення до державного права³. Хоча твердження про існування в тексті конституції неконституційних норм є суперечливим, але теза про те, що система державного права як галузі є ширшою від системи конституції, є справедливою.

¹ Советское государственное право / Отв. ред. С. С. Кравчук. — М., 1958. — С. 9. ^гЛепешкин А. И. Курс советского государственного права в двух томах. — Т. 1. — М., 1961. —С. 71. «Там же. — С. 73.

244

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

Подальші дослідження системи радянського державного права ви-ражені у третій науковій дискусії, присвяченій системі радянського права і перспективам її розвитку (1982 р.), але було б помилковим вважати, що до цього часу відповідні дослідження не проводилися. В 70-80-х роках дослідження проблем системи радянського права здійснювалися В. М. Чхіквадзе, Ц. А. Ямпольською, С. С. Алексєєвим, С. М. Братусем, А. Ф. Шебановим, В. В. Цвєтко-вим, С. О. Макогоном, А. Ф. Аптом, А. А. Кеноновим, В. В. Лап-тєвим, В. П. Шахматовим, В. С. Основіним, В. С. Якушевим, С. М. Корнєєвим, М. П. Орзіхом, П. М. Рабіновичем та іншими ра-дянськими правознавцями¹. Третя наукова дискусія стала своєрідним підсумком наукових розробок проблем системи радянського права. Аналіз згаданих публікацій дає змогу зробити висновок про збере-ження тенденції пріоритетності дослідження проблем системи права у загальній теорії права над відповідними галузевими дослідженнями.

Дискусії про систему радянського державного права спрчинила публікація А. Ф. Шебанова, який визначив систему соціалістичного права як зумовлену економічним ладом суспільства внутрішню струк­туру права соціалістичної держави, що виражає внутрішню узгод-женість і єдність норм, які формують право, і водночас об'єктивно необхідний поділ їх на галузі й інститути відповідно до особливостей врегульованих цими нормами суспільних відносин. А. Ф. Шебанов також ви словив думку про те, що система права є його внутрішньою формою². Вчений виводив парну правову категорію «внутрішня фор­ма права (система права) — зовнішня форма права (джерела права)»

¹ Шебанов А. Ф. Система советского социалистического права. — М., 1961; Корнеев С. М. Вопросьі построення системьі советского права // Правоведение. — 1963. — № 1;Якушев В. С. О понятии правового института // Правоведение. — 1970. — № 6.; Алексеев С. С. Общетеоретические принципьі исследовання структурьі права // Советское государство и право. — 1971. — № 3; Орзих М. Ф. Обт>ективное, суб'ьективное и юридическое // Правоведение. — 1972. — № 3.; Рабинович М. П. Право как явление общественного сознання // Правоведение. — 1972. — № 2; Основин В. С. Место и роль советского государственного права в системе права // Правоведение. — 1972. — № 5; Апт А. Ф., Кененов А. А. К вопросу об злементах и структуре советского права // Вестник МУ. с. Право. — 1973. — № 3; Алексеев С. С. Структура советского права. — М., 1975; Алексеев С. С. Отрасли советского права: Проблемьі, исходньіе положення // Советское государство и право. — 1979. — № 9; Братусь С. Н. Отрасль советского права: Понятие, предмет, метод // Советское государство и право. — 1979. — № 11.

² Шебанов А. Ф. Форма советского права. — М., 1961. — С. 23.

245

Розділ IV. Система конституційного права України

та визначав їх взаємозв'язок, хоча ряд учених вважали думку А. Ф. Шебанова хибною¹.

Однією з перших наукових розробок цього періоду стала також на-укова стаття В. М. Чхіквадзе і Ц. А. Ямпольської, присвячена системі радянського права. На відміну від поглядів I. В. Павлова, який не виз-навав можливості утворення комплексних галузей права і стверджу-вав лише про можливість комплексних інститутів, вчені стверджува-ли про утворення нових комплексних галузей права як результату ди-ференційних процесів, що властиві системі права. В. М. Чхіквадзе і Ц. А. Ямпольська, стверджуючи, що структура галузі є «сім'єю» підга-лузей, які пов'язані у єдине ціле певною загальною частиною, відсто-юють положення попередніх дискусій про конституційне право як за-гальну частину інших галузей права².

Важливим внеском у дослідження проблем системи права стали праці С. С. Алексеева, в яких автор: дає визначення системи права як зумовлену економічним ладом конкретного суспільства (базисом) внутрішню структуру права, що виражає розташування правових інститутів за пов'язаними між собою підрозділами (галузями)³; розрізняє чотири рівні структури права (структура окремого припису; структура правового інституту; структура галузі права; структура пра­ва в цілому)⁴; розвиває вчення про предмет і метод правового регулю-вання і вводить додатковий критерій диференціації системи права на галузі — юридичний режим галузі права (особлива, цілісна система регулятивного впливу, якій властиві специфічні прийоми регулювання — особливий порядок виникнення і формування змісту прав і обов'язків, їх здійснення, санкції, способи реалізації, а також дія єди-них принципів, загальних положень, що поширюються на цю су-купність норм)⁵; класифікує галузі радянського права і визначає їх ха­рактерна риси⁶, а також здійснює ряд інших фундаментальних

¹ Керимов Д. А. Философские проблемьі права. — М., 1972. — С. 280-281.

² Чхиквадзе В. М., Ямпольская Ц. А. О системе советского государственного права // Советское государство и право. — 1967. — № 9. — С. 33-34.

³ Алексеев С. С. Общие теоретические проблеми системьі советского права. — М., 1961. —С. 7.

* Алексеев С. С, Структура советского права. — М., 1975. — С. 33.

⁵ Алексеев С. С. Структура советского права. — М., 1975. — С. 162; Алексеев С. С, Отрасли советского права: Проблеми, исходньіе положення // Советское государство и право. — 1979. — № 9. — С. 18.

⁶ Алексеев С. С. Проблеми теории права. — Свердловск, 1972. — С. 142-144; Алексеев С. С. Отрасли советского права: Проблеми, исходние положення // Советское государство и право. — 1979. — № 9. — С. 20-21.

246

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

досліджень системи радянського державного права. Фактично С. С. Алексееву вдалося протягом 1957—1958 рр. створити цілісну те-орію системи радянського права, яка була покладена в основу відповідних галузевих теорій, у тому числі теорії системи радянського державного права.

Характерною ознакою в дослідженні проблем системи радянсько­го права стало запозичення вченими-правознавцями (С. С. Алексеев, В. К. Бабаев, Д. А. Керімов та інші) теоретичних положень про кате-горію «система» з інших наук — філософії, кібернетики, соціології, математики, біології тощо. Виходячи із загальнонаукових положень про категорію «система», Д. А. Керімов визначав систему права як зу-мовлене економічним і політичним ладом суспільства внутрішнє об'єднання правових норм в узгоджене, упорядковане і єдине ціле та водночас їх поділ на відповідні галузі, наділені відносною са-мостійністю, стійкістю й автономним функціонуванням¹.

Основні здобутки загальної теорії права були відображені у відповідних галузевих дослідженнях. Зокрема, українські радянські вчені В. В. Цветков і С. О. Макогон погоджувалися з визначенням А. I. Лєпьошкіна, що система радянського державного права — це розміщення державно-правових норм по державно-правових інститутах; їх послідовне розташування всерєдині цієї галузі, але розширили поняття предмета державно-правового регулювання. На думку вчених, це не лише політичні відносини, пов'язані зі здійсненням владарювання, а й всі суспільні відносини, «які визна-чають політичну та соціально-економічну структуру радянського суспільства»². Українські вчені, вслід за А. I. Лєпьошкіним, вводять у широкий науковий обіг у радянському конституційному праві Ук­раїни правову категорію «державно-правовий інститут», хоча кри-терії диференціації норм за інститутами залишилися поза увагою вчених.

Підтримуючи А. I. Лєпьошкіна, В. В. Цветков і С. О. Макогон по-яснювали збіг системи радянського державного права із системою ра-дянської Конституції зумовлений тим, що суспільні відносини, закріплені в Основному Законі СРСР, становлять основний зміст дер­жавного права. Водночас учені розрізняють «діючу» систему держав-

¹ Керимов Д. А. Философские проблемьі права. — М., 1972. — С. 288.

² Цветков В., Макогон С. Радянське державне право. — К., 1968. — С. 21.

247

Розділ IV. Система конституційного права України

ного права, в якій інститути державного права відповідають структур! Конституції СРСР, і систему, яка має відповідати законам об'єктив-ного пізнання правової категорії «система конституційного права».

Слід відзначити і конструктивну позицію радянських учених щодо предмета радянського державного права, до якого належать дві групи суспільних відносин: 1) які урегульовані нормами Конституції; 2) які виникають у процесі здійснення державної влади через представ-ницьку систему й пов'язані з нею форми безпосередньої демократії, а також у результаті суверенитету націй у різноманітних формах ра-дянськоїсоціалістичноїдержавності¹. Саме ці відносини і визначали, на думку вчених, систему радянського державного права.

У дослідженні системи радянського державного права звертає на себе увагу і публікація В. С. Основніна, який висловився проти по-ширеної думки про конституційне право як «загальну частину» всіх інших галузей радянського права, оскільки в такому разі його норми мали б загальне значення для всіх інших галузей права, чого не відбу-вається².

Після прийняття Конституції СРСР 1977 р. та конституцій союз-них республік у 1978 р. постала проблема науково-методологічного забезпєчення приведення радянського законодавства у відповідність до нових радянських конституцій та кодифікаційних робіт, у тому числі в галузі радянського державного права.

Значний вплив на формування науково-методологічних основ си­стеми радянського державного права мала третя дискусія (1982 р.), яка відбулася на «кругломі столі в м. Звенигороді» за ініціативою ре-дакції журналу «Радянська держава і право». У роботі «круглого» сто­лу взяли участь провідні радянські правознавці, в тому числі з України (С. Д. Волошко, Л. Г. Знаменський, М. I. Козюбра, М. П. Орзіх, А. А. Пушкін, Я. М. Шевченко та інші). «Круглий» стіл «Система ра­дянського права і перспективи ії розвитку» був присвячений актуаль-ним проблемам системи радянського права, а саме: закономірностям розвитку права в умовах зрілого соціалізму і вимогам до системи ра­дянського державного права; методологічним проблемам дослідження системи права; критеріям поділу права на галузі; тенденціям роз­витку співвідношення різних галузей права; співвідношенню системи

¹ Государственное право СССР. — М., 1967. — С. 13.

² Основин В. С. Место и роль советского государственного права в системе права // Правоведение. — 1972. — № 5. — С. 12.

248

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

радянського права і системи законодавства; системі права і системі юридичної науки; проблемам комплексних галузей права, законодав­ства і юридичної науки; основним тенденціям у розвиткові системи права в зарубіжних країнах¹.

У ході наукових дискусій вчені дійшли висновку про об'єктивний характер системи радянського права. Висловлено думку, що галузі ра­дянського права з точки зору історико-логічного підходу поділяються на первинні (державне, адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільне, цивільно-процесуальне право), вторинні (трудове, фінансове, земельне, господарське, сімейне, виправно-тру-дове право та право прокурорського нагляду) і третинні (право соціального захисту, природоохоронне, гірниче, водне, лісне право). При цьому система права як багаторівнева система тяжіє до подаль-шої диференціації й утворення нових галузей права (С. С. Алексеев).

Визнано, що основними критеріями диференціації системи права на галузі є предмет і метод правового регулювання та механізм право­вого регулювання (юридичний режим галузі). Вчені також пропону-вали додаткові критерії, а саме: наявність інституту галузевої відповідальності (В. Г. Беляев), завдання (функції) правового регулю­вання (В. М. Кудрявцев), правові принципи і цілі (М. В. Вітрук), особливості конкретних правових норм (М. Й. Коржанський), але в подальшому ці критерії не знайшли наукового обгрунтування й існу-вали як гіпотези.

Зазначено, що системі права властиві не лише диференційні, а й інтегративні функції, що приводить до формування комплексних га­лузей права. Ця точка зору спростовувалася С. М. Братусем, який вва-жав за доцільне виділяти не комплексні галузі права, а комплексні га­лузі законодавства.

При проведенні третьої наукової дискусії вперше у вітчизняній юридичній науці було розмежовано дві правові категорії «система права» і «правова система» (Л. Р. Сюкіяйнен, М. I. Піскотін), які раніше вживалися як синоніми.

Учені також висловлювались за існування як галузі державного права, так і галузі конституційного права, що охоплює своїм змістом галузь державного права (М. В. Вітрук). М. П. Орзіх критикував точ­ку зору С. С. Алексеева про множинність фундаментальних галузей

¹ Система советского права и перспективн ее развития // Советское государство и право. — 1982. — № 6. — С. 80.

249

Розділ IV. Система конституційного права України

радянського права, вважаючи державне право єдиною фундаменталь­ною галуззю з інтегративними функціями щодо інших галузей права¹.

Попри значні здобутки загальної теорії права в дослідженні про­блем системи права, відповідні галузеві розробки не отримали надеж­ного наукового обгрунтування. Нерозробленими залишилися кри-терії внутрішньогалузевої диференціації; проблеми складу системи галузі права; класифікації складових елементів галузевих систем пра­ва; комплексних і міжгалузевих інститутів права; внутрішньогалузе-вих зв'язків між елементами системи галузі права; проблеми співвідношення систем галузі права, галузевого законодавства, галу­зевої юридичної науки і галузевої юридичної навчальної дисципліни.

Передові досягнення третьої дискусії залишилися поза увагою за­гальної теорії галузевої правової науки. Так у підручнику з радянсько­го державного права за загальною редакцією К. I. Козлової система державного права визначається як сукупність об'єднаних за од-норідним предметом регулювання груп норм галузі, що відображають їх єдність і відмінність, взаємозв'язки і місце у галузі². Запропоноване визначення не відрізняється новизною і фактично відтворює поло­ження загальної теорії права 60-х років.

До розпаду СРСР і відмови від радянської правової доктрини на­ука, радянського державного права, на відміну від науки теорії держа -ви і права залишилася на позиціях констатації системи державного права як сукупності норм державного права, об'єднаних у державно-правові інститути в певній послідовності. Більшість підручників і на-вчальних посібників з радянського державного права обмежувалися вищенаведеним визначенням системи радянського права та пе-реліком інститутів державного права відповідно до розділів Консти-туції СРСР 1978 р. або взагалі не висвітлювали проблему системи ра­дянського державного права.

ГТісля проголошення незалежності України почала формуватися якісно нова система национального права. Відмова від лінійної, од-номірної публічної системи права сприяла пошуку нових підходів до пізнання цієї системи. Українські вчені визнали багатомірність систе­ми національного права, виділяючи такі його підсистеми (зрізи), як приватне і публічне, природне та позитивне, матеріальне і процесу-

¹ Система советского права и перспективьі ее развития // Советское государство и право. — 1982. — № 7. — С. 112.

² Советское государственное право / Отв. ред. Е. И. Козлова. — М., 1983. — С. 19.

250

4 Л Поняття та складові елементи систем конституційного права України

альне, суб'єктивне і об'єктивне, національне і міжнародне право то-що. Проте в теорії права залишається неузгодженою проблема спів-відношення згаданих підсистем зі структурним поділом системи пра­ва на галузі, інститути і норми права. Констатація багатовимірності системи права, наявності не лише вертикальних, а й горизонтальних зв'язків між її складовими елементами не вирішує проблеми усвідо-млення права як цілісної комплексної системи, що визначає зміст і сутність права як суспільної категорії.

Зберігає гостроту й проблема розмежування галузей національно-го права відповідно до згаданих підсистем з урахуванням інтег-раційних процесів, що властиві елементам приватного і публічного, природного та позитивного, суб'єктивного і об'єктивного права. На сьогодні ця проблема не знайшла однозначного вирішення і в світовій теорії права. Натомість ще на початку XX ст. висловлювали-ся думки про стирання меж між приватним і публічним правом¹. Та-кої самої думки дотримуються і деякі сучасні зарубіжні вчені². Отже, констатація багатовимірності національної системи права не вирішує проблеми її детермінації. Запропоновані рівні й зрізи систе­ми права до нині не здобули обгрунтування своєї практичної значу-щості.

Національна система права може бути пізнаною та розкритою за умови комплексних наукових досліджень як у галузі загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Ці дослідження повинні мати не лише високий теоретичний рівень, а й практичну спрямо-ваність — удосконалення чинної системи національного законодав-ства, розвиток вітчизняної юридичної науки, орієнтування системи юридичної освіти на задоволення соціальних потреб.

На сьогодні в Україні зберігається тенденція, що існувала в ра-дянській юридичній науці — здобутки загальної теорії права майже автоматично переносяться в галузеву юридичну науку. Безперечно, це сприяє виробленню в національній юридичній науці єдиної точки зо-ру на поставлену проблему В той же час механічне перенесення кате-горій загальної теорії права у теорію галузевих правових наук призво-дить не лише до позитивних наслідків — уніфікації правових кате-горій, а й до негативних — вихолощення їх змісту До того ж у галузеві

¹ Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. Вьіп. 3. — М., 1912. — Т. 1. — С. 567.

² Хайек Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної свободи: В 3 т. — Т. 1. — К., 1999. — С. 181.

251

Розділ IV. Система конституційного права України

юридичні науки досить часто переносяться погляди на систему права вироблені вченими ще в 60-х роках¹.

Збагачення галузевої юридичної науки, в тому числі науки кон­ституційного права, положеннями загальної теорії права не виклю-чає можливості та необхідності проведення галузевих досліджень проблем кожної окремої системи галузі права, адже наукова кате-горія «система» не є універсальною. Як зазначав I. Клір, поняття си­стеми в різних наукових дисциплінах використовується по-різному і застосовується для вирішення різних проблем; ця різниця зумовлена насамперед традицією і специфічними методами й завданнями окре-мих наук². Відповідні галузеві дослідження сприяють формуванню цілісної концепції системи національного права, оскільки правова категорія «система права» залишається ненаповненою змістом без дослідження системи основного свого складового елементу — галузі права.

У науці конституційного права України, порівняно з іншими галу-зями права, починаючи з 1993 р., проблемі системи конституційного права як галузі приділяється відповідна увага. Зокрема, О. I. Степанюк під системою конституційного права розумів зумовлене системоутво-рюючими зв'язками і факторами розміщення норм за інститутами, що перебувають у таких взаємозумовлених зв'язках, які дають можливість функціонувати системному утворенню як єдиному цілому³.

В. Ф. Мелащенко, який одним із перших почав досліджувати цю проблему, визначав конституційне право як складну, структуровану, динамічну систему, з притаманними їй законами побудови та функціонування. Виходячи з цього, система конституційного пра­ва — це таке розміщення норм за інститутами, яке дає змогу функціонувати як єдине, ціле системне утворення⁴. На думку

¹ Зокрема, положення, що констатує систему права як його структуру, що представлена нормами й інститутами, розміщеними у певній послідовності, має місце в адміністративному, криминальному, цивільному та інших галузях права (Колпаков В. К. Адміністративне право України. — К., 1999. — С. 52-53; Загальна теорія цивільного права / За ред. проф. О. А. Шдопригори і Д. В. Бобрової. — К., 1992. — С. 13; Емельянов В. П. Гражданское право Украиньі. — X., 2000. — С. ІЗтаін.).

² Клир И. Абстрактное понятие системьі как методологическое средство // Исследовання по общей теории систем. — М., 1969. — С. 288.

³ Степанюк О. I. Норми конституційного права України: Проблеми теорії: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1993. — С. 16-17.

¹ Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995. — С. 22.

252

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

р. М. Шаповала, система галузі конституційного права відображає внутрішню структуру його предмета¹. Така сама позиція відстоюється і в останніх підручниках та навчальних посібниках з конституційного права України².

Ю. М. Тодика зазначає, що конституційне право України як скла-довий елемент національної правової системи в свою чергу є склад­ною системою, що формується з множини взаємодіючих частин і еле-ментів, що характеризують внутрішню структуру конституційного права і відокремлюють його від інших галузей права. Система галузі права характеризує внутрішню структуру конституційного права Ук­раїни, яка зумовлена системними зв'язками між ії нормами й инсти­тутами, що перебувають у певній підпорядкованості³. Цю саму думку автор відстоює й у підручнику з конституційного права України⁴.

Зокрема, російський учений М. В. Баглай вважає, що система кон­ституційного права об'єктивно зумовлена характером цього права, вона розподіляє норми за інститутами, хоча і не створює нездоланних «кордонів» між цими інститутами. Водночас М. В. Баглай поділяє по­гляди радянських учених, які висловлювалися в 40—50 роках про при­мат структури конституції перед системою конституційного права. Вчений вважає, що первинний і найбільш загальний поділ правових норм на інститути встановлює конституція, а «ії розділи є першоос-новою для створення системи конституційного права»⁵.

Дискусії про об'єктивність і суб'єктивність права були перенесен! і на систему права. Більшість учених вважає систему права об'єктив-ною категорією, проте відстоювалися й інші точки зору, а саме: про поєднання об'єктивного і суб'єктивного в системі права (С. С. Алексеев, В. Ф. Яковлев).

Аналіз правової думки щодо системи права дає змогу зробити вис-новок про недостатню дослідженість цієї проблеми в конституційно-му праві України.

¹ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 1997. — С. 12.

² Конституційне право України. — 2-ге доопр. вид. — К., 2000. — С. 22-23; Грабьільников А. В. Конституционное право Украиньі как отрасль права и наука. — Дніпропетровськ, 1999. — С. 21.

³ Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 67-68.

4 Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 17-18.

⁵ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М., 1998. — С. 29-30.

253

Розділ IV. Система конституційного права України

Характеристика змісту і сутності правової категорії «система кон­ституційного права» неможлива без аналізу поняття «система» як за-гальнонаукової категорії. Застосування категорії системи, системний підхід до пізнання, в тому числі правових явищ, має важливе теоре-тичне і практичне значення, оскільки дає можливість пізнати єдність права, органічний взаємозв'язок і гармонійну взаємодію його складо-вих елементів.

Більшість учених, які досліджували проблеми системності в філо-софії, праві, соціології, кібернетиці, теорії управління, математиці, біології та інших науках, дійшли висновку, що категорії «система» вла-стиві цілісність, автономність, самодостатність, внутрішня узгод-женість, особливий зв'язок з середовищем існування, стійкий взаємозв'язок елементів системи, вичерпність, або наближення до ви-черпності варіативного ряду елементів системи. В той же час ук-раїнська наука не прийшла до єдиної точки зору щодо категорії «сис­тема». Вживання терміна «система» різними вченими і в різних науках суттєво відрізняється одне від одного — і не лише за приписуваними йому значенням, а й за покладеними в його основу змістовими і фор-мальними принципами; часто в їх використанні виходять із надзви-чайно широкого розуміння змін характеру досліджуваних об'єктів (си-стемних об'єктів), а іноді використовують філософське і загальнонау-кове підгрунтя і т. д.¹. Для розуміння категорії «система» в конститу-ційному праві особливо важливою є її детермінація у правовій науці.

Поява системи права є результатом доволі пізнього історичного розвитку держави. Першопочатково право знаходило своє буття в правових нормах, але ускладнення суспільних відносин, урегульова-них правовими нормами та урізноманітнення методів правового впливу на ці суспільні відносини, призвело до формування норм у перші комплексні правові спільноти — інститути права, а згодом інститути сформувалися в підгалузі та галузі права². 3 науковим обгрунтуванням системного підходу до пізнання конституційного права категорія системи набуває свого значення і змісту в цій галузі права.

¹ Садовский В. П., Юдин Є. Г. Задачи, методьі и приложення общей теории систем // Исследовання по общей теории систем. — М., 1969. — С. 7.

² Кульбєч А. И. Системность в праве //Основм государства и права. — 1998. —№2. — С. 51.

254

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

Система конституційного права була пізнана як об'єктивна єдність за змістом і формою конкретних елементів конституційного права в структурно упорядковану цілісну єдність, що наділена са-мостійністю, внутрішньою узгодженістю, автономністю функціону-вання та органічними зв'язками з середовищем існування.

Отже, система конституційного права України — це об'єктивно зу-мовлена сукупність інститутів і норм конституційного права, а також інших структурних елементів (природного і позитивного, суб'єктив-ного і об'єктивного, загального і особливого) конституційного права, що регулюють суспільні відносини, які є предметом конституційного права.

Системі конституційного права України властиві певні юридичні особливості, що відрізняють цю юридичну категорію від інших, роз-кривають и сутність і зміст, призначення в національній правовій си­стемі.

Зокрема, категорія «система конституційного права» має об'єк-тивний характер і, врешті, визначається матеріальними і сощальними умовами життя суспільства. Систему конституційного права немож-ливо створити, сконструювати, розробити чи побудувати. Бона об'єктивно існує поза нашою волею, але як і будь-яке об'єктивне ре­ально існуюче явище система конституційного права та її властивості можуть бути пізнаними.

Теза про об'єктивний характер системи права була висунута ще в ході першої дискусії про систему радянського права (1938—1940 рр.). її зміст був продиктований ученням про базис і надбудову, відповідно до якого система радянського права як надбудова є похідною від соціально-економічних відносин (базису).

Починаючи з 70-х років, у науці розгорнулися дискусії про спів-відношення об'єктивного і суб'єктивного в праві. Вчені визнавали, що право є реально-об'єктивним у відношенні до індивідуальної й суспільної свідомості. Водночас як «результат свідомої діяльності лю-дини й суспільства»¹ право також має і суб'єктивні аспекти.

У ході дискусій 80—90-х років про об'єктивне і суб'єктивне в сис­темі права склалися різні точки зору з цього питання. Більшість уче-них визнавали об'єктивний характер системи права (Р. Й. Халфіна, С. В. Полєніна, Д. А. Кєрімов), тоді як інші стверджували, що систе-

¹ Яковлев В. Ф. Обгективное и субьективное в методе правового регулировання // Правоведение. — 1970. — № 6. — С. 57.

255

Розділ IV. Система конститущйного права України

Г

- - - - --'їїїїї~ і їїїУУ*^у*л,

ма права є водночас об'єктивним і суб'єктивним явищем (С. С. Алек­сеев, В. Ф. Яковлев, М. П. Орзіх, Г. Н. Полянська, Р. Д. Сапір); щ₀ об'єктивною є лише система законодавства, відповідно до якої «бу-дується» система права (Р. 3. Лівшиц); що система права не може бу­ти суб'єктивною або об'єктивною, оскільки вона створюється в сфері індивідуальної свідомості, але існує у сфері суспільної свідомості як об'єктивне явище (В. К. Райхер). Таке розмаїття думок на філософсь-ко-правову природу системи права пояснюється різницею в кри-теріях, які вчені поклали в основу системотворення.

Система конститущйного права України формується під впливом становлення і розвитку суспільних відносин у політичній, еко-номічній, соціальній і культурній (духовній) сферах, що підтверджує тезу про багатофакторність у формуванні системи конститущйного права. Система конститущйного права рефлекторно, хоча і менш рельефно, ніж система законодавства, реагує на всі зміни, які відбува-ються у сфері суспільних відносин в Україні. Домінуючим чинником, що впливає на систему конституційного права, є економічні та соціальні зміни в суспільстві, що мають об'єктивний характер, але при цьому слід враховувати політичні й культурні чинники. Консти-туційне право як галузь права, що регулює суспільні відносини у сфері владарювання, значною мірою формується під впливом право-вої політики у сфері конституційного права, під якою розуміють ком­плекс заходів, що здійснюються органами законодавчої, виконавчої й судової влади у правовій сфері, стратегію і тактику діяльності держа-ви в галузі конституційної правотворчості, реалізації й охорони пра­ва¹. На формування системи конституційного права також впливають культурні (духовні) чинники, а саме: рівень правової культури, ступінь розвитку конституційного права як науки і навчальної дис-ципліни.

Отже, система конституційного права як правова категорія має здебільшого об'єктивний характер, але визнання об'єктивності сис­теми конституційного права не означає п фатального характеру, оскільки на формування і розвиток цієї системи впливають також суб'єктивні чинники. Система конституційного права України як правова категорія має комплексний характер. При її детермінації слід враховувати як об'єктивні, так і суб'єктивні аспекти.

¹ Погорілко В., Малишко М. Правова система — система права — система законодавства суверенно! України // Право України. — 1993. — № 9-10. — С. 11.

256

4.1 Поняття та складов! елементи систем конституційного права України

Категорія «система конституційного права» тісно пов'язана з кате-горією «структура конституційного права». Структура консти­туційного права — це внутрішня побудова конституційного права, спосіб (закон) зв'язку елементів, які його утворюють¹. Система кон­ституційного права, будучи елементом системи національного права, в свою чергу також є макросистемою і характеризуется багаторівне-вою й багатовекторною структурою, що виражає ступінь її інсти-туційності.

У радянській науці державного права стверджувалося про жорстко ієрархічну структуру, представлену дворівневими елементами — інститутами і нормами державного права, які в свою чергу мають власні структурні рівні. Відмова від одноплощинного підходу до сис­теми права дає змогу спростувати інститути і норми конституційного права як єдині елементи його системи. Поряд із названою структурою конституційного права існують й інші. Структура конституційного права також може бути репрезентована такими рівнями (зрізами), як публічне і приватне право.

Хоча поділ права на приватне і публічне більш властивий для сис­теми права в цілому, а конституційне право як галузь права тра-диційно належить до публічного права, проте існування двох макро-структурних блоків — приватного і публічного права — передбачає їх внутрішню структуровану організацію. Нині не існує єдиної думки щодо внутрішньої структури приватного і публічного права, але мож-на припустити, що норми приватного і публічного права можуть об'єднуватися в певні підсистеми на зразок інститутів права. Розгля-даючи структуру конституційного права в зрізі поділу на приватне і публічне право, слід констатувати, що більшість норм консти­туційного права можуть належати до публічного права, але в структурі конституційного права також містяться норми приватного характеру. Насамперед це норми, що регламентують конституційні основи при-ватної власності, визначають і гарантують право особи на приватну власність і підприємницьку діяльність.

Наступним зрізом системи конституційного права є його поділ на суб'єктивне і об'єктивне право. Суб'єктивне конституційне право, як структурний елемент системи конституційного права об'єднує нор­ми, що визначаються поведінкою суб'єктів конституційного права.

¹ Алексеев С. С. Проблемьі теории права: В 2 т. — Т. 1. — Свердловск, 1972. — С. 130. 9 6-200 257

Розділ IV. Система конституційного права України

Об'єктивне конституційне право об'єднує норми позитивного кон­ституційного права, тобто об'єктивізований нормативний матеріал. В цілому структурні рівні суб'єктивного і об'єктивного права в консти-туційному праві збігаютьсяь з іншими рівнями — природного і пози­тивного права, але на сьогодні вчені не дійшли висновку про співвідношення між ними.

Система конституційного права також може бути представлена матеріальним і процесуальним зрізами. Матеріальне конституційне право об'єднує конституційно-правові норми, що визначають зміст конституційного права, а процесуальне є сукупністю норм, що регла­ментують порядок реалізації матеріальних норм конституційного права. Наприклад, норми, що визначають правовий статус Консти­туційного Суду України, належать до матеріальних, а норми, що виз­начають порядок здійснення конституційного правосуддя в Україні — до процесуальних.

На сьогодні можна стверджувати, що відбувається формування по-вноцінної підгалузі конституційного права — конституційного про-цесуального права, представленого виборчим, парламентським, зако-нодавчим, муніципальним процесами, процесом конституційної юс-тиції, і, власне, конституційним процесом у його вузькому значенні (порядок внесення змін до Конституції України). Ця процесуальна підгалузь конституційного права, що виступає як важливий складо-вий елемент системи конституційного права, вимагає подальших грунтовних наукових досліджень.

Ряд учених схильні вести мову про існування в Україні консти­туційного процесуального права як самостійної галузі національно-го права. Зокрема, С. Л. Лисенков визначає конституційне процесу­альне право як галузь права України, яка представлена системою за-гальнообов'язкових правил поведінки (правових норм та інсти-тутів), що регламентують суспільні відносини, пов'язані з процесом реалізації прав і обов'язків учасників відносин, встановлених нор­мами конституційного права України'. Цю точку зору в цілому підтримують Ю. М. Бисага, В. I. Чечерський та ряд інших вітчизня-них учених².

¹ Лисенков С. Л. Основи конституційного процесуального права України: Курс лекцій / С. Л. Лисенков. — К., 2005. — С. 9.

² Бисага Ю. М., Чечерський В. I. Конституційно-процесуальне право: Навч. посіб. — Ужгород, 2003. — 206 с. та ін.

258

4.1 Поняття га складові елементи систем конституційного права України

У системі конституційного права також можна виділити як скла-дові елементи загальну і особливу частини конституційного права. Така галузева структура існує в більшості галузей права, а також у га-лузевих кодифікованих актах. На відміну від Кримінального кодексу України Конституція України не містить чітко структурованої загаль-ної й особливої частин, але їх існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конституції є логічним, оскільки в системі консти­туційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії, які властиві конституційному праву (загальна частина).

У науці конституційного права існує думка, що загальна частина конституційного права України об'єктивізована в розділі I «Загальні засади» Конституції України. Втім загальна частина конституційного права об'єктивізується в усьому національному конституційному за-конодавстві — Конституції України, законах та підзаконних норма-тивно-правових актах — і представлена інститутами предмета і мето­ду конституційного права, принципів конституційного права, систе­ми конституційного права (у вузькому значенні), джерел консти­туційного права, функцій конституційного права, конституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо.

Особлива частина як структурний елемент системи консти­туційного права об'єднує конституційно-правові норми, що регулю-ють конкретні суспільні відносини в межах предмета конституційно­го права. Це — інститут основ конституційного ладу України, інсти-тут прав і свобод людини та громадянина, інститут форм безпосеред-ньої демократії, інститут органів державної влади, інститут консти-туційної юстиції, інститут місцевого самоврядування тощо.

Система конституційного права також у перспективі може поділя-тися на національне і наднаціональне (міжнародне) конституційне право (за умови формування останнього). Підставою для такого твер-дження є проект Конституції Європейського Союзу, що проходить процес ратифікації, шляхом його затвердження парламентами і рефе­рендумами в країнах—учасницях ЄС. Попри невдачі, затвердження проекту Євроконституції на референдумах у Люксембурзі, Нідерландах і Франції в 2005 р., перспективи створення наднаціонального конституційного права є реальними.

Наведений перелік рівнів (зрізів) системи конституційного права не є вичерпним, позаяк процес пізнання системи права як явище ве­де до розкриття нових властивостей цієї системи. У той же час навіть

259

Розділ IV. Система конституційного права України

наведені рівні системи конституційного права потребують подальших наукових досліджень. Констатація можливості їх існування не вирішує проблеми пізнання багаторівневості системи консти­туційного права в комплексі. Невирішеними залишаються проблеми визначення цих рівнів як самостійних категорий конституційного права, виділення критеріїв, покладених в основу диференціації систе­ми конституційного права на ці рівні, визначення внутрішньої струк­тури та взаємозв'язків між ії елементами та наукове обГрунтування практичного значення багаторівневої природи системи консти­туційного права.

Структура системи конституційного є елементом системи консти­туційного права, що визначає внутрішню побудову, ієрархію складо-вих елементів цієї галузі права. На сьогодні найбільш науково дослі-дженою і практично значущою залишається структура консти­туційного права, розроблена радянськими і вдосконалена українсь-кими вченими. В основі структури конституційного права лежить вчення про багаторівневий характер структури конституційного пра­ва. Структура конституційного права містить три рівні: 1) структура конституційно-правової норми; 2) структура інституту консти­туційного права; 3) структура галузі конституційного права.

Структура конституційного права виступає макроструктурою що-до складових елементів (мікроструктур). Бона рельефно виражає ди-ференціацію конституційного права, що здійснюється на підставі певних критеріїв.

Основними критеріями диференціації структури конституційного права визнаються предмет правового регулювання і метод правового регулювання. Існують й інші, додаткові критерії — механізм консти-туційно-правового регулювання, функції конституційно-правового регулювання, мета і завдання конституційно-правового регулювання, основні принципи конституційного права. Додаткові критерії дифе­ренціації структури конституційного права дають змогу розмежувати структуру конституційного права як фундаментально! галузі права з структурами інших, насамперед комплексних, галузей права, що сво-го часу відмежувалися від конституційного права (військове, адміністративне право).

Структура конституційного права є своєрідним кістяком цієї га­лузі права, що подана відносно самостійними елементами — институ­тами й нормами конституційного права. Ці елементи структури кон­ституційного права перебувають у функціональних структурних,

260

4.1 Поняття та складові елементи систем конституційного права України

цільових, корелятивних й інших зв'язках, які сприяють інтеграції структури конституційного права в цілісну систему — систему кон­ституційного права. Система конституційного права охоплює й структурує конституційне право в цілому і «зв'язує» в диференційова-ну цілісність всі його складові елементи.

Система конституційного права не збігається з системою Консти­туції України 1996 р., а тим паче не може ототожнюватися з нею. Си­стема конституційного права є більш ширшою, ніж система Консти­туції, оскільки: 1) система конституційного права об'єднує в єдине ціле сукупність всіх норм конституційного права, що виражені не ли­ше в Конституції, а й у системі чинного конституційного законодав-ства; 2) у системі конституційного права застосовано більш високий рівень об'єднання норм за предметним принципом в інститути кон­ституційного права, які не виділяються в системі Конституції; 3) сис­темі елементів конституційного права властиві більш глибинні гене-тичні та функціональні зв'язки, ніж системі елементів Конституції; 4) система конституційного права є більш гнучкою та динамічною, ніж система Конституції. Бона рефлекторно реагує на суспільно-еко-номічні зміни незалежно від волі законодавця, тоді як зміна системи Конституції передбачає складну і тривалу у часі юридичну процедуру, про що свідчать спроби здійснення конституційної реформи в Ук-раїні; 5) нормативним приписам, що об'єднані в систему консти­туційного права, притаманний високий рівень абстрагованості, тоді як нормативний матеріал Конституції здебільшого має характер конкретних правових приписів.

У той же час система Конституції та система конституційного пра­ва України є рівномірно наближеними і взаємозалежними (ди-фузійними) системами, що й створює ілюзію їх ідентичності. Це по-яснюється тим, що система конституційного права, будучи переваж-но як об'єктивна категорія, впливає на створення системи Консти­туції, що перебуває під домінуючим впливом суб'єктивних чинників. Система конституційного права є ідеалом, до якого прагне законода-вець при розробці й прийнятті Основного Закону, але було б неспра-ведливим розглядати співвідношення цих двох систем лише в пло-щині «система конституційного права — система Конституції Ук­раїни», оскільки реально існує і зворотній зв'язок — «система Кон­ституції України — система конституційного права».

Конституція як кодифікований нормативно-правовий акт, не буду­чи першоджерелом системи конституційного права, має вплив на її

261

Розділ IV. Система конституційного права України

формування. Саме в такому кодифікованому акті система консти­туційного права отримує своє логічне завершення. В певних випадках елементи системи Конституції зумовили формування та розвиток відповідних норм системи конституційного права. Зокрема, норма-тивні положення Конституції України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85, ст. 101) сприяли формуванню в системі конституційного права України інституту омбудсмана.

Найповніше сутність і зміст системи національного консти­туційного права розкривається в інститутах і нормах конституційного права України.

4.2 Інститути конституційного права України

Під інститутом (від лат. ітШШит — «настанова», «установа») кон­ституційного права розуміють сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утво-рюють однорідну трупу¹; відповідну систему норм конституційного права, які регулюють однорідні й взаємопов'язані суспільні відноси-ни, що формують відносно самостійну трупу²; визначена сукупність юридичних норм, що регулюють якісно однорідні й взаємопов'язані відносини, що утворюють доволі відокремлену і сталу трупу³; су­купність відносно зумовлених норм конституційного права України, що регулюють однорідні суспільні відносини всерєдині галузі права⁴; об'єднання норм конституційного права за характером і змістом⁵ то-що. Схожі визначення існують і в інших галузевих юридичних науках.

Ці визначення свідчать про відносну єдність поглядів право-знавців на категорії «інститут права» і, зокрема, «інститут консти-

^! Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге доопр. вид. — К.: Наук, думка, 2000. — С. 26.

² Тодика Ю. М. Конституційне право України як галузь права: Конспект лекцій. — X., 1995. — С. 14; Конституційне право України / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 16.

³ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — 2-ге вид. — К. 2000. — С. 12.

⁴ Грабьільников А. В. Конституционное право Украияьі как отрасль права и наука: Учебное пособие. — Днепропетровск, 1999. — С. 18.

⁵ Основи конституційного права України: Підруч. / За ред. В. В. Копєйчикова. — К., 1998.— С. 9.

262

4. 2 Інститути конституційного права України

тущйного права», що пояснюється значним впливом здобутків за-гальної теорії права у дослідженні проблеми інститутів права на відповідні напрями досліджень науки конституційного права. Але дослідження загальної теорії права і галузевих юридичних наук про­блеми інститутів права залишаються актуальними і на сьогодні.

Зокрема, відкритими залишаються проблеми визначення поняття інституту конституційного права, його ознак, класифікації інститутів права, критеріїв розмежування інститутів права, співвідношення інститутів права з відповідними структурними елементами системи законодавства, системи юридичної науки, системи юридичних на-вчальних дисциплін та ряд інших проблем.

Категорія «інститут права» сформувалася історично, в контексті на-укових досліджень проблем системи права, але на відміну від досліджень системи права почала досліджуватися значно пізніше. Фак-тично до прийняття Конституції СРСР 1936 р. ця проблема вченими не досліджувалася. Проблема дослідження інститутів права виникла у зв'язку з постановкою А. Я. Вишинським питання про внутрішньога-лузеві системи радянського права. Тож проблема інститутів права стала водночас досліджуватися як загальною теорією права, так і з тим чи іншим успіхом відповідними галузевими юридичними науками, в тому числі наукою радянського державного (конституційного) права.

Вперше систему інститутів радянського державного права змоде-лював I. П. Трайнін, який вважав, що інститути державного права ототожнюються з «ключовими питаннями» Конституції СРСР 1936 р. На думку вченого, інститутами радянського державного права були: основи суверенітету радянського народу; організація багатона-ціональної держави; вищі органи влади союзної держави; вищі орга-ни управління союзної держави; місцеві органи державної влади; ор­гани правосудия і органи нагляду за виконанням законів; основні права і обов'язки громадян СРСР; виборча система'. Пізніше ана-логічна система інститутів державного права була викладена в підруч-нику А. Я. Вишинського², хоча сам термін «інститут конституційного права» почав вживатися значно пізніше. Натомість вживалися терміни «окремі правові питання» (Ю. П. Мазуренко), «ключові пи­тання» (I. П. Трайнін), «основні принципи» (А. I. Денисов, М. Г. Ки­риченко), «групи норм» (С. С. Кравчук) тощо.

¹ Трайнин И. О содержаний и системе государственного права // Советское государство. — 1939. — № 3. — С. 37.

² Советское государственное право / Под. ред. А. Я. Вьішинского. — М., 1938.

263

Розділ IV. Система конституціиного права України

До проблеми інститутів державного права радянські вчені повер-нулися лише під час другої дискусії про систему радянського права (1958—1960 рр.). Так, Л. I. Дембо ще в 1956 р. відзначав, що в юри-дичній науковій літературі, прийнято зловживати терміном «право-вий інститут» чи «інститут права», застосовуючи його в надто широ­кому значенні до будь-якого правового явища, не наділяючи цей термін конкретним змістом¹, а С. А. Раджабов указував на необхід-ність розробки теоретичних основ інститутів права як запоруку успішної внутрішньогалузевої систематизації права.

Наукові дослідження проблем інституту права активізувалися після критичної передової статті в журналі «Комуніст», в якій йшлося про те, що «наші державознавці, як правило, викладали і коментува-ли Конституцію СРСР, але не досліджували того, як вона застосо-вується на практиці...»², з'явилася стаття Г. С. Гурвича, в якій учений зазначав, що система державного права не в усьому може збігатися з системою Конституції СРСР, попри їх спорідненість³. Водночас, по-рушуючи ряд актуальних і своєчасних проблем державного права, Г. С. Гурвич не запропонував іншої, ніж існуюча, системи інститутів державного права. Натомість запропонована вченим теза про те, що розділ Конституції СРСР «Суд і прокуратура» не належить до держав­ного права⁴, надовго відкинула ці традиційні інститути консти-туційного права поза межі його системи, що позначається на цих інститутах і нині.

Основні здобутки другої дискусії були подані в двотомному підручнику А. I. Лєпьошкіна «Курс радянського державного права». Визнаючи, що система радянського державного права пов'язана з си­стемою Конституції СРСР, учений зазначав, що було б невірним ото-тожнювати ці дві системи, і запропонував власне бачення системи інститутів державного (конституційного) права. Систему радянсько­го державного права, за твердженням А. I. Лєпьошкіна, формують такі інститути: суверенітету радянського народу та державно-правові

¹ Дембо Л. И. О принципах построення системьі права // Советское государство и право. — 1956. — № 8. — С. 93.

² Укрепление социалистической законности и юридическая наука // Коммунист. — 1956. —№11. —С.18.

³ Гурвич Г. С. Некоторьіе вопроси советского государственного права // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С.104.

⁴ Там же.

264

4. 2 Інститути конституційного права України

форми його здійснення; правового статусу громадян СРСР, права ра-дянських фомадян, пов'язані зі здійсненням функцій державної вла-ди; принципів державного устрою СРСР як втілення суверенітету націй; організації органів держави; системи, повноважень і ор-ганізаційних форм діяльності вищих органів державної влади в СРСР; системи, повноважень і організаційних форм діяльності вищих ор­ганів державного управління в СРСР; системи, повноважень і ор­ганізаційних форм діяльності місцевих органів державної влади і місцевих органів державного управління в СРСР¹. Запропонована си­стема інститутів державного права кардинально відрізняється від си­стеми, що сформувалася в 1938-1940 рр., оскільки, дійсно, є не відтворенням змісту Конституції СРСР 1936 р., а виявленням об'єктивної системи радянського державного права як сукупності йо­го інститутів. Більшість із названих інститутів знайшли комплексну характеристику у своїй назві. Позитивною видається і ревізія пріори-тетів у ієрархії інститутів державного права — чільне місце в системі посідають інститути народного суверенітету та правового статусу фо­мадян СРСР і їх політичних прав. Водночас вищезгадана система інститутів видається неповною, оскільки не містить інститутів еко-номічних, соціальних і культурних прав, виборчого права, правосуд-дя та прокуратура Відмова від фадиційних для конституційного пра­ва інститутів спричинила до того, що названі інститути тривалий час розглядалися як складові елементи адміністративного та криміналь-ного права. Недоліком цього стало законодавче забезпечення прав і свобод людини, виборів тощо на рівні підзаконних нормативно-пра-вових актів.

Удалою також є система інститутів (фуп норм) радянського кон­ституційного права, запропонована українськими вченими В. В. Цвєтковим і С. О. Макогоном. Ця система, на думку вчених, бу-ла представлена такими інститутами, як: суспільний та політичний устрій СРСР; основні права та обов'язки радянських фомадян; ви-борча система; форми національної державності народів СРСР; ор-ганізація органів радянської держави та форми їх діяльності (найвищі органи державної влади СРСР, союзних та автономних республік; найвищі органи державного управління СРСР, союзних та автоном-

¹ Лепешкин А. И. Курс советского государственного права: Учеб: В 2 т. — Т. 1. — М., 1961.-С. 73-74.

265

Розділ IV. Система конституційного права України

них республік; місцеві органи державної влади)¹. Дійсно, вченим вда-лося змоделювати доволі досконалу систему інститутів радянського державного права, в якій пріоритетне місце належало інститутам прав і свобод, виборчого права, але правова природа «труп норм права» не була досліджена. Незрозумілим залишалося те, яку групу норм кон­ституційного права можна вважати інститутом конституційного пра­ва, які ознаки характерні для інститутів конституційного права, які є види інститутів конституційного права, критерії їх диференціації та функції цих інститутів.

Слід констатувати, що дослідження інститутів радянського кон­ституційного права помітно відставали від аналогічних розробок в за-гальній теорії радянського права. Зокрема, в 70—80 роках з'являється ряд розробок у галузі системи радянського права, в яких аналізується правова природа інститутів як складових елементів системи (А. Ф. Шебанов, О. С. Іоффе, С. С. Алексеев, Д. А. Керімов, С. В. Полєніна, В. С. Якушев).

А. Ф. Шебанов зазначав, що інститути права створюються не довільно, а об'єктивно відображають особливості правового регулю-вання кожної окремої галузі права², а також наголошував на тому, що інститут права є певною сукупністю правових норм, що регулюють будь-які однорідні суспільні відносини, пов'язані між собою як са-мостійні уособлені групи. В. С. Якушев визначав інститут права як за-сновану на законі сукупність норм, що покликані регулювати в межах предмета галузі права, визначені, наділені відносною самостійністю суспільні відносини, а також пов'язані з ними виробничі відносини, і пропонував визнати інститут права основним галузевим підрозділом галузі радянського права. Галузь права слід розуміти як відокремлену сукупність розподілених за правовими інститутами правових норм³. С. С. Алексеев також зазначав, що інститут права є основою галузі права, оскільки юридичні норми утворюють галузь права не безпосе-редньо, а через інститути. С. С. Алексеев вказував на неоднорідність правових інститутів та складність зв'язків між ними, а також досліджував правову природу таких складних інститутів права, як підгалузі права та змішані інститути⁴.

¹ Цветков В., Макогон С. Радянське державне право. — К., 1968. — С. 22.

² Шебанов А. Ф. Форма советского права. — М., 1968. — С. 23.

³ Якушев В. С. Понятие правового института // Правоведение. — 1970. — № 6. — С. 67.

⁴ Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — Т. 1. — М., 1981.

266

4. 2 Інститути конституційного права України

Після прийняття Конституції СРСР 1977 р. погляди радянських учених на інститути державного права тривалий час збігалися з ви-робленою А. I. Лєпьошкіним, В. В. Цвєтковим, С. О. Макогоном си­стемою, в тій чи іншій її інтерпретації, або апелювали до практики 40-х років, коли вчені ототожнювали систему радянської конституції з системою радянського державного права¹.

Як і раніше інститути права традиційно залишалася предметом на-укових досліджень загальної теорії права. Зокрема, С. В. Полєніна ставила питання про необхідність наукового дослідження предмета, методу, принципів і механізму окремих інститутів і підгалузей права². Поступово положення про інститути права як основу галузевих сис­тем стали загальновизнаними, але в більшості випадків учені обмежу-валися лише визначенням поняття інституту і продовжували вживати цей термін щодо галузевих інститутів, у тому числі до інститутів кон­ституційного права інтуїтивно. Інститутами конституційного права як і раніше називали спільноти норм, об'єднаних самостійними розділами радянських конституцій, або ж будь-які інші групи норм конституційного права, які вчені на власний розсуд об'єднували в інститути. Ці інститути часто мали штучний характер.

Ситуація покращилася наприкінці 90-х років, коли В. Й. Лучін за-пропонував багаторівневу модель системи інститутів конституційпо-го права. На думку вченого, система радянського конституційного права формується з чотирьох генеральних інститутів: 1) основ суспільного ладу й політики СРСР; 2) основ правового статусу особи; 3) національно-державного і територіального устрою СРСР; 4) дер-жавних органів³.

У свою чергу ці інститути об'єднують інші, більш дрібні основні інститути та субінститути. Так генеральний конституційний інститут правового статусу особи об'єднує такі основні інститути: громадянст-ва СРСР; рівноправності радянських громадян; основних прав, сво­бод і обов'язків громадян СРСР; основних прав, свобод і обов'язків іноземців і осіб без громадянства; політичного притулку. Як субінсти­тути виступають такі спільноти конституційно-правових норм, що закріплюють: основні соціально-економічні права; політичні права та

¹ Советское государственное право / Отв. ред. Е. И. Козлова. — М., 1983. — С. 20-21.

² Поленика С. В. Теоретические проблемьі системьі советского законодательства — М., 1979.— С. 33.

³ Лучин В. О. Конституционнее институт // Современньш конституционализм (по материалам советско-британского симпозиума). — М, 1990. — С. 31.

267

Розділ IV. Система конституційного права України

свободи; особисті права та свободи; гаранта основних прав та свобод; основні обов'язки радянських громадян та інші¹.

Система інститутів радянського конституційного (державного) права, запропонована В. Й. Лучшим, є однією з найдосконаліших, що існували в перший період (1938—1990 рр.), оскільки вчений враху-вав різноманітність та багатоплановість цих інститутів і фактично дав не систематику (номенклатуру) інститутів конституційного права, а обгрунтував їх систему, покладену в основу предмета галузі консти­туційного права. Ще одним позитивним аспектом системи В. Й. Лучіна є те, що вчений подолав упередженість щодо ряду інсти­тутів державних органів і відніс до складу цього генерального інститу-ту інститут конституційного нагляду, інститут основ правосудия, арбітражу, прокурорського нагляду тощо, а також розглядав не лише інститут прав, свобод та обов'язків громадян СРСР, а й інститут прав, свобод та обов'язків іноземців і осіб без громадянства.

Але в зазначеній системі є й слабкі місця. По-перше, система інститутів радянського конституційного права, за словами В. Й. Лу­чіна, — це «своєрідна інституційна «матрьошка», що підкреслює ієрархію, субординацію конституційних інститутів»². Це твердження є дискусійним, оскільки інститути як елементи системи консти­туційного права перебувають між собою не лише у вертикальних, а й у горизонтальних зв'язках. До того ж основні інститути та субінститу-ти на практиці не обов'язково входять до складу генеральних, а мо-жуть існувати поза їх межами, як самостійні, позапідсистемні елемен­ти. По-друге, система В. Й. Лучіна є дещо ідеальною й має швидше теоретичне, ніж практичне значення, з огляду на те, що ця система представлена як об'єктивно існуючими в СРСР інститутами держав­ного права, так і спрогнозованими. По-третє, зазначена система не охоплює комплексних міжгалузевих інститутів, що утворилися на межі конституційного права та інших галузей права.

Формування системи конституційного права незалежної України сприяло подальшим дослідженням інститутів конституційного права. На сьогодні найбільшого поширення зазнала систематизація інсти­тутів конституційного права України, запропонована свого часу В Ф. Мелащенком.

¹ Лучин В. О. Конституционнне института // Современньш конституционализм (по материалам советско-британского симпозиума). — М, 1990. — С. 35.

² Там же. — С. 32.

268

4. 2 Інститути конституційного права України

На думку В. Ф. Мелащенка, система інститутів конституційного права в Україні повинна мати такий вигляд: основи конституційного ладу України; права, свободи і обов'язки людини і громадянина; пра­ва українського народу; виборче право, політичні партії; законодавча влада; виконавча влада; судова влада; самоврядна влада; територіаль-ний устрій; сим воли Української держави¹. Ця точка зору знайшла підтримку й інших вітчизняних учених, попри існування альтерна-тивних поглядів на систему інститутів конституційного права.

Зокрема, Ю. М. Тодика виділяє такі конституційно-правові інсти­тути як основи конституційного ладу України, основи правового ста­тусу людини і громадянина, виборче право (в об'єктивному ро-зумінні), народне представництво, конституційний контроль, дер-жавно-територіальний устрій, інститут президентства та інші². На думку ж В. В. Кравченка, система конституційного права представле­на такими загальними інститутами: загальних засад конституційного ладу України; основ правового статусу людини і громадянина; прямо­го волевиявлення (вибори, референдум); конституційної системи ор-ганів державної влади; територіального устрою України; консти-туційно-правових основ місцевого самоврядування³.

О. Ф. Фрицький вважає, що система конституційного права Ук­раїни охоплює такі інститути, як: інститут загальних засад консти­туційного ладу; інститут правового статусу особи в Україні, прав, сво­бод, обов'язків та гарантій прав і свобод громадян, які керівні для інших елементів системи; інститут прав Українського народу; інсти­тут виборчого права і референдуму; інститут основ громадянського суспільства та його взаємовідносин з державою; інститут Верховної Ради України; інститут Президента України; інститут системи і ор­ганізації виконавчої влади; інститут системи і організації судової вла­ди; інститут Конституційного Суду України і конституційного проце-су; інститут системи та організації місцевої самоврядної влади⁴. Існу-ють й інші точки зору на номенклатуру інститутів національного кон­ституційного права.

¹ Мелащєнко В. Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995. — С. 23-24.

² Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. — С. 16.

³ Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2000. — С. 12-13.

⁴ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 53.

269

Розділ IV. Система конституційного права України

Аналіз основних думок щодо системи інститутів конституційного права дає змогу виявити такі позиції. По-перше, систему інститутів конституційного права, як це було і в довоєнний період, часто ото-тожнюють із системою Конституції України. По-друге, система інститутів національного конституційного права розуміється згідно теорією В. Й. Лучіна як жорстко централізована ієрархічна «матрьош-ка». По-третє, система інститутів конституційного права подана як сукупність великої кількості різнопорядкових елементів і інститутами є будь-які конституційно-правові спільноти, що регулюють більш-менш однорідні суспільні відносини.

Позитивні здобутки української науки конституційного права не охоплюють подальших досліджень правової природи інститутів кон­ституційного права. Зміст правової природи інститутів консти­туційного права розкривається у визначенні поняття інституту, його ознак, класифікації інститутів, критеріїв диференціації інститутів, системи інститутів тощо.

Інститут конституційного права — це основний складовий елемент системи конституційного права України, який об'єднує об'єктивно сфор-мовану, цілісну і відносно вщособлену групу функціонально взаємозумов-лених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, які регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, що є предметом кон­ституційного права.

На сьогодні існує помітна термінологічна неточність щодо визна-чення інституту конституційного права. Терміни «інститут консти­туційного права» і «конституційно-правовий інститут» часто викорис-товуються як синоніми, що не завжди є вірним. Слід розрізняти як інститути права, так і інститути держави. В одних випадках вони збіга-ються і є тотожними (інститут Президента України), а в інших — ні, оскільки система інститутів права є більш широкою, ніж система інститутів держави і суспільства. Зокрема, інститут місцевого самовря-дування не має аналогів у системі інститутів держави. Але у будь-якому випадку, у разі легітимного характеру цих інститутів, вони є правовими. Отже, доцільно вживати термін «інститут конституційного права».

Не будь-яка група норм конституційного права може вважатися інститутом. Існують критерії (ознаки), відповідно до яких ту чи іншу спільноту конституційно-правових норм можна вважати (або не вва-жати) інститутом конституційного права.

Проблематика ознак інституту права турбувала і радянських уче-них. Зокрема, Л. I. Дембо вважав, що правовий інститут існує лише

270

4. 2 Інститути конституційного права України

там, де сукупність правових положень окреслює певні закінчені типізовані правовідносини¹. На думку С. С. Алексеева, інституту пра­ва властиві три комплексні показники: 1) однорідність фактичного змісту; 2) юридична єдність (комплексність) норм; 3) законодавча відособленість². Зазначені точки зору є переконливими, але на сьо-годні, з врахуванням якісно нового рівня розвитку системи консти­туційного права України, можна стверджувати про наявність цілого комплексу чинників, що є критеріями визначення інституту консти­туційного права.

Для інституту конституційного права притаманні такі ознаки, як і для системи конституційного права, але на іншому, нижчому рівні. Інституту конституційного права властиві такі ознаки: єдність норма­тивного матеріалу; цілісність і завершеність регулювання чітко визна-ченого виду суспільних відносин, що є предметом конституційного права; однорідність суспільних відносин (тобто певного сегмента цих відносин), які є об'єктом впливу норм, об'єднаних у конкретний інститут конституційного права; єдність загальних положень, принципів, понять та конструкцій інституту; автономність існування нор­мативного матеріалу в межах інституту; функциональна спеціалізація (спрямованість) норм у межах інституту; зовнішнє відособлене закріплення інститутів права у вигляді окремих розділів Конституції України, самостійних законів, самостійних розділів законів чи підза-конних нормативно-правових актів. Наведені критерії не є вичерпни-ми, але характеризуют основні ознаки інститутів конституційного права.

Визначення критеріїв (ознак) щодо визнання тієї чи іншої групи норм конституційного права, які можуть бути институтами консти­туційного права, не вирішує проблеми диференціації цих інститутів. I насамперед ця проблема стосується однорідних інститутів консти­туційного права.

Якщо проблема розмежування галузей права досліджена ще за ра-дянських часів (відомі дискусії 1938—1940, 1956—1958 та 1982 рр. у журналах «Радянська держава та право», «Правознавство», «Радянсь-ка юстиція» та інших) і основними критеріями визнано предмет і ме­тод правового регулювання, то проблема визначення критеріїв розме-

¹ Дембо Л. И. О принципах построення системьі права // Советское государство и право. — 1956. — № 8. — С. 94.

² Алексеев С. С. Проблемьі теории права. — Т. 1. — Свердловск, 1972. — С. 140.

271

Розділ ГУ. Система конституційного права України

жування інститутів права залишається відкритою. Ця проблема пев-ною мірою залишається малодослідженою і на сьогодні.

Зрозуміло, що предмет і метод правового регулювання, властиві системі конституційного права України, не можуть бути критеріями розмежування інститутів цієї галузі, оскільки предмет і метод консти-туційно-правового регулювання єдині для всіх інститутів консти­туційного права. С. С. Алексеев відносить до критеріїв елементу сис­теми права: 1) юридичну цілісність групи норм, тобто таку ступінь внутрішньої організації внутрішньої спільноти, за якої зазначена тру­па норм виступає «нерозривним» цілим; 2) здатність взаємодії певної групи норм з іншими елементами системи¹. Але ці критерії, будучи визначеними щодо галузі права як елементу системи права, можуть поширюватися і на інститути конституційного права. 3 огляду на це, виникає закономірне питання щодо доцільності застосування кри­теріїв, запропонованих С. С. Алексєєвим для розмежування інсти­тутів конституційного права. Можна погодитися з позицією А. Ф. Ап-та та А. А. Кененова, що ці критерії, які застосовуються як до галузі, так і до інституту права, не дають підстав до чіткого розмежування структурних елементів системи права².

Видається, що критеріями розмежування інститутів конституцій­ного права є сфера впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права, цілеспрямованість правового регулювання суспільних правовідносин, специфіка правового впливу на суспільні відносини, спосіб реалізації конституційно-правових норм та ме-ханізм їх дії у межах конкретного правового інституту, ступінь взаємодії інституту з іншими елементами системи конституційного права, функції, принципи, склад суб'єктів, видовий характер норм, об'єднаних в інститутах тощо. Зазначені критерії дають змогу розме-жовувати інститути конституційного права за різними параметрами та визначати їх роль і місце в системі конституційного права.

Інститути конституційного права не існують відособлено один від одного. їх сукупність становить систему інститутів конституційного права, яка, власне, становить основу системи конституційного права України.

¹ Алексеев С. С. Общетеоретические принципьі исследовання структурн // Советское государство и право. — 1971. — № 3. — С. 11-13.

² Апт А. Ф., Кененов А. А. К вопросу об злементах и структуре советского права // Вестник Моск. унта. Серия «Право». — 1973. — № 3. — С. 50.

272

4. 2 Інститути конституційного права України

Для системи інститутів конституційного права властиві як інтег-раційні, так і диференційні процеси. Інтеграційні процеси властиві системі інститутів конституційного права через те, що ці інститути пов'язані між собою тісними генетичними та функціональними зв'язками. По-перше, система інститутів конституційного права існує з огляду на те, що існують фундаментальні інститути консти­туційного права — інститут конституційного ладу, інститут прав, сво­бод і обов'язків людини й громадянина, інститут форм безпосеред-ньої демократ», інститут органів державної влади, інститут консти-туційної юрисдикції, інститут місцевого самоврядування. Саме ці інститути як основні інститути конституційного права є фундамен­том для інших, похідних інститутів конституційного права.

Функціональні зв'язки проявляються у загальній системній спря-мованості інститутів конституційного права. Як уже зазначалося, інститути існують не відособлено, а становлять певну систему, під якою розуміється система інститутів конституційного права. У межах цієї системи всі інститути мають свій напрям (сферу) діяльності.

Інститути конституційного права як і інші правові спільноти різняться за своєю правовою природою, що сприяє диференціації си­стеми інститутів конституційного права. На цю особливість звертали увагу і радянські вчені. Зокрема, Л. I. Дембо вважав, що інститути права можуть бути загальними і конкретними¹. Наводилися й інші думки щодо розмежування інститутів права, але проблема кла-сифікації інститутів права не знайшла остаточного вираження.

Важливим є дослідження критеріїв, які можна покласти в основу класифікації інститутів конституційного права України. Свого часу С. С. Алексеев пропонував покласти в основу внутрішньогалузевої систематики принципи, властиві систематиці галузей права у системі права². Ця точка зору є справедливою в тій частині, що внутрішньога-лузева диференціація на рівні інститутів права потребує системного критерію і не може визначатися лише за одним чинником, але кри-терії диференціації інститутів галузі права не є ідентичними до кри­теріїв розмежування галузей в системі права. Так інститути консти­туційного права не можна розмежувати, а тим паче класифікувати за

¹ Дембо Л. И. О принципах построення системьі права // Советское государство и право. — 1956. — №8. - С. 93-94.

² Алексеев С. С. О теоретических основах классификації отраслей советского права // Советское государство и право. — 1957. — № 7. — С. 106.

273

Розділ IV. Система конституційного права України

предметом і методом правового регулювання, оскільки предмет і ме­тод конституційного права буде родовим щодо конкретних інститутів конституційного права.

Одним з критеріїв класифікації інститутів конституційного права можна визнати їх функції в межах галузі. Зокрема, С. С. Алексеев розрізняв предметні і функціональні інститути права¹. До предметних інститутів конституційного права слід віднести ті інститути, що на-правлені на регулювання конкретного виду суспільних відносин, які в сукупності є предметом конституційного права (інститут громадянства, інститут референдуму). В свою чергу предметні інститути також підлягають класифікації залежно від видів суспільних відносин, вре-гульованих конституційним правом. В. Ф. Мелащенко пропонує виділяти інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого народовлад-дя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут те-риторіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції². Такої самої дум­ки дотримуються й російські вчені³, але, на нашу думку, класифікація предметних інститутів конституційного права потребує подальших наукових досліджень.

У межах галузі конституційного права можна виділити також функціональні інститути, які склалися внаслідок функціональноїди-ференціації права. Функціональні інститути конституційного права обслуговують всю систему предметних інститутів конституційного права. Вони не регулюють конкретні суспільні відносини. Натомість саме функціональні інститути регулюють порядок діяльності як всієї системи предметних інститутів, так і окремих інститутів консти­туційного права. Прикладом функціонального інституту в консти-туційному праві може бути інститут конституційно-правової відпо-відальності.

Іншим критерієм для класифікації інститутів конституційного права є критерій галузевої належності інституту. Зазначений критерій уперше помітив Ю. К. Толстой, який пропонував розрізняти два види

¹ Алексеев С. С. Структура советского права. — М.: Юрид. лит., 1975. — С.140.

² Конституційне право України: Підр. / За ред. В. Ф. Погорілка: Шдруч. — К.: Наукова думка, 1999. — С. 27.

³ БаглайМ.В. Конституционное право Российской Федерації: Учеб. для вузов. — М.: Изд. группа «НОРМА-ИНФРА-М», 1998. — С.30.

274

4. 2 Інститути конституційного права України

правових інститутів: правові інститути, що складаються з норм будь-якої однієї основної галузі права, і правові інститути, що складаються з різних основних галузей права¹. Пізніше в радянській правовій на-уці неодноразово виникали дискусії щодо об'єктивності змішаних чи комплексних інститутів.

Отже, інститути конституційного права можна поділяти на внутрішньогалузеві та міжгалузеві. Внутрішньогалузеві інститути конституційного права існують у межах конституційного права як га­лузі права і не містять в своєму складі норм інших галузей права (інститут внесення змін до Конституції України). У той же час дово­диться визнавати, що велика кількість інститутів конституційного права з огляду на системоутворюючу функцію галузі конституційного права продовжені в нормах інших галузей права. Таким чином, поряд із «чистими» інститутами конституційного права існують комплексні міжгалузеві інститути. Але не всі міжгалузеві інститути, що містять норми конституційного права, доцільно класифікувати в межах галузі конституційного права. До системи конституційного права належать лише ті інститути, щодо яких конституційне право можна вважати первинним, «материнським».

Для міжгалузевих інститутів, щодо яких конституційне право вис-тупає первинною галуззю, властивий домінуючий вміст норм консти­туційного права та їх провідна роль в юридичній конструкції інститу-ту, домінування конституційно-правового методу регулювання тощо. Зазначені інститути виникають на межі конституційного права та інших, споріднених галузей права в точках їх взаємовпливу. Як прави­ло, виникнення міжгалузевих інститутів зумовлене необхідністю здійснювати комплексне правове регулювання у тих випадках, коли конституційні нормативно-правові положення потребують розши-рення та посилення нормами інших галузей права.

Так, підгалузь конституційного права — виборче право, що об'єднує в своєму складі кілька інститутів, у тому числі комплексні міжгалузеві. Це стало можливим тому, що конституційно-правові норми, направлені на правове регулювання безпосередньої реалізації народного суверенітету шляхом проведення референдумів та виборів, не можуть повністю «обслуговувати» суспільні відносини безпосеред-

¹ Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификації гражданского законо­дательства // Изв. вузов. Серія Правоведение. — 1957. — № 1. — С. 48.

275

Розділ IV. Система конституційного права України

ньої демократії з огляду на ті обставини, що зазначені суспільні відно-сини є неоднорідними. Суспільні відносини, пов'язані з виборами і референдумами, породжують нові, додаткові суспільні відносини що-до фінансового та інформаційного забезпечення виборчої компанії, юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства тощо. Ці відносини, поряд з нормами конституційного права, врегу-льовані й іншими правовими нормами — нормами адміністративно-го, кримінального, фінансового, інформаційного та інших галузей права. Оскільки норми конституційного та будь-якого іншого права регулюють однопорядкові, якісно однорідні відносини, то можна стверджувати про існування міжгалузевого комплексного інституту, де домінують конституційні норми (інститут фінансування виборів та референдумів, інститут інформаційного забезпечення виборів і рефе-рендумів, інститут юридичної відповідальності за порушення вибор­чого законодавства тощо).

Допустиме існування й інших критеріїв класифікації інститутів конституційного права. їх можна класифікувати за обсягом норма­тивного матеріалу, домінуванням того чи іншого методу правового ре-гулювання, відносинами між інститутами (субординація та коорди-нація) тощо. Але жоден із критеріїв не дає чіткого уявлення про роль і місце конкретного правового інституту в галузі права і не розкриває його правову природу. Лише застосування комплексу критеріїв дає змогу розглянути інститут конституційного права в багатоплощинно-му вимірі. Синтез правових характеристик інституту дає можливість змоделювати правовий інститут узагальнено, в вигляді абстрактно-логічної моделі, поділяючи ці інститути на генеральні інститути, ос-новні інститути і субінститути.

Виходячи з комплексного критерію, вчені називають насамперед такий вид інститутів права, як генеральні інститути. На думку С. С. Алексеева, генеральні інститути становлять собою комплекс норм, які закріплюють загальну юридичну конструкцію, виражену в диференційованому вигляді¹. Н. П. Іваніщева як вишу форму інститу-алізації конституційно-правових норм виділяла головні інститути², але цей термін не ввійшов у широкий науковий обіг, оскільки його

¹ Алексеев С. С. Структура советского права. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 147.

² Иванихцева Н. П. Основньіе чертьі конституций зарубежньіх социалистических стран. — Саратов, 1973. — С. 155.

276

4. 2 Інститути конституціиного права України

вживання передбачає віднесення інших інститутів права до «неголов-них», або ж другорядних.

Генеральні інститути формуються в зв'язку з особливостями режи­му правового регулювання укрупнених різновидів суспільних відно-син, що є предметом правового регулювання. Генеральні інститути в конституційному праві представлені широким різновидом консти-туційно-правових норм, різноманітними прийомами і способами впливу на суспільні відносини. Такі інститути мають адекватне відоб-раження в системі конституційного законодавства, — як правило, ге­неральні інститути закріплюються в самостійних розділах Консти-туції. Генеральні інститути конституційного права можуть мати суб-ординаційні відносини з більш дрібними інститутами конституційно­го права. До генеральних інститутів конституційного права України можна віднести інститути основ конституційного ладу України, інститут громадянства, інститут вищих органів державної влади тошо.

Відповідно до ієрархії інституалізації норм конституційного права вчені виділяють основні або загальні інститути, які відповідають дру­гому рівню інституалізації, і входять як складовий елемент до струк-тури генеральних інститутів. Можна погодитися з думкою В. Й. Лу-чіна, що за обсягом, чіткістю юридичних параметрів основні інститу­ти найбільше відповідають класичній моделі інституту права¹. Для ос­новних інститутів конституційного права властива більш вузька пред-метно-функціональна спрямованість, яка дає змогу забезпечувати де-тальний і цілеспрямований регулятивний вплив на конкретний вид суспільних відносин. До основних інститутів конституційного права можна віднести інститути виборів, інститут референдуму, інститут конституційної юстиції тощо.

Існують і більш дрібні інститути конституційного права. До такої нормативно! конструкції належав субінститути конституційного права. Вперше термін «субінститут» був введений у науковий обіг Й. С. Іоф-фе². У вітчизняній літературі трапляється аналог цього терміна — «педінститут». Сам термін вказує на підпорядкованість, похідний ха­рактер такого інституту права більш високоінституційованим норма-тивним утворенням — генеральним та основним інститутам.

¹ Лучин В. О. Конституционньіе институтьі / Современньій конституционализм (по материалам советско-британского симпозиума). — М., 1990. — С. 33.

² Иоффе Й. О. Структурньіе подразделення системьі права (на материалах гражданского права) // Учение записки ВНИЙСЗ. — Вьш. 14. — С. 51.

277

Розділ IV. Система конституційного права України

Субінститути є локальними нормативними утвореннями, що по-кликані регулювати компактні суспільні відносини чи їх окремі сто-рони. Субінститути в конституційному праві представлені незначним нормативним матеріалом і обмеженим методологічним інструментарієм. Але субінститути не позбавлені ознак, властивих інституту права, хоча нерідко виступають в усіченому вигляді. До субінститутів конституційного права можна віднести інститут депутатської недо-торканності, інститут депутатського запиту голів.

Субінститути не є найнижчим рівнем інституалізації консти-туційно-правових норм. У галузі конституційного права існують і од-ноелементні інститути конституційного права. Як і субінститути, од-ноелементні інститути наділені основними правовими рисами, що властиві інститутам права взагалі, але одноелементні інститути мають в своєму складі незначний нормативний матеріал і обмежене коло методів правового впливу на суспільні відносини. Часто одноеле­ментні інститути виступають не як структурний елемент субінсти­тутів, а уособлено існують у межах генеральних інститутів (інститут Державного Прапора України, інститут Державного Герба України, інститут Державного Гімну України, інститут державної мови тощо).

Будучи наділеною такою рисою, як стабільність, система галузі за-лишається динамічною структурою, якій властиві не лише процеси диференціації, а й інтеграції, що об'єктивно впливає на структурні елементи системи. На сьогодні можна констатувати факт, що у галузі конституційного права України сформувалися складні комплексні нормативні утворення, що мають вищий рівень інституалізації. Такі утворення отримали в науці назву підгалузі права.

Підгалуззю права називають таке об'єднання інститутів, для якого характерним є високий ступінь спеціалізації, диференціації та інтег­рації правових спільнот, що є складовими підгалузі¹. У певних випад-ках підгалузі права мають назву «право» — виборче право, парла-ментське право тощо. Але така назва є умовною, оскільки підгалузі права, попри своє відособлення, залишаються в межах галузі консти­туційного права і не мають ознак, що властиві самостійним елементам системи національного права. Втім у перспектив!, за збігу об'єктивних і суб'єктивних обставин, підгалузі права можуть транс-формуватися у самостійні галузі національного права. Зокрема, саме

¹ Алексеев С. С. Структура советского права. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 154. 278

4. 2 Інститути конституційного права України

у такий спосіб утворилося інформаційне право України, екологічне право України та ін.

Підгалузі, як правило, опосередковують основні інститути консти­туційного права, що свідчить про їх винятковий характер і стабільність. Підгалузі конституційного права є основою каркасу си-стеми конституційного права, уособленої в системі інститутів кон­ституційного права. Підгалузі конституційного права об'єднують у своєму складі ті інститути і норми конституційного права, без яких система національного конституційного права є функціонально недієздатною і неповною.

Класифікація інститутів конституційного права за комплексним критерієм отримала підтримку у вітчизняній навчальній літературі, хоча не в усіх випадках зберігається єдність думок щодо термінології¹. Водночас надання тому чи іншому інститутові конституційного пра­ва статусу генерального, основного, субінституту чи одноелементно-го інституту тенденційно позначається на його об'єктивізації в сис­темі конституційного законодавства, системі науки конституційного права та системі навчальних дисциплін у галузі конституційного пра­ва.

Система інститутів конституційного права, в першу чергу, опосе-редковує основні інститути конституційного права України. їх дифе-ренціація та інтеграція сприяє формуванню як більш дрібних інсти­тутів (субінститутів і одноелементних інститутів), так і складних ком-плексних утворень — генеральних інститутів і підгалузей консти­туційного права України.

Слід зазначити, що теоретичні дослідження класифікації інсти­тутів конституційного права України, абстрактне моделювання сис-теми цих інститутів матиме практичне значення за умови, що предме­том дослідження будуть не уявні, а реально діючі основні інститути, які склалися і діють у системі галузі національного конституційного права. На сьогодні можна констатувати існування таких основних інститутів конституційного права України, як інститут основ консти­туційного ладу, інститут конституційно-правового статусу людини і

¹ Тодика Ю. М. Конституційне право України як галузь права: Конспект лекцій. — X., 1995. — С. 15-18; Тодика Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституционное право Украиньі: Отрасль и наука: Учебное пособие. — Симферополь: Таврида, 1997. — С. 24-31; Грабильников А. В. Конституционное право Украиньі как отрасль права и наука: Учебное пособие. — Дніпропетровськ, 1999. — С. 18-21.

279

Розділ ГУ. Система конституційного права України

громадянина, інститут форм безпосередньої демократії, інститут пар­ламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судовоі' влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо.

Інститут основ конституційного ладу України представлений су-купністю конституційно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані із загальними засадами суспільного та держав­ного ладу в Україні. Цей інститут визначає основні принципи суспільного і державного ладу України, завдання і мету держави і суспільства, їх функції та гаранта. Інститут основ конституційного ладу є одним із найважливіших інститутів у системі конституційного права України, а його нормативні положення відображені в усіх інших основних інститутах.

Інститут основ конституційного ладу об'єктивізується насамперед у розділі I «Загальні засади» Конституції України та інших норматив-них положеннях чинного законодавства України. Зокрема, Закон Ук­раїни «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. втілює саме норми конституційного права, що будуть покладені в ос­нову конституційної реформи, спрямованої в першу чергу на якісну зміну основ суспільного та державного ладу України.

Іншим важливим інститутом конституційного права є інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Він представлений сукупністю конституційно-правових норм, що ре­гулюють суспільні відносини, пов'язані з належністю особи до грома-дянства України, та правами, свободами і обов'язками людини і гро­мадянина та їх гарантіями. Цей інститут насамперед регулює підстави і порядок набуття громадянства України, підстави і порядок припи-нення громадянства України та конституційно-правовий статус ор-ганів, що уповноважені вирішувати питання, пов'язані з громадянст-вом України. Крім того, відповідні норми забезпечують правове регу-лювання конституційно-правового статусу іноземців і осіб без грома­дянства в Україні.

Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регу­люють права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Вони виз-начають основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні та їх види, механізм реалізації та гаранта прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в Україні. Інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина іноді розглядають як самостійний

280

4. 2 Інститути конституційного права України

інститут, який ще називають «гуманітарним правом». Але, як прави­ло, питання громадянства та прав, свобод і обов'язків людини і гро-мадянина об'єднують в єдиний інститут — інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Наступний інститут, інститут форм безпосередньої демократії (форм прямого народовладдя), об'єднує у своєму складі консти-туційно-правові норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету через референдуми, вибори та інші форми безпосередньої демократії. Інститут форм безпосередньої демократії визначає: принципи прямого наро­довладдя; поняття референдумів і виборів в Україні та їх види; поря­док організації та проведення референдумів і виборів в Україні; відповідальність за порушення чинного виборчого законодавства; конституційно-правовий статус органів, уповноважених проводити референдуми і вибори в Україні; гарантії референдумів і виборів в Ук­раїні.

Інститут форм безпосередньої демократії в Україні, як і інші інсти­тути конституційного права, є динамічним. Референдуми і вибори є пріоритетними формами безпосередньої демократії, але не виклю-чається інституалізація й інших форм прямого народовладдя, що по­зитивно зарекомендували себе в інших країнах світу. До того ж, як по­казав досвід Помаранчевої революціі 2004 р., позитивним може бути практикування й таких форм безпосередньої демократії, що не перед-бачені Конституцією України, але не суперечать її нормативним по­ложенням. У цьому разі успіх легітимності Помаранчевої револющї залежав і від розвиненості інституту безпосередньої демократії — принципів безпосередньої демократії, нормативно мирних зібрань, закріплення мітингів, демонстрацій та походів тощо.

Інститут форм безпосередньої демократії здобув своє законодавче закріплення в ряді законів, що інституалізують всеукраїнський і місцеві референдуми, вибори народних депутатів України, вибори Президента України, вибори органів і посадових осіб місцевого само-врядування, правовий статус Центральної виборчої комісії. Високий рівень інституалізації інституту форм безпосередньої демократії дав ученим змогу зробити висновок про формування підгалузі консти­туційного права — виборчого права. У разі кодифікації форм безпосе­редньої демократії в самостійному кодексі про вибори і референдуми в Україні можна говорити про перспективи формування самостійної комплексно! галузі права — виборчого права.

281

Розділ IV. Система конституційного права України

Одним із фундаментальних інститутів конституційного права є інститут парламентаризму, парламентского права. Цей інститут виз-начає основні принципи вітчизняного парламентаризму, поняття парламенту, його порядок формування, склад і структуру, функції та повноваження, порядок роботи парламенту та основні парламентські процедури. Важливими складовими інституту парламентаризму є конституційно-правові норми, що визначають конституційно-право-вий статус народного депутата України. Фактично ці норми на сьо-годні сформувалися у самостійний інститут — інститут конституцій­ного статусу парламентарія, який є похідним від інституту парламен­таризму.

Інститут парламентаризму був відображений у системі національ-ного конституційного права. Вчені схильні вважати, що цей інститут набув властивостей підгалузі конституційного права — парламентс­кого права, яка в перспективі може сформуватися у самостійну ком-плексну галузь національного права.

Втім парламентське право не було розвинене у відповідному ко-дифікованому нормативно-правовому акті. Процесуальні норми інституту парламентаризму так і залишилися поза увагою законодав-ця — закон України про регламент Верховної Ради України на сьо-годні залишається неприйнятим. Регламент Верховної Ради України продовжує зберігати юридичну силу подзаконного нормативно-пра­вового акта.

Інститут глави держави (президентства) в Україні — це сукупність норм конституційного права, що визначають конституційно-право-вий статус Глави держави, порядок його обрання, функції та повнова­ження Президента України, взаємовідносини Президента України як Глави держави з іншими гілками влади, підстави для дострокового припинення його повноважень. Інститут президентства є винятково важливим для системи конституційного права України і відіграє клю-чову роль у системі інститутів державної влади, оскільки саме цей інститут є своєрідним стрижнем у механізмі поділу влади та системі стримувань і противаг між гілками влади.

До складу інституту глави держави входить ряд інститутів (субінститутів) — інститут Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни, інститут Державного секретаріату, інститути постійних пред-ставників Президента України в органах державної влади тощо. Як-що інститут Ради національної безпеки і оборони України отримав своє нормативне закріплення у Законі України «Про Раду

282

4. 2 Інститути конституційного права Украіни

національної безпеки і оборони Украіни», то ряд інших субінсти-тутів залишилися поза увагою законодавців. Особливо складною за-лишається ситуація, пов'язана із нагальної потребою в законодавчо-му закріпленні конституційно-правового статусу Державного секре-таріату, який здійснює ряд важливих делегованих повноважень Гла-ви держави, але залишається поза межами дії Конституції та законів Украіни.

Реалізація положень Закону Украіни «Про внесення змін до Кон­ституції Украіни» від 8 грудня 2004 р. призведе до якісних змін як в інституті парламентаризму, так і в інституті глави держави, оскільки перехід до парламентсько-президентської форми державного правління призведе до зміни усіх, або більшості, елементів указаних інститутів конституційного права Украіни.

Інститут виконавчої влади об'єднує норми конституційного права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням вико­навчої влади в Україні. Цей інститут визначає конституційно-право-вий статус органів виконавчої влади в Україні та їх роль і місце в сис-темі органів державної влади, систему органів виконавчої влади в Ук­раїні (Кабінет Міністрів Украіни, міністерства та інші центральні ор-гани виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), порядок фор-мування і структуру органів виконавчої влади, їх функції та повнова-ження.

Слід зазначити, що на сьогодні цей важливий інститут консти­туційного права не знайшов надежного відображення у чинному конституційному законодавстві Украіни, зокрема, не прийнято закони Украіни про Кабінет Міністрів Украіни та про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Інститут судової влади представлений нормами конституційного права, які регулюють суспільні відносини у галузі правосуддя. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної юрисдикції, порядок утворення судів і форму-вання суддівського корпусу, їх функції та повноваження, консти­туційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції, Вищої ра­ди юстиції Украіни, Державної судової адміністрації та інших органів, що забезпечують функціонування судів загальної юрисдикції. Цей інститут тривалий час не визнавався складовим елементом системи конституційного права, але прийняття Закону Украіни «Про судо-устрій Украіни» від 7 лютого 2002 р. поклало початок судово-правовій

283

Розділ IV. Система конституційного права України

реформі в Україні й сприяло активізації відповідних наукових досліджень¹.

Інститут конституційної юстиції об'єднує норми конституційного права, що регламентують принципи конституційного судочинства, порядок формування та склад Конституційного Суду України, функції та повноваження Конституційного Суду України та порядок його діяльності, а також юридичну природу актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Будучи новим інститутом у системі конституційного права України, інститут конституційної юстиції знайшов своє вираження у Законі України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. та інших нормативних актах.

До основних інститутів системи конституційного права України належить також інститут адміністративно-територіального устрою України. Конституційно-правові норми, об'єднані в інститут тери-торіального устрою, визначають поняття територіального устрою Ук­раїни, систему адміністративно-територіального устрою України, а також конституційно-правовий статус Автономно! Республіки Крим, конституційно-правовий статус міст Киева і Севастополя. Не зважа-ючи на порівняно невеликий вміст нормативного матеріалу, цей інститут має винятково важливе значення для правового забезпечення цілісності й недоторканності території України в межах існуючого державного кордону.

В Україні тривають спроби здійснити адміністративно-терито-ріальну реформу, що позначиться на якісних властивостях нині існу­ючого інституту адміністративно-територіального устрою України.

Інститут місцевого самоврядування України є єдиним із най-більших за нормативним вмістом інститутів у системі конституційно­го права України. Цей інститут є сукупністю норм конституційного права, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з місцевим само-врядуванням. Зокрема, інститут місцевого самоврядування визначає загальні засади місцевого самоврядування, систему органів і посадо-вих осіб місцевого самоврядування, порядок формування органів і посадових осіб місцевого самоврядування, форми місцевого самовря­дування, функції та повноваження органів та посадових осіб місцево­го самоврядування, гаранта місцевого самоврядування тощо.

¹ Карпєчкін П. Ф. Функції судів загальної юрисдикції в Україні: Проблеми теорії та практики: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2005. — 19 с.

4. 2 Інститути конетитуційного права України

Інститут місцевого самоврядування іноді розглядається вченими як підгалузь конетитуційного права — муніципальне право України. У той же час норми інституту місцевого самоврядування (муніципаль-ного права) потребують якісного вдосконалення, чому має сприяти проведення в Україні реформи місцевого самоврядування, яка має бути здійснена при реалізації положень конституційної реформи з 1 січня 2006 р.

Саме ці інститут конетитуційного права є основою системи кон­етитуційного права України і є предметом фундаментальних досліджень учених-правознавців. Утім наведене положення не ви-ключає можливості (і необхідності) прогностичних наукових осліджень правової природи інститутів конетитуційного права, які перебувають на стадії формування, або ж відсутні в системі на-ціонального права, тоді як існують і позитивно себе зарекомендували в зарубіжних країнах зі спорідненими правовими системами. Серед аких перспективних інститутів чільне місце посідає інститут консти-уційно-правових основ національної безпеки і оборони¹.

Характерною ознакою основних інститутів конетитуційного права їх подвійна, а іноді й потрійна назва, що є свідченням динамічного озвитку правової наукової думки. Наприклад, інститут громадянства а інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина має назву уманітарне право. Інститут виборів і референдумів називається нститутом форм безпосередньої демократії, або виборчого права, нститут законодавчої влади має назву інституту Верховної Ради Ук­ажи, або парламентського права. Інститут глави держави нази­вається інститутом Президента України, або інститутом президентст­ва. Подвійну назву має й інститут судової влади, який ще називають інститутом правосудия. Інститут місцевого самоврядування отримав назву муніципального права. У ряді випадків подвійну назву мають не лише основні, а й більш дрібні інститути конетитуційного права.

Поряд з традиційними основними інститутами набувають визнання й інститути загальної частини конетитуційного права. Уже сьо-годні відбувається визнання та спроби наукового пізнання таких са-мостійних інститутів конетитуційного права, як інститут історії і те-орії українського конституціоналізму, інститут Конституції України,

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге доопр. вид. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 669-724.

285

Розділ IV. Система конституційного права України

інститут системи конституційного права, інститут джерел консти­туційного права, інститут функцій конституційного права, інститут конституційно-правових відносин, інститут конституційно-правової відповідальності тощо.

Інститути загальної частини конституційного права не відобра-жені в нормах конституційного законодавства, що створює уявлення про ненормативне наповнення таких інститутів, про їх перебування у науково-теоретичній площині. Обсяг знань про загальну частину конституційного права Грунтується на комплексному аналізі нині чинних та історичних джерел конституційного права. За сутністю і змістом ці знання є своєрідними законами і правилами оптимально­го існування, розвитку і вдосконалення системи конституційного права, тобто нормами, що втілюються в основних принципах консти­туційного права, в окремих нормах Конституції та законів України, а іноді й самостійних нормативно-правових актах. Зокрема, у Вер-ховній Раді України неодноразово реєструвалися законопроекти про нормативно-правові акти, про конституційно-правову відпо-відальність, про правовий захист Конституції України та ряд інших.

Інститути загальної частини конституційного права знаходять своє остаточне цілеспрямоване вираження у самому дусі консти­туційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Враховуючи значення цих інститутів для системи конституційного права, їх сукупність прийня-то називати загальною частиною (загальною теорією) конституційно­го права України. Загальна частина (загальна теорія) конституційно­го права України є своєрідною підсистемою в межах системи науки конституційного права.

Одним із основних інститутів загальної частини конституційного права України є інститут історії та теорії конституційного права. Цей інститут об'єднує у своєму складі норми, які визначають особливості становлення і розвитку конституціоналізму в світі й Україні зокрема, наповнюють змістом цю правову категорію, диференціюють форми існування сучасного українського конституціоналізму, визначають форми конституціоналізму та систему його гарантій. Найбільш рельефно та концентровано цей інститут відображений у Преамбулі Конституції України.

Наступний інститут загальної частини — це інститут теорії Кон­ституції України. Цей інститут визначає поняття і основні властивості Конституції України, співвідношення правових категорій «консти-

286

4. 2 Інститути конституційного права України

туція» та «конституціоналізм», характеризує основні етапи станов­лення та розвитку Конституції України, форму й структуру Консти­туції України, функції Конституції України, порядок реалізації Ос­новного Закону, порядок внесення змін до Конституції України, виз-начає систему гарантій Конституції України. Інститут теорії Консти­туції України представлений у розділах I, XII, XIII, XIV, XV Консти­туції України.

Інститут системи конституційного права представлений су-купністю нормативних положень, які дають уявлення про систему конституційного права як галузь права, галузь законодавства, юри-дичної науки та навчальної дисципліни, критерії внутрішньосистем-ної диференціації та інтеграції складових елементів указаних систем, поняття і юридичні властивості інститутів і норм конституційного права тощо. Закономірності і правила передбачені цим інститутом, реалізуються при пізнанні системи галузі конституційного права та при побудові системи законодавства, юридичної науки і навчальної дисципліни у галузі конституційного права. Цей інститут загальної частини конституційного права України так чи інакше об'єкти-візується в усій системі конституційного законодавства України.

Інститут джерел конституційного права визначає поняття джерел конституційного права України, їх види та юридичні властивості, си­стему джерел конституційного права України тощо. У концентрова-ному вигляді цей інститут втілюється у відповідних розділах Консти­туції України (розділи XIII, XIV, XV), законах про дію в Україні міжна-родних договорів тощо. Як уже зазначалося, цей інститут було б доцільно об'єктивізувати у самостійному законі України про норма-тивно-правові акти, що дало б змогу зняти колізії, що властиві сис­темі нині чинного конституційного законодавства України.

Інститут функцій конституційного права України, як і більшість інших інститутів загальної частини конституційного права України, має теоретичну основу і об'єктивізується в усій системі чинного кон­ституційного законодавства України. Він визначає сутність і зміст ос-новних напрямів впливу конституційного права на суспільні відноси-ни.

Інститут конституційно-правових відносин визначає поняття конституційно-правових відносин, їх види, склад, характеризує коло суб'єктів та об'єктів конституційно-правової відповідальності, а та-кож систему конституційно-правових відносин. Зазначений інститут не знайшов концентрованої об'єктивізації в єдиному розділі Консти-

287

А

Розділ IV. Система конституційного права України

туції України чи самостійному конституційному законі, натомість йо-го існування простежується в абсолютній більшості норм консти­туційного права.

Особливої актуальності на сьогодні набуває інститут консти-туційно-правової відповідальності. Цей інститут визначає поняття конституційно-правової відповідальності та її види, порядок застосу-вання конституційно-правової відповідальності та її юридичні влас-тивості. Якщо до недавнього часу конституційно-правова відпові-дальність існувала як сукупність загальнотеоретичних знань, що Грунтувалися на теорії юридичної відповідальності у загальній теорії права, то на сьогодні увага законодавців прикутадо проблеми законо-давчого регулювання конституційно-правової відповідальності глави держави, парламентаріїв, політичних партій та інших суб'єктів кон­ституційного права.

[снують й інші інститути загальної частини конституційного пра­ва України. Наприклад, інститут предмета і методу конституційного права, інститут принципів конституційного права тощо.

Система інститутів загальної частини конституційного права Ук­раїни є перспективним напрямом відповідних наукових досліджень, адже виявлення її властивостей дає змогу на надежному рівні здійс-нювати науково-методологічне забезпечення правотворчої та право-застосовчої діяльності у сфері конституційного права.

Наведені теоретичні основи класифікації інститутів консти­туційного права не є вичерпними. Поставлена проблема вимагає по-дальших досліджень і є актуальною з огляду на ту обставину, що ро-зуміння правової природи конституційних інститутів, її багато-манітності вказує шляхи систематизації чинного конституційного законодавства та вдосконалення процесу подальшого правотворення.

Інститути конституційного права як основа його системи є водно-час основою системи конституційного законодавства, системи науки конституційного права та системи навчальних дисциплін у галузі конституційного права. Це положення не свідчить про повну ідентичність інститутів конституційного права, основних конституційних актів, напрямів відповідних наукових досліджень та розділів і тем конституційного права України як навчальної дисципліни, але саме система інститутів конституційного права є стрижнем зазначених підрозділів (елементів) конституційного права як галузі законодавст­ва, юридичної науки та навчальної дисципліни.

288

4. 3 Конституційно-правові норми

Юридичні властивості інститутів конституційного права України визначаються якостями норм конституційного права України, що об'єднуються в межах цих інститутів.

4.3 Норми конституційного права України

Первинним елементом системи конституційного права України є конституційно-правова норма (від лат. погта — правило, взірець). Нор­ми конституційного права як складові системи конституційного права відображають у своїй сукупності зміст і сутність цієї галузі в цілому.

На відміну від юридичних категорій «система конституційного права», «інститут конституційного права» категорія «норма консти­туційного права» є однією з найбільш досліджених у вітчизняній науці конституційного права¹. Це пояснюється тим, що дослідження юри-дичної природи норми права, покладені в основу теорії норм консти­туційного права, проводилися у загальній теорії права набагато раніше, ніж відповідні дослідження системи права та інституту права.

Фактично кожна юридична школа намагалася подати власне ба-чення норми права, її змісту, сутності, особливостей. Представники історичної школи вважали першоджерелом норми права народну свідомість, народний дух кожної нації; нормативісти вбачали в нормі права першопочаток всіх правовідносин у суспільстві; позитивістська правова доктрина вважала норму права формалізованим вираженням волі держави; соціологічна школа вбачала в нормі права результат певних соціальних зв'язків; представники політологічної школи вба­чали в нормах права засіб політичної регуляції суспільного життя.

Зокрема, велика увага приділялася розробці вчення про юридичну норму видатними представниками російської юридичної науки у до-революційній Росії (М. М. Коркунов, Ф. В. Тарнавський, Г. Ф. Шер-шеневич та ін.). Ці дослідження були розвинені у працях російських радянських правознавців (М. Г. Александров, С. С. Алексеев, В. К. Бабаев, М. I. Байтін, В. М. Баранов, А. С. Піголкін, I. Н. Се-някін, А. Ф. Шебанов та ін.), а пізніше провідними російськими вче-ними-юристами.

¹ Степанюк О. I. Норми конституційного права України: Проблеми теорії: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1993.; Чистоколяний Я. В. Конституційно-правові норми в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2005 та ін.

10 6-200

289

Розділ IV. Система конституційного права України

В Україні за радянської влади панував марксистсько-ленінський підхід, що грунтувався на класовому підході в оцінці норм радянсько-го права. Марксистсько-ленінська школа мала багато спільного з підходами до пізнання норми права, які сформувалися серед пред-ставників позитивізму та соціологїчної школи. Норма права вважала-ся формальним вираженням волі пануючого класу, знаряддям дер­жавного керівництва суспільством.

Наведені підходи до пізнання норми права були виражені в за-гальній теорії права та галузевих юридичних науках, у тому числі в на-уці конституційного права, але до другої наукової дискусії (1956—1958 рр.) наукові дослідження норм радянського державного права не проводилися. Такі самостійні дослідження почали виникати в 70-х роках XX ст.¹. Автори підручників з радянського державного права, як правило, обходили це питання².

Після другої наукової дискусії про систему радянського права оцінка норм радянського державного права набула полемічного ха­рактеру. М. Г. Александров вважав, що статті радянської конституції, що закріплювали основи радянського конституційного ладу, не містять норм права взагалі³. Такої самої думки дотримувався А. Ф. Шебанов, який стверджував, що Конституція СРСР 1936 р. має ряд статей, які не містять у своєму складі конкретного правила пове-дінки, і є законодавчим закріпленням основних політичних і право-вих принципів радянського ладу⁴.

Наведена точку зору викликає критичні зауваження, оскільки нор­ми конституційного права в окремих випадках не конкретизують пра­вила поведінки. Характер приписів, що містяться в таких нормах кон­ституційного права, має декларативний характер. До таких норм на-самперед належать норми-принципи, які містяться в розділі I Кон­ституції України.

¹ Основин В. С. Нормьі советского государственного права. — М., 1963; Ким А. И., Основин В. С. Государственно-правовме процессуалькьіе нормьі и их особенности // Правоведение. — 1967. — № 4; Еременко Ю. П. Нормьі советских конституций: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Саратов, 1968 та ін.

² Напр.: Советское государственное право / Под ред. А. Я. Вншинского. — М., 1938; Советское государственное право / Под ред. И. П. Трайнина и И. Д. Левина. — М., 1948; Уманский Я. Н. Советское государственное право. — М., 1960 та ін.

³ Александров Н. Г. О месте трудового и колхозного права в системе советского социалистического права // Советское государство и право. — 1958. — № 5. — С. 120.

⁴ Шебанов А. Ф. Нормн советского социалистического права. — М., 1956. — С. 35.

290

4. 3 Конституційно-правові норми

У подальшому наука конституційного права сприйняла визначення норми права, шо висловлювалися в загальній теорії права. Зокре-ма, відомий український учений П. О. Недбайло визначав норму пра­ва як чітко визначене правило поведінки, встановлене чи санкціоно-ване соціалістичною державою, правило, що виражає державну волю робітничого класу і забезпечується державними і суспільними засоба-ми з метою регулювання найважливіших і корінних відносин суспільства, будучи вираженим шляхом офіційного закріплення у певних правах і обов'язках учасників правовідносин¹. О. С. Іоффе і М. Д. Шаргородський давали схоже визначення норми права. На думку вчених, норма права — це «встановлена чи санкціонована дер­жавою і охоронювана ним норма загальнообов'язкової поведінки лю­дей як учасників урегульованих нею повторюваних суспільних відно­син»². Схожі визначення стали вживатися і в радянському державно­му праві.

Втім відзначалося, що норми радянського державного права ма-ють свої особливі риси, які відрізняють їх від інших правових норм. На думку В. С. Основіна, такими ознаками були: а) їх особливий юри-дичний зміст, специфіка якого полягала в тому, що правила, сформо-вані в цих нормах, адресуються особливому колу суб'єктів права і ба-гато з них сформульовані в загальному вигляді; б) зумовлена особли-вим юридичним змістом своєрідність у способі чи методі регулюван­ня ними суспільних відносин³.

Така позиція щодо оцінки юридичної природи норм радянського державного права збереглася до розпаду СРСР. Після проголошення незалежності України в загальній теорії права, як і в конституційному праві, тривалий час використовувалися підходи до оцінки норм пра­ва, напрацьовані радянського юридичною наукою, але згодом ці оцінки перестали задовольняти реальні потреби теорії та практики національного конституційного права.

Одним із перших у незалежній Україні на монографічному рівні дослідив норми конституційного права О. I. Степанюк. Аналізуючи юридичну природу конституційно-правових норм, учений прийшов до думки, що під цією категорією слід розуміти прийняте установчою, законодавчою, а іноді судовою і виконавчою владою правило, що

¹ Недбайло П. Е. Применение советских правовьіх норм. — М., 1960. — С. 37.

² Иоффе О. С, Шаргордский М.Д. Вопроси теории права. — М., 1961. — С. 132.

³ Основин В. С. Нормьі советского государственного права. — М., 1963. — С. 42.

291

Розділ IV. Система конституційного права України

опосередковано через поведінку людини регулює політичні відноси-ни, які виникають у процесі організації та здійснення публічної вла-ди, а також відносини цієї влади з громадянином¹. Отже, О. I. Степа-нюк поділяв позитивістські підходи в оцінці норм конституційного права. Втім запропоноване вченим визначення конкретизувало коло суб'єктів конституційної нормотворчості.

Більш вдалим є визначення, запропоноване В. Ф. Мелащенком у одному з перших вітчизняних навчальних посібників з консти­туційного права, — «Основи конституційного права України». В. Ф. Мелащенко розумів під конституційно-правовими нормами встановлені чи санкціоновані Українською державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин у процесі здійснення повновладдя народу України². Це визначення не лише конкретизувало коло суб'єктів правозастосування консти-туційних норм, а й визначає народ України пріоритетним суб'єктом конституційної нормотворчої та нормозастосовчої діяльності.

Визначення конституційно-правової норми було вдосконалене Ю. М. Тодикою, який конкретизував не лише суб'єкти та об'єкти конституційної нормотворчої та нормозастосовчої діяльності, а й визначив механізм реалізації конституційно-правової норми та га­ранта' її реалізації. На думку Ю. М. Тодики, конституційно-правові норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою для охорони і регулювання державно-право-вих відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів пра-вовідносин і забезпечуються примусовою силою держави³. Консти-туційно-правовим нормам, на думку вченого, притаманні загальні оз-наки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відноси­ни, встановлюють обов'язкові правила поведінки, містяться у право-вих актах держави, охороняються і забезпечуються у разі потреби примусовою силою держави⁴.

¹ Степанюк О. I. Норми конституційного права України: Проблеми теорії: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1993. — С. 11.

² Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995. — С. 31; Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — 2-ге доопр. вид. — К., 2000. — С. 27.

³ Тодьіка Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 24-25.

⁴ Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 12.

292

4. 3 Конституційно-правові норми

Схожої точки зору дотримується і В. М. Шаповал, який під конституційно-правовою нормою розуміє правило поведінки учасників державно-політичних відносин владарювання, яке встановлюється або санкціонується державою, забезпечується її авторитетом і за пев-них умов — примусом. У конституційно-правових нормах вияв-ляється державна воля, що опосередковує суспільну волю і насампе-ред волю правлячих кіл¹. Утім запропоноване визначення дещо абсо-лютизує роль держави і правлячих кіл в опосередкуванні суспільної волі в конституційно-правових нормах.

На думку В. В. Кравченка, конституційно-правова норма — це за-гальнообов'язкове правило поведінки, встановлене або санкціонова-не державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які є предметом галузі конституцшного права². Це визначення поси-люється конкретизацією суспільних відносин, які є предметом конституційно-правового регулювання. Така конкретизація є цілком слушною, оскільки вчені часто відзначають, що нормам консти-туційного права властивий політичний характер³, але це не означає, що норми конституцшного права тотожні політичним нормам. Нор­ми конституцшного права мають політичний характер лише з огляду нате, що предметом галузі конституцшного праває (серед пріоритет-них) суспільні відносини політичного характеру, пов'язані з владарю-ванням. Не всі політичні відносини можуть бути предметом правово­го регулювання конституційного права як галузі, а само і предмет конституційно-правового регулювання не обмежується державно-владними суспільними відносинами політичного характеру.

На сьогодні існують й інші визначення норми конституційного права України. Зокрема, на думку Я. В. Чистоколяного, консти­туційно-правова норма — це формально-визначене загальнообов'яз-кове правило поведінки або діяльності⁴.

Отже, аналіз визначень норми конституційного права у вітчиз-няній науці конституційного права дає змогу констатувати факт збере-ження позитивістських підходів до категорії «норма конституційного

¹ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 13.

² Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2000. — С. 9.

⁸ Конституційне право України: Підруч. / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — 2-ге доопр. вид. — К., 2000. — С. 29.

⁴ Чистоколяний Я. В. Конституційно-правові норми в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2005. — С. 13.

293

Розділ IV. Система конституційного права України

права», що властивий загальній теорії права. Узагальнюючи вищенаве-дені визначення норми конституційного права українськими вчени-ми, можна зробити висновок про їх схожість з визначеннями норми права, що поширені на сьогодні у загальній теорії права.

Під нормою права традиційно розуміють: загальнообов'язкове правило соціальної поведінки, встановлене чи санкціоноване держа­вою, виражене публічно у формально визначених приписах, як пра­вило, у письмовій формі, і охоронюване органами держави шляхом контролю за його дотриманням і застосування передбачених законом заходів примусу за правопорушення¹; загальнообов'язкове, формаль­но визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), установ-лене чи санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, що офіційно закріплює рівень свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аждо при­мусу² тощо.

Тривалий час ця категорія існувала в конституційному праві під впливом загальної теорії радянського права, що визначало єдиним і винятковим суб'єктом нормотворення державу. Досвід консти­туційного будівництва в незалежній Україні довів невиправданість та­кого підходу. На сьогодні повноцінними суб'єктами конституційної нормотворчості в Україні також визнаються народ України, Ук-раїнська держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

Український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні вдало реалізував свої нормотворчі функції через всеук-раїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому громадяни України проголосували за підтвердження вищої юридичної сили Акта прого-лошення незалежності України, раніше прийнятого Верховною Ра­дою Української РСР. Цей приклад довів ефективність солідарної конституційної нормотворчості з боку українського народу та законо-давчого органу держави. Держава реалізує свої нормотворчі функції через уповноважених суб'єктів, наділених відповідною компетенцією. Учасниками конституційної нормотворчості також є суб'єкти місцевого самоврядування, що уповноважені видавати нормативні конституційно-правові акти місцевого значення. Наведені положен

¹ Проблеми общей теории права и государства / Под. общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999.— С. 250.

² Скакун О. Ф. Теория государства и права. — X., 2000. — С. 297-298.

294

4. 3 Конституційно-правові норми

_ня слід враховувати при визначенні поняття норми конституційного права.

Отже, норма конституційного права — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки чи діяль-ності, що регулює суспільні відносини, які є предметом консти­туційного права і забезпечується системою конституційних гарантій.

Водночас існуючі на сьогодні визначення поняття норми консти­туційного права України не враховують причинно-наслідкових підходів до детермінації правових явищ. Норма конституційного пра­ва визначає не лише правило цілеспрямованої вольової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права України, а й перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі.

Тобто під нормою конституційного права України слід розуміти фор­мально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування загальнообов'яз-кове правило поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права, або умови перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі.

Нормі конституційного права властиві як загальні видові ознаки (кваліфікації) норми права, так і спеціальні родові ознаки (квалі-фікації), що властиві лише нормі конституційного права. Сукупність загальних і спеціальних ознак конституційної норми дає уявлення про найбільш рельєфні особливості цієї юридичної категорії.

До загальних видових ознак норми конституційного права слід віднести такі кваліфікації, як: по-перше, загальнообов'язковий харак­тер конституційно-правових норм, тобто норма конституційного права є обов'язковою для всіх без винятку суб'єктів конституційного права.

По-друге, норми конституційного права є регулятивними норма­ми, оскільки ці норми встановлюють чи санкціонують правило по­ведінки, що регулює суспільні відносини.

По-третє, норма конституційного права має формально-визначе-ний характер, тобто норма конституційного права, будучи виданою народом чи державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування конкретним приписом, має письмову, документальну форму¹. Така форма дає можливості всім суб'єктам конституційного права чітко розуміти її

¹ У ряді країн норми конституційного права мають неформалізований характер, наприклад, у Великій Британії, Новій Зеландії.

295

Розділ IV. Система конституційного права України

зміст і сутність. Формальний характер норми конституційного права також визначається чітко окресленим колом суб'єктів конституційної нормотворчості та процедурою розроблення, обговорення, прийнят-тя, вступу в силу, зміни і відміни конституційно-правової норми.

По-четверте, норма конституційного права має загальний харак­тер і регулює відносини не з окремого випадку, відносин чи особи, а щодо того чи іншого виду дій, відносин чи осіб, тобто норма консти­туційного права поширюється на всіх суб'єктів, що стають учасника-ми правовідносин передбачених цією нормою. Норма консти­туційного права не припиняє свого існування в разі її використання в кожному окремому випадку.

По-п'яте, норми конституційного права на відміну від інших соціальних норм охороняються державою від порушень, а в разі пра-вопорушення держава має виняткову компетенцію застосовувати пе-редбачені чинним законодавством заходи заохочення та примусу.

Загальні ознаки норми конституційного права дають уявлення про її загальну юридичну природу, що дає змогу відрізнити ії від інших соціальних норм — релігійних, моральних, культурних, етичних, кор­поративна тощо. Відмінність норм конституційного права від інших галузевих норм права можна визначити через спеціальні, видові озна­ки норм конституційного права, тобто такі ознаки, що властиві лише нормам конституційного права, або найбільш рельефно виражені в нормах конституційного права.

До спеціальних ознак норм конституційного права слід віднести такі їх ознаки, як: по-перше, публічний характер норм консти­туційного права. Норми конституційного права з огляду на те, що конституційне право як галузь традиційно належить до публічного права є нормами публічного права, оскільки норми конституційного права насамперед регулюють державно-владні відносини публічного характеру; по-друге, пріоритетне значення норм конституційного права в національній системі права з огляду на те, що ці норми регу­люють найважливіші суспільні відносини пов'язані насамперед зі здійсненням державно-владних повноважень політичного характеру; по-третє, норми конституційного права здійснюють юридичне регла-ментування суспільних відносин політичного характеру, що виника-ють, здійснюються і припиняються в сфері функціонування держави, і є основою предмета конституційно-правового регулювання, через те, що нормам конституційного права властивий політичний харак­тер; по-четверте, імперативний характер конституційно-правових

296

4. 3 Конституційно-правові норми

норм, який пояснюється впливом імперативного методу правового регулювання, що властивий конституційному праву як галузі національного права з огляду на характер приписів, що містяться в нормах конституційного права. Норми конституційного права містять чітко визначене правило поведінки або діяльності, а також нормативно визначені умови перебування цих суб'єктів у певних ста­нах або правових режимах; по-п'яте, інтегративний характер норм конституційного права, оскільки вони є визначальними і системоу-творюючими для інших галузевих норм права. Приписи, що містять­ся в нормах конституційного права отримують своє логічне продов-ження в нормах цивільного, кримінального, адміністративного, сімейного, трудового, фінансового та інших галузевих норм права; по-шосте, багатоманітність норм конституційного права. Галузь кон­ституційного права містить у своєму складі багато різновидів право­вих норм. Фактично конституційно-правові норми представлені всіма можливими для правових норм конструкціями (моделями); по-сьоме, прямий характер дії норм конституційного права. Будучи об'єктивізованими насамперед у Конституції України, конституційні норми мають особливии порядок дії. Це означає, що на виконання норм Конституції України видаються інші закони, прямо передбачені конституційними положеннями, а в правозастосовчому значенні пряма дія норм Конституції України означає, що всі суб'єкти консти­туційного права керуються в своїй діяльності, в першу чергу, нормами чинної Конституції, хоча прямий характер дії поширюється не на всі норми конституційного права, а лише на ті з них, що об'єктивізовані в Конституції України. Конституційно-правові норми, що відобра-жені в інших джерелах конституційного права не наділені властивос-тями норм прямої дії, оскільки не мають виняткової юридичної сили; по-восьме, норми конституційного права є нормами вищої юридич­ної сили. Будучи об'єктивізованими в системі джерел конституційно­го права (Конституція України, акти всеукраїнських референдумів, закони України та інші конституційні нормативно-правові акти), ма­ють вищу юридичну силу щодо іншого національного галузевого за-конодавства; по-дев'яте, нормам конституційного права притаманна особлива система гарантій, оскільки на них поширюється система за-гальних і спеціальних юридичних гарантій, що існує в державі для за-безпечення дії національного права; по-десяте, норми консти­туційного права мають особливии характер структури та юридичних властивостей структурних елементів.

297

Розділ IV. Система конституційного права України

Норми конституційного права, маючи визначені спільні ознаки, суттєво різняться між собою за предметом і методом правового регу-лювання, юридичною силою, територією і місцем дії, суб'єктами нормотворення, особливостями якісних ознак структурних елементів тощо. Залежно від виду, норма конституційного права набуває тих чи інших якісних юридичних властивостей. 3 метою більш глибокого пізнання юридичної природи конституційно-правових норм їх не-обхідно класифікувати відповідно до того чи іншого критерію.

У науці конституційного права існують різні підходи до вибору критеріїв класифікації норм конституційного права. На думку В. С. Основіна, критеріями класифікації норм конституційного (дер­жавного) права є: об'єкт правового регулювання; ступінь визначе-ності припису; сфера застосування правової норми; характер обов'яз-ковості припису; форма вираження і юридична сила норми; час всту-пу норми в силу; її дія у просторі¹. В. Й. Лучін класифікував норми державного права за сферою застосування, характером приписів, сту­пеней конкретизації обсягом регульованих відносин, суб'єктами правотворчості, юридичною силою, функціями, колом суб'єктів, на які поширюється їх дія².

О. I. Степанюк пропонував визнати як основні критерії класифі­кації норм конституційного права інститут правового регулювання; форму виразу конституційно-правових норм; їх юридичну силу; зв'язок норми конституційного права з правовідносинами; спрямо-ваність дії конституційно-правових норм; їх структуру; спосіб дії; ха­рактер вираження в нормах конституційного права приписів; тери-торію дії; органи, що приймають норми конституційного права; по­рядок їх вступу в дію³.

Ю. М. Тодика визначив критеріями класифікації конституційно-правових норм їх зміст, юридичну силу, призначення у механізмі пра­вового регулювання; термін дії; територію дії, характер дії та функціо-нальну спрямованість⁴. Така багатоманітність критеріїв класифікації норм конституційного права вказує на складність їх юридичної при­роди. У той же час наведені класифікації свідчать про дублювання

¹ Основин В. С. Нормьі советского государственного права. — М., 1963. — С. 49.

² Лучин В. О. Процессуальньіе норми в советском государственном праве. — М., 1976. — С. 148-165.

³ Степанюк О. I. Норми конституційного права України: Проблеми теорії: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1993. — С. 17-18.

⁴ Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 12-15.

298

4. 3 Конституційно-правові норми

критеріїв диференціації норм конституційного права та неоднознач-ність їх оцінки.

О. Ф. Фрицький пропонує таку систему критеріїв класифікації конституційно-правових норм: об'єкт конституційного регулювання; особливості, що притаманні нормі в механізмі конституційного регу­лювання; зміст закладених у нормі приписів; ступінь визначеності припису; обсяг та особливості суспільних відносин, які регулюються конституційно-правовими нормами; коло суб'єктів, на які поши-рюється дія норм; межі дії норм у просторі; межі дії норм у часі тощо¹.

Узагальнюючи погляди вчених на критерії класифікації консти­туційно-правових норм, можна стверджувати, що основними кри-теріями класифікації норм конституційного права є: предмет право­вого регулювання; метод правового регулювання; призначення у ме­ханізмі правового регулювання; юридична сила; ступінь конкрети-зації правового припису; характер диспозиції; характер санкції; суб'єкти нормотворення; походження (джерело) норми; дія за колом суб'єктів; територія дії; час дії; гарантованість дії.

Норми конституційного права класифікуються насамперед за предметом правового регулювання. Відповідно до основних складо-вих елементів предмета конституційно-правового регулювання мож­на виділити групи норм конституційного права, які регулюють якісно однорідні суспільні відносини і утворюють інститути конституційно­го права. Тобто класифікація норм конституційного права в цілому збігається з класифікацією інститутів конституційного права.

За змістом слід виділяти норми, що регулюють основи конститу­ційного ладу України, громадянство в Україні, права, свободи та обов'яз-ки людини і громадянина в Україні, форми безпосередньої демократії' в Україні, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут ви-конавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою України та інститут місцевого самоврядування в Україні. Особливим змістом наділені норми конституційного права, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі конституційного права.

Диференціація норм конституційного права за інститутами є ви-нятково важливою для правотворчої та правозастосовчої діяльності в галузі конституційного права, оскільки дає суб'єктам конституційно­го права змогу оптимально відтворювати і реалізувати об'єктивно існуючу систему конституційного права.

Розділ IV. Система конститущйного права України

За методом правового регулювання розрізняють імперативні та диспозитивні конституційно-правові норми. Імперативні норми кон­ститущйного права — це абсолютно визначені норми конститущйно­го права, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб'єктів конститущйного права. Прикладом такої норми може бути ст. 74 Конституції України «Референдум не допускається щодо зако­нопроектов з питань податків, бюджету та амністії».

Диспозитивні норми конститущйного права — це норми, що виз­начають можливість вибору правомірного варіанта поведінки суб'єктами конститущйного права, наприклад, «Всеукра'їнський ре­ферендум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Консти-туцією» (ч. 1 ст. 72 Конституції України).

За призначенням у механізмі правового регулювання виділяють матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми. О. Ф. Скакун, виходячи з їх генетичних зв'язків, пропонує як кри-терій диференціації таких норм «субординацію в правовому регулю-ванні»'. Дійсно, матеріальні норми права формуються раніше, ніж процесуальні, але між цими трупами норм існують не лише суборди-наційні, а й координаційні відносини, тому більш доцільно зупини-тися на критерії призначення норми конститущйного права в ме­ханізмі правового регулювання, оскільки він відображає не лише ге-нетичні, а й функціональні особливості норм.

Матеріальні норми конститущйного права — це норми, що містять установи, права, обов'язки та заборони поведінки суб'єктів консти­тущйного права. Ці норми визначають принципи конституційного права, основні дефініції конституційного права, правовий статус суб'єктів конституційного права тощо. Прикладом матеріальних норм конституційного права може бути ст. 7 Конституції України: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування».

Процесуальні норми конституційного права — це норми, що містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою реалізації ними матеріальних норм. Процесуальні нор­ми на відміну від матеріальних містять лише конкретні правила по­ведінки для чітко визначеного кола суб'єктів конституційного права. Такі норми є невід'ємною складовою більшості інститутів консти­туційного права України. Об'єктивізація процесуальних норм кон

¹ Скакун О. Ф. Теория государства и права. — X., 2000. — С. 300.

300

4. 3 Конституційно-правові норми

ституційного права відбувається як у статтях Основного Закону, так і в законах, що деталізують його положення.

Зокрема, ст. 79 Конституції України регламентує процедуру скла-дення присяги перед вступом на посаду народного депутата України. Норма закріплена в цій статті, деталізує, що присягу зачитує найстар-ший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутата скріплюють присягу власними підписами під її текстом, а відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандату. Процесуальні норми конституційного права також об'єктивізовані в Регламенті Верховної Ради України, виборчому законодавстві, законах України, що визна-чають конституційно-правовий статус Президента України, Консти­туційного Суду України, Центрально'ої виборчої комісії тощо.

Свого часу О. I. Степанюк відстоював думку, що процесуальні нор­ми конституційного права неможливо і недоцільно виділяти в са-мостійну галузь права, оскільки вони органічно пов'язані з матеріаль-ними нормами конституційного права та недостатньо виражені в чинному законодавстві¹. На сьогодні ситуація щодо обсягу процесу-альних норм у конституційному праві кардинально змінилася з огля-ду на їх збільшення та якісне вдосконалення. Конституційне проце-суальне право в перспективі може сформуватися як галузь националь­ного права у разі кодифікації цих норм у спеціальних нормативно-правових актах.

Норми конституційного права класифікуються за їх юридичною силою. Об'єктивізовані в джерелах конституційного права, норми різняться за своїм впливом на конституційно-правові відносини. Можна говорити про ієрархічну систему конституційно-правових норм. Найвищу юридичну силу мають норми, виражені насамперед у Конституції України, вищу юридичну силу мають норми законів, а також акти, безпосередньо наділені силою закону: конституційні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Конституційного Суду України. Інші акти є підзаконними: нормативні акти Президен­та України, органів виконавчої влади, органів судової влади та місце-вого самоврядування.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяються на норми загального та конкретного змісту. Такий

¹ Степанюк О. I. Норми конституційного права України: Проблеми теорії: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1993. — С 18.

301

Розділ IV. Система конституційного права України

критерій асоціюється з колом суб'єктів, на яких поширюється дія норм конституційного права.

Приписи, що містяться в нормах загального змісту, поширюються на всіх суб'єктів конституційного права. До норм конституційного права загального змісту насамперед належать норми-принципи і нор-ми-визначення (дефініції). Наприклад, ст. 1 Конституції України визначає: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто ця норма конституційного права містить нормативний припис, що має загальний установчии характер для всього чинного конституційного законодавства України.

Норми-дефініції містять нормативно закріплені визначення ос-новних юридичних категорій конституційного права. їх існування зу-мовлюється необхідністю чіткого і однозначного визначення основ-них понять конституційного права. Зокрема, норма-дефініція закріплена в ст. 75 чинної Конституції: «Єдиним органом законодав-чої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Ця норма визначає поняття українського парламенту та його основні ознаки.

Конституційні норми загального змісту не формулюють деталей правового регулювання, але їх приписи є обов'язковими для враху-вання в конкретних за змістом нормах конституційного права, а так само — в нормах інших галузей національного законодавства.

Конкретні за змістом норми права, а це — більшість консти-туційних норм, безпосередньо визначають права і обов'язки суб'єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідальність за їх по-рушення тощо. Для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів на яких поширюється дія конституційного припису, наприклад: «Кон­троль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98 Конституції України).

Особливим різновидом конкретних норм є так звані спеціальні правовьінорми (щз зіп§и1аге) конституційного права, які передбача-ють спеціальні процедури для певних ситуацій і для чітко визначених суб'єктів. Прикладом може бути нормативне положення, закріплене в ст. 109 Конституції України: «Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України».

Норми конституційного права також можна класифікувати за вла-стивостями їх складових елементів. Так, за формою вираження харак-

302

4. 3 Конституційно-правові норми

теру диспозиції норми конституційного права виділяють уповнова-жуючі, зобов'язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми конституційного права — це норми, що визначають права суб'єктів конституційного права, надані ним для здійснення можливих визначених дій, наприклад: «Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради Украши звернутися із за­питом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів Ук­раїни, до керівників інших органів виконавчої влади та органів місце-вого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності» (ст. 86 Конституції України).

Зобов'язуючі норми конституційного права — це норми, що виз­начають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо здійснення обов'язкових визначених дій. Зокрема, такі норми визначають обов'язки людини і громадянина України: «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України»).

Забороняючі норми конституційного права — це норми, що виз­начають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо категорич­но! необхідності утриматися від певних дій, наприклад: «Народні де­путата України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі» (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

Норми конституційного права також слід розрізняти за характе­ром їх санкцій. Санкції, що містяться в нормах конституційного пра­ва можуть, бути прямими і бланкетними. Прямі санкції містяться в самому правовому приписі й визначають міру юридичної відповідаль-ності суб'єктів за порушення конституційно-правової норми. Санкції норм конституційного права здебільшого мають політичний харак­тер — визнання виборів чи референдуму недійсними, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, усунення з поста Президента України, резолюція недовіри Кабінету Міністрів України, дострокове припинення повноважень народного депутата України та ін. Наприклад, ч. 2 ст. 90 Конституції України закріплює положення про те, що Президент України може достроково припинити повнова-ження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Як правило, прямі конституційні санкції застосовуються разом із санкціями інших галузей права — адміністративного, кримінального та ци-вільного права.

303

Розділ IV. Система конституційного права України

Норми конституційного права можуть містити бланкетні, або не-прямі, санкції, що конкретизуються в галузевих санкціях. Бланкетні санкції виражаються в формулах «обмежуються законом», «захища-ються законом», «захищаються державою» тощо. Наприклад, ч. 2 ст. 42 Конституції України встановлює: «Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та ор-ганів місцевого самоврядування обмежується законом».

Норми конституційного права також слід розрізняти за суб'єктами нормотворення. Слід розрізняти три основних суб'єкти консти­туційного нормотворення: український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює своє повновладдя безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, в широкому зна-ченні український народ має всю повноту влади в державі, в тому числі й виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право в жодному разі не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ч. 3 ст. 5 Конституції України).

У більш вузькому значенні, народ України реалізує свої функції що-до конституційного нормотворення через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії, тобто народ має виключне право на безпосереднє здійснення конституційного нормотворення. Приоритет­ною ж формою безпосередньої демократії є всеукраїнський референ­дум, оскільки саме референдум дає народу України змогу не лише про-голосувати за (проти) найважливіших проблем суспільного та держав­ного життя України, а й, відповідно до ст. 72 Конституції України ініціювати проведення всенародного голосування з будь-яких питань, окрім законопроектів із питань податків, бюджету та амністії. До того ж рішення всеукраїнського референдуму є імперативними, оскільки чин­на Конституція не закріплює можливості проведення консультативних референдумів. Це означав, що рішення всеукраїнського референдуму після його офіційного оприлюднення є загальнообов'язковими на те-риторії всієї України і не потребують затвердження з боку будь-якого державного органу. На акти всеукраїнського референдуму поши-рюється вся система гарантій норм конституційного права.

Наступним суб'єктом нормотворчості в галузі конституційного права є держава та її уповноважені органи. Цей суб'єкт представлений сукупністю державних органів, що уповноважені від імені держави видавати норми конституційного права відповідно до передбаченої

304

4. 3 Конституційно-правові норми

законом процедури. До таких органів належать Верховна Рада Ук-раїни, Конституційний Суд України, Президент України, органи ви-конавчої влади, органи правосудия та органи прокуратура

Суб'єктом конституційної нормотворчості також виступає місцеве самоврядування у особі територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Особливий конституційно-правовий статус у системі суб'єктів місцевого самоврядування мають Верховна Рада Автономно! Республіки Крим і Рада міністрів Автономної Рес-публіки Крим.

За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Територія дії норми залежить від пред­мета правового регулювання, суб'єкта нормотворчості, юридичної сили норми та кола суб'єктів, на які поширюється дія норми.

Загальнодержавні норми конституційного права — це норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права. Ці норми об'єктивізуються в нормативно-правових актах всеукраїнського референдуму, Верховної Ради України, Прези­дента України та інших органів держави. Зокрема, такі норми містяться в Законі України «Про громадянство України».

Місцеві, або локальні, норми мають імперативну силу на території певного регіону. Місцеві норми конституційного права складають пи­тому частку всіх норм національного конституційного права.

Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самовря­дування). Наприклад, у постановах місцевих рад з конституційно-правових питань. Прийнято розрізняти особливий різновид місцевих норм конституційного права — норми, видані суб'єктами консти­туційної правотворчості Автономної Республіки Крим. При цьому, слід зазначити, що норми, об'єктивізовані в Конституції Автономної Республіки Крим, є загальнодержавними, оскільки ця Конституція набула чинності згідно із Законом України «Про Конституцію Авто­номної Республіки Крим», прийнятим Верховною Радою України, тоді як нормативні акти, прийняті кримським парламентом, містять місцеві конституційні норми.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключні нор­ми конституційного права. Час дії норми конституційного права виз-начається безпосередньо в правовому приписі.

Однією з ознак норми конституційного права є її стабільність, тож цілком логічно, що більшість цих норм є постійними. 3 ураху-

305

Розділ IV. Система конституційного права України

ванням особливої значущості норм конституційного права, що закріплені в розділах I, III, XII Конституції України, в ст. 155—156 пе-редбачено жорстку процедуру внесення змін і доповнень до зазначе-них розділів.

Тимчасові норми конституційного права діють певний період у чітко визначених хронологічних межах, після чого їх дія припи-няється. Такі норми виражені у розділі XV Конституції України — «Перехідні положення». Зокрема, п. 13 Положень зазначає, що про-тягом п'яти років після набуття чинності Конституцією України зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затри-мання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок про­ведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

У певних випадках термін дії норм конституційного права обме-жується іншими, не хронологічними умовами, при досягненні яких норма втрачає свою дію. Наприклад, п. 10 Положень передбачає, що в містах Києві та Севастополі виконавча влада здійснюється відповідно до ст. 118 Конституції України до прийняття законів, які визначають особливий порядок здійснення виконавчої влади у цих містах. На сьогодні вже прийнято Закон України «Про столицю Ук­раїни місто-герой Київ», а отже, перехідна норма, викладена в п. 10, щодо Киева втратила чинність.

Виключні норми конституційного права — це правила поведінки, що набувають сили імперативної норми, призупиняючи повно чи ча-стково дію інших конституційних норм за умови введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану. Прикладом виключ-ної конституційної норми є ст. 22 Закону України «Про надзвичайний стан», що передбачає запровадження таких заходів, як встановлення особливого режиму в'їзду й виїзду, а також обмеження свободи пере-сування по території, де запроваджено надзвичайний стан; обмежен­ня руху транспортних засобів і їх огляд; посилення охорони громадсь-кого порядку, а також об'єктів, що забезпечують життєдіяльність на­селення і народного господарства; заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів; заборона страйків¹.

Наведена класифікація видів норм конституційного права може бу­ти доповнена й іншими, другорядними критеріями, що дадуть змогу поглибити основні знання про різноманітність їх юридичної природи.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 37. — Ст. 538.

306

4. 3 Конституційно-правові норми

Для виявлення інших юридичних властивостей норми консти-туційного права необхідно вивчити їх структуру та особливості скла-дових елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Структура норми конститущиного права — це її внутрішня побу-дова. Свого часу С. С. Алексеев розрізняв чотири рівні структури пра­ва, первинним із яких є рівень структури окремого припису¹. I хоча норму конститущиного права не можна ототожнювати з консти-туційно-правовим приписом, але постановка питання про структуру норми як елементу системи права сприяла подальшим науковим дослідженням цієї проблеми.

Під структурою конституційно-правової норми слід розуміти її внутрішній склад, взаємозв'язок трьох її елементів: гіпотези, диспо­зиції та санкції в трьох модифікаціях: «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція».

Гіпотеза норми конституційного права — це елемент структури норми, що визначає умови дії правила вольової поведінки та діяль-ності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб'єктів конституційного права, або умови перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі. Через гіпотезу норми конституційного права, абстрактне правило по­ведінки конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб'єктів, на які поширюється дія норми конституційного права. Гіпотези кон­ституційно-правової норм містяться в ст. 29, 80, 82, 87, 111 та ін. Конституції України. Зокрема, ст. 111 Конституції України чітко визна­чає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншо-го злочину. Тобто ця конституційна норма діє лише щодо Президента України за умови здійснення ним державного або іншого злочину.

Диспозиція норми конституційного права — це елемент її структу­ри, що визначає саму модель правила вольової поведінки або діяль-ності суб'єктів конституційного права, незалежно від їх волі, і містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою. П. О. Недбайло визначав державно-обов'язковий характер за диспо-зицією правової норми². Це положення найбільш рельефно вияв-ляється на прикладі саме диспозиції конституційно-правової норми,

¹ Алексеев С. С. Структура советского права. — М., 1975. — С. 33.

² Недбайло П. Е. Вопросьі структурьі советских правовьіх норм в связи с постепенньш перерастанием их в правила коммунистического общежития // Право и коммунизм: Сб. — М., 1965. — С. 131-132.; Недбайло П. Е. Советские социалистические правовьіе норми. — Львів, 1959. — С. 36.

307

Розділ IV. Система конституційного права України

оскільки правомірність поведінки суб'єктів конституційного права забезпечується заохоченням і примусом з боку держави. Диспозиція норм конституційного права міститься в ст. 80, 82, 115, 137 та ін. Конституції України.

Санкція норми конституційного права — це елемент її структури, що містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб'єктів конституційного права. Санкції норм кон­ституційного права містяться в ст. 56, 60, 62, 81, 111 та ін. Конституції України. Наявність санкції надає нових властивостей її диспозиції, але не всі норми конституційного права мають санкції.

Не можна погодитися з твердженням А. Ф. Апта та А. А. Кєненова про те, що норма є правовою лише за умови включення до її складу санкції². Попри відсутність санкцій у багатьох нормах конституційно­го права, вони не втрачають юридичних властивостей правової нор­ми.

Вироблена в загальній теорії права точка зору щодо трьохелемент-ної структури норми права корегується в галузевих юридичних на­уках. Структура галузевих норм права зумовлюється особливостями тієї чи іншої галузі права. Структура норми конституційного права та-кож має свої особливі ознаки.

Особливістю структури конституційно-правової норми є те, що: норма конституційного права має три модифікації — «гіпотеза — дис­позиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція», не кожна конституційно-правова норма може бути об'єктивно тричленною, а насамперед регулятивні й охоронні норми, тоді як більшість норм конституційного права мають установчий характер і не мають санкції або гіпотези; елементи конституційно-правової норми дуже складно виокремити в конкретно об'єктивізованій нормі права, оскільки гіпо­теза та диспозиція переплітаються і «зливаються» в єдине ціле; санкціям конституційного права притаманне профілактичне, ор-ганізуюче та виховне призначення, вони застосовуються як прямі, бланкетні та солідарні санкції; норма конституційного права не завжди тотожна статті конституційного нормативно-правового акта: одна конституційна норма може бути об'єктивізованою в кількох статтях, тоді як одна стаття може містити кілька конституційно-пра-вових норм.

¹ Апт А. Ф., Кененов А. А. К вопросу об злементах и структуре советского права // Вестник Моск. унта. Серия «Право». — 1973. — № 3. — С. 51.

308

Розділ V

Джерела конституційного права України

5.1 Поняття джерел конституційного права України

5.1 Поняття джерел конституційного права України

Проблема поняття джерела конституційного права є доволі акту­альною, оскільки визначення джерела права в конституційному праві й навіть у загальній теорії права і відповідно їх класифікація є пере-важно умовними. Тобто між ученими-правознавцями існує своєрідна «джентльменська угода» про розуміння сутності та змісту юридичної категорії «джерело права».

У науці конституційного права під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єкти-вації) конституційно-правових норм. Цей підхід до категорії «джере­ло конституційного права» сформувався історично, але багато право-знавців зазначали, що джерело права є не просто «оболонкою» для норм права, а насамперед духовним підгрунтям права, що наповнює право конкретним змістом і надає йому певної форми.

Зокрема, відомий німецький мислитель Г. В. Ф. Гегель вбачав у змісті джерела права не лише божественне походження права, а й «вічні та абсолютні ідеї», «національний дух і традиції народу». Г. В. Ф. Гегель писав, що підгрунтям права є духовне взагалі, а його найближчим місцем і вихідним пунктом — воля, що вільна, оскільки свобода складає ії субстанцію і визначення, і система права є царст­вом реалізованої свободи, світом духу, що породжений ним самим як інша правова природа¹. На нашу думку, таке розуміння джерела права вказує на глибинний зміст цієї категорії. На жаль, це розуміння дже­рела права значною мірою ігнорується в науці.

Втім для кожної історичної епохи були властиві особливі погляди на зміст і сутність джерела права. Розвиток вітчизняної та зарубіжної

¹ Гегель Г. В. Ф. Введение в «Философию права» // Гегель Г. В. Ф. Собр. соч. — Т. 7. — М., 1963.— С. 31.

311

Розділ V. Джерела конституційного права України

політико-правової думки наповнював категорію «джерело права» но-вими юридичними особливостями. Навіть існуючі нині національні теорії конституційного права не містять чіткої та однозначної відповіді на питання: що необхідно розуміти під джерелом консти­туційного права?

Слід зазначати, що категорія «джерело конституційного права» ви-никає із появою і розвитком науки конституційного права у світі. Але весь час зазначена юридична категорія перебувала й продовжує пере-бувати під впливом здобутків загальної теорії права. Фактично наука конституційного права аплікує положення загальної теорії права що-до джерел права. Тому необхідно враховувати розвиток і вдосконалення категорії «джерело права» у теорії права та її вплив на сутність і зміст категорії «джерело конституційного права».

Виникнення поняття «джерело права» А. Ф. Шебанов відносить до періоду існування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою то-гочасного права для давньоримських правознавців¹. Звичайно, Зако­ни XII таблиць були не першою пам'яткою давнього права, а до пер­ших джерел права належать Закони царя Хамурапі, Закони Ману то-що.

У подальшому погляди вчених на зміст поняття «джерело права» позначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи іншої юридичної школ и.

3 ідеалістичних підходів намагалися дослідити сутність і зміст дже­рел права представники різних'юридичних шкіл. Зокрема, один із за-сновників психологічної школи права Л. Й. Петражицький на почат­ку XX ст. вказував на схоластичність наукових дискусій про сутність і зміст джерел права². У той же час він дійшов висновку, що джерелами права є: звичаєве право, законне право і т. д. Ці джерела права є нічим іншим як правом, видом позитивного права, різновидом права, тобто вчений ототожнював форму і зміст права.

Ця точка зору була доволі поширеною наприкінці ХЕХ — на почат­ку XX ст. Наприклад, М. М. Коркунов вважав джерелами права фор-ми об'єктивування юридичних норм, що є ознаками їх обов'язко-

¹ Шебанов А. Ф. Форма советского права. — М., 1968. — С. 32-33.

² Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравствен­ ности. — Т. 2. — СПб., 1907. — С. 513.

312

5.1 Поняття джерел конституційного права України

вості¹, а Я. М. Магазінер зазначав, що джерелами права називаються загальнообов'язкові форми вираження права, тобто такі норми, за якими суспільна влада визнає загальнообов'язкову правову силу, і які здатні породжувати права й обов'язки невизначеної кількості грома-дян. При цьому погляди Я. М. Магазінера на джерела права відрізня-лися певною оригінальністю. Вчений виділяв такі види джерел права: 1) закони; 2) звичаєве право; 3) практика державних установ; 4) не­право, що стало вихідним пунктом нового правопорядку².

Інші російські вчені, зокрема Г. Ф. Шершеневич, навпаки, наголо-шували на тому, що термін «джерело права» є багатоаспектним і має кілька значень: а) сили, що створюють право, наприклад, воля Бога, воля народу, правосвідомість, ідея справедливості, державна влада;

б) матеріали, що покладені в основу того чи іншого законодавства;

в) історичні пам'ятки, що у минулому мали значення діючого права; д) засоби пізнання діючого права³. Тобто Г. Ф. Шершеневич намагав- ся детермінувати джерела права виходячи із первинної етимології слова «джерело». Таке розуміння джерела права грунтувалося на пер- винному лінгвістичному значенні слова „джерело» (під ним відомий російський лінгвіст В. I. Даль розумів «будь-який початок чи підста- ву, корінь і причину, вихідне положення»). Такий погляд на сутність і зміст джерела права й на сьогодні є традиційним для англосаксонсь- кої правової доктрини.

Представники нормативістської школи права вбачали джерело в абстрактній «основній нормі», що дає початок всьому праву. Напри­клад, Г. Кельзен вважав, що всі правові норми статичним чи ди-намічним способом виводяться з основної норми, а кожна вища нор­ма є джерелом для нижчої, що підпорядкована першій. Щодо джерел конституційного права, то представники нормативістської школи вважали, що конституція є джерелом законів, а закони — джерелом судових рішень.

Представники позитивістської школи права, зокрема Р. Ієринг, вважали, що джерелом права є позитивне, писане державою право, що примусово захищається державою⁴. На думку одного із заснов-

¹ Коркунов Н. М. Лекції по общей теории права. — СПб., 1907. — С. 283.

² Магазинер Я. М. Лекції по государственному праву (общее государственное право). — Пг., 1919. — С. 50.

³ Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. — Вьіп. II. — М., 1911. — С. 368-369.

⁴ Иеринг Р. Борьба за право. — СПб., 1895. — С. 26.

313

Розділ V. Джерела конституційного права України

ників соціологічної школи права Г. Уеллса, джерелами права стали природні інстинкти людини¹. Бельгійський учений Є. Ніс вважав, що термін «джерело» слід розуміти в праві як спосіб його створення, фор-мування².

На думку одного із засновників соціологічної школи права Г. Уелл­са, джерелами права стали природні інстинкти людини³. Послідовни-ки Г. Уеллса, розвиваючи положення його вчення, розуміли під дже­релами права інтереси різних соціальних груп, що відображалися в позитивному праві тогочасних країн.

XX ст. також не дало однозначного розуміння поняття «джерело права», а навпаки — розширило коло різноманітних точок зору щодо правової природи цієї категорії. Зокрема, цікавий підхід до визначення джерела права сформувався у англосаксонських правових школах, де найбільшого поширення отримала теорія Л. Оппенгейма — X. Ла-утерпахта. Вчені звернулися до первинного філологічного змісту по­няття „джерело» і писали: «На зразок того, як ми бачимо, що потоки води течуть по поверхні землі, ми так само спостерігаємо як потоки норм течуть в галузь права... Зрозуміло, правові норми не виходять із конкретного місця на землі, як вода: вони виникають із фактів істо-ричного розвитку певного суспільства»⁴.

Наведені думки щодо джерела права характеризуються не лише розмаїттям, а й певною спільністю — ідеалістичним підходом до пра­ва взагалі, спробою довести незалежність права від соціально-еко-номічного розвитку суспільства. Значення форми права гіпер-болізується, їй надається самостійне й самодостатнє значення.

Слід також зазначити, що в проаналізований історичний період наука конституційного права знаходилася на стадії становлення, і са-мостійні підходи до визначення юридичної категорії «джерело кон­ституційного права» знаходилися на стадії формування.

У радянській правовій науці, що виходила з марксистського вчен­ня про діалектичний матеріалізм, зародився інший, протилежний — матеріалістичний підхід до пізнання сутності та змісту джерела права. Хоча ця проблема не знайшла однозначного вирішення і в радянській правовій науці.

¹ Узллс Г. Прагматизм — философия империализма. — М., 1955. — С. 68.

² Муз Е. Ье АтоїХ, іпїегпаііопаі. — Вгцхеііез-Рагіз, 1905. — Р. 148-149.

³ Узллс Г. Прагматизм — философия империализма. — М., 1955. — С. 68.

⁴ Оппенгейм Л. Международное право. — Т. 1., полутом I. — М.: Изд-во иностранной лит-рьі, 1948. — С. 45.

314

5.1 Поняття джерел конституційного права України

За радянської доби проблеми джерел радянського права досліджу-валася в численних працях М. Г. Александрова, С. С. Алексеева, С. О. Голунського, А. I. Денисова, С. Л. Зівса, С. Ф. Кечекьяна, А. I. Кіма, Д. А. Керімова, С. С. Кравчука, Є. А. Лук'янової, В. Й. Лучіна, А. В. Міцкевича, П. О. Недбайла, В. С. Основіна, А. С. Шголкіна, А. А. Шонтковського, I. С. Самощенка, Ю. О. Тихо­мирова, О. Ф. Шебанова, Б. В. Щетиніна та ряду інших учених.

Зазначені дослідження вирізнялися оригінальністю і певною схо-ластичністю, що була притаманна аналогічним дослідженням у за-рубіжних країнах. Не зупиняючись на детальному аналізі основних точок зору щодо юридичної природи джерел радянського права, які були сформульовані в 1936—1990 рр., слід констатувати, що ма-теріалістичний підхід (матеріальні умови життя суспільства, спосіб виробництва, рушійні виробничі сили і т. д.) поступово трансформу-вався у формально-матеріалістичний. Під джерелом права, у тому числі конституційного, стали розуміти зовнішню форму його вира­ження.

Зокрема, С. О. Голунський і М. С. Строгович в 1940 р. вводять у на-уковий обіг таку категорію, як «юридичні джерела», під якими вчені пропонували вважати той спосіб, яким правилу поведінки державною владою надається обов'язкова сила¹. У подальшому ця точка зору бу­ла підтримана в радянськими правознавцями.

Так, С. Ф. Кечекьян розумів під джерелами радянського права особливі форми вираження волі, що надають тим чи іншим правилам значення норм права². Втім С. Ф. Кечекьян наголошував і на умов-ності застосування поняття «джерело права», зазначаючи, що понят­тя «джерело права» є не більше як образом, який має допомогти ро-зумінню, ніж дати розуміння того, що ним визначається.

Найбільший вплив на вчення про джерела права у радянській юри-дичній науці, у тому числі державно-правовій науці, мали праці А. I. Денисова, який ототожнював поняття джерела права із формою вираження конституційно-правової норми³. Зокрема, А. I. Денисов зазначав, що «...радянська юридична література використовується

¹ Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. — М., 1940. — С. 173.

² Кечекьян С. Ф. О понятии источника права // Уч. записки МГУ. — Вьш. 116. Трудьі юридического факультета. Кн. 2. — М., 1946. — С. 3; Кечекьян С. Ф. Теория государства и права. — М., 1949. — С. 362.

³ Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948. — С. 430.

315

Розділ V. Джерела конституційного права України

термін джерела права для позначення або правостворюючої сили (у цьому разі джерело права називається джерелом у матеріальному змісті), або форм існування юридичних норм (у цьому разі джерело називається у формальному змісті)»¹.

Слід констатувати, що у тогочасній радянській юридичній літера-турі існували й інші думки щодо юридичних особливостей джерел права. Наприклад, Я. М. Магазінер вважав, що ті норми позитивного права, за якими верховна суспільна влада визнає загальнообов'язкову правову силу і котрі здатні породжувати права і обов'язки невизначе-ної кількості громадян, утворюють офіційне право, що і становить джерела права, тобто загальнообов'язкові форми вираження права. Під джерелами права вчений розумів закон, звичаєве право і практи­ку державних установ². Утім вчення Я. М. Магазінера про джерела права не мало поширення, оскільки відрізнялося від прийнятого док-тринального формально-юридичного підходу до визначення сутності та змісту джерел радянського права.

Згодом формально-матеріальний підхід до сутності і змісту джерел права призвів до того, що радянська правова доктрина стала ототож-нювати цю категорію із нормативно-правовими актами, що містять правові норми³. Така оцінка сутності та змісту джерел права у ра­дянській юридичній науці була сформована в 60—70-х рр. XX ст. Зок-рема, В. С. Основін визначив, що юридичні джерела радянського дер­жавного права є правовими формами, в яких державна воля вираже -на у державно-правових нормах чи актах⁴.

Формально-юридичний підхід до оцінки джерел права у ра­дянській юридичній науці поступово вдосконалювався. Зокрема, А. Ф. Шебанов пропонує вживати термін «форма права», що й дає відповідь на питання, які виникають у зв'язку із використанням терміна «джерело права», а саме: яка внутрішня організація норма-тивно-вольового змісту права і як воно виражається зовні, в якому конкретному прояві виступають характерні для цього змісту основні елементи. На думку вченого, використання терміна «форма права» є

¹ Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948. — С. 430.

² Магазинер Я. М. Общая теория права на основе советского законодательства // Правоведение. — 1998. — № 2. — С. 23-30.

³ Советское государственное право: Учеб. / Под ред. С. С. Кравчука. — М-: Юрид. лит., 1975. — С. 39.

⁴ Основин В. С. Нормьі советского государственного права. — М.: Юрид. литература, 1963. — С. 57-92.

316

5.1 Поняття джерел конституційного права України

більш вдалим і з огляну на те, що прийняте в російській мові ро-зуміння слова «джерело» («сила», «причина») не відповідає сутності та змісту того юридичного явища, до якого вона застосовується. Оскільки нормативні акти є вираженням права, то вони не можуть бути водночас джерелами свого змісту¹. Вчення А. Ф. Шебанова було підтримане радянськими ученими-правознавцями, а пізніше розви-валося й російськими та українськими науковцями.

Тенденція щодо формалізації джерел права у радянській правовій науці посилилася у 80-х рр. XX ст. На думку Д. А. Кермова, зовнішня форма правової норми — це вираження зовні и внутрішньоорганізо-ваного змісту. Як правило, у науці цю форму називають формою ви­раження права, нормативним актом чи джерелом'права в так званому формальному змісті (закони, укази, постанови і т. д.)². Учений розрізняв право у двох формах вираження: внутрішня форма — систе­ма права, і зовнішня — джерело права.

Існували й інші погляди на юридичну природу джерел права. Зок-рема, М. Д. Шаргородський, визнаючи, що термін «джерело права» прийнято вживати у двох значеннях: матеріальному й формальному, констатував, що в радянській юридичній науці категорія «джерела права у матеріальному змісті» майже не вживається. Вчений мав на увазі, що вчені-правознавці не досліджують належним чином сили, що створюють право, а лише обмежуються визначенням, у якості та­ких сил державної влади³.

С. Л. Зівс відзначав, що джерело права є зовнішньою формою об'єктивації правової норми. При цьому лише об'єктивована норма є загальнообов'язковою, а її виконання забезпечується відповідними способами державного впливу. Норма права не існує і не може існува-ти поза джерелом права — оболонки існування правової норми⁴. Та-кої самої думки дотримувалися й інші радянські правознавці — Л. С. Галєснік, I. П. Ільїнський, М. А. Крутоголов, I. Б. Новицький, Г. I. Петров та ін.

¹ Шебанов А. Ф. О понятии источника права и форми права // Советское государство и право. — 1965. — № 4. — С. 30-32.

² Керимов Д. А. Философские проблемьі права. — М., 1972. — С. 226.

³ Общая теория государства и права / Под ред. В. С. Петрова и Л. С. Явича. — Т. 2. Общая теория права. — Л.: Изд-во Ленингр. унта, 1974. — С. 228.

⁴ Зивс С. Л. Источники права. — М., 1981. — С. 46.

317

Розділ V. Джерела конституційного права України

Отже, у радянській теорії права, поза неодноразові наукові дис-кусії, сформувався формалістичний підхід до поняття «джерело пра­ва», який проявився в ототожненні джерела й форми права. Вперше термін «джерело (форма) права» був введений у науковий обіг у сере-дині 80-х років А. М. Васильєвим. Утім вчений застерігав від повного ототожнення цих категорій і писав, що, використовуючи у назві цієї категорії слово «джерело» слід розуміти не сутність питання, а відда-вати перевагу юридичній традиції, що зберігається у галузевих юри-дичних науках, які використовують цей термін для назви того, що су-часна теорія права виражає поняттям «форма»¹.

Радянська правова доктрина у 80-х роках сформулювала доволі цікаве положення про форми права — внутрішню й зовнішню. Під внутрішньою формою права пропонувалося розуміти розподіл право-вих норм за галузями й інститутами, а під зовнішньою — способи встановлення правових норм, під якими слід розуміти джерела права².

Також дискутувалася проблема щодо визнання єдиним джерелом радянського права закон. Зокрема, Н. Н. Разумович вважав, що ігнору-вання звичаєвого права та судового прецедента призводить до того, що з поля дослідників «випадають» елементи права, які можна віднести до історично накопичених цінностей соціальної й правової культури³.

Дискусії щодо сутності та змісту категорії «джерело права», які три-валий час велися серед теоретиків права, були відображені й у галузевій юридичній науці, в тому числі науці радянського державного (консти­туційного) права. Радянська державно-правова наука використовувала тогочасні здобутки теорії держави і права з метою дослідження особли-востей джерел радянського державного (конституційного) права.

Так, на початку 70-х рр. XX ст. А. I. Лєпьошкін пропонував ро­зуміти під джерелами радянського державного права (в юридичному значенні цього слова) способи вираження правових норм, що за змістом суспільних відносин, які ними регулюються, належать до предмета радянського державного права⁴.

¹ Васильев А. М. Правовьіе категории. Методологические аспектьі разработки системьі категорий теории права. — М., 1976. — С. 167.

² Теория государства и права: Учеб. / Под ред. А. И. Денисова. — М.: Юрид. лит., 1980.— С. 62-63.

³ Разумович Н. Н. Источники и формьі права // Советское государство и право. — 1988. — №3. —С. 26.

⁴ Лепешкин А. И. Курс советского государственного права. — Т. 1. — М.: Юрид. лит., 1961. — С. 64.

318

5.1 Поняття джерел конституційного права України

Схожих думок дотримувалися й інші радянські вчені-консти-туціоналісти. Наприклад, I. П. Ільїнський і М. А. Крутоголов стверд-жували, що джерелами державного права є юридичні акти, що містять норми державно-правового характеру¹. Такої ж точки зору дотриму-вався й Я. Н. Уманський². Фактично радянська державно-правова на­ука цілком задовольнялася адаптацією положень загальної теорії пра­ва про джерела (форми) права, пристосовуючи їх до конституційно-правових норм. Визначення поняття «джерело конституційного пра­ва» за змістом мало чим відрізнялося від цієї ж юридичної категорії в інших галузях радянського державного права.

Теоретичні положення про джерело права як зовнішню форму ви­раження права в цілому були сприйняті й у пострадянській юри-дичній науці. Зокрема, російський правознавець В. С. Нерсесянц не-безпідставно стверджував, що тлумачення терміна джерела права як форми права певною мірою є умовним, оскільки це поняття може ма-ти інше значення: соціальні чинники; безпосередня сила, що створює право; джерело інформації про право (законодавчі пам'ятки, підруч-ники з права, доктринальне право і т. д.). Визначення джерела права у формально-юридичному змісті є, як неодноразово зазначалось, ре­зультатом „джентльменської угоди» між юристами (як практиками, так і вченими), що покликана створювати умови для уникнення бага-тозначності цього поняття³. Видається, що твердження В. С. Нерсе-сянца підтверджується існуючою в галузевій юридичній науці практи­кою підкреслювання формально-юридичного змісту терміна «джере­ло права» уточненням у дужках — «форма», наприклад, «джерела (форми) конституційного права». Більшість російських правознавців дійшли єдиної думки, що категорію «джерело права» у сучасній юри­дичній науці слід використовувати саме у формально-юридичному значенні та розуміти під джерелами права форму вираження й закріплення (а також зміни або скасування) правових норм⁴.

¹ Государственное право буржуазньіх стран и стран, освободившихся от колониальной зависимости / Под ред. И. П. Ильинского, М. А. Крутоголова. — М.: Юрид. лит., 1979. — С. 27.

² Уманский Я. Н. Советское государственное право. — М., 1970. — С. 34.

³ Проблеми общей теории права и государства / Под общ. ред. проф. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 265.

¹ Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред. М. Н. Марченко. — Т. 2. — М.: Зерцало, 1998. — С. 133.

319

Розділ V. Джерела конституційного права України

Безперечно, поняття «джерело права» є багатоаспектним¹, але й у сучасній українській юридичній науці воно здебільшого вживається у формально-юридичному значенні. Зокрема, П. М. Рабінович пропо-нує визначати джерело права як спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість². М. С. Кельман і О. Г Мурашин визначають юридичні джерела, або форми права, як офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють у певній державі³.

Втім на сьогодні у вітчизняній юридичній науці активно здійснюється пошук такого методологічного інструментарію, який би дав змогу дослідити джерела права, спираючись на сучасні здобутки у пізнанні правових явищ. Зокрема, Н. М. Пархоменко пропонує за-стосовувати при дослідженні джерел права такі підходи, як: феноме-нологічний підхід, що дає можливість уявити джерела права України у вигляді певного правового феномена, який у поєднанні з моральни-ми принципами та цінностями, правовою спадщиною, принципами гуманізму тощо зумовлює децентралізацію права, наближення при­родного і позитивного права, сприяє відкритості правових систем; герменевтичний підхід, що дає можливість уявити їх у вигляді взаємодії суб'єктів суспільних відносин з приводу створення норм права, що зводиться кінець-кінцем до розумово-речової діяльності; ціннісний підхід, що є своєрідним способом пізнання, який передба-чає відкриття законів функціонування об'єкта, підведення різних явищ під загальні поняття; цивілізаційний підхід, який дає змогу виз-нати природним розмаїття правових культур і державних інститутів як мозаїку світу, що розвивається⁴. Запропоновані Н. М. Пархоменко методи пізнання джерел права є новими і дають змогу по-іншому дослідити таке багатовекторне явище, як джерело права.

Схожої точки зору щодо такого юридичного явища, як джерела права, дотримуються й російські правознавці. Наприклад, на думку М. В. Вітрука, джерела права — це форма вираження і організації йо-

¹ Пархоменко Н. М. Договір у системі форм права України. — К., 2000. — С. 77-78.

² Юридична енциклопедія: В 6 т. /редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т. 2: Д-Й. — К.: Укр. енцикл., 1999. — С. 171.

³ Кельман М. С, Мурашин О. Г. Загальна теорія права: Підруч. — К.: Кондор, 2002. — С. 61.

⁴ Пархоменко Н. М. Методологічні підходи до дослідження джерел права // Правова держава. — Випуск 16. — К.: Інт держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. — С. 123.

320

5.1 Поняття джерел конституційного права України

го структурних одиниць — принципів, норм і т. д. Відповідно до цьо-го джерелами конституційного права є різноманітні форми вираження конституційних (конституційно-правових) норм¹.

Відомий російський правознавець М. М. Марченко у своїй грунтовній монографії «Джерела права» (2005 р.), порівнюючи категорії «джерело права» і «форма права», доходить висновку, що при співпадінні цих категорій, терміни, що їх позначають, слід розгляда-ти як ідентичні за значенням, як взаємозамінюючі. Але, така ситуація можлива лише за умов, коли форма права вказує на те, яким чином організовано та виражений зовні юридичний (нормативний) зміст, а джерело — на те, які юридичні та інші джерела, фактори визначають досліджувану форму права та її зміст². Цю точку зору щодо співвідно-шення понять «джерело права» і «форма права» поділяють і деякі інші російські правознавці³.

Водночас кожна окрема галузь права має власні особливості де-термінації цієї юридичної категорії, що зумовлені особливостями норм галузі права, специфікою галузевої правотворчості, юридични-ми доктринальними традиціями тощо. Не є винятком і конституційне право України.

У пострадянській, в тому числі українській, науці конституційно­го права проблеми сутності та змісту джерел цієї галузі права стали предметом самостійних наукових досліджень. Хоча і в пострадянсь-кий період відчутним залишився вплив положень загальної теорії права про джерела права.

Зокрема, російський учений-конституціоналіст М. В. Баглай пи­сав, що норми конституційного права виражені у різноманітних фор­мах, що зазвичай називаються джерелами. При цьому М. В. Баглай, приєднуючись до раніше названого поділу джерел конституційного права на джерела природного і позитивного права, робить особливий акцент на природних джерелах конституційного права, підкреслюю-чи їх пріоритет у системі джерел конституційного права⁴. Фактично М. В. Баглай модернізував погляди радянських правознавців на дже-

¹ Конституционное право: Учеб. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М.: Юрисгь, 1999. — С. 51.

² Марченко М. Н. Источники права: Учебное пособие. — М., 2005. — С. 57.

³ Напр.: Гурова Т. В. Источники российского права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Саратов, 1998. — С. 23.

* Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М.: Изд. группа «НОРМА-ИНФРА-М», 1998. — С. 18-19.

11 6-200

321

Розділ V. Джерела конституційного права України

рело права в цілому, а теза про важливість природніх джерел консти­туційного права не отримала грунтовної аргументації.

Російські вчені-конституціоналісти також досліджували функції джерел конституційного права, намагаючись розкрити їх сутність, зміст і соціальне призначення. Так, О. О. Кутафін вважає, що дже­рела конституційного права виконують три взаємопов'язані функції: втілюють рішення правотворчих органів про створення, зміну чи відміну норм конституційного права; виступають формою існування конституційно-правових норм у навколишньому світі; визначають основи змісту і форми джерел права для всіх інших га-лузей права¹.

Проблема джерел конституційного права активно досліджувалася українськими вченими-конституціоналістами. Погляди українських правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права вирізняються оригінальністю і суттєвим відходом від доктринальних підходів радянського державного (конституційного) права. Джерела конституційного права України стали предметом Грунтовних досліджень вітчизняних науковців із серєдини 90-х рр. XX ст.

Зокрема, В. Ф. Мелащенко писав, що джерела права — «... це сила, що створює право, перетворює його на життєву об'єктивність².» Дже­рела конституційного права В. Ф. Мелащенко розумів у матеріально-му, політичному, соціально-психологічному і, власне, юридичному значенні, як акти нормативного характеру, що містять норми консти­туційного права³.

Деякі вчені-конституціоналісти продовжують дотримуватися тра-диційних формально-юридичних поглядів. Наприклад, О. Ф. Фриць-кий вважає, що джерела конституційного права є формами, в яких во-но виражається⁴.

Нерідко у вітчизняній науці конституційного права трапляється спроби розвинути погляди російських вчених щодо значення природ­ного права для джерел конституційного права. Так, В. В. Кравченко

¹ Кутафин О. Е. Источники конституционного права Российской Федерації. — М.: Юрист-ь, 2002. — С. 18-19.

² Мелащенко В. Ф. Конституційне право України: Курс лекцій. — К.: Вентурі, 1995. — С. 134.

³ Там само. — С. 142.

⁴ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Шдруч. — К.: Юрінком Інтер, 2002.— С. 46.

322

5.1 Поняття джерел конституційного права України

(уї^-^л^г^Г^Ї^^^ ^"-

пропонує розрізняти джерела природного і позитивного консти­туційного права України¹.

В останні роки були здійснені спроби кардинальної ревізії по-глядів на сутність і зміст джерел конституційного права України. Зо-крема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображають сутність цієї юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за змістом вираженням волі Українського народу і політики держави. За значенням джерела конституційного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що об'єктивовані в цих джерелах. Тобто джерела конституційного права України — це зовнішня об'єктивація волі Українського народу і політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили².

Підсумовуючи погляди вчених на джерела права, можна стверджу-вати, що джерело конституційного права України (у його юридичному значенні) — це зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом або державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Для джерела конституційного права властиві загальні та спеціальні юридичні ознаки. Загальні ознаки джерел конституційного права співпадають з ознаками джерела права в цілому. Можна погодитися з О. О. Кутафіним, що, по-перше, вони видаються в межах повнова-жень відповідних суб'єктів правотворчості; по-друге, вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящи-ми суб'єктами правотворчості; по-третє, нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оп-рилюднення чи інше передбачене законодавством доведення до відо-ма виконавців³. Також слід додати, що джерелам конституційного

¹ Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2004. — С. 39-40.

² Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Джерела конституційного права України // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 5. — С. 14-25; Погорілко В., Федоренко В. Джерела конституційного права України (загальна теорія джерел конституційного права) // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 1. — С. 46-60.

³Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 168.

323

Розділ V. Джерела конституційного права України

права України властиві такі загальні ознаки, як формальна визна-ченість цих джерел; їх загальнообов'язковий характер; визначеність кола суб'єктів джерелотворення; гарантованість дії джерел тощо.

Спеціальні ознаки джерела конституційного права України вказу-ють на ті їхні юридичні особливості, що властиві лише джерелам кон­ституційного права, або найбільш рельефно виявляються саме у цих джерелах. Найхарактернішими юридичними ознаками (кваліфі-каціями) джерел конституційного права України є такі ознаки:

1. За сутністю та змістом джерела конституційного права України відображають волю та інтереси Українського народу та політику дер-жави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права мають загальнообов'язко­вий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.

2. За предметом правового регулювання джерела конституційного права України відрізняються від інших галузевих джерел права тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

3. За суб'єктами правотворення джерела конституційного права різняться від інших галузевих джерел права чітко окресленим колом цих суб'єктів. Суб'єктами конституційного правотворення є Ук-раїнський народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

4) За функціями джерела конституційного права України здебільшого здійснюють установчу і регулятивну функції (рідше охо- ронну функцію). Щодо системи джерел національного права в ціло- му, джерела конституційного права здійснють інтегративні функції. Тобто джерела конституційного права є системоутворюючим компо­ нентом національної системи права.

5) За формою джерела конституційного права України є зовнішнім проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому, джерелами конституційного права України об'єктивізу- ють лише правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права. Формами вираження конституційно-правових норм зовні є форми позитивного права — Конституція, закони України, Регламент Верховно! Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевого самоврядування тощо. До того ж джерела конституційного права об'єктивізують лише правомірні, легітимні конституційно-правові норми, тобто такі норми конституційного права, що за змістом, формою, суб'єктами і процедурою правотвор- чості не суперечать чинному законодавству.

324

5.1 Поняття джерел конституційного права України

6. За способами і засобами правотворення — встановлені чи санк-ціоновані народом України, державою чи суб'єктами місцевого само-врядування. Встановлення чи санкціонування конституційно-право-вих норм у нормативно визначених формах здійснюється відповідно до встановленої законодавством процедури. Наприклад, Український народ може визначати конкретні конституційно-правові акти через всеукраїнський референдум. У цьому разі джерелом конституційного права буде рішення (акт) всеукраїнського референдуму.

7. Джерела конституційного права мають найвищий ступінь га-рантованості й забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, основного джерела — Конституції Ук­раїни, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції — Конституційним Судом України.

8. Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему — систему джерел конституційного права. Ця система має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

9. Як і будь-яка інша система, система джерел конституційного права репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифікації. На відміну від інших галузевих джерел права, система джерел конституційного права України репрезентова­на найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифікова-ні за всією сукупністю критеріїв класифікації джерел права в цілому.

10) Приведення джерел конституційного права України у відповідність до правових стандартів ЄС, з огляду на системоутворю- ючий характер, сприяють адаптації всього національного законодав- ства до законодавства ЄС, що є необхідною вимогою для європейсь- кої інтеграції України.

Отже, джерела конституційного права України, як зовнішня фор­ма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським наро­дом або державою, чи суб'єктами місцевого самоврядування консти-туційно-правових норм, які мають юридичну силу і є фундаментом системи джерел національного права. їх система представлена широ­ким колом різноманітних за предметом, суб'єктами, функціями, фор­мами та умовами дій, що підлягають класифікації.

325

Розділ V. Джерела конституційного права України

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

Визначення джерела конституційного права України дає загальне уявлення про правову природу цієї юридичної категорії, тоді як кон­кретно взяті джерела конституційного права суттєво різняться за своїми ознаками. На різноманітність джерел права вчені звертали увагу здавна. Ще за часів Стародавнього Риму юристи, визнаючи ос-новними джерелами права закон і звичай, користувалися у своїй практичній діяльності й іншими джерелами права — преторськими едиктами, юридичною практикою з конкретних справ Цш гезропсіеп-Іу). Важливим джерелом тогочасного права також вважалися принци-пи добра, справедливості, гуманізму тощо, тобто загально-цивілізаційні цінності.

Багатоманітність була властива джерелам права за всіх часів і у всіх народів. На багатоманітність джерел права вплинуло розмаїття суспільних відносин, що стали предметом правового регулювання, широке коло суб'єктів правотворчої й правозастосовчої діяльності, різноманітність форм регулювання правовідносин, правові традиції та доктрини та вплив інших об'єктивних і суб'єктивних чинників.

До того ж кожній правовій системі властива власна система джерел і романо-германська правова система джерел позитивного права є однією із найскладніших. Як зазначав Р. Давид, «... викласти прий-нятну в романо-германській правовій системі теорію джерел права — нелегка справа... Правові системи, що складають романо-германську сім'ю, багаточисленні, і кожна з них має свої специфічні порівняно з іншими риси. Більше того, навіть у кожній системі національного права це питання дуже складне і суперечливе. Спосіб, за допомогою якого дається відповідь на це питання, може залежати від галузі пра­ва, щодо якої воно поставлене¹».

У подальшому розвиток і вдосконалення джерел права перебували під впливом правової теорії та практики. Хоча думка правознавців щодо видів джерел права мали дискусійний характер. Зокрема, Я. М. Магазінер на початку XX ст. виділяв такі види джерел права:

¹ Давид Р., Жоффре Спинози К. Основньіе правовьіе системьі современности. — М., 1999. — С. 74.

326

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

^^.я^и^^^Г^^

1) закони; 2) звичаєве право; 3) практика державних установ; 4) не­право, шо стало вихідним пунктом нового правопорядку. На багато-манітність джерел права, у тому числі джерел конституційного права, вказують і подальші наукові дослідження вчених-юристів.

Джерела конституційного права різняться за характером (сут-ністю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного пра­ва є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституційного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням всього Ук­раїнського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів дер-жавної влади, а також ті, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

Первинними серед них слід вважати ті джерела конституційного права, що безпосередньо виражають волю Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Воля Ук­раїнського народу безпосередньо реалізується насамперед у актах всеукраїнського референдуму, тобто джерелах конституційного права загальнодержавного рівня.

Похідними є джерела конституційного права, що виражають політичну волю Української держави. Це джерела конституційного права, що створюються, приймаються чи санкціонуються державою та уповноваженими органами державної влади (закони України, ука-зи Президента України, рішення та висновки Конституційного Суду України та ін.) і мають гармонійно й логічно на відповідному рівні здійснювати волевиявлення Українського народу.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та ло-кальні. Підзаконні джерела конституційного права не можуть супере-чити конституційним і законодавчим джерелам, а локальні — не мо­жуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним дже­релам, тобто джерела конституційного права є певною ієрархією. Але не можна погодитися з думкою О. О. Кутафіна, що ієрархія норматив-них актів — джерел конституційного права — є відображенням ієрархії самих державних органів¹, адже держава не є винятковим суб'єктом конституційної правотворчості, а джерела конституційного права, особливо підзаконні на практиці неможливо упорядкувати в

¹ Фин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 169.

327

Розділ V. Джерела конституційного права України

ієрархічний ряд через відсутність такої чіткої ієрархії у системі органів державної влади.

Пріоритетним є, звичайно, конституційні джерела, адже Консти-туція має найвищу юридичну силу. Законодавчі джерела консти­туційного права України виражають волю Українського народу і по­литику, волю держави, мають вищу юридичну силу і виняткове коло суб'єктів правотворчості, якими є Український народ і Верховна Рада України. Це — акти всеукраїнського референдуму з найважливіших питань суспільного і державного життя (за винятком актів всеук­раїнського конституційного референдуму), закони України про рег­ламента і регламенти, які мають силу закону, та чинні міжнародні до­говори України.

Підзаконні джерела конституційного права України — це норма-тивно-правові акти, що виражають волю Українського народу та політику держави, не суперечать Конституції України та законам Ук­раїни, і розвивають їх положення. Це — постанови та інші норматив­но-правові акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Пре­зидента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни та нормативно-правові акти інших центральних органів вико-навчої влади; рішення і висновки Конституційного Суду України; рішення Центрально! виборчої комісії й територіальних виборчих комісій; акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; рішення та висновки Конституційного Суду України щодо підзаконних актів.

До локальних джерел конституційного права України належать, зокрема, нормативно-правові акти Автономно'ої Республіки Крим і нормативно-правові акти інших суб'єктів місцевого самоврядування, а також нормативно-правові акти підприємств, установ і організацій.

Наступним критерієм класифікації джерел конституційного права України є їх форма. За формою вираження джерела конституційного права є доволі різноманітними і зумовлюються традиціями фор-малізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповідних суб'єктів конституційного права. Це: 1) нормативно-пра­вові акти; 2) договори; 3) судові прецеденти; 4) акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань громадян тощо).

До нормативно-правових актів належать: Конституція України, закони, кодекси та основи законодавства України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України, висновки і рішення Кон

328

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

ституційного Суду України, акти реагування Уповноваженого Вер­ховно! Ради України з прав людини, акти референдуму Автономней' Республіки Крим, акти інших місцевих референдумів та акти тери-торіальних громад, регламенти місцевих рад тощо.

Форма вираження кожного виду джерела конституційного права має власну особливу структуру, тобто внутрішню побудову джерела конституційного права. Найскладнішим є форма Конституції Ук­раїни, яка є єдиним писаним джерелом конституційного права най-вишої юридичної сили, і умовно складається з преамбули (для інших джерел конституційного права цей елемент структури джерела права не завжди властивий), основної частини, прикінцевих і перехідних положень. Інші ж джерела конституційного права мають простішу форму, що виражається у кількох нормативно-правових приписах з конкретного питання.

Важливим критерієм розмежування джерел конституційного пра­ва України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). Загальнодер-жавні джерела конституційного права діють на всій території України. Це — Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, зако-ни України, укази Президента України тощо.

Місцеві (локальні) джерела конституційного права діють на певній території України і їх дія не поширюється на всю територію держави. У свою чергу локальні джерела конституційного права України поділяються на: акти місцевих органів державної влади; акти Авто­номної Республіки Крим (акти референдуму Автономної Республіки Крим, постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим); ак­ти суб'єктів місцевого самоврядування (акти місцевих референдумів, статути міст й інших адміністративно-територіальних одиниць); акти підприємств, установ і організацій.

За терміном дії джерела конституційного права поділяються на постійні й тимчасові. Більшість джерел конституційного права Ук­раїни мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невиз-начений термін дії. Втрата ними чинності відбувається за умови на-буття чинності іншим джерелом конституційного права, що скасовує дію попереднього.

До постійно діючих джерел конституційного права належать: Кон­ституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони Ук­раїни, висновки і рішення Конституційного Суду України тощо. Вод-ночас ці джерела конституційного права не є «вічними». Чинне зако-

329

Розділ V. Джерела конституційного права України

нодавство передбачає умови їх зміни, доповнення чи скасування. На-приклад, розділ XIII Конституції України, зокрема, визначає ме-ханізм внесення змін до Основного Закону.

Тимчасові джерела конституційного права України діють на визна-чений період у чітко визначених хронологічних межах чи за визначе-них умов, після чого їх чинність втрачається. Зокрема, Закон України «Про надзвичайний стан» набуває чинності у повному обсязі за умо­ви оголошення надзвичайного стану і діє до його припинення.

Наступним критерієм розмежування джерел конституційного ча­су є їх чинність. Прийнято розрізняти чинні джерела конституційно­го права, тобто чинні і нечинні. До чинних джерел конституційного права України належать Конституція України 1996 р., Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. то­що.

Нечинні, або історичні, джерела конституційного права Украї­ни — це джерела конституційного права України, які свого часу бу-ли чинними, але, в зважаючи на історичний розвиток консти­туційного права, втратили свою дієвість. Це, наприклад, Консти­туція УСРР 1919 р., Конституційний Договір 1995 р. тощо. Від істо-ричних джерел конституційного права, що на сьогодні втратили чинність, слід відрізняти нелегітимні акти, що не набули чинності, зокрема через неконституційний характер (постанови і розпоряд-женняДКНС 1991р.).

За національною належністю джерела конституційного права поділяються на національні та міжнародні. До національних дже­рел конституційного права належать ті з них, що мають національ-не походження, тобто прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості (Конституція України, закони України тощо). Міжнародні джерела конституційного права України — це чинні міжнародні договори України у сфері консти­туційного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, тобто джерела міжнародного права, що імплементовані у чинне конституційне законодавство (пакти про грома-дянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права люди-ни та ін.).

Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують й інші критерії класифікації джерел консти­туційного права. Так, М. В. Баглай і В. В. Кравченко схильні кла-сифікувати джерела конституційного права, виходячи з історично

330

5.2 Класифікація джерел конституційного права України

сформованого погляду на сутність права взагалі. Вони виділяють дже-рела природного права та джерела публічного права¹.

Водночас, учені не проводять чіткої межі між запропонованими видами джерел конституційного права, відзначаючи, що приписи природного права набувають чіткого формально-юридичного вира-ження і позитивне право значною мірою «зливається» з природним правом. Оскільки ч. 1 ст. 8 Конституції України визначає, що в Ук-раїні визнається і діє принцип верховенства права, то класифікація джерел конституційного права на природні та позитивні на сьогодні є штучною.

Різноманітні за правовою природою джерела конституційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних зв'язках і утворюють систему джерел консти­туційного права України. Система джерел конституційного права Ук­раїни — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законо-давчих та підзаконних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі Українського народу і політики держави.

Вчені схильні ототожнювати систему джерел права з системою за-конодавства. Причиною цього стало те, що Конституція України да­ла неоднозначне нормативне визначення поняттю «законодавство», що стало причиною неоднозначного тлумачення цього терміна. Кчнституційний Суд України у Рішенні № 12-рп/98 від 9 липня 1998 р. визначив, що терміном «законодавство» охоплює закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких на-дана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України². Така позиція суперечить змісту джерел конституційного права, оскільки законодавчими є ли­ше ті джерела конституційного права, що мають вишу юридичну си­лу і встановлюються та санкціонуються Українським народом і Вер­ховною Радою України.

3 метою формування гармонійної системи джерел конституційно­го права України та уникнення юридичних конфліктів між її складо-

¹ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М., 1998. — С. 18-20; Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2000. — С. 19.

² Конституційне законодавство України (законодавство, коментар, офіційне тлумачення). — К., 2000. — С. 777.

331

Розділ V. Джерела конституційного права України

вими елементами доцільним є прийняття спеціального закону про нормативно-правові акти України.

У ряді зарубіжних країн норативно-правові акти та законодавча діяльність урегульовані у конституціях. Це розділ VII «Законодавство Федерації» Конституції ФРН 1949 р.; розділ «Законодавство» Консти­туції Ірландії 1937 р.; глава III. 2 «Про законодавство» Конституції Люксембургу 1868 р.; розділ 1 глави V «Акти парламенту й інші нор-мативні акти» Конституції Нідерландів 1983 р. тощо. В окремих дер­жавах ці питання регулюються самостійними законами. Наприклад, Закон Киргизстану «Про нормативні правові акти Киргизької Рес-публіки» 1996 р.¹.

Закон про нормативно-правові акти України має нормативно виз-начити поняття «джерело конституційного права», їх види, систему джерел конституційного права України, субординацію і порядок вирішення юридичних конфліктів між джерелами конституційного права.

5.3 Основні джерела конституційного права України

Комплексне уявлення про особливості основних нині чинних дже­рел конституційного права і системи джерел конституційного права України в цілому дає аналіз сутності та змісту цих джерел і їх основ­них юридичних властивостей.

Основним джерелом конституційного права є Конституція Ук­раїни, прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основ­ним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прий­няття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гаранту-вання. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (Іех гїіпаатепіаіез), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має вищу юридичну силу;

¹ Ведомости Жогорку Кенеша Киргизской Республики. — 1996. — № 7. — Ст. 101. 332

5.3 Основні джерела конституційного права України

по-третє, норми Конституції є нормами прямоїдії; по-четверте, Конституція приймається і набуває чинності відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і шодо внесення змін і доповнень до Конституції України; по-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового за-хисту, гарантування Конституції.

Однією з основних ознак Конституції України як джерела консти­туційного права є и стабільність. Тривалий час Конституція України від 28 червня 1996 р. залишалася незмінною, попри численні спроби внести такі зміни, у тому числі й шляхом проведення всеукраїнсько-го референдуму 16 квітня 2000 р. Але після прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. під час Помаранчевої революції такі зміни до Конституції України мають бути внесені з 1 січня 2006 р., що сприятиме якісній зміні як Консти­туції України, так і всієї системи джерел національного консти­туційного права.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти референдумів про внесення змін до Конституції України. Категорію «акти референдумів» можна ро-зуміти у вузькому та широкому значенні. У вузькому значенні акти референдумів — це нормативне вираження волі Українського народу або територіальної громади в рішеннях всеукраїнського та місцевих референдумів, а в широкому — це система нормативно-правових актів, що приймаються суб'єктами референдумів відповідно до їх компетенції і в порядку, визначеному Конституцією та законами Ук­раїни.

Для актів референдумів як джерел права властиві ті самі загальні та спеціальні юридичні ознаки, що й для джерел конституційного права України в цілому — вони видаються в межах повноважень відпо-відних суб'єктів правотворчості; нормативний акт набуває загально-обов'язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюд-нення чи інше передбачене законодавством доведення до відома ви-конавців тощо.

Водночас актам референдумів властиві й спеціальні ознаки: за своєю сутністю вони виражають насамперед волю Українського наро­ду та територіальних громад, або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою акти референдумів є формально визначеними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізу-

333

Розділ V. Джерела конституційного права України

ють конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права — інформаційного, фінансового тощо; акти референ­думів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, при-значення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів, мають системний характер і утворюють систе­му актів референдумів.

Найважливішими для системи джерел конституційного права Ук­раїни є акти всеукраїнського референдуму, тобто акти референдумів у їх звуженому значенні. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнського референдуму ма­ють винятково імперативний характер, тобто є загальнообов'язкови-ми до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не по-требують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридич-ну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України акти всеук­раїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських ре­ферендумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт все­українського референдуму був вдало реалізованим і надав вищої юри-дичної сили історичному Акту проголошення незалежності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і зали-шається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму юридич-ного захисту актів всеукраїнського референдуму.

Реалізація акта всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. зу-пинилась надуманою проблемою «імплементації» його рішень. Сумнівно, що цей термін застосовано до акта безпосереднього наро-довладдя, до свого народу, оскільки термін «імплементація» тра-диційно застосовується в праві для визначення процедури трансфор-мації міжнародно-правових норм у національне законодавство. Що-до рішень всеукраїнського референдуму, то слід говорити про їх сис-тематизацію з нормами Конституції України, але вони можуть бути систематизовані не лише шляхом кодифікації, а й шляхом консолідації чи інкорпорації. Безперечно, рішення всеукраїнського ре­ферендуму 2000 р. бажано внести до Основного Закону, але вони ма­ють право на паралельне існування. Такі приклади відомі світовій конституційній практиці.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це — нормативно-правові акти, що приймаються за особли­вою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел

334

5.3 Основні джерела конституційного права України

конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найважливіші комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Навіть у перші місяці радянської влади, що взяла курс на побудову безкласової держави, у якій право мало посту-питися місцем правилам соціалістичного співіснування, одним із перших нормативних актів став Декрет РНК «Про порядок затверд-ження і опублікування законів» від 30 жовтня 1917 р.¹.

Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визнача-ються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і сво­бод; основні обов'язки громадянина; громадянство; право-суб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; пра­ва корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок викорис-тання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії консти­туційного права прийнято виділяти конституційні, органічні, зви-чайні закони та інші особливі різновиди законів. Щодо правової при-роди конституційних законів, то ця проблема широко дискутувалася у радянській державно-правовій науці, але на нормативному рівні во-на не була вирішена. Поняття конституційного закону було норма­тивно визначено лише в законодавстві ЧСРР і СФРЮ.

У сучасній вітчизняній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції.

Порядок внесення змін і доповнень до Конституції України визна-чається у розділі XIII Основного Закону. До недавнього часу в Україні не існувало прецедентів здійснення цієї конституційної процедури і тому ця проблема розглядалася лише у теоретичній площині. Після прийняття 8 грудня 2004 р. Закону України «Про внесення змін до Конституції України», що передбачає перехід від президентсько-пар-ламентської до парламентської форми державного правління, було

¹ СУ РСФСР. — 1917. — № 1. — Ст. 12.

335

Розділ V. Джерела конституційного права України

створено підГрунтя для проведення конституційної реформи в Ук-раїні, що має бути втіленою у життя з 1 січня 2006 р.

Утім закони, що вносять зміни до Конституції, можуть не лише сприяти конституційному розвиткові держави, а й призвести до соціальних конфліктів у суспільстві. Зокрема, така ситуація виникла при внесенні десяти поправок до Конституції III Республіки у Франції, а також при внесенні змін до конституцій країн Західної Європи, що об'єдналися в Європейський Союз.

Щодо законів, які передбачені Конституцією, то в Україні існує позитивна практика прийняття таких законів. Наприклад, одними з останніх законів, передбачених Конституцією України, стали виборчі закони, що були прийняті на якісно новому рівні. Це — Закон Ук­раїни «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Прези­дента України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», прийняті в 2004 р. з наступними змінами і доповненнями.

Ряд законів, а саме — закон про Державні символи України; про свободу світогляду і віросповідання; про всеукраїнський та місцеві референдуми; про регламент Верховної Ради України; про статус на­родного депутата України; про прокуратуру; про статус суддів; про статус голів, депутатів і виконавчих органів рад; про спеціальний ста­тус міста Севастополь; про Раду Міністрів Автономної Республіки Крим; про Представництво Президента України в Автономній Рес-публіці Крим та ряд інших — так і не були прийняті українським пар­ламентом.

Але, на відміну від ряду інших колишніх радянських республік¹, конституційні закони України існують де-факто і не ідентифікуються нормативними положеннями чинного законодавства.

Щодо органічних законів, то на сьогодні серед вітчизняних право-знавців не існує єдиної думки на їх сутність і зміст та критерії розме-жування з конституційними та звичайними законами. У ряді держав, зокрема у Грузії, прийняття органічних законів передбачено нормами конституції, що визначают, які саме конституційно-правові відноси-ни мають стати предметом правового регулювання органічного зако­ну. Вважається, що такі закони відрізняються від конституційних тим,

¹ Напр.: Конституційний закон Литовської Республіки «Про Литовську державу» 1991 р., Конституційний закон Латвійської Республіки «Права і обов'язки людини і громадянина» 1993 р. та ін.

336

5.3 Основні джерела конституційного права України

що вони доповнюють конституцію, не змінюючи и основних принципів і не стосуються глибинної сутності'.

Проблема визначення суті та змісту органічних законів як джерел конституційного права перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне зако-нодавство України не містить положень про органічні закони.

Звичайні закони за змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і прийма-ються за тією ж законодавчою процедурою. Але якщо прийняття кон­ституційного закону, як правило, передбачає кваліфіковане голосу-вання (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни), то звичайний закон приймається простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декла­рації акти і конституційні договори. Вони посідають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разового, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймаються Вер­ховною Радою України, і нормативно визначають основні засади дер­жавного і суспільного ладу чи політики держави з певних найваж-ливіших питань. Це: Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. тощо.

Декларація про державний суверенітет України утверджувала нову назву держави — Україна, ввела в конституційний обіг категорії «національна держава», «національна державність», конституювала нові для нашого суспільства і держави інститути, такі як Президент України, місцеве самоврядування та ряд інших. Декларація проголо-шувала водночас внутрішній і зовнішній суверенітет у всіх основних сферах суспільного та державного ладу².

Положення Декларації про державний суверенітет України, з од­ного боку розвивали положення Конституціі' УРСР 1978 р., а з друго­го — декларували невластиві для радянської конституціі' принципи міжнародного права, що характерні для суверенної держави. Декла­рація, не скасовуючи чинних на той час положень Конституціі УРСР

¹ Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежньіх стран. — Минск, 2001. — С. 18.

² Конституція і конституційні акти України. Історія і сучасність. — К., 2001. — С. 249-255.

337

Розділ V. Джерела конституційного права України

1978 р., проголосила, що вона є «основою для нової Конституції, за-конів Украши». Цим прийнята Декларація про державний суверенітет України визначила сутність і зміст інших джерел конституційного права України, що були прийняті потім.

Іншим прикладом декларації є Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р., що, розвиваючи положення Декла­рації про державний суверенітет і Акта проголошення незалежності України, встановлювала принцип рівноправності всіх народів і націй України; гарантувала збереження їх національної самобутності та ін.

Схожі джерела конституційного права існують і в інших постра-дянських республіках, зокрема у РФ¹.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що ствер-джувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй те­ритори, Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України². Такі акти є важливими дже-релами конституційного права й інших пострадянських республік³.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір «Про основні засади організації та функціонування дер-жавноївлади і місцевого самоврядування в Україні на період до прий-няття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.⁴.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договір як джерело конституційного пра­ва передував появі законів. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та інші), в яких втілювалася докт­рина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийнят-тя конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного до-

¹ Напр.: Декларація про державний суверенітет РРФСР від 12 червня 1990 р., Декларація про мови народів Росії від 25 жовтня 1991 р., Декларація прав і свобод людини і громадянина від 22 листопада 1991 р.,

² Конституція і конституційні акти України. Історія і сучасність. — К., 2001. — С. 256.

³ Зокрема, Конституційний акт Верховно! Ради Литовської Республіки про неприєднання Литовської Республіки до пострадянських східних союзів // Ведомости Верховного Совета и Правительства Литовской Республики. — 1992. — № 18. — Ст. 513).

⁴ Відомості Верховно! Ради України. — 1995. — № 18.

338

5.3 Основні джерела конституційного права України

говору. На сьогодні договори застосовуються в окремих федераціях¹, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права. Викликає сумнів і пра-вомірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законодавчими функціями. За своєю сутністю Договір мав «надконституційний» характер щодо Конституції 1978 р., але за змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Поза неоднозначну оцінку, Консти-туційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбу-дові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в Ук­раїни (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації ст. 82 Конституції до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Верховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства лише за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України.

До законодавчих джерел конституційного права України належать нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістич-них Республік і Української РСР та їх органів. Ці акти є джерелами незалежної України через загальновизнаний міжнародний принцип правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Кон­ституції є обов'язковими на території України. Вони видаються на ос-нові і в розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад, Указ Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» № 215/2001 від 27 березня 2001 р.²; Указ Президента України «Про забезпечення реалізації права громадян,

¹ Шаповал В. Конституційні акти Украши першої половили 90-х років XX ст. (питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

² Закон і Бізнес. — 2001. — 21-27 квітня. — С. 27-40.

339

Розділ V. Джерела конституційного права України

принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у пронесі підготовки та проведення виборів 2002 р.» № 1022/2001 від 30 жовтня 2001 р.¹ та ін. До того ж Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни та ряду інших державних органів, що створюються при Прези­дентов! України.

Джерелами конституційного права України є постанови і розпоря-дження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти інших центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпоряд-ження Кабінету Міністрів України відповідно до ч. 1 ст. 117 Консти-туції України є обов'язковими до виконання. До джерел консти­туційного права належать лише ті нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Врахо-вуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку уряду, можна зробити висновок, що нормативно-пра­вові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незначну частку в системі джерел кон­ституційного права України.

Джерелами конституційного права України є акти Центральної виборчої комісії (ЦБК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел конституційного права єдоволі складною і малодослідже-ною — за своєю сутністю вони опосередковують народне волевияв-лення, за суб'єктами — це нормативно-правові акти органів держав-ної влади, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учас-ників виборчого процесу.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р. рішення ЦБК приймаються у формі по­станов, що підписуються Головою ЦВК. Рішення ЦБК можуть бути змінені лише самою Комісією або за рішенням суду. Прийняті в ме­жах повноважень ЦВК рішення згідно зі ст. 12 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» є обов'язковими для виконання і підлягають обов'язковому розгляду організаціями і посадовими осо­бами, яких вони стосуються². Прикладом такого рішення є Постано­ва ЦВК «Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою, утвореної зборами громадян Ук­раїни у м. Житомирі 7 грудня 1999 року» від 23 грудня 1999 р.

¹ Урядовий кур'єр. — 2001. — № 200. — С. 8.

² Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 5. — Ст. 17.

340

5.3 Основні джерела конституційного права України

Центральна виборча комісія також видає такі акти, як повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомленні Цент­рально! виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року», що було опубліковане в друкованому органі Вер­ховної Ради України «Голос України», а також друкувалося в інших за-гальнодержавних і місцевих газетах та журналах¹.

Територіальні виборчі комісії також наділені правом приймати рішення, що за своїм змістом є джерелами конституційного права Ук­раїни. Так, п. 3 ст. 9 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14 січня 1998 р. закріп-лює за відповідними територіальними комісіями право на прийняття рішення про проведення повторних виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів², а п. 3 ст. 6 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» виз-начає право виборчої комісії Автономної Республіки Крим приймати рішення про проведення повторних виборів, а також виборів замість депутатів, які вибули у випадках і в порядку, передбаченому чинним законодавством³.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є акти реа­гування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело для конституційного права України, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прий­няття чинної Конституції, а законодавче закріплення отримав лише у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін акти реагуван­ня Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі ст. 15 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції і законів України, міжнарод-них договорів України щодо прав і свобод людини і громадянина є конституційні подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, ор-ганізацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого — це акт реагування до

¹ Голос України. — 2000. — № 74. — С. 2.

² Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 3-4. — Ст. 15.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 6-7. — Ст. 24.

341

Розділ V. Джерела конституційного права України

Конституційного Суду України щодо вирішення питання про конституційність закону України чи іншого правового акта Верховної Ра­ди України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції і законів України¹.

Не може вважатися за своїм змістом джерелом конституційного права України щорічна доповідь Уповноваженого Верховній Раді Ук­раїни про стан додержання та захисту прав і свобод людини і грома-дянина в Україні органами державно!" влади, органами місцевого са-моврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установа-ми, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в за-конодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Виз-наючи ефективність доповідей Уповноваженого як одного з важливих елементів механізму гарантій прав і свобод, необхідно зазначити, що за змістом доповідь Уповноваженого не містить нормативного ма-теріалу.

Останнім часом у науці конституційного права України диску-тується питання щодо судової нормотворчості. Це питання тривалий час зберігає свою актуальність у країнах романо-германської правової системи. Причина цієї дискусії полягає в протиріччі романо-гер­манської правової доктрини і юридичної практики окремих держав Європи. Починаючи з середніх віків, вважалося, що правова норма повинна мати доктринальне чи законодавче походження. Зміст цієї доктрини виражався формулою «Моп ехетрііз, 5ей Іе%іЬиз іисіісапсіит езі» (судити треба не за прикладами, а за законами)².

Радянська правова доктрина також вважала, що для соціалістич-ного права неприпустимою формою є судовий прецедент, оскільки «за режиму соціалістичної законності судові й адміністративні органи мають застосовувати право, а не творити його»³. Але ця догма мала подвійні стандарти, з одного боку, судові органи фактично не розгля-дали конституційного права, а з другого — рішення адміністративних

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. — Ст. 99.

² Давид Р., ЖоффреСпинози К. Основньіе правовьіе системи современности. — М., 1999. —С. 98-99.

³ Лукьянова Е. А. Закон как источник советского государственного права. — М., 1988.— С. 14.

342

5.3 Основні джерела конституційного права України

органів і навіть державно-партійних органів фактично були джерела-ми радянського державного права.

Щоправда, слід мати на увазі, що у ряді континентальних євро-пейських держав і країн із латиноамериканською правовою системою (Аргентина, Іспанія, Колумбія, Мексика, ФРН, Швейцарія та ін.) за судами конституційної юрисдикції визнається правотворча функція. Нормативно-правові акти органів конституційної юстиції у цих дер­жавах називають обов'язковими прецедентами. Схожий доктриналь-ний підхід до оцінки нормативно-правових актів характерний і для більшості колишніх радянських республік, у тому числі України.

На сьогодні українськими вченими за органами судової влади виз­нається не лише правозастосовча, а й правотворча функція у сфері конституційно-правового регулювання. Йдеться про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. За колом суб'єктів нормотворчості їх можна поділити на нормативно-правові акти Конституційного Суду України та нормативно-правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України¹. Тобто Конституційний Суд України має виняткове право на офіційне тлумачення Конституції та законів Ук­раїни, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.

На думку В. М. Шаповала, це дає змогу віднести Конституційний Суд України до суб'єктів законодавчої діяльності². Ю. М. Тодика вва-жає, що рішення Конституційного Суду України слід віднести до дже-рел конституційного права, особливо ті з них, що стосуються тлума­чення Конституції та законів України³.

Ця точка зору має своїх прихильників і у Російській Федерації. Зо-крема, М. С. Саліков зазначав, що Конституційний Суд, включив­шись у роботу щодо офіційного тлумачення Конституції, пішов далі

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.

² Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право України. — 1997. — №6. — С. 5-6.

³ Тодьіка Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 140.

343

Розділ V. Джерела конституційного права України

від простого роз'яснення змісту окремих її положень, значення окре-мих понять і т. п. — у ряді випадків він виступив як квазізаконода-вець¹.

Дійсно, якщо звернутися до правової природи рішень і висновків Конституційного Суду України, то слід констатувати, що ці норма-тивно-правові акти через «мовчання» Конституції за своїм змістом і формою доповнюють, розширюють чи скасовують нормативні поло­ження чинного конституційного законодавства Украши.

Наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 27 берез-ня 2000 р. у справі № 1- 26/2000 (справа про всеукраїнський референ­дум за народною ініціативою) не лише скасувало пп. 1, 6 ст. 2 Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референ­думу за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. як неконсти-туційні, а й главу VI Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. У мотивованій частині Рішення це аргументувалося тим, що Конституція України не містить положень про консультативні референдуми. Водночас ст. 46 «Дорадче опиту-вання громадян України (консультативний референдум)» і нині чин­ного Закону про референдуми 1991 р. формально не суперечить ст. 69 Конституції України, що поряд із референдумами і виборами перед-бачає можливість й інших форм безпосередньої демократії. Цим Конституційний Суд України фактично виконав роль своєрідного «арбітра» і витлумачив положення конституційного закону про рефе­рендуми на користь скасування такої форми прямого народовладдя, як консультативний референдум.

В іншому випадку, Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. № 8—рп/98 (справа щодо внесення змін до Консти­туції України) офіційно тлумачить положення ч. 2 ст. 158 та ст. 159 Конституції України і фактично наповнює ці статті новими консти-туційно-процесуальними положеннями. Не менш цікавим є і п. 2 мо-тивованої частини Рішення, який і дає відповідь на питання про юри-дичну силу рішень і висновків Конституційного Суду України: «Вис-новок Конституційного Суду України матиме значення гаранта до-держання встановленого порядку внесення змін до Конституції Ук­раїни та стабільності Конституції України тільки за умови його

¹ Саликов М. С. Источники конституционного права: Проблемьі структуризації и внутрисистемньіе противоречия // Проблемьі науки конституционного права. — Екатеринбург, 1998. — С. 57-58.

344

5.3 Основні джерела конститущйного права України

обов'язковості для Верховної Ради України. Недодержання цієї умо-_ви Верховною Радою України є порушенням принципу здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, вико-навчу та судову (стаття 6 Конституції України)»¹. Отже, висновки Конституційного Суду України є нормативно-правовою гарантією стабільності Конституції та закладеного в ній принципу поділу влади, шо однозначно вказує на чільне місце нормативно-правових актів Конституційного Суду України в системі джерел конституційного права України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що ма­ють нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері слід вважати джерелами конституційного права. Водночас відкритим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду Ук­раїни: за суб'єктом нормотворчості вони є підзаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично ма­ють таку саму юридичну силу, як Конституція і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є норма-тивно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конституція Ав­тономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) ре­ферендуму Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття Закону Ук­раїни «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 р.². У цьому разі термін «конституція» є умовним, оскільки зазначений нормативно-правовий акт за змістом, юридич-ною силою і процедурою набуття чинності є законом України.

У ст. 4 Конституції Автономної Республіки Крим нормативно виз-начаються особливості джерел Автономної Республіки Крим. Норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території Автономної Республіки Крим і мають

¹ Конституційне законодавство України. Законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення. — К., 2000. — С. 752.

² Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5-6. — Ст. 43.

345

Розділ V. Джерела конституційного права України

пряму дію. Визначається, що зазначені акти не мають юридичної си-ли, якщо вони суперечать Конституції Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про Верховну Раду Автоном­но! Республіки Крим» від 10 лютого 1998 р. Верховна Рада Автоном­ної Республіки Крим приймає постанови з питань, що мають норма-тивно-правовий характер і рішення з організаційно-розпорядчих пи­тань¹. Ці акти не можуть суперечити Конституції та законам України і приймаються відповідно до Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. Передбачається додатковий юридичний механізм щодо уникнення колізій між загальнодержавними джерелами конституційного права і джерелами конституційного права Автономної Республіки Крим: у разі невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Ав­тономно"! Республіки Крим Конституції і законам України, Прези­дент України може зупинити дію перших і водночас звернутися до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Наступним джерелом конституційного права України є норматив-но-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування. Найбільш роз-галуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відпо-відні акти територіальних громад, представницьких органів місцево­го самоврядування (рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема, стату­та міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламен­та відповідних рад, правила, положення тощо².

Згідно зі ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Ук-раїні» від 21 травня 1997 р. місцева рада відповідно до своїх повнова-жень приймає рішення. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах свої повно-важень приймає також рішення, а сільський, селищний, міський го­лова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження³. Зазначені акти є обов'язковими

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. — Ст. 191.

² Муніципальне право України / За ред. В.Ф. Погорілка і О.Ф. Фрицького. — К., 2001. — С. 17.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

346

5.3 Основні джерела конституційного права України

для виконання на території відповідних адміністративно-тери-хоріальних одиниць.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права посідають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. Ці статута набувають чинності як джерела конституційного права України після їх реєстрації у Міністерстві юстиції України, тоді як звичайні рішення рад нормативно-правового характеру, як правило, набувають чинності з дня оприлюднення. Саме статути територіальних громад складають питому частину системи джерел конституційного права України.

Локальні джерела конституційного права України є складними не лише в через особливості їх сутності та змісту, широкого кола суб'єктів нормотворчості та специфіки Гї процедури, а через склад-нощі процедури їх легітимізації. Зокрема, невизначеною залишається юридична сила статутів територіальних громад, що незареєстровані Міністерством юстиції України, але де-факто діють.

Відкритим залишається питання про визнання інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально-етичні, релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норми і ок-ремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційного права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами консти-туційної правотворчості. Як приклад — Кодекс державного службов-ця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів — Різдво Христове, Великдень і Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права визнаються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що зумовлюється історичними умовами формування національних правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (конституційного) права визнавався і в СРСР. Так, 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів — у міністерства. Положення за­кону зумовлювалися необхідністю приведення назв органів держав­ного управління відповідно до загальновизнаних у світі назв¹.

Але українська теорія та практика допоки не визнає звичаї й докт­рину джерелами конституційного права. Втім конституційній прак-тиці в Україні відомі приклади санкціонування державою консти-туційних звичаїв — ч. 3 ст. 79 Конституції передбачає, що присягу на-

¹ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 289.

347

Розділ V. Джерела конституційного права України

родного депутата України зачитує найстарший за віком парламентарій.

Система джерел конституційного права України, що представлена охарактеризованими джерелами, є динамічною — одні з них втрачають своє значення, натомість з'являються інші. А отже, можна спрогнозу-вати формування нових видів джерел конституційного права України.

5.4 Імплементація джерел міжнародного права в конституційне право України

Загальновідомо, що внутрішньодержавне, тобто національне, пра­во і міжнародне право — це дві різні, самостійні праві системи, що мають свої кваліфікуючі ознаки. Ці системи різняться між собою за принципами і метою існування, умовами виникнення норм права, суб'єктами, об'єктами, формами, гарантіями дії правових норм тощо.

Найбільш рельефно різниця між національною і міжнародною правовими системами виявляються на рівні співвідношення національного і міжнародного права. Зокрема, національне та міжна­родне право різняться тим, що: по-перше, вони мають різні сутність і зміст. Якщо в конституційному праві виражається суверенітет народу і держави, то у міжнародному праві виражається узгоджена воля націй і держав. По-друге, якщо в національному конституційному праві суб'єктами виступають народ, держава та суб'єкти місцевого само-врядування, то в міжнародному — держави, нації і лише в окремих випадках — інші суб'єкти. По-третє, система конституційного права, представлена інститутами і нормами конституційного права суттєво відрізняється від системи міжнародного права, що подана великою кількістю таких нетрадиційних для внутрішньодержавного права га-лузей (підгалузей) права, як право договорів, економічне, гуманітар-не, космічне право тощо. По-четверте, в конституційному праві пра-вовідносини мають здебільшого субординаційний характер, а в міжнародному — координаційний. По-п'яте, норми національного конституційного права об'єктивізуються переважно в нормативно-правових актах, що різняться за своєю юридичною силою, тоді як міжнародно-правові норми об'єктивізуються в значно більшій кіль-кості видів джерел — принципах, договорах, звичаях, прецедентах, доктринах тощо.

348

5.4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

Втім найголовніша відмінність національного конституційного права від міжнародного полягає в тому, що конституційне право регу-_ЛК)Є владно-політичні правовідносини, що виникають у державі, а міжнародне право — публічні правовідносини між державами та іншими суб'єктами міжнародних правовідносин.

Водночас конституційне та міжнародне право, попри значні відмінності, взаємодіють між собою. Форми взаємодії національного конституційного і міжнародного права залежать від концепцій співвідношення внутрішньодержавних і міжнародних правових сис­тем, що втілюються в національних правових доктринах, системах національного законодавства та юридичній практиці кожної окремої держави світу.

У науці міжнародного права на сьогодні існує дві загальновідомі теорії співвідношення національного і міжнародного права — ду-алістична (плюралістична) і моністична, та три найпоширеніші концепції (підходи) до співвідношення національного і міжнародного права, що сформувалися історично й продовжують розвиватися і вдо-сконалюватися: рівності міжнародного і національного права, прима­ту міжнародного права і примату національного права¹

Прихильники дуалістичної теорії, вперше сформульованої X. Тріппельом і Д. Анцилотті, вважають, що система національного і міжнародного права є двома рівними, але різними за сутністю, змістом та предметом правового регулювання взаємодіючими систе­мами. Ця теорія також грунтується на тому, що дві системи права ма-ють різні джерела і регулюють правові відносини між різними суб'єктами права, що дає підстави стверджувати, що міжнародне і національне право є двома різними правовими системами, між якими існує певний взаємозв'язок, але підпорядкування однієї системи іншій повністю виключається.

Теорія пріоритету внутрішньодержавного права над міжнародним, заснована радянськими правознавцями А. Я. Вишинським, М. С. Строговичем, С. О. Голунським та ін., розглядає міжнародне право як сукупність національного права різних країн світу і цим виз-начає об'єктивне існування лише однієї системи права — національ­ного права. Втім з розпадом колишнього СРСР ця моністична теорія втратила своє значення для сучасної правової теорії та практики.

¹ Мюллерсон Р. А. Соотношение международного и национального права. — М., 1982 таін.

349

Розділ V. Джерела конституційного права України

Зміст теорії примату міжнародного права, започаткованої Г. Кель-зеном, П. Гугенхеймом, Ф. Джессепом, Г. Лутерпахтом, Л. Ж. Сселем, X. Чайдом та ін., полягає в юридичному верховенстві міжнародного права над національним. Утім, як зазначав О. О. Кутафін, принцип примату міжнародного права не може мати нічим не обмежений, аб-солютний характер¹. Пріоритетність міжнародного права досягається лише шляхом імплементації норм міжнародного права у внутрішньо-державне, з наданням їм відповідноі' юридичної сили. Доволі часто принцип пріоритету міжнародного права об'єктивізується в консти-туційних нормах, що декларують відданість суспільства і держави за-гальним принципам міжнародного права. Наприклад, Конституція Японії в ст. 9 визначає, що щиро прагнучи до міжнародного миру, за-снованому на справедливості й порядку, японський народ на вічні ча-си відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від за-грози або застосування збройних сил як засобу вирішення міжнарод-них конфліктів.

Вищезазначені теорії співвідношення міжнародного і національ-ного права у сучасних умовах значною мірою трансформуються, втра-чають своє значення в первинному вигляді. Так, на думку англійсько-го юриста-міжнародника Я. Броунлі: «Дедалі більше юристів-фахівців з міжнародного права прагнуть позбутися дихтомії монізму і дуалізму, стверджуючи, що логічні наслідки обох теорій суперечать діяльності міжнародних і національних органів, а також судів»². Схо-жої точки зору дотримуються й учені-конституціоналісти. Зокрема, на думку Ю. М. Тодики, сучасні доктрини міжнародного права у пи-танні співвідношення міжнародного і національного права представ-лені набагато ширшим колом різноманітних, але в цілому спорідне-них теорій співвідношення цих систем. Учений виділяє теорію «гар-монізації» двох систем (Д. П. О'коннел), «пріоритету міжнародного права над внутрішнім» (Ч. Фенвік), «спільної сфери дії міжнародного і внутрішнього права» (Дж. Фінморіс), «координації» міжнародного і внутрішнього права на основі верховенства першого (Ш. Руссо), «взаємодії однієї системи з іншою і з системою міжнародних відносин у цілому» (I. I. Лукашук), «взаємодії міжнародного і внутрішньодер-

¹ Кутафин О. Е. Источники конституционного права Российской Федерації. — М., 2002. — С. 68.

² Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — С. 253.

350

5.4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

жавного (національного) права» (Г. В. Ігнатенко), «пріоритету міжна­родного права» (В. I. Євінтов) і т. д.¹.

На сьогодні спостерігається зближення національних і міжнарод-них правових систем, їх взаємозбагачення. Це сприяє сумісності різних за типологічними та іншими ознаками правових систем та здатності їх взаємодіяти між собою, а також сприяє скороченню відставання ряду національних правових систем від сучасних надбань і вимог правового розвитку людської цивілізації².

Взаємодія національного і міжнародного права здійснюється через певні правові механізми, одним із яких є імплементація норм міжна­родного права в національне право держав світу, тобто органічне пе-ретворення міжнародних правових норм на внутрішньодержавні. Зо-крема, наслідком інтеграційних процесів у державах Європейського Союзу стало включення до конституцій цих держав положень щодо укладення міжнародних договорів і угод, пріоритету норм міжнарод­ного права і права Європейського Союзу над нормами національного законодавства³. Така сама тенденція властива й іншим країнам, зок-рема країнам, що утворилися після розпаду колишнього СРСР.

Як правило, питання щодо загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визначається в преамбулах і перших розділах конституції, що визначають основи суспільного і державного ладу. Так, Конституція Бразилії в ст. 4 дає вичерпний перелік десяти прин­ципів міжнародного права, які визнаються керівними у державі. Кон­ституція Російської Федерації в п. 4 ст. 15 визначає: «Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Як-що міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачено законом, то застосовуються правила міжнародного договору». Стаття 25 Основного Закону ФРН визначає, що основні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації і мають перевагу перед законами і безпосередньо породжу-ють права і обов'язки для населення федерально'ої території. У Преам-

¹ Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С 237-238.

² Луць Л. А. Проблеми взаємодії національних та міждержавних правових систем // Правова держава. — Вип. 13. — К., 2002. — С. 400.

³ Черченко I. Поняття конституційно-правового механізму зовнішніх відносин держави // Право України. — 2004. — № 5. — С. 164.

351

Розділ V. Джерела конституційного права України

і

булі Конституції Узбекистану закріплюється: «... визнаючи пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». Більш ла-конічним є конституційне положення Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації «Конфедерація і кантони дотримують-ся міжнародного права» (ч. 4 ст. 5).

Конституція України в ст. 18 також декларує здійснення зовнішньополітичної діяльності за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. При цьому Конституція вживає термін «загальновизнані принципи міжнародного права», який у міжнарод-ному праві не має чіткого легального змісту, але і в міжнародно-пра-вових документах він використовується доволі часто.

У науці міжнародного права вчені також по-різному ставляться до загальних принципів цієї правової системи. Так, західні вчені, за не­великим винятком, не виділяють основних принципів міжнародного права (Дж. Старк, Е. Сой, Дж. Штуцкі, Дж. Фіцморіс, X. Уолдок, Р. Аго, Г. Даам та ін.), говорячи про «імперативні принципи», «норми .Іиз со§еп5», «принципи публічної політики», «імперативні норми за-гального міжнародного права», «фундаментальні норми міжнародно­го права» тощо¹. У вітчизняній міжнародно-правовій доктрині загаль­новизнаними вважають універсальні принципи і норми, що сприй-няті всією міжнародною спільнотою як обов'язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом за-міни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми можуть ма-ти як звичаєво-правове, так і договірно-правове закріплення. Міжна-родний правопорядок Грунтується на дотриманні загальновизнаних принципів і норм. Вичерпно окреслити їх складно, тому що навіть у доктрині немає такого повного переліку. Але і практика, і доктрина визнають певне коло міжнародно-правових норм, що, безумовно, ма-ють характер загальновизнаних².

На думку В. Г. Буткевича, загальні принципи міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами, і є критерієм пра-вомірності міжнародного правотворчого та правозастосовчого про-цесів, дійсності інших міжнародно-правових норм³.

¹ Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — С. 191.

² Конституція України: Науково-практичний коментар / За ред. В. Я. Тація (голова редкол.) та ін. — К.: X., 2003. — С. 98-99.

³ Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — С. 196.

352

Водночас, слід констатувати, що визнання загальних принципів і норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві прямо зале-жить від конституційно визначеного механізму імплементації норм міжнародного права в національне. Як уже зазначалося, особливістю джерел, що містять норми міжнародного права, є їх багатоманітність. Зокрема, у п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН 1945 р. визна-чено такі джерела міжнародного права:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встанов-люють правила, які визнаються державами, що перебувають у супе-речностях між собою;

Ь) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма;

с) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

сі) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів із публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм¹.

Але не всі джерела міжнародного права можуть бути імплементо-вані у національну правову систему. Як правило, у внутрішньодер-жавне право імплементуються лише норми міжнародного права, що містяться у міжнародних договорах.

Поняття міжнародного договору нормативно визначила Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. Під міжнародним договором у цій Конвенції розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі, й урегульована міжнародним пра­вом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Конвенція 1969 р. застосовувалась тільки щодо договорів між державами, тому виникла потреба визна-чити статус міжнародних договорів, які укладаються державами та міждержавними організаціями. У 1986 р. була укладена Конвенцію про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями, що врегулювала всі питання, пов'язані з укладанням, дією договорів між державами і міжнародними організаціями.

Поняття «міжнародний договір» має універсальний характер. Нор-мативні міжнародно-правові акти, що позначаються цим поняттям, можуть мати різні назви — договір, консульська конвенція чи кон­сульский договір, устав чи статут міжнародної організації. Так, у

¹ Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. — М., 1982. — С. 663.

12 б-гоо 353

Розділ V. Джерела конституційного права України

ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН ідеться про договори, а в ст. 38 вжито термін «міжнародні конвенції» для визначення джерел рішень Міжнародного Суду. Тобто поняття «міжнародний договір» традиційно вживається як родове поняття. В Україні це поняття отри-мало нормативне закріплення в ст. 9 Конституції України, Законі Ук­раїни «Про міжнародні договори України» та інших нормативно-пра-вових актах.

Утім від міжнародно-правових договорів необхідно відрізняти інші міжнародні акти, що також можуть мати юридичне значення: резо-люції міжнародних організацій, декларації, заяви, заключні та за-ключні протоколи тощо. Вони не набувають юридичної сили міжна­родного договору.

Право уклада™ міжнародні договори є важливим елементом міжнародної правосуб'єктності, необхідним атрибутом основних суб'єктів міжнародного права, насамперед держав. Поняття міжна­родної правосуб'єктності асоціюється саме з правом укладання міжнародних договорів.

Конституція України в ч. 1 ст. 9 чітко визначила механізм імпле-ментації міжнародних договорів у національне право: «Чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України». Тобто джерелами національного права можуть бути не всі міжнародні договори, а лише міжнародні договори України.

Водночас не всі міжнародні договори України можуть бути джере­лами конституційного права, тобто міжнародними джерелами кон­ституційного права. Міжнародні джерела конституційного права Ук­раїни — це чинні міжнародні договори України у сфері консти­туційного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України. Тобто джерела міжнародного права представлені міжна­родними договорами, що імплементовані у чинне конституційне за-конодавство (пакти про громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини та ін.) відповідно до порядку, встановленого чинним законодавством України.

Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 7 чітко визначає коло чинних міжнародних договорів, які підлягають міжна-родній ратифікації. Зокрема, до таких міжнародних договорів Ук­раїни, що можуть бути джерелами конституційного права, належать політичні договори (про членство у міжнародних організаціях, про колективну безпеку, про переслідування військових злочинців тощо);

354

5 4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

договори з питань громадянства; договори, що стосуються прав і сво­бод людини і громадянина; договори про участь у міждержавних сою­зах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах ко-лективної безпеки; договори про історичні та культурні надбання Ук-раїнського народу тощо.

Усі міжнародні договори України, що є джерелами конституційно-го права, також можна поділити на універсальні та регіональні міжна­родні договори. Зокрема, універсальні міжнародні договори укладені в рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна (ООН, ОБСЄ, РЄ, Комісія з прав людини, МАГАТЕ, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.), ^а регіональні договори укладені Україною із країнами, що є стра-тегічними партнерами нашої держави (Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Польща, РФ, Румунія, Туреччина, Угорщина, Чехія таін.).

Важливе місце у системі міжнародних договорів, що можуть бути джерелами конституційного права, посідають міжнародні договори у політичній сфері. Зокрема, Принципи міжнародного співробітництва щодо знайдення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства 1973 р., Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про видачу злочинців війни і зрадників 1947 р. та ін.

Традиційно пріоритетне місце у системі ратифікованих Україною міжнародних договорів, що є джерелами конституційного права, вис-тупають договори у сфері основних прав і свобод людини і громадя­нина та боротьби із дискримінацією. Це — Загальна декларация прав людини 1948 р., Європейська конвенція з прав людини 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Між-народний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Декларація про права інвалідів 1975 р., Декларація про права розумово відсталих осіб 1971 р., Міжна-родна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1969 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про попередження злочинів геноциду і по-каранні за нього 1948 р., Конвенція проти тортур й інших жорстоких, нелюдяних і таких, що принижують людську гідність, видів повод-ження і покарання 1984 р. та ін.

До джерел конституційного права також належать міжнародні до­говори, що визначають правовий статус громадян, іноземців, апат-ридів і біженців. Це — Європейська Конвенція про громадянство 1997 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про статус апатридів 1954 р., Декларація про територіальний притулок 1967 р.,

355

Розділ V. Джерела конституційного права України

Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р., Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство 1930 р. та ін.

Джерелами конституційного права також є міжнародні договори України з культурних та інших прав національних меншин і корінних народів. Це, зокрема, Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. та ін.

Особливу групуджерел конституційного права становлять двосто-ронні міжнародні договори про дружбу і співробітництво, про спільні кордони тощо. Це, наприклад, Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонією 2000 р.; Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Азербайджанською Ре­спублікою 2001 р.; Договір про дружбу і співробітництво між Ук­раїною і Республікою Хорватією 2004 р.; Договір між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кор­дон 2004 р.; Європейська конвенція про охорону археологічної спад-щини (переглянута) 2004 р. та ін.

Важливим питанням джерел конституційного права є проблема юридичного механізму імплементації норм міжнародних договорів у національне конституційне право. Стаття 9 і п. 32 ст. 85 Конституції України передбачають, що міжнародні договори стають міжнародни-ми договорами України, коли згода на їх обов'язковість надається Верховною Радою України. Втім Конституція не розкриває зміст та-кої юридичної процедури, як «надання згоди на обов'язковість». На-томість Закон України «Про міжнародні договори України» у ст. 7 вживає термін «ратифікація», а ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. конкретизує, що надання згоди може здійснюватися шляхом прийняття, затвердження, приєднання. Тобто категорія «надання згоди на обов'язковість міжнародного договору» тотожна категорії «ратифікація міжнародного договору».

Слід взяти до уваги, що питома частина міжнародних договорів України укладається центральними органами державної влади. Такі договори не підлягають ратифікації з боку Верховної Ради України, а відтак — не є частиною національного права і не можуть розглядати-ся як джерела конституційного права України.

Ратифікація є остаточним затвердженням договору вищим орга­ном державної влади. Ратифікація втілюється в двох різних актах —

356

5 4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

внутрішньодержавному (в законі, указі, постанові) та міжнародно-правовому (ратифікаційній грамоті). Порядок ратифікації міжнарод­них договорів визначається нормами міжнародного права, а також конституційного та інших галузей права конкретної держави. Зокре-_Ма, поширеною є практика ратифікації міжнародних договорів гла­вою держави самостійно або з дозволу парламенту (США), але в більшості країн світу ратифікація міжнародних договорів належить лише до повноважень парламенту.

Документом, що підтверджує ратифікацію, є ратифікаційна фа-мота. При укладанні двосторонніх договорів відбувається обмін ра-тифікаційними грамотами, а при укладанні багатосторонніх дого­ворів — ратифікаційні грамоти здаються на зберігання до депози-тарію.

Формою прояву гласності в міжнародних відносинах є порядок реєстрації та опублікування міжнародних договорів. Уперше вимога реєстрації договорів була включена в Статут Ліги Націй. Нині ця ви­мога міститься в Статуті ООН. У ст. 102 цього документа зазначено, що держави — члени ООН зобов'язані реєструвати свої договори в Секретаріаті ООН, які він регулярно публікує в спеціальних збірни-ках. У Статуті йдеться також про те, що на незареєстровані договори держава не має права посилатися в органах ООН.

В Україні єдина система реєстрації та обліку міжнародних дого­ворів знаходиться у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація Міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій також здійс-нюється Міністерством закордонних справ України.

Згідно з чинним законодавством України міжнародні договори Ук­раїни, що потребують ратифікації, та приєднання до яких чи прий-няття яких відбувається від імені України, публікуються у «Відомо-стях Верховної Ради України», у газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів України». При цьому, слід врахувати, Що дата набрання міжнародним договором чинності для України не збігається з часом надання згоди на обов'язковість такого договору. Так, Верховна Рада України 14 червня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, а для України во-на набула чинності 11 вересня 1997 р.¹.

Конституция України: Науково-практичний коментар / За ред. В. Я. Тація (голова Редкол.) та ін. — К.: X., 2003. — С. 52.

357

Розділ V. Джерела конституційного права України

Імплементація норм міжнародного права в чинне законодавство України, як правило, здійснюється двома шляхами: а) шляхом надання відповідної юридичної сили міжнародним договорам України у си-стемі нормативно-правових актів України; б) шляхом рецепції відповідних нормативних положень міжнародних договорів України в чинні конституційні акти України.

Тобто у першому випадку міжнародні договори України інтегру-ються в систему джерел конституційного права як самостійне джере-ло права. 3 огляду на це виникає питання про юридичну силу міжна­родних договорів України шодо Конституції України, законів України та інших джерел конституційного права. Якщо ч. 2 ст. 9 Конституції України однозначно свідчить про пріоритет норм Конституції, то більш складною є ситуація щодо співвідношення норм міжнародних договорів України та норм інших джерел конституційного права.

У цьому разі, на думку авторів науково-практичного коментарю Конституції України, згідно з українським законодавством виконання міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Вер­ховною Радою України, передбачає його пріоритет перед національ-ним законодавством, крім Конституції України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зо-бов'язання, що містяться в таких договорах¹. Тобто міжнародні дого­вори України мають нижчу юридичну силу ніж Конституція України, але вищу, ніж закони та інші нормативно-правові акти України.

Втім, як слушно зауважував Ю. М. Тодика, Конституція України прямо не визначає пріоритет норм міжнародних договорів над норма­ми внутрішнього законодавства, що дає можливість неоднозначного тлумачення ст. 9 Конституції України². Для визначення пріоритет-ності між нормами законів та України і нормами міжнародних дого­ворів України було б доцільно звернутися за офіційним тлумаченням до Конституційного Суду України.

У другому випадку норми, що містяться у чинних міжнародних до­говорах, можуть бути імплементовані в Конституції та конституційні

¹ Конституція України: Науково-лрактичний коментар / За ред. В. Я. Тація (голова редкол.) та ін. — К.: X., 2003. — С. 55.

² Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 252.

358

закони. Зокрема, у ряді зарубіжних країн, після їх вступу до ЄС, до національних конституцій були внесені окремі положення відпо-відних міжнародних договорів. Конституція України не передбачає такої «імплементації» норм міжнародних договорів України в Конституцію України. Натомість положення міжнародних договорів Ук­раїни відображені в чинному конституційному законодавстві Ук­раїни. Наприклад, основні положення Європейської Конвенції про громадянство (ЕТ8 № 166) від 7 листопада 1997 р. були об'єктивізо-вані після приєднання України до цієї Конвенції у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2002 р.¹.

Конституція України також містить застереження щодо ратифікації міжнародних договорів України. Так, у ч. 2 ст. 9 Конституції України вдеться про те, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Це застереження слід враховувати на всіх стадіях укладення міжнародних договорів України, оскільки ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів встановлює, що держава не має права посилатися на ту обставину, що її згоду на обов'язковість для неї міжнародного договору було виражено з пору-шенням того чи іншого положення її внутрішнього права, що сто-сується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки таке порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

Важливою гарантією відповідності міжнародних договорів Ук­раїни Конституції України є повноваження Конституційного Суду України, який згідно зі ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України» може розглядати питання щодо конституційності чин­ного міжнародного договору, і у разі надання висновку про невід-повідність міжнародного договору Конституції України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього дого­вору чи його окремої частини. Тобто Конституційний Суд України здійснює попередній конституційний контроль щодо чинних міжна­родних договорів, щодо яких Верховна Рада України має надати зго-ДУ на їх обов'язковість.

Втім світова конституційна практика знає й інші форми консти­туційного контролю щодо міжнародних договорів, які підлягають ра­тифікації. Поряд із попереднім контролем (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Казахстан, Російська Федерація, Словенія, Таджикистан)

' Відомості Верховно! Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.

359

Розділ V. Джерела конституційного права України

існує і подальший конституційний контроль (Білорусь, Молдова, Польша, Узбекестан).

Конституція України в ч. 2 ст. 9 передбачила можливість ра­тифікації чинних міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, після внесення відповідних конституційних змін. Але проце­дура внесення змін до Конституиії України, визначена в розділі ХІІІ Основного Закону, є доволі складною, тож до внесення змін до Кон­ституції України з метою ратифікації чинного міжнародного договору може бути здійснена лише щодо винятково важливих для нашої дер-жави міжнародних договорів. Наприклад, міжнародних договорів, пов'язаних зі вступом України до Європейського Союзу, НАТО тощо.

На сьогодні у світі спостерігається тенденція щодо подальшої ди-ференціації системи міжнародного права. Поряд з її поділом на публічне і приватне міжнародне право вчені передбачають мож­ливість появи галузевого міжнародного права — конституційного, адміністративного, фінансового. Так уже зроблені перші кроки до формування наддержавних конституційних актів, наприклад, Кон­ституції Європейського Союзу від 12 січня 2005 р., що має набути чинності з 1 листопада 2006 р. після її ратифікації шляхом референду­му чи парламентської процедури в усіх державах ЄС.

Утім процес ратифікації Конституції Європейського Союзу вия-вився доволі складним і непередбачуваним. Литва і Угорщина вже ра-тифікували Конституцію ЄС шляхом парламентського голосування (щоправда, в Угорщині ратифікації Євроконституції передував рефе­рендум 2003 р. на якому 83,8 % угорців проголосували за вступ до ЄС). Першою ж країною, що успішно ратифікувала Конституцію ЄС шля­хом референдуму, стала Іспанія, громадяни якої 20 лютого 2005 р. 78,5 % голосами «за» підтримали Євроконституцію. Схожа ситуація склалася і на референдумі у Чехії — 77,3 % виборців підтримали Кон­ституцію ЄС. Але питання ратифікації Конституції ЄС на референду­мах отримало підтримку не в усіх країнах — учасницях ЄС. Так, на ре­ферендумах 2005 р. про ратифікацію Євроконституції 62 % громадян Нідерландів і майже 55 % громадян Франції проголосували проти ра­тифікації цієї Конституції. Подібний результат був також і на рефе­рендумі у Л юксембурзі. Такі неочікувані результати референдумів що­до Конституції ЄС спричинили політичну кризу в самому ЄС — було прийнято рішення про доопрацювання проекту Євроконституції та перегляду внутрішньої політики ЄС, зокрема, щодо розширення ЄС. Утім процес формування джерел міжнародного конституційного пра­ва поступово набуває актуальності в усьому світі.

360

Розділ VI