Події 1917 року та проблеми державності України

Новий етап політичного розвитку України розпочався завдяки революційним подіям у Російський імперії. У лютому 1917 р. тут вибухнула нова революція, що призвела до падіння самодержавства та встановлення влади Тимчасового уряду, метою якого була підготовка до введення нових принципів керування буржуазно-демократичною державою.

Перемога революції викликала велике піднесення серед народів Росії, сподівання на можливість співпраці з Росією у справі будування нової держави, яка мала б стати місцем реалізації вимог народів щодо відродження самостійності та самоврядування.

Піднесення національно-визвольного руху вимагало створення єдиного українського центру. Вже з перших днів революції осередком політичних дискусій став клуб “Родина”. Тут свої засідання проводили члени Товариства українських поступовців, що складалося насамперед з поміркованих елементів української інтелігенції. Після лютневих подій члени ТУП вирішили стати “загальним об’єднуючим центром”, що і обговорювалось на засіданнях ТУП протягом двох днів на початку березня. Після тривалих дискусій щодо функцій загальноукраїнського центру учасники засідання досягли компромісу і 4 березня 1917 створили організацію, яка дістала назву Українська Центральна Рада. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, який того часу перебував у Петербурзі та негайно виїхав до Києва.

ЦР негайно надіслала вітання Тимчасовому уряду й висловила впевненість у тому, що “справедливі вимоги українського народу і його демократичної інтелігенції будуть виконані”. Ще одну телеграму було відправлено міністру юстиції Тимчасового уряду О. Керенському, в який, зокрема, зазначалося: “Вам, з трибуни Державної Думи проголосившому гасло автономії України, доручаємо захист справедливих вимог українського народу і його інтелігенції”. Ці перші звернення Центральної Ради до Тимчасового уряду були скоріш проханнями, ніж вимогами. Політичні діячі України намагалися встановити контакти з Російським урядом та створити умови для співпраці у відбудові демократичної держави.

22 березня 1917 ЦР видала відозву “До українського народу”, у якій окреслила загальні контури своєї політичної позиції. Тут підтверджувались вимоги надання автономії Україні в новій демократичній державі. Автори відозви доводили читачам, що у дружній сім’ї вільних народів Російської держави ми зможемо самі кувати своє щастя.

Готовність співпрацювати з Центральною Радою для боротьби за створення федералістської Російської республіки з автономією України висловили українські соціал-демократи.

Ті ж позиції займала Українська партія соціалістів-революціонерів, сформована на початку квітня 1917. Українські есери також вимагали для України демократичного правління без президента; створення однопалатного парламенту, члени якого вибиралися б на два роки все людним таємним голосуванням усіма громадянами.

Крім УСДРП та УПСР ключові позиції у Центральній Раді займали члени Товариства українських поступовців, які з кінця березня реорганізувалися у “Союз автономістів-федералістів”.

Таким чином, у перший місяць свого існування Центральна Рада розраховувала на еволюційне, безболісне перетворення існуючої організації суспільства.

Проте Центральна Рада відчувала потребу зміцнення своїх позицій як представницького національного та територіального органу, передовсім у політико-організаційному та правовому відношенні. Досі їй можна було закидати нелегітимність існування – її було створено на основі лише декількох суспільних організацій, і, таким чином, Центральну Раду не можна було визнати представницьким органом всього українського населення. При її створенні не враховувалось територіальне представництво. Поширення діяльності Центральної Ради вимагало легітимізації її діяльності. Для вирішення цього питання було скликано Український Національний Конгрес у Києві 6 квітня 1917. В його роботі брало участь понад 900 делегатів з правом голосу, яки представляли всі стани та професії українського населення. Конгрес санкціонував створення Центральної Ради як народно-представницького органу України. Резолюція конгресу передбачала створення національно-територіальної автономії України у вільній сім’ї народів Російської держави. Наголошувалось на необхідності співпраці з іншими народами, яки виборювали ті ж самі принципи власного існування. Конгрес визнав готовність співпрацювати з Установчими зборами щодо опрацювання майбутнього політичного устрою майбутньої демократичної держави. Одним з основних принципів реалізації автономії України було проголошено повну гарантію прав національних меншин, що перебувають на території України. В резолюції були надані загальні принципи української автономії, детальну конкретну розробку механізмів якої передбачалося розпочати після закінчення конгресу. Тимчасовому уряду пропонувалося прийняти рішення конгресу щодо автономії України та покласти забезпечення цього рішення на українські політичні структури. Крім того, було висунуто вимогу участі українських представників на міжнародних переговорах, зокрема в мирній конференції воюючих держав.

Серед практичних питань, вирішених на конгресі, було насамперед переобрання Центральної Ради. До її складу було обрано депутатів від губерній України, а також від українських політичних партій. При цьому представникам національних меншин в Раді виділялося 15 відсотків місць, що було значно менше їх питомої ваги в загальній масі населення. Великій Раді було надано право видавати закони та інші рішення. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Центральна Рада, таким чином, з органу ініціативного перетворилася на орган загальнодержавного характеру, свого роду український парламент.